“Не можна примиритися з тим, хто миру не хоче”, — Любомир (Гузар)
Проти України вже кілька місяців ведеться гібридна війна з боку Російської Федерації. Сотні матерів хоронять своїх синів по всій території України, сотні тисяч переселенців покинули свій дім і зазнають поневірянь. Десятки міст і сіл щоденно зазнають обстрілів. Світ закликає сторони конфлікту зробити все для встановлення миру, а агресор не визнає своєї участі в конфлікті. Віруючі щоденно моляться за мир на Донбасі. Та чи можливий мир із тим, хто цього миру не хоче? Чи можна примиритися з терористами?
Цьому непростому питанню була присвячена зустріч на тему «Блаженні миротворці: потенціал до примирення», що відбулася в парламенті 12 лютого. В обговоренні взяли участь архbєпископ-емерит Любомир (Гузар), архимандрит Кирил (Говорун) та філософ Михайло Черенков, народні депутати та священики. Дискусію організував Український Католицький Університет, а модератором зустрічі був владика Борис (Ґудзяк).
Робити що можна сьогодні, а думати як будемо жити у майбутньому
У своєму слові Блаженніший Любомир підкреслив, що примирення, це взаємний процес і не може стосуватися тільки однієї сторони.
«Примирення – це взаємне прощення. Воно відбувається в дуже простій формі. Ми прощаємо і просимо прощення. Одним словом, це акт взаємного прощення. Це не стається так моментально. Треба певних кроків. Перший крок усвідомити собі, що ми один одного скривдили. Це не є одностороння акція, що ми когось перепрошуємо, бо ми його скривдили, а він є жертвою нашого кривдження. Обидві сторони мусять усвідомити, що на них лежить певна вина, що вони терпіли, але і завдавали терпіння другому. Не може бути примирення одностороннім», — наголосив владика Любомир.
Він додав, що передумовою примирення є підготовка до нього. Крім того, він наголосив на тому, що примирення — це ще не мир.
«Примирення — це є крок до миру. Мир настає між двома особами, двома громадами, двома народами, коли вони хочуть цього, на підставі, що вони духовно себе до цього підготували через акт примирення», — зазначив Блаженніший.
Одне із запитань від присутніх було про те, чи можна примиритися з терористами, які вбивають людей на сході України.
«Чи можна примиритися з терористом? Ні, бо він не хоче цього. Не можна примиритися з тим, хто миру не хоче, але треба молитися за нього…. Можна молитися, щоб вони не ображали Господа Бога, а не щоб мені було легше, а щоб вони не ображали Господа Бога», — зазначив екс-Глава УГКЦ.
Блаженніший висловив також переконання в тому, що в довгостроковій перспективі українці мають примиритися з усіма своїми сусідами. «Ми сьогодні є у військовому протистоянні з Росією, але ми повинні подбати, щоби бути примиреними з усіма нашими сусідами. Сьогодні маємо дуже складного сусіда, який на нас нападає. І треба думати не тільки сьогоднішнім днем, політики повинні обдумати кроки наперед. Потрібно думати над тим, щоб такий акт примирення не тільки не розколов нас, але й об’єднав. Це є програма на довгі роки… Треба працювати там, де можна зараз, а там, де не можна зараз, потрібно думати що робити, щоби через 10, 20,30 років між нами та російським народом було справжнє примирення, а відтак і справжній мир», — зазначив Блаженніший.
Одним із прикладів успішного процесу примирення Блаженніший назвав примирення між УГКЦ та Католицькою Церквою Польщі. Натомість висловив жаль, що таке примирення не відбулося між УГКЦ та Російською Православною Церквою.
«У 1987 р. Блаженніший Мирослав Любачівський звернувся до проводу РПЦ, протягаючи руку і кажучи: «Примирімося». На це відповіді не було, його рука зависла у повітрі. Я сам почав переписку з дуже визначною постаттю РПЦ, ми обмінювалися листами і в певний момент я кажу: «Чи не було б добре, щоби ми, РПЦ і УГКЦ, в якийсь спосіб примирилися, попросили прощення і простили один одного?». Відповідь була такою: «Ми вам жодної кривди не зробили, за що ми маємо просити прощення». На цьому закінчилося наше листування. Я думаю, що сьогодні дуже мало шансів на якесь офіційне примирення. То що, маємо нічого не робити? Ні, треба оминати будь-який жест, який загострює відносини, щоб не ставити перешкоди, а їх усувати. Ми не маємо замовчувати правду, але говорити правду і разом з тим не заохочувати до ненависті», — вважає Блаженніший Любомир.
Подолати розділення в собі
Натомість, архимандрит УПЦ (МП) Кирил (Говорун) говорив про примирення між тими українцями, які підтримали Революцію Гідності і тими, хто цю революцію не підтримав.
