Колоквіум Європейських парафій – це живе спілкування, обмін досвідом та нагода пізнати один одного
У Львові на ХХХ Колоквіум європейських парафій зібралися представники мирянського руху різних країн, щоб застановитися над особистою відповідальність кожного та разом шукати відповіді на виклики сьогодення
Нинішній час ставить багато викликів перед християнами, однак і дарує чимало нагод. Нагод для спілкування як завдяки новітнім засобам, так і особистого, через зустрічі, а також нагод бути активними у своєму середовищі, а передовсім у своїй парафії. Обмінятися досвідом, краще пізнати одне одного зібралися у Львові учасники ХХХ Колоквіуму європейських парафій. Ще на попередній зустрічі у Барселоні у 2017 році було вирішено, що наступного разу учасники цього європейського християнського руху зберуться у Львові. Тож два роки тривала підготовка, а 27 липня 30-й ювілейний колоквіум розпочав свою роботу у Львові.
Як розповіла голова оргкомітету цьогорічного колоквіуму Уляна Щурко, організатори наважилися відійти від звичного ритму зустрічей і розпочати з культурної програми, щоби налаштувати людей на роботу. Гості мали нагоду почути про нашу Церкву, а можливо, навіть відчути її історію у Свято-Успенській Унівській Лаврі, побачити, що таке Україна, як і чим вона живе.
«Плануючи роботу зустрічі, ми хотіли відкрити наше парафіяльне життя для європейців, показати, які маємо здобутки і виклики, наскільки живими є наші парафії, можливо, щось запозичити з їхнього досвіду, щоб запобігти ті негативні речі, з якими вони вже стикалися. А також ми прагнемо надихнути наших гостей на оживлення їхніх парафій, адже нині на багатьох наших парафіях є доволі жваве життя і в ньому не бракує молоді, людей середнього віку, з чим у них вже значно складніше.
Пасторальний і парафіяльний обмін був нашим пріоритетом. Тож найцінніше і найцікавіше в кожній зустрічі – відвідання парафій.
У вівторок, 30 липня, відведено чотири години саме для цього. Учасник відвідали 11 парафій. Парафії готувалися, аби презентувати свій досвід, показати, що роблять.
Дев’ять з них у Львові, ще дві за його межами – у Щирці і у с. Трибоківці. На побажання президії ми підібрали парафії поза Львовом. Гості хотіли побачити життя на периферії. Одна парафія – оріоністи – приймала молодь. До речі, молодь, люди віком 18 – 29 років, становить близько чверті всіх учасників, 12 з них приїхали з-за кордону, найчисельніше молодь представлена в делегації Німеччини», - розповідає Уляна Щурко.
Цікавить учасників і культурна програма. Вони радо вітали учасників духового оркестру Львівської духовної семінарії Святого Духа, які подарували всім чудовий концерт з українських і світових мелодій.
«Маємо в програмі і колектив «Вірли», на Святі націй будемо представляти наші пісні та танці, представити свою культуру зможуть й інші групи. На завершення програми передбачено відвідини Жовкви як історичного центру і Крехова – як релігійного», - каже Уляна Щурко.
З її слів, поважними доповідями нині нікого не здивуєш, а от в роботі малих груп дуже зацікавлені, як українці, так і іноземці. Останні висловили побажання, аби в кожній групі були українці, щоб можна було більше довідатися у безпосередній розмові. Адже сам колоквіум – це і є розмова, саме так перекладається українською це слово.
Це рух, який народився в Австрії, Німеччині, Франції на початку 60-х років минулого століття, бо парохи зауважили, що хоч війна закінчилася, нема любові та пошани між французькими християнами та німецькими. «Тож вони почали з’їжджатися на зустрічі для того, щоби був обмін думками, щоби мир, який походить від Ісуса Христа, допоміг стати над минулими конфліктами і війнами, що були між цими народами», - каже о. Михайло Димид, учасник попередніх зустрічей, а нині представник оргкомітету. Ці зустрічі відбувалися в різних країнах, які долучалися до цієї «розмови». Що два роки колоквіум відбувався в іншій країні. Згодом до цих зустрічей долучили мирян. З 2005 року участь в них бере і делегація України.
