Падре у фокусі: Міжнародний вимір душпастирства
Серія криз, конфліктів та катастроф знову актуалізувала питання, яке висить у повітрі – духовної допомоги. Проблема залученості духовних волонтерів та лідерів до допомоги суспільству набуває актуальності в багатьох країнах. Однак питання того, де є межа релігійного і світського, як саме вони можуть сполучатись та перетинатись, залишається відкритим. Так, з 7 по 10 квітня у Стамбулі відбувся Перший Міжнародний Конгрес з питань релігійно-духовного консультування та допомоги, де досвід кожного міг стати корисним прикладом.
Потреба духовних консультантів та капеланів у Туреччині постала після серії терактів. Спеціалісти почали шукати власного підходу до душпастирства, але з урахуванням особливостей ісламу та культурних традицій. Головне питання, яке не дає спокою – як допомога може стати ефективною і з чого варто починати. «Часом може здатись, що ми немов даємо пацієнтам у госпіталі шоколадку. Їм приємно, але особливої користі від того немає, – поділився д-р Роберт Фреджер (Robert Frager) з Інституту трансперсональної психології (США). – Ми постійно маємо думати, як копати глибше, допомагати по-справжньому людині, яка потребує. У сучасній психології немає місця духовності, яку ми маємо нести людям. Духовний супровід означає перебування з людиною на всіх етапах її внутрішнього життя».
Американський досвід душпастирства отримав новий розвиток після подій 11-го вересня 2001 року. Доктор Герольд Коеніг (Herold G. Hoenig) пригадує, що тоді 90% американців звернулись саме до релігійних організацій, а не психологів, які пропонували допомогу. За даними його досліджень в Університеті Дюка (Duke University, USA), 40,1% пацієнтів у клініках кажуть, що одужати їм допомогла віра та духовність. Ці дані підтверджують і 61% респондентів іншого дослідження, кажучи, що релігія справді відіграє вагому роль у наданні допомоги, і лише 6% постраждалих вона заважає на шляху до одужання.
Психіатр Герольд Коеніг розповів про дослідження, яке проводилось з 132 пацієнтами клініки, з різним рівнем релігійності або ж з її відсутністю, які страждали від депресії. Для них застосовувались два типи терапії: когнітивна (робота з ментальними установками) та релігійна (або духовна). Кожен пацієнт отримував терапевтичні сесії по 50 хвилин, усього по 10 разів. Результати були приблизно рівними, але якщо людина покладалась на свою віру, то видужувала набагато швидше. Релігійні переконання надавали їй бачення цілі та сенсу власного життя.
«Зараз лікарі не говорять про релігійні переконання своїх пацієнтів, але науковці хочуть це змінити, – продовжив спеціаліст. – Капелани мають займатись духовною опікою та контактувати з медиками, так само як і дозволяти пацієнту молитись з доктором, якщо він цього бажає». Натомість подібна робота з душпастирями у лікарнях США лише починається на рівні експерименту та з тими медиками, які відкриті до подібного досвіду.
Німеччина вже має довший досвід капеланського служіння, зокрема у медичних закладах. За словами Георга Венза (George Wenz) з Протестантської академії Ландау, лікарі та капелани-медсестри мають стати єдиною системою. Для цього постає вимога продумування етичної компетенції та чіткого розмежування, коли та за яких умов капелан має право допомагати людині. Духовний консультант мусить зважувати свої сили та слабкості, як і розуміти переконання та стан людини, якій він збирається надавати допомогу. Дослідник підкреслив, що госпіталі мають релігійне підґрунтя заснування, як у християнстві, так і в ісламі. Саме тому капелани є природньою частиною для клініки і можуть допомогти там, де медики не можуть впоратись. Але подібна співпраця не має породжувати конфлікт, який лише погіршить умови для пацієнтів.
Україна і Туреччина на порозі офіційного капеланства
49% пацієнтів у Туреччині скаржаться на неврахування їхніх релігійних потреб під час лікування. Водночас пропозиція офіційного введення військового та медичного капеланства викликала шквал емоцій та суперечок у суспільстві. Тому фахівці були готові до того, що, попри релігійність, громадянське суспільство від початку не буде готове до сприйняття капеланів та чинитиме їм різні перешкоди. В основному критика стосувалась того, щоб консультанти не давали марних надій пацієнту. Критикувалось і втручання релігійного середовища у державні заклади та установи. Неочікуваними союзниками на шляху медичного капеланства виявились медсестри, які, на відміну від лікарів, стали підтримувати душпастирів. Проте, для офіційного рівня роботи їм бракувало формального визнання. Тому для духовних консультантів важливу роль відігравала їхня професійна підготовка, яка підтверджувалась офіційними документами про освіту.