«В Україні є два типи розділення. Перше – це розділення, яке виникло внаслідок ставлення до диктатури, через яку ми щойно пройшли. Це дуже серйозне розділення, бо це розділення між частиною суспільства, яка на Майдані протестувала проти цієї диктатури, і тією частиною суспільства, яка мирилася і навіть підтримала цю диктатуру. Друге розділення нав’язане пропагандою і війною, розділення між умовним сходом і умовним заходом. Це розділення між антирадянською інтерпретацією громадянськості і неорадянською інтерпретацією громадянськості… Якщо в Києві, на Майдані, ми мали революцію середнього класу, то на сході ми мали революцію пролетаріату. І там, і там революція, і там, і там соціальне незадоволення, але проблема в тому, що пропаганда інтерпретувала те соціальне незадоволення, яке є на сході, як антиукраїнське. Таким чином був сконструйований певний наратив, який можна назвати антиукраїнським чи сепаратистським. Він сконструйований для того, щоб заглушити наратив Майдану. Цей антиукраїнський наратив є штучним, але він працює, він потверджений кров’ю», — сказав Говорун.
Архимандрит зазначив, що розділення в українському суспільстві можна подолати, скориставшись з досвіду інших держав.
«Україна є типовим прикладом держави, яка пройшла через диктатуру. Держави, які проходили через диктатуру, останнім часом зустрічалися з тими самими проблемами. Була диктатура, в неї були прибічники і були жертви. В світі вже напрацьовані технології примирення сторін. В Україні ми повинні вивчити цей досвід і застосувати ці технології примирення. Однією з таких речей є створення Комісії правди і примирення, яка була в багатьох країнах. Ідея цієї комісії полягає в тому, що ми висловлюємо правду, ми не забуваємо про злочини диктатури, ми їх називаємо і засуджуємо, але також шукаємо шляхи для того, щоб подолати ці розділення через примирення», — зазначив священик.
За словами о. Говоруна, і майданівці, і антимайданівці насправді були обурені соціальною несправедливістю, але в уста останніх вклали зовсім іншу риторику.
«Це ядро соціального протесту, соціального незадоволення, проти копанок, проти «братків», проти криміналу. Люди повстали проти цього, їм в уста вклали зовсім іншу риторику для того, щоб вони висловлювали цей свій протест в антиукраїнських термінах. Треба показати людям, що те, проти чого вони протестують, проти того люди виходили на Майдан. Вас дістало, ми вас розуміємо, бо нас дістало також», — сказав Говорун.
Примирення через віру
Філософ Михайло Черенков наголосив на тому, що ініціатором примирення в Україні має стати Церква.
«Примирення є предметом віри. Ми ще не бачимо, але віримо, що воно так буде, тобто ми віримо і тоді те, чого більшість людей ще не бачать, з’являється завдяки нашій вірі, здійснюється через нашу віру. Хто є основним ініціатором примирення? Мені б дуже хотілося, щоб в Україні таким ініціатором стала Церква. Я знаю, що так і буде, бо це предмет нашої віри, що Церква буде прикладом, ініціатором і, можливо, потім учителем миру. Бо Церква сама є символом примирення. Церква утворюється з різних осіб, об’єднаних навколо Христа», — підкреслив Черенков.
Він наголосив на тому, що мир неможливий без правди і милосердя.
«Мир – це цілісне поняття, «шалом», йдеться не тільки про відсутність війни, а йдеться про внутрішню гармонію, йдеться про нормалізацію відносин із ближніми, примирення із Богом… Правди треба хотіти не менше, а ніж миру, тому що мир без правди, це буде щось дуже нетривке. Якщо ми не здатні хотіти правди і справедливості, то миру не буде, буде примирення, але миру не буде. Якщо ми не здатні проявити милість, а хочемо тільки справедливості, то миру не буде так само… Водночас милість без правди і справедливості буде сентиментальною, бо якщо не буде розрізнення між жертвою і агресором, то за що пробачати і кому допомагати?», — зазначив Черенков.
Він також додав, що примирення - це певний процес, який потребує часу.
«Ми одразу не зможемо обійняти людину, яка тільки що вбила нашого рідного? Ми не можемо і не маємо цього робити. Ми можемо, наприклад, у відповідь не вдарити чи не вбити, коли є така можливість, проявити милість, зупинити, але не вбити, дати шанс, помолитись за нього. Іноді взагалі треба взяти паузу у відносинах, щоб зберегти можливе примирення на завтра, можливий діалог між людьми. Давайте не будемо перестрибувати, треба робити кроки, які для нас сьогодні є можливими», — зазначив Черенков.
Тетяна Шпайхер
