Тора і церкви Лемківщини: драма історичної пам'яті

«Мойсей Мейр був чудовою людиною. Він знав секрети рослин і трав… Він бував скрізь у Буківську, лікуючи людей від їхніх ран. Він лікував євреїв і чужинців, не беручи за це жодної плати. Завдяки його багатим лікарським знанням вони називали його доктором», – так жителька Балтимора, що у США, Таня Кляйн описує свого прадіда Мойсея Мейра Фінкельштайна, якого ніколи не бачила.

Таню Кляйн назвали на честь її прабабусі – Тані Вайглер Фінкельштайн, дружини Мойсея. Утім, прабабцю вона також бачила лише на фото. І причина – не тільки різниця у віці. Вона криється ще й у тому, що обоє людей загинули у Голокості. Їхні сліди загублені в численних драмах і трагедіях буремних часів, котрі досі вирують у душах їхніх нащадків. Останні, незважаючи ні на що, пережили Шоа («השואה» лихо, катастрофа з івриту – авт.) – політику нацистів з планомірного винищення євреїв.

Нащадки Мойсея і Тані Фінкельштайн, як і мільйони інших людей по всьому світу, навіть не можуть прийти на могили прародичів і помолитися там. Могил просто не існує... Одначе родини свято бережуть пам'ять. Більше того, вони шукають хоч якісь ниточки, що єднають з тим втраченим світом довоєнної Галичини, де юдеї часто становили більшість населення провінційних містечок.

Сон і дерев'яна церква

«Приблизно рік тому я мала сон, що мій прапрадід передав сувої Тори християнським священикам для зберігання у підвалах церкви. Уві сні він стояв на верху сходової клітки і дивився на підвали. Я двічі мала цей сон, і він був такий реальний, що я попросила художника намалювати його для мене...», – розповідає Таня Кляйн.

Справді, на малюнку постає частина дерев'яної будівлі зі стрімким дахом, вкритим ґонтою. Поряд – огорожа. Як припускає жінка, вона – важливий орієнтир.

«Після того, як художник створив для мене картину, я почала дивитися в Інтернеті на церкви у Галичині, околицях Тарнова та Сянока, і була вражена, що церква моїх снів виглядає настільки подібною до великої кількості церков у тих краях!!! Я взагалі не знала про їх існування, доки не побачила їх в Інтернеті вже після створення картини», – зізнається жінка.

Таня сподівається, що можна дійсно знайти ці сувої Тори і почала пошуки-розпитування про їх ймовірне місце перебування.

«Сон «חלום» на івриті звучить як «халОм», на ідиші – «хОлем», тобто «фантазія», якоюсь мірою – «марево», – розповідає рабин Івано-Франківського регіону Моше Лейб Колеснік. – У юдейській релігії не відкидається, що через сон до людини може промовляти Бог і якщо є можливість щось перевірити, то варто. Але у переважній більшості сни, це справді фантазія і до них потрібно ставитися критично. Адже зазвичай людині сниться те, про що вона думає».

Таня справді постійно думає про свого прадіда, який народився у сучасній Львівській області України – у містечку Броди, а жив у сучасному Підкарпатському воєводстві Польщі. Що змусило чоловіка виїхати з рідного міста, точно невідомо. Швидше всього, це були пошуки роботи. Адже він був «шохет» – ритуальний різник, а такі у Бродах уже були: у містечку в 1880 році проживали15316 євреїв, тобто 76,3% населення. Тож, одружившись, Мойсей Мейр Фінкельштайн, почав шукати інше місце. Приміром, деякий час жив у містечку Сасів за 8 км на північ від Золочева. Зрештою, молода сім'я осіла у Буківську.

Буківське під Бескидами

Буківсько, польською Bukowsko, на ідиші Bikofsk‎ – בוקאווסק ), розташоване у середньому Бескиді, в колишньому Сяноцькому повіті, за 16 км на південний-захід від Сянока, тепер Польща. Поселення відоме із 1361 року як Bukowsko inferius.

У 1748 році король Станіслав Август ІІІ надав Буківську магдебурзьке право. Станом на 1880 рік у містечку були повітовий суд, однокласова школа, ярмарки збіжжя, худоби, коней, овець, повідомляє «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich». Була тут римо-католицька парафія, хоча зазначено, що раніше Буківське належало до Новостаниць. Перший парафіяльний кослел звели у поселенні в 1648 році, а новий, дерев'яний, збудували у 1710-му, подає «Słownik...». До Другої світової війни та виселення українців з цих земель Буківське було також центром деканату Греко-Католицької Церкви. Статус міста воно зберігало до 1946 року, коли українські повстанці спалили у ньому понад 460 польських будинків.

