Життя після АТО. Продовження місії капеланства

8 жовтня 2014, 14:24 | Репортажі | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО-МУХОМОРОВА

В зоні дії військових капеланівПерші ветерани повертаються з АТО. І більша частина з них бачила родини лише протягом 5-7 днів, щоб знову рушити в бій. Всі