«Сила віри супроти насилля влади» або як минуле діє в сучасності

21 березня 2016, 11:20 | Репортажі | view photo | view video | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Сила віриПід знаком розуміння глибокого зв’язку і між минулим і сучасним, викликів цього минулого для майбутнього і потреби глибинного осмислення історії утисків релігії і Церкви в умовах тоталітаризму проходила 17 березня 2016 р. міжнародна наукова конференція «Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після другої світової війни» у Києві.

«Ті події досі впливають на те, що відбувається у наші дні», – сказав уже на початку конференції член її оргкомітету, проректор з програмного розвитку УКУ, історик Олег Турій.

Як повідомляла РІСУ, конференція відбулася зусиллями Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Українського інституту національної пам’яті та Українського католицького університету. Подія зібрала дослідників історії Церкви, релігієзнавців, філософів, богословів з Австрії, Італії, Німеччини, Росії, Словаччини й України. Під час конференції пройшло відкриття виставки Інституту Історії Церкви УКУ «Греко-Католицькі Церкви Центрально-Східної Європи в умовах комуністичних режимів після Другої світової війни». У програмі організатори передбачили 13 доповідей, спрямованих на різнобічне висвітлення проблеми. Водночас кожен охочий мав змогу висловитися під час дискусій між сесіями і завершального круглого столу.

«Ми хотіли не лише в духовний спосіб спом’янути жертв цієї трагічної події, а й мати можливість глибокого інтелектуального і наукового осмислення того, що сталося», – промовляв до учасників Предстоятель УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук).

Подібні до цієї конференції інтелектуальні події, як наголошували учасники, важливі з огляду на стан і потреби українського суспільства.

«Сьогодні Україна починає вибудовувати системну політику національної пам’яті, і ця політика повинна враховувати приклади боротьби за незалежність духовну і державну», – зазначив заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.

Аналізу досвіду першої хвилі переслідування Церкви радянською репресивною машиною у 1939-1941 рр. присвятив своє дослідження о. Тарас Бублик.

«Владі не вдалося зламати Церкву через спільноту священиків і парафіян… – підсумовував він. – Люди погоджувалися платити великі податки, накладені на Церкву, відмовлялися брати церковну землю, а коли брали, то платили за це священикам. Були й випадки, що ті, хто взяли землю Церкви і не могли висповідатися через це, писали скарги в партійні органи, щоби ті вплинули на священиків і вони сповідали їх».

Світлана Гуркіна

Директор Інституту Історії Церкви УКУ Світлана Гуркіна розглянула спадкоємність релігійної політики Унійної/Греко-Католицької Церкви від царату до сталінізму – вона виділяє 19 рис подібності. Як йшлося під час дискусії після цієї доповіді, наступність між двома режимами дала змогу Церкві розуміти, з чим вона зіткнеться у випадку чергової окупації. Джерела і розгляд діяльності греко-католицького духовенства і вірних засвідчують про усвідомлення ними можливостей тотального переслідування ще до приходу «перших совітів».

Про системність радянської політики боротьби з Церквою вела мову професор історії Катрін Бек із Німеччини.

«Я вважаю, що радянська влада боролася не тільки проти окремих конфесій, але проти релігійного різноманіття взагалі», – говорить вона

Дослідниця висвітлила проблему у світлі термінів «регуляція» та «ліквідація», які використовували радянські чиновники.

Дійсно, радянський режим прагнув контролювати як діяльність, так і внутрішній світ кожного громадянина, а релігійне різноманіття було цьому надзвичайно сильною перешкодою. До того ж ГКЦ, яка представляла власну багату традицію, виступала ще й стійкою національно зорієнтованою силою.

У відповідну канву вклалися наступні доповіді істориків: Надії Белякової та Анни Вишиванюк про рецепцію радянськими чиновниками «Львівського собору»; Наталії Шліхти про парадокси радянської політики щодо Церкви; Володимира Бірчака про роль радянських репресивних органів у ліквідації ГКЦ в Україні, Ігоря Галаґіди про особливості процесу ліквідації ГКЦ у Польщі; Олександра Пагірі про спробу ліквідації ГКЦ на Закарпатті; о. Петера Штурака про постать блаженного єпископа Павла Ґойдича. Отець Богдан Прах висвітлив життя духовенства Перемишльської єпархії в умовах радянських репресій, а Ольга Збожко – моделі поведінки греко-католицького духовенства під час «ліквідації унії». Відтак о. Іван Дацько виголосив доповідь про сприйняття та реакцію на «Львівський собор 1946 р.» греко-католицької єрархії у діаспорі.

Історіософський характер мала доповідь О. Турія «Свідчення мучеників та ісповідників віри ХХ століття – джерело життя Української Греко-Католицької Церкви».

