Чи існує насильство в релігії – наукові відповіді на непрості питання

8 листопада 2019, 17:48 | Репортажі | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Іванна Салига

Нещодавно у Київському центрі УКУ відбувся семінар "Насильство і релігія: погляд на Україну", на якому обговорили роль релігії в суспільстві та як вона впливала на розвиток суспільства в різні історичні часи. Дослідники д-р Павло Смицнюк, директор Інституту екуменічних студій УКУ, та Мрідула Гош, правозахисниця, очільниця Східноєвропейського інституту розвитку, разом шукали відповіді на питання, чи буває насильство в релігії.

Семінар

У своїй доповіді Павло Смицнюк проаналізував погляди дослідників на релігію і релігійне, чи є релігія питанням приватним чи суспільним явищем, а також наскільки релігія є відокремлена від держави.

На початку дослідник зазначив, що аналізуючи релігію, варто зважати на те, що люди в різні часи по-різному уявляли світ. Те, як ми його розуміємо зараз, не означає, що так само на нього дивилися в минулому. Відповідно багато наших сучасних понять відрізняються від концептуалізації минулого. Це важливо враховувати, коли ми говоримо про релігію.

Заглиблюватись в концепт релігії, науковець почав із думок релігієзнавця Тімоті Фіцджеральда. Він виділяє два «образи релігії», які простежуються в публічному дискурсі. З одного боку, релігія як така, що є насильницькою та ірраціональною, спричиняє конфлікти в неконфесійній державі. З іншого – релігія є питанням особистої віри і благочестя, є неполітичною, стосується внутрішнього життя людини.

Павло СмицнюкЯк поєднувати ці два різні погляди. Павло Смицнюк пропонує подивитись на цю ситуацію з богословської точки зору, аналізуючи погляди Вільяма Кавано та Гевіна Д'Кости. Як стверджують дослідники, «релігія» є продуктом сучасного поділу на релігійне та світське. Замість того, щоб описувати реальність такою, якою вона є – вона робить цей поділ нормативним. «Якщо я дуже спрощу погляди Кавано і Д’Кости, то вийде ось що: світ існує як щось ціле, інтегральне. В минулому цей світ був релігійним, але релігії, як чогось «окремого», чогось, що можна описати як окрема сфера, не існувало. Релігія як поняття постає, коли ми беремо цей інтегральний світ і відрізаємо від нього частину, ізолюємо її. Називаємо її релігія», – зазначає дослідник. Це було зроблено для того, щоб легітимізувати сучасну національну державу та делегітимізувати церкву.

З цього ніби виходить, що насильницька та ірраціональна релігія має бути посунута в приватну сферу і втратити свій публічний характер. Побічним наслідком цієї думки є те, що з цього моменту вважається, що релігія повинна займатися доктриною та літургією, а не питаннями влади. Кавано пише, що «релігія» як ідея була встановлена, «як результат історичних змін в контексті європейської боротьби за владу між державою і церквою». Проте, за словами цього ж дослідника, ані релігія, ані світськість не мають «однозначного і універсального визначення». Тому розуміння християнства як релігії допомагає відокремити вірність Богові від публічної вірності національній державі.

Тут варто повернутись до Фітцджеральда та його ідеї, що з одного боку, релігія провокує конфлікти, а з іншого – є чимось миролюбним і духовним. Д’Коста і Кавано впевнено заявляють, що ці два полюси можуть бути як дві сторони однієї монети: релігія повинна стати приватною та духовною, оскільки вона сама по собі тяжіє до насильства.

Ідеологічна упередженість «релігії» як поняття є однією з причин того, чому певні богослови неохоче описують свої традиції терміном «релігія». Наприклад, в Індії є цілий ряд дослідників, які аргументують, що Індуїзм не є релігією. Вони стверджують, що поняття релігії – це колоніальний інструмент домінації над поневоленими. Є також і християнські мислителі, які стверджують, що християнство не є релігією, наприклад Карл Барт і Дітріх Бонгьоффер.

