Різдвяна історія у київському будинку престарілих
«Вам лише одну булочку?», — здивувалась продавець. Бабуся промовчала, ховаючи сльози. «Давайте я куплю вам ще, бо на це боляче дивитись!», — підскочила інша жінка з черги. «Дякую, мені вистачає. А цю я можу собі дозволити, щоб пригостити онука», — відповіла пенсіонерка та повільно пішла додому.
Така історії старичків, як їх ласкаво називають волонтери, зустрічалась напевно кожному. Для них страшна не стільки мала пенсія чи захмарні ціни на комуналку або ліки, а самотність... Коли ти байдужий не лише чужим людям, а й рідним. На цей Святвечір, 6 січня, разом зі Спільнотою св. Егідія та «Молоддю за мир» ми завітали до Київського пансіонату ветеранів праці, аби привітати його літніх мешканців з Різдвом та створити особливе свято.
Частина волонтерів, яких цього року було більше 70, виступила у ролі «таємного чудотворця» – для них обирали бабусю або дідуся, а вони купували подарунки на замовлення. Хтось придбав теплі речі, хтось допомагав накрити святковий стіл та створити справжнє свято, завдяки підтримці IWC, міжнародній організації жінок-дипломатів. Серед гостей були й діти з інтернату «Сонячне сяйво», які провідують своїх знайомих – їм теж важлива увага. Доросла ж частина волонтерів взяла на себе відділення пенсіонерів, де не всі можуть ходити або взагалі вставати з ліжка.
Відьма, романс та пункт 13
І от в тебе у руках подарунок з особистою листівкою. У кожні нові двері заходити трохи лячно, аби не спантеличити мешканців. Однак першим нам трапляється дідусь, який радісно сідає на ліжку – він стурбований, але не може підібрати слів, щоб подякувати. Говорить тільки про «пункт 13». Коли ми його вкотре не зрозуміли, він зібрався з силами, підвівся та вказав на записи на підвіконні – де він щоденно спостерігає за температурою на вулиці та веде розрахунки. Аби бути корисним.
Нашу другу знайому важко називати за іменем. «Я – відьма», — спокійно представилась вона. Спершу не дуже раділа нашій появі, бо соромилась – половина її тіла вже 10 років як паралізована. Але найбільше жалкує, що не може мандрувати. Раніше вона об’їздила чимало країн, зокрема острови Карибського моря, Аргентину Колумбію. Особливо радить зупинитись саме в останній – через фантастичну природу та привітних людей. Наша «відьма» має дві вищі освіти – іноземна філологія та психологія – дар зцілення відкрила у собі у досить зрілому віці. З тих пір, аби не осоромити своїх вчителів, їздила по світу та допомагала людям молитвами. Над ліжком – безліч ікон, дарунок від митрополита Київського за допомогу.
У третій кімнаті нас зустрічають дві сусідки – зовсім старенька бабуся Марія та Світлана Сергіївна. Вони радіють рожевим пледам та одразу вкривають ноги, що завжди мерзнуть. Помічаю книгу з живопису – виявляється, тут є особливі поціновувачі мистецтва. «Колись я була естрадною співачкою. А потім мене скалічило і співи закінчились», — додає Світлана. Але її старша сусідка вмовляє заспівати, мовляв, порадувати гостей. Обрано романс і вона починає. Спершу дещо скуто, голос дрижить, та тіло згадує звичку. Різдвяна магія – і перед нами вже сидить доросла жінка з прекрасною осанкою та вогнем в очах.
Де лунає музика
А от палата Ірини Іванівни нагадує повноцінну квартиру. Вона заповнена вишитими серветочками, килимами, старим радіоприймачем та іконами. Її ми зустрічаємо за справою – шиє теплу жилетку сину. Вона зовсім не засмучується, що подарований кожушок трохи замалий – руки є, то зробить собі, як треба. Ірина Іванівна одразу розпитує всіх дівчат: хто заміжня, а хто ні, чи радують чоловіки. У неї за плечима два невдалих шлюби, тому усіх наставляє: пам’ятайте, люди бувають лихими. Потім відкладає шиття і каже, що свято сповнене смутку. Мовляв, поки одні гинуть на війні, інші замерзають на вулицях. Просить щоденно молитись та вірити у силу спілкування з Богом. Вмикає нам запис літургійних співів, бо тільки вони розвіюють тугу.
Єдина її втіха – це син Валентин, який живе у палаті навпроти. Жінка жваво хапає стільчик та, зігнувшись, хутко йде його провідувати. У палаті нас зустрів сивий дідусь, який мало нагадує усміхненого парубка на фото. «А все тому, що він пішов не тим шляхом, — пояснює Ірина Іванівна. – Але Бог так зробив, що ми разом. Тому я молюсь та люблю його».
«Ох як вас багато, дівчата! Ану називайтесь, а то я всіх і не почую», — запрошує до своїх апартаментів Станіслав Петрович. Він 15 років живе у повній темряві, але не втрачає сили духу та все контролює у власній оселі. Міцна статура видає колишнього спортсмена – професійно займався лижами, греблею, великим та настільним тенісом. 76-річний Станіслав ще й меломан — вмикає нам запис французького вальсу під акомпанемент акордеону. На прощання цілує кожній з нас руку та запрошує у гості.
* * *
Різні долі та характери єднає одне – вона не спілкуються з сусідами. Дехто вважає їх «не такими» або стомлюється від одноманітного оточення. Санітари стають єдиним місточком для живого спілкування. Щастить, якщо є родичі, які хоч іноді заходять в гості. Особисто я йшла у будинок з важким передчуттям, уявляючи атмосферу закладу. Усмішки та спогади – лише тінь тих вражень, що залишаються у серці. Дивлячись на їхній вогонь в очах, хочеться так само підтримувати свій та не давати йому згаснути в інших.