Етнічне середовище Буківська та його околиць завжди було дуже різноманітним. Поставши на теренах української Лемківщини, містечко було оточене численними українськими селами Белхівка, Волиця, Кам'яне, Карликів, Нагоряни, Полонна, Прибишів, Петрова Воля, Ратнавиця, Сенькова Воля, Токарня... У самому ж місті ситуація була кардинально іншою: переважали євреї й поляки. Приміром, у 1900 році у самому містечку мешкало 748 євреїв, що становило 75,5% населення. Загалом у юдейській громаді тоді було 1587 осіб – значна частина оселилася у сільській міцевості. Проте чисельність євреїв зменшилася приблизно на третину у зв'язку з еміграцією до Америки і лихоліттям Першої світової. У 1918 році єврейська громада дуже сильно постраждала від погромів, вчинених міщанами-неєвреями, читаємо на sztetl.org.pl. Багато підприємств тоді пограбували. Загалом перед Другою світовою війною у Буківську жили 800 євреїв, 800 поляків і 5 українців. Саме євреї утримували в своїх руках місцеве економічне життя.

«Майстерні і навіть транспортний зв'язок між Буківськом і Сяноком були в єврейських руках. Винятки становили тільки продаж свинини та продуктів із неї, обслуговування християнських релігійних потреб, поштова система та урядові служби, котрими керували не-євреї. Склади і майстерні були розташовані у центрі містечка, як і єврейські резиденції», – читаємо у статті «Bukowsk» на сайті jewishen.org.

Синагоги, рабини, книжники

Усе культурне життя єврейської громади оберталося в орбіті синагог, яких у Буківську було аж три. Секулярного життя у євреїв малих містечок тих часів насправді не було, а книжність базувалася на вивченні Тори, кодесксу релігійно-юридичних правил життя «Талмуду» та коментування їх. При буківських синагогах були багаті бібліотеки, з яких черпали ті, хто прагнув знань і вдосконалення. Саме завдяки цьому з'явилися праці мешканця містечка Хаїма Футерніка «The Saar» та «Erech Haim» (Цінність життя). Остання була особливо популярною серед студентів, котрі бралися за вивчення «Талмуду».

Ще один автор із Буківська – Давид Аріє Цунтц, автор праць «Gdolot Jonathan» та «Areteh Yehoshua».

«Буківсько мало три синагоги, що слугували трьом основним хасидським гілкам в юдаїзмі на цій території: Динів, Санц (Новий Санч) і Садигора. Синагоги мали давню історію, але ми не знаємо, коли вони були зведені. Звичайно, якщо дивитися у минуле, вони усі були подібні, але з часом різниці розвивалися і піднялося гірке протистояння між різними хасидськими групами», – подають автори статті «Bukowsk» на jewishen.org.

Спершу у Буківську не було сталого рабина – духовні наставники зупинялися тут тільки періодами. Приміром, протягом певного часу у містечку працювали Шломо Лейб з Лантшії (Ланьцута? – прим. авт.) та Елеазар Вайсбаум, званий Райшером від назви його рідного Ряшева на їдиші. Науку першого із цих рабинів не сприйняли фракції Ропшіц та Динів, хоча на противагу їм цього наставника поважали студенти рабина Шломо з Бобова, онука рабина Хаїма із Санца (Нового Санча). А от другий рабин, Елеазар Вайсбаум – онук засновника хасидського руху на Галичині рабина Елімелеха з Лежаська, витримав у Буківську менше двох років, хоча планував поселитися тут на постійно. Імовірна причина – все ті ж незгоди між вірними.

Згодом у Буківську кожна громада у своїй синагозі мала власного рабина. До динівського напрямку належали представники родини Шапіра: Маєр Єгуда та Давид, а також Мойсей Тайтельбаум. Першим же сталим рабином напрямку Цанц став Хаїм Пінтер, який згодом передав працю у громаді сину Аврахаму. Уже ця картина демонструє, наскільки плюральним було релігійне життя юдеїв у Буківську. Але через незгоди мали різні групи й окремих фахівців, котрі обслуговували ті чи інші сторони релігійного життя. Приміром, у Буківську було двоє релігійних різників – «шохетім».