«Чеснота відваги становить у християнському житті друге обличчя любові. Відвага це також вияв віри в Божу присутність і Боже діяння навіть серед важких випробувань. Тому можна сказати, що відвага виражає глибину віри певної особи. Віра ж, заснована на любові, це запорука спасіння і життя у вічності. Ми бо духом з віри очікуємо надії оправдання, бо в Христі Ісусі нічого не важить більше, як тільки віра, чинна любов’ю», – завершив промову проректор УКУ.

Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) не просто був присутнім під час усієї конференції, а й жваво брав участь у дискусії, зокрема щодо пропагандистських термінів, яких досі вживають щодо УГКЦ.

У своєму рефераті під час підсумкового круглого столу «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки і завдання для сьогодення», Блаженніший підняв питання про аналогію між радянською політикою щодо ГКЦ та теперішньою політикою російської окупаційної влади у Криму щодо УГКЦ. Окремо зупинився і на питанні канонічності/неканонічності «Львівського собору 1946 р.».

«Я намагався зрозуміти, на чому засновується розмова про канонічність чи неканонічність? Очевидно, що Католицька Церква, коли введе мову про канонічність чи неканонічність цього собору, говорить про певну суперечність або прямо про заперечення існуючого канонічного права. Московський патріархат перебуває в цілком іншій парадигмі. Канонічним вважається все те, що є в лоні російського Православ’я: все те, що веде в лоно російського Православ’я, незалежно від методу є канонічним. Тобто, мета виправдовує засоби. Такого типу дискусія має прямий зв’язок із дискусією про канонічність чи неканоонічність сьогодні церков українського Православ’я. Тобто, не йдеться про церковні канони і закони, про права. Йдеться про те, що хто не з нами, той проти нас. І хто не є в лоні «єдиноспасаємого човна», той неканонічний. Тому оскільки цей собор, а на нашу думку псевдособор, привів в лоно «єдиноспасаємої Церкви» певну групу людей, наполягають на його абсолютній канонічності. Думаю, що такого типу термінологію потрібно мати на увазі і в сучасних реаліях», – акцентує Предстоятель УГКЦ.

Надзвичайно актуальною є також потреба осмислення терміну «возз’єднання», що його використовує РПЦ щодо «інославних» і який виражає політику цієї конфесії. «Возз’єднання» – це фактично не відновлення якоїсь минулої єдності, а долучення до Московського патріархату.

«Якщо ми відкриємо документ РПЦ «Основные принцыпы отношения к инославию Русской Православной Церкви», то побачимо, що всякі стосунки з «інославними» будуть називатися дорогою до «возз’єднання». Цей термін буде застосовуватися постійно. Таким чином, немає іншої моделі будування контактів чи єдності як тільки дорога «воз’єднання»», – деталізує Блаженніший Святослав.

Під час круглого столу архиєпископ Ігор (Ісіченко) звернув увагу на те, що звільнення від стереотипів минулого є спільним завданням вірних різних конфесій. Владика наголосив на тому, що українському суспільству ще далеко до повноцінного засвоєння ідеалів Майдану.

Була під час круглого столу мова і про те, що «Львівський собор 1946 р.» став для Церкви межею і водночас джерелом осмислення самої себе. Дискутували учасники теж про «виклик підписантів» – потребу переосмислити долі тих священиків, які піддалися тиску системи і перейшли у контрольоване Православ’я. Частина з них згодом повернулася у ГКЦ через покаяння.

Погляд на сьогодення привернув увагу присутніх і до проблеми розуміння Церквами того, що будувати виключно «державно-церковні» відносини є атавізмом: реалії вимагають усіх діяти у рамках трикутника «Церква-Суспільство-Держава». Зрештою, дійсною вимогою часу є донесення правди про події української історії і сьогодення не тільки до українців, а й до всього світу – успіх нашого спільного дому дуже сильно залежить від цього. Як можна було пересвідчитися уже по завершенні, вона тільки пожвавила деякі дискусії і власне цим виконала первісне значення, закладене у значенні терміну «конференція» – conferre, тобто «привносити разом». Кожен приніс щось своє, а всі разом понесли в суспільство вже й щось спільне. Доповіді учасників планує видати Український інститут національної пам’яті.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • storozh | 23 червня 2019, 17:09

      "Зеленського... звiльнити..." Отакої :-)

    • barni | 23 червня 2019, 14:18

      Почитав статтю "Патріарх з примусу", Автор стверджує що "проблема не в вл.Філареті, а грошах компартії. Смердючий, облізлий лис - кравчук, який здав Україну (віддав нашим ворогам

    • Ninel | 23 червня 2019, 12:37

      Певно, що основним у статті є твердження, що "Восьмим приєднанням в області став храм ...', а громада - то так! Важливо, що нерухомість перейшла

    • barni | 23 червня 2019, 06:16

      "Михаил", "Привет" феесбешно-гундяевским бультерьерам

    • barni | 23 червня 2019, 06:11

      "Михаил" ти б хоч в вікіпедію заглянув: • Церква — релігійна громада християн у конкретній місцевості. • Церква — парафія, церковна громада. ЦЕРКВА - ЦЕ Л-Ю-Д-И !!! а як можуть громадяни