Так само і в Україні досі тривають дискусії стосовно статусу капеланів, особливо у війську. Поки не буде офіційних документів та майбутнього закону, душпастирі не матимуть змоги повноцінно працювати. Водночас чимало представників громадянського суспільства задаються питанням, чи мають знаходитись та відкриватись храми на території державних установ, що фактично перешкоджає нормам закону про невтручання церкви у світське. Поки ж тривають дискусії на офіційному рівні, служителі та духовні волонтери вже почали працювати з постраждалими, власними силами шукаючи способів їм допомогти.
Почніть з родини
Родина є первинним фундаментом підтримки для людини. Професор Еверетт Вортінгтон з Університету Співдружності у Вірджинії (Everett L. Worthington, USA) вивів власну формулу успішного шлюбу на підставах багаторічних досліджень та консультування. Останнє дослідження він проводив з 156 сімейними парами під час консультацій. Результатами духовної терапії стало зниження потреби контролю партнера, збільшення власного відчуття свободи та можливості прощати. Так народилась теорія терапії, що концентрується на надії (hope-focused therapy).
Згідно з його висновками, причинами сильного шлюбу є здатність партнерів спільно долати кризи та напруги, залишаючись у тісному емоційному зв’язку. Відтак, надія дорівнює сумі сили волі, сили шляху та сили очікування. У цьому процесі ключову роль грає здатність до прощення. «Прощення не означає забуття, – уточнює д-р Вортінгтон. – Прощення передбачає прийняття рішення про те, що я повністю приймаю людину, яку я кохаю. Це також означає і роботу над змінами своїх емоцій, фокусуванням на задоволенні та позитивних сторонах шлюбу». У фінальному звіті учасникам терапії завжди пропонують скласти звіт про те, що було зроблено і над чим вони б могли працювати самотужки.
Дискусії стосовно духовного консультування зачіпають й самі основи служіння. Відмовитись від терміну «духовне консультування» на користь «духовного супроводу» запропонувала Сельвіра Драганович (Selvira Draganovic) з Національного інституту Сараєво, Боснія та Герцеговина. Департамент духовного супроводу був заснований у 2003 році. Зараз його спеціалісти працюють у 84 провінціях, зокрема і в Туреччині. Основні напрямки роботи вилились у тренінги для родин, координацію роботи душпастирів та духовний супровід для постраждалих частин населення. Співпраця науковців ґрунтується на спільній роботі з капеланами та вчителями Корану, які працюють з дітьми. У сферу охоплення входять і притулки для жінок та матерів, виробництва, сиротинці та навчальні заклади. Подальшими етапами є підготовка координаторів на місцях та курси перепідготовки для релігійних волонтерів.
«У майбутньому ми плануємо запровадити щорічні тренінги для імамів, - доповнила Сельвіра. – Основний фокус буде на їхніх п’ятничних проповідях та роботі з постраждалими під час вивчення Корану. Саме тоді вони матимуть доступ до вірних та діалогу». Другим фундаментом для навчання стали сімейні тренінги. Тут духовенство мало свій кредит довіри у суспільстві, особливо після війни у Боснії, після чого вони працювали на більш глибокому рівні. Так була започаткована Сімейна школа, де пари могли пройти триденне навчання, зупиняючись на проблемах спілкування, інтимності у родині, виховання дітей та спільних цінностей. Після початкових кроків робота Департаменту вилилась у ряд широких проектів: тренінги щодо релігійних цінностей, з проблематики ПТСР для духовенства, підготовки душпастирів до наслідків криз та природніх катастроф, а також у Молодіжний табір під час Рамадану для шестисот дітей вулиць, які могли вільно спілкуватись та вчитись.
Адаптація системи психологічного консультування для кожної країни має відбуватись з урахуванням культурного контексту. Проблему консультування для мусульман вивчає Енвер Сарі (Enver Sari) з Університету Орду, Туреччина. Проблеми запровадження служби є спільними для тих країн, де капеланство не є устаткованою традицією. Зокрема, Туреччина зіткнулась з проблемою легального статусу для душпастирів, особливо для тих, що працюють у школах. Вони роблять важливу роботу, яка не має офіційного підґрунтя і через те часто «зависають» між установами, шукаючи особистої підтримки від керівництва.