«Основне в них – особисті контакти і обмін досвідом, щоби люди чули і бачили, що робиться в різних країнах для того, аби оживотворювати парафії. Для цього потрібно, щоби був стержень – віра в Бога і любов до ближнього, і щоби це спричинювало святу відвагу, для якої властиве не так слова, а конкретне діло на користь всіх, а передусім найбільш потребуючих, незалежно від того, чи є вони християнами. Ісус Христос, коли був на цій землі, збирав людей і розмовляв з ними, провокував їх і сприяв, щоби між людьми поставав діалог, взаємодопомога, щоб вони і Бога прославляли, і собі допомагали. Така є ідея християнства. Церква має наслідувати цю суспільну діяльність Ісуса Христа. Різні зустрічі допомагають, щоби був обмін досвідом, а це має допомогти чути один одного і взаємно собі допомагати», - зазначив о. Михайло Димид.
«Мене найбільше дивувала великодушність європейських християн, які є членами цього руху – люди жертвують своїм часом, своїми грішми для того, щоби раз на два роки їхати в іншу країну і тиждень спілкуватися на теми як пожвавити життя в парафії. Це свідчить, що для них це є цінність, а за цінність завжди треба платити, треба жертвувати. Це не є християнство принагідне, це християнство, яке передбачає зусилля. Вони не бояться запитань щодо своєї віри, що вони ставлять запитання і шукають на них відповідей. Це означає, що вони стають дозрілими християнами. В нас багато віруючих, чимало ходить у прощі, але не всі ставлять запитання для чого вони вірять, чого віра від них вимагає, які є права і обов’язки християнина у сучасному світі, що це означає будучи християнином і діалогувати зі сучасним суспільством, яке не конечно має Бога як авторитет.
Ми запросили чимало делегатів з України, щоби вони почули і побачили, відчули цей дух, потребу, щоб в нашому християнстві була не лише віра, а й розум. Цьому сприяють і теми колоквіуму. Основна тема «Як бути християнами в сучасній Європі», тобто постмодерній Європі, де нема вже одного авторитету, який має монополію правду. Раніше ним були або Церква, або держава, або партія. Як ми християни, для яких правда є не тільки річчю, а й особою Ісуса Христа, маємо ставитися до цієї постправди, розмивання цінностей.
Заторкуємо і тему втечі людини від відповідальності. Люди бояться відповідальності, і хоч цього не визнають, на політичному соціальному рівні голосують не за партії, які мають ідеї, а за популістів. Так сталося в нас, і це не тільки європейська, а й світова тенденція. Тут будемо шукати відповідь на питання, чому так є.
Переконаний, що основною місією Церкви є говорити не про цінності, а про гідність людини, бо цінності мають здатність змінюватися. Тому нам треба не моралізувати, а підкреслювати гідність людини, а тоді будуть і спільні цінності. А щоби доцінити гідність людини, має бути стержень, яким є Ісус Христос і його приклад взаємин з людьми усіх категорій – грішниками, властьімущими, апостолами, серед яких були і відступники, бідними, багатими, корупціонерами…» - каже священник і богослов. Про це він говорив і у своїй доповіді.
Окрім цієї було ще дві доповіді. Пол Цуленер, професор Віденського університету, говорив про приклад Папи Франциска, як рушія християнської ідеї в світі. Що Папа не так застановляється над тим, щоб говорити про догматику, а над тим, як творити мости вертикальні, між Богом і людьми, та горизонтальні – між людьми, і навіть дуже різними.
А викладач УКУ Галина Теслюк запросила учасників переосмислити притчу про блудного сина. Зокрема побачити в образі старшого блудного сина, який вважав себе праведним, і нерідко наші реалії, коли ми, переконані у своїй праведності парафіяни, закриваємо двері до Церкви людям, яких вважаємо грішними.
А родзинкою з цьогорічної зустрічі, безперечно, стала майстерка з написання ікони на склі. На прохання організаторів її провела Уляна Креховець, керівник проектів і програм іконописної школи «Радруж» УКУ.
«Леся Крип’якевич запропонувала, аби учасники програми зробили такий сувенір з України як ікона на склі власноруч, і всі радо пристали на цю ідею.