Щоб глибше зрозуміти ситуацію релігії в суспільстві Павло Смицнюк пропонує звернутись до ідей Христоса Яннараса. Грецький богослов і філософ вважає, що релігія – це реакція на людські страхи. Ми молитвою, літургією, етикою намагаємося добитися прихильності божества, щоб дізнатися відповіді на питання, подолати страх, невпевненість. Іншими словами, заставити Бога спасти нас від нещастя і вічної смерті. Проте християнство, каже Яннарас, є чимось повністю протилежним: воно не є однією зі світових релігій, навіть найдосконалішою, але самим «запереченням релігійних основ, щось, що є якісно відмінним від релігії».

Ще одна ідея Яннараса полягяє в порівнянні християнської Церкви з давньогрецьким полісом – містом-державою, де кожен громадянин є активно залучений в житті міста. Тобто прикладом для християнської Церкви є поліс – спільнота, де всі беруть участь у спільному житті. Яннарас підтверджує свою думку термінами, які використовувала рання Церква. Наприклад, слово «еклезія» означає зібрання громадян полісу. Варто зазначити, що політичне в Яннараса – це спільнотне існування, служіння один одному «в істині». Яннарасова політика «крутиться навколо осі онтології (а не корисних цілей)». В ідеях Яннараса чітко простежується співвідношення християнського способу життя та еллінізму. Він не бачить можливості існування істинної політики поза грецьким контекстом. Відповідно межа між тим, що є християнським і що є етнічним (грецьким), є дуже розмитою. Певною мірою вся думка Яннараса рухається навколо цієї дихотомії між «релігійним» та «політичним».

Враховуючи попередні ідеї, Павло Смицнюк пропонує декілька висновків для України.

По-перше, дослідники показують наскільки релігійний концепт є гнучким. У нас є певна релігійність у практичному світі, де релігія є частиною політичного дискурсу. Християн переслідували в першому столітті тому, що вони вважалися атеїстами. Зараз це звучить абсурдно, але це мало сенс: вони відмовлялися брати участь у культі громадянської релігії. Тоді «релігійне» і «політичне» було одним і тим самим. Щось подібне було в історії Середньовічної Церкви. Пізніше Церква, «релігійне» стає чимось приватним. Проте ця приватність в релігійній сфері піддається сумніву. Особливо у східній культурі, наприклад в ісламі. Тобто поняття того, що є релігійним, а що нерелігійним, є динамічним.

Це допомагає зрозуміти дискусії про Томос. Порошенко запевняв, що питання автокефалії української Церкви є поняттям національної безпеки. Тобто Порошенко представляв свою участь у змаганні за Томос як щось, що належить до світської сфери. Критики Порошенка казали, що він політизував Церкву, з того, що нерелігійне – зробив релігійним. Проте, якщо ми розуміємо, що кордони того, що є релігійним, можуть бути гнучкими – це дає нам іншу перспективу, інший погляд на всю проблему церковного дискурсу в устах політики. Ми перестаємо бачити ці питання як біле і чорне.

Другий урок від Яннараса (якщо його читати крізь призму Карла Шмітта): бути «політичним» означає мати ворога. Українська політична нація постає в момент, коли для нас образ ворога є як ніколи чіткий. Для нас, як для постколоніальної держави, образом для наслідування чи для відштовхування є Росія. І дуже важливо, щоб ми в пошуках своєї ідентичності не хотіли стати чимось дзеркально протилежним. Антагонізм між ідеями «русского мира» та українською ідентичністю приховує певні ризики для нас. Дуже важливо, щоб ідея української ідентичності не тільки була іншою до «русского мира» в плані змістового наповнення. Не менш важливо, через яку парадигму ми дивимось. Якщо зміст буде інший, а парадигма та сама — то наша ідентичність буде всього лиш імітацією «русского мира». Як би парадоксально це не звучало, але чим більше ми будемо старатися сконструювати щось протилежне, то тим ближче ми до нього ризикуємо опинитися.

Щодо насильства в релігії, то за словами дослідника немає однієї простої відповіді на це питання. Бо відповідь на нього починається з питання «Чи можливе суспільство без насильства?» Християнство, особливо католицька традиція, пояснює насильство через природний гріх, майже визнаючи, що людина як така має потяг до насильства. І коли ми кажемо, що в релігії немає місця для насильства, то чи не даємо ми йому якесь місце поза антропологією, поза образом людини.