«Мій прадід – «шохет» для громади Цанц», – розповідає Таня Кляйн.

Окрім вправності у власному ремеслі, Мойсей Мейр Фінкельштайн, як побожна людина, добре знався на релігійних текстах. Зрештою, хіба можна було працювати для релігійної громади і не знати її традицію! Мойсей знав її дуже добре. До речі, спершу чоловік належав не до напрямку Санц, а Белзер, тобто Белз. Останній застував у XIX столітті рабин Шалом Рокеах – послідовник низки рабинів-учнів засновника хасидизму й уродженця сучасної Тернопільської області Баал Шем Това (Ізраеля бен Еліезера).

Нащадки – по всьому світу

Сім'я Фінкельштайнів народила щонайменше шестеро дітей.

«Відомі імена Мордхе Бериш (1894 року, Сасів), Ліфша, Давид, Естер, Яків...», – йдеться у статті «Welcome to Bukowsko, Poland» на kehilalinks.jewishen.org.

Яків Фінкельштайн перед Другою світовою виїхав до США, у штат Вісконсін. Естер жила з батьками аж доки не одружилася з Гіршем Льовенбаумом. Подружжя мало п’ятеро дітей, з яких троє померли маленькими.

«Мій дідусь Гірш також був «шохет». Оскільки ж містечко маленьким і в ньому вже жили декілька представників цієї професії, він не міг заробити на життя достатньо, – продовжує Таня Кляйн. – Таким чином мої дідусь і бабуся вирішили переїхати до міста Шарлеруа, що у Бельгії, де «шохет» був дійсно потрібний».

Уже на новому місці Гірш став рабином. Також працював як «могель» – фахівець із обряду «брит мила», тобто обрізання. Родина перебралася з Лемківщини на межі 1920-х і 1930-х. Переїзд, як виявилося, врятував їхні життя.

Геноцид

«Тільки Естер і Яків вижили в Шоа», – повідомляє kehilalinks.jewishen.org про дітей Мойсея і Тані Фінкельштайн.

Інші діти, та й самі родичі, загинули...

Як тільки нацисти прийшли в Буківське, за допомогою частини місцевих жителів розграбували і поруйнували майно, що належало євреям. Навесні 1942 року 804 євреїв з Буківська і понад 300 – із довколишніх сіл зігнали до гетто, повідомляє англомовна «Вікіпедія». З цього числа 100 людей розстріляли на місцевому єврейському кладовищі, а решту відправили до табору Zwangsarbeitslager Zaslaw, у Заславі біля містечка Лісько. Жодна синагога не вистояла... Окрім того, із серпня до жовтня 1942 року в Буківську діяв трудовий табір для євреїв, де 60-річних чоловіків змушували ремонтувати дороги.

«Ми чули, що Мойсей Мейр і його родина були спалені живими у школі і Буківську, але ця інформація не перевірена», – каже його правнучка.

Серед інших версій загибелі рідних Таня Кляйн називає табір у Заславі.

Монастир у Жіллі і добрі люди

«Моя ж мама (Това – прим. авт.) народилася у 1938-му. Незабаром почалася Друга світова. Мої батьки металися у пошуках безпечного місця для себе та своїх дітей. Тітка Сара була викликана для «переселення на Схід». Дідусь і бабуся думали, що її відсилають до трудового табору. Хаю Сару вивезли потягом до Мехелена у Бельгії, котрий насправді був етапом на шляху до Освенціму», – переповідає Таня Кляйн.

Молодших доньок – дев'ятирічну Маню і дворічну Тову – Естер за порадою іншої єврейки заховала у монастирі святого Йосипа в Жіллі. Але згодом діти там захворіли і недоїдали, тож мати передала їх у руки інших небайдужих людей: бездітної пари: Анни Вістіні та її чоловіка, та їхньої сусідки – вдови Ангель Лярош. Естер Льовенбаум у розпачі навіть сказала, що коли вона не повернеться, подружжя Вістіні може залишити собі Маню.

Мати ж Тані жила на фермі в Агнель Лярош та її доньки Маргарити. Остання, коли дітей ще переховували у монастирі святого Йосифа, неодноразово годувала Маню й Тову, приїжджала за молодшою із них і возила у кошику на велосипеді до себе на ферму, щоб погодувати... Батьки змушені були переховуватися окремо, але мати дуже часто відвідувала доньок, щоб зберегти у них приналежність до рідного народу, пояснює Таня.