Зважаючи на внутрішню і зовнішню ситуацію в Україні, в час війни, ми вирішили запропонувати гостям намалювати ікону патрона нашого міста – святого Юрія Змієборця. Серед ікон на склі є дуже багато його зображень. Однак ми розуміли, що час обмежений, тому з волонтерами виконали перший етап роботи – підготували скло і нанесли контури зображення. Кожен з учасників має наповнити цю ікону життям – додати колір. Ікона на склі викликає відчуття радості через відкриті тони, відкриту колористику, і це дуже просте, а водночас щире, в доброму розумінні наївне, народне мистецтво», - каже Уляна Креховець.
«Це наймасовіший у моєму досвіді майстер-клас з ікони на склі. Треба було продумати, аби всі мали все необхідне, аби було вдосталь волонтерів, які б допомогли, які б знали мови, адже тут зібралися учасники з різних країн. Це дуже класний виклик. Мені здається, що люди задоволені, ще не закінчилося вступне слово, як люди вже почали малювати», - веде далі співрозмовниця.
Власне у вступному слові учасникам майстер-класу розповіли про феномен української ікони на склі. «В Європі також побутувало малярство на склі, але це були світські зображення – натюрморти, пейзажі тощо. А в Україні це була виключно ікона, яку малювали як оберіг в хату. Ікона на склі майже не траплялася в церквах, але вона була в кожній гуцульській хаті. І створювали її здебільшого люди, які не мали мистецької освіти. Хоча є згадки про художників, які займалися цим професійно. Зрештою така освіта й не була потрібна – не треба було створювати сюжет і щось придумувати, адже картони можна було купити на ринку, на них прикладали скло, воно тоді було дуте і дуже крихке. Працював над рисунком лише батько, мати замішувала фарби, робила кольори. А діти сиділи на призьбі і пильнували, аби по свіжонамальованій іконі не пробігли кури, котики чи інша живність. У дітей була найвідповідальніша робота – дати іконі просохнути, аби вона залишилася такою, як її створили батьки», - розповіла співрозмовниця.
Вона зазначила, що дуже пишається з того, що долучена до такої праці, до такого заходу. Адже сотня європейців, які написали свою ікону-оберіг, повезуть маленьку частинку України у своє середовище, та розповідатимуть про неї, про такий вид мистецтва своїм рідним і знайомим.
Триватиме семінар до першого серпня, тож на них чекає ще чимало вражень.
Коментар:
Ігор Матушевський, голова Фонду святого Володимира - співорганізатор Колоквіуму.
- Цей рух покликаний допомогти обмінюватися досвідом парафіяльного життя. З маленької ініціативи він переріс у загально європейський. Що два роки його проводять в різних державах. У 2005 році наша делегація від Фонду святого Володимира вперше взяла участь у такому заході, який нині маємо честь і велику радість приймати. Це водночас і велика відповідальність гідно представити Україну, бо значна частина учасників вперше в Україні. Від наших гостей дізнався, що вони вперше стикаються з речами, які для нас стали реальністю, є зрозумілі. Наприклад, їх здивувало, що в радянський час не можна було вільно поїхати до країн соцтабору. Від нас вони чують з перших вуст інформацію про ситуацію в Україні. Навіть те, що в Україні війна їх дивує, кажуть, що в них про це не говорять. Живе спілкування неможливо замінити. Коли ви дивитеся одне одному ввічі, коли відчуваєте емоції, цього неможливо передати через інтернет, через соцмережі.
Наше служіння Фонду святого Володимира від самих початків відбувається в трьох напрямках: навчально-виховний, соціальне служіння та громадсько-політична діяльність. Ми, користаючи з різних можливостей, намагаємося проводити розмаїті зустрічі. Це нагода розповісти про Україну та скористатися досвідом інших, отримати живий приклад ,як працюють різні мирянські організації в інших державах. Їхнє мирянське життя набагато менш чисельне, але дуже дієве. Вони мають вже напрацьований досвід. У нас, натомість, мирянський рух активізується, але він доволі спонтанний. Згодом ця праця впорядкується і буде більш системною, і такі заходи дають нагоду перейняти досвід. Наприклад, на Мальті священники радо запрошують до праці різноманітні мирянські організації, надають приміщення, обладнання, тільки працюйте. Парафії організовують свій хор, свій оркестр. Мирянські організації мають повну свободу для активності.