Практика душпастирства у Туреччині поки йде експериментальним шляхом, вивчаючи вдалий та не дуже досвід, тим самим шліфуючи отримані знання та наслідки терапії. Помічниками капеланам мають стати соціальні працівники, певен Енвер Сарі. На його думку, найкоротшим курсом духовного консультування мають бути 8-9 зустрічей, а після кожної бесіди духівник має давати пацієнту «домашню роботу». «Ми постали перед проблемою адаптації західних знань з психології до східних традицій та рамок ісламу, - додав він. – Коран говорить нам про потребу віддавати, через що ми стаємо сильнішими. Однак душпастирська робота не має перетворитись на ще один шлях самореалізації. Можливо, нам варто запровадити спеціальні духовні тренінги для цивільних психологів, аби вони могли підтримати нас у майбутньому».
Практика ісламського душпастирства у світі
«Раніше релігія слугувала для суспільства своєрідною «парасолькою» від переживань, - розповів Ендрю Тодд (Andrew Todd) з Університету Кардіфф, Великобританія. – Однак за умов секуляризації соціуму та зміни іміджу віри, має змінюватись і духовне консультування. Ми маємо засвоїти три уроки сучасності: треба звертати увагу на безпечність релігії; критикувати надмірну секуляризацію, коли капелани не можуть представити свою позицію; звертати увагу на конкретні норми, як публічної ролі релігій та ідентичностей, так і на сферу захисту прав людини».
За словами Мехмета Ісіка (Mehmet Isik), представника Президії Ісламської спільноти Австрії, кількість мусульман у країні почала стрімко зростати з 1965 року. Починаючи з 70-х років, постала проблема створення релігійних інститутів, як і затвердження права мусульман служити у державних інституціях, наприклад, в’язницях. Тоді, попри непорозуміння, імами отримали доступ до лікарень та інших установ. Там вони проводили інформаційну підготовку для консультантів та працівників, розповідаючи про іслам та його засади, проводили церемонії для своїх вірних. Потреба лише зростає, тому що все менше мусульман, які приїхали зі Сходу, повертаються у свої країни. Найбільш розвинутою стала система пенітенціарного душпастирства, де імами підписують контракт з державним управлінням та працюють офіційно. Діалог з урядом триває у вигляді офіційних іфтарів, коли запрошуються гості з різних сфер суспільства.
Важливу роль душпастирів відіграють капелани-імами у Голландії, продовжив Омер Фарук Окюз (Omer Faruk Okuz) з медичного факультету Університету Утрехта. Але для голландців важливими етапом було розрізнення служіння імама в установах та духовного супроводу. На відміну від служителя, духовні гіди вказують шлях до одужання, але тим шляхом людина має пройти самотужки. При цьому консультант може вислуховувати людину та використовувати духовне вчення як спосіб подолання проблеми. Особливою рисою роботи ісламських капеланів Голландії стала щільна співпраця з цивільними психологами, які не виступали конкурентами. Вони спільно проводили консультації як у тюрмах, так і в лікарнях. Додатково капелани мали змогу поширювати літературу, проводити духовні лекції та молитись за персонал чи ж бути присутніми у державних закладах цілодобово.
Особливості тюремного служіння
Лише 2% неофітів (людей, які нещодавно стали віруючими) з колишніх ув’язнених знову повертались у тюрми, говорять дослідники. Науковці з Казанського Федерального університету (Татарстан, Росія) сфокусувались на підготовці як вчителів ісламських шкіл, так й імамів-капеланів, щоб вони мали розвинуте служіння у тюрмах. З 2007 року почався активний розвиток ісламської освіти та досліджень, з зимовими школами для активістів та повноцінною підготовкою вчителів медресе, які мають свій вплив на молоде покоління. Лейла Алмазова, доцент кафедри сходознавства та ісламознавства Казанського Федерального університету, стала працювати з майбутніми тюремними капеланами, готуючи курси перепідготовки для імамів. Це служіння почало розвиватись у 90-х роках, коли Касім-бабай Нуруллін, спершу сам відбувши термін, став пізніше духовним наставником для тих, хто відбував покарання та адаптувався до життя після нього. Тоді, під час зародження цієї місії, тюремні поняття певним чином переплітались з основами ісламу, створюючи нову систему координат для ув’язнених.