Проте, Євангельський меседж є дуже ненасильницький. Христос не захищається перед насильством, яке над ним чинять. Він не дискутує з Пилатом. Ісус є образом ненасильства. Враховуючи це, в християнстві простежується ідея, що перестати відповідати – це єдиний спосіб розірвати це порочне коло насильства.

Мрідула ГошІнша учасниця дискусії Мрідула Гош зосередила свою доповідь на ролі релігії в історії Індії та як вплинув духовний синкретизм Магатма Ґанді на демократичне перетворення Індії.

За словами дослідниці, Заходу завжди було тяжко розуміти релігійні контексти в Індії. Почасти це через те, що тут релігія дуже переплетена з суспільним життям: неможливо чітко сказати, що є релігійним, а що ні. А почасти через саму мову. В хінді немає слова, яким можна перекласти слово «religion». Коли індуси говорять про релігію, вони мають на увазі слово «дгарма», яке означає певну властивість речі. А якщо мова йде про людину, то це характер людини, здатність людини до чогось. Це щось більше, ніж духовність.

В Індії не можна говорити про релігію, як щось цілісне, адже в самому індуїзмі є багато напрямків. Також Індія – це друга країна в світі за кількістю мусульман. До певного часу це не було проблемою. Люди разом жили у спільнотах, збирались на молитви, разом управляли – через це утворилось багато змішаних релігійних течій. Релігія, духовність, філософія були дуже переплетеними явищами. Вважалося, що найбільша мета людини – це пошук істини.

Коли ідея про те, що релігія має відокремитись від суспільно-політичного життя, більше поширювалась – тоді почалось насильство серед людей. Тому й національно-визвольний рух був сильно пов’язаним з релігією.

Відродження розуміння того, якою є Індія і її релігійних особливостей, почалось у ХІХ столітті. Це було наслідком того, що в Індію почали повертатись індуси із Західною освітою, водночас з глибоким розумінням релігійних особливостей Індії. Пізніше це призвело до такого самого ставлення до релігії, що й на Заході.

У 20–х роках також повертається до Індії Магатма Ґанді. Він почав розвивати ідею духовного синкретизму. Для нього релігія не була антитезою до державної політики. Він знаходив багато спільного між ними. Ґанді вважав, що всі релігії мають бути інтегровані до політики, а не віддаляти від неї. Але в практичній площині не все так просто.

Синкретизм Магатми Ґанді дав поштовх демократичному розвиткові Індії. Його ідея дуже вдало поєднувала різні погляди, релігії, традиції, які існують в Індії.

На думку, Мрідули Гош, в Індії потрібно брати до уваги релігійність в політичному житті. Проте робити це потрібно обережно, бо релігія дуже легко може перетворитися на ще один інструмент в руках політиків.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2019, 18:59

      Напевно, що вже наспіла нагальна потреба у ВРЦіРО настійно домагатися і вимагати зустрічі особисто з президентом Зеленським для СЕРЙОЗНОЇ, КОНКРЕТНОЇ і КОНСТРУКТИВНОЇ розмови!!!

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2019, 16:55

      А отут дещо цікаве щодо щеплення дітей: ---------- https://www.youtube.com/watch?v=7Y6uiR33J00

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2019, 11:33

      Р. S. Перепрошую: несподівано "вистрелило". Себто правильно слід читати так: "...та деномінаційні форми..." :)

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2019, 11:31

      Так, головне в цьому - це правдивий стан серця людини. Тобто: якщо воно, людське серце, дійсно чисте і щире (покаянно-сокрушене і смиренне та благоговійно-вдячне Господеві), то тоді певні й конкретні

    • Paraeklezyarh | 13 листопада 2019, 10:47

      Тут ніяких поляків не треба. Майже у всіх протестантських церквах відбуваються подібні "шоу"(пишу в лапках, тому що вірю що "там де зібралось троє в Ім'я Моє, там і Я поміж

    Популярні статті місяця