Льовенбаумів ніхто не видав. Як пояснює Гілель Кютлер у статті «For her mother's rescuer, a Baltimorean bids to Yad Vashem» на jta.org, оскільки 95% бельгійців у ті часи були католиками, а Католицька Церква закликала рятувати євреїв, то навіть люди, які не рятували і були пронімецьки налаштовані, утримувалися...

Зрештою, війна закінчилася і Това, мати Тані, переїхала з батьками з Бельгії до дядька Якова, до Вісконсину, США. Маня, старша донька подружжя, репатріювалася до Ізраїлю, де стала однією із перших поселенців у кібуці Ein Hanatziv. У 1960-му дідусь і бабуся Тані – Гірш та Естер Льовенбаум, також репатріювалися.

Епілог: «ми пройшли повне коло»

«Мої бабусь та дідуся і Ляроші підтримували зв'язок протягом багатьох років, обмінювалися листами і подарунками», – каже Таня.

Наша оповідачка – уродженка і громадянка США. І спершу вона й не знала про драму своєї родини, а дізнаватися почала поступово, навіть мимоволі.

«Виростаючи, я завжди дізнавалася щось нове про свою маму. Вона розмовляла бездоганною англійською і видавалося, що є вродженою американкою. Але дуже часто вона поверталася до французької дитячої пісеньки, що збурювало вихор питань у моєму розумі», – пригадує Таня.

Донька почала розпитувати матір про минуле і завіса піднялася. Із 2008 року Таня, за її ж словами, почала полювати за інформацією про Лярошів і вийшла на Андре – племінника Маргарити. Він і допоміг знайти рятівницю. Отож, спершу Таня відвідала могилу свого дядька, котрий помер немовлям у Бельгії, а тоді поїхала до Маргарити.

«Ми лише робили те, що було потрібно», сказала Маргарита Лярош під час зустрічі.

У неї не було своїх дітей.

«Я попросила перекладача сказати їй, що насправді вона мала багато діток. Адже наша сім'я «baruch Hashem» – дякувати Богу, розрослася і походить від однієї дитини, котру вона врятувала. Це був зворушливий і неймовірно сильний візит для всіх нас, котрі прийшли до Маргарити. Я відчула, що ми обійшли повне коло», – передає враження наша героїня.

Одначе, потім у жінки двічі був згаданий уже сон із прадідом, який вказує на підземелля дерев'яної церкви. Таня справді сподівається, що її предку перед тим вдалося врятувати сувої Тори.

«Ці сувої Тори плачуть і взивають до мене, а я не знаю, як їх знайти...» – завершує вона.

Пошуки тривають і відкриваються все нові й нові подробиці Голокосту. І тут на перешкоді навіть не брак документів, а й ще одна велика трагедія – операція «Вісла», насильне переселення українців із їхніх предківських земель, організоване тоталітарними режимами. Дерев'яні церкви в околицях Буківська, як не як, а були українськими. Із виселенням місцевих жителів, ці храми занепали, розібрані... Навіть якщо хтось зі священиків чи вірян знав про заховану в котромусь із храмів Тору, історична пам'ять про це перервалася.

Так, дерев'яна церква 1881 року у Кам'яному була розібрана після 1946 року, церква 1840 року у Карликові – після 1947-го, церква 1845 року у Прибишові – після 1947-го, церква 1881 року у Ратваниці – після 1947-го, церква 1884 року у Токарні – після 1947-го, церква 1921 року у Петровій Волі – після Другої світової, церква 1864 року Сеньковій Волі – у 1968-му, подає Андрій Саладяк у книзі «Pamiatki I zabytki kultury ukrainskiej w Polsce». Названі тільки села гміни Буківське. Але ж були й інші!

«То чи може бути так, що церква з моїх снів дуже стара і стоїть десь у руїнах, що ніхто не був там протягом багатьох років, і тому не знайшли сувоїв Тори? Може, такі церкви стоять посеред лісів?» – запитує Таня Кляйн.

Відповідаю жінці, що так. Даю посилання на англомовну статтю про «Віслу», адже про цю історичну подію вона не знає. У відповідь – співчуття і запитання, чи українські переселенці на нових землях зуміли вберегти віру в Бога й свою культуру?

«Можливо твоя стаття допоможе у пошуках...», – пише Таня.

Отож, усіх, кому відомі перекази про заховані у церкві сувої Тори десь на Лемківщині, просимо відгукнутися.