З досвіду дослідниці, співробітники університету хотіли вирішити проблему зростання залежностей для тих, хто не міг адаптуватись до тюремного життя; знизити небезпеку потенційних конфліктів, підготувавши капеланів та тюремний персонал. Так для працівників колоній була створена 50-годинна програма, коли вони вивчали основи ісламознавства, аби глибше розуміти роль релігії та життя вірян, яких вони контролювали. Туди входили такі предмети, як вступ до ісламу, етика, погляд ісламу на питання війни і миру, особливості розвитку ісламу у Татарстані. За перші два роки були підготовлені 207 спеціалістів, які продовжили свою роботу на новому рівні.
Програма перепідготовки для імамів розрахована на 76 годин (півтора тижні), під час яких вони вивчають основи тюремного життя та правил, особливості права, девіантну поведінку та методику роботи з важкими категоріями людей. Дослідники побачили в них особливий потенціал, оскільки імами мали високу мотивацію до закритого служіння і готові були вчитись. За повноцінним задумом, капелан мав отримати своє служіння як постійне місце роботи; зарплатня мала складати 350 доларів США завдяки ініціативі Фонду підтримки ісламської культури та освіти; капелани ж мусили проводити молитви, освітні курси для ув’язнених та індивідуальні консультації. Попри важливість даної програми та визнання як з боку тюремного керівництва, так і з боку місцевого духовенства, впровадження зустріло ряд проблем. Першою стала невидача постійної зарплаті, що не зупинило мотивованих імамів. Однак пізніше служби ФСБ влаштували їм окрему перевірку на придатність до служіння. До місії капеланства у тюрмах були допущені 4 капелани з 13 підготовлених. Основною причиною заборони стала підозра через наявність освіти за кордоном.
І капелан, і психотерапевт
У Канаді постійно служать 250 капеланів. «Падре», як називають всіх військових служителів, тренуються з солдатами, перебувають з ними на службі, хоча не мають рангів. Проблемними для них досі лишаються стосунки з командуванням, коли хтось з капеланів любить бути лише з офіцерським складом, та боротьба з травмою війни, яка ще дається в знаки після Афганістану та Іраку.
«Якого біса тут робить священик?», - саме такими словами колеги-медики вперше зустріли капелана Яна Істера (Ian Easter), коли він почав працювати у лікарні у місті Вікторія. Він був першим зі служителів, хто хотів допомагати більше та працювати з травмою, а тому пішов на другу освіту та отримав ступінь магістра в Університеті св. Павла з психотерапії та консультування. З його досвіду, психологи бояться священиків, а священики у відповідь – психологів, що створює абсурдну ситуацію. Пізніше, завдяки власній праці та знайомству, до нього стали звертатись з проханнями духовної консультації, молитви, поради. Тому Ян став першим капеланом, який мав змогу допомагати постраждалим професійно.
Натомість для сучасної Канади постала інша проблема – це менший відсоток релігійних або воцерковлених людей. Все більше канадійців називають себе «духовними, але не релігійними», тобто такими, що вірять у Бога, але не належать до певної релігії. Для капеланів це стало новим викликом, оскільки вони не мали права закритись перед цими людьми, але й не знали, як правильно з ними працювати.
«Часто я чув про духовність людини, що змушувало мене задуматись як знайти підхід до таких людей, - пригадує капелан. – Я не починав їх засуджувати чи розповідати про власну віру, а просив пояснити, що вони мають на увазі від своєю духовністю. Під час терапії я не питаю людину про її віросповідання або його відсутність, я спираюсь на переконання та цінності. Саме це давало ключ до розуміння та зачіпання найглибших аспектів травми або проблеми людини. Якщо ви працюєте з постраждалими людьми, то ви маєте бути відкритими як добру, так і злу».
Світові приклади капеланського служіння допомагають ширше поглянути на дилему українських капеланів, які досі не мають офіційного статусу чи визнання з боку держави. Якщо ж провідні країни досі зберігають та розвивають власну мережу душпастирів, особливо фокусуючись на роботі з травмованими людьми, такий приклад може стати показовим і для наших викликів та переживань. Саме тому поняття духовного консультування та терапії тільки починають набувати нового значення і для нашого суспільства, іноді лякаючи невідомістю, іноді надихаючи перспективами. Питання лише в часі та можливості, коли волонтерський рух служителів та волонтерів зможе стати чимось більшим.
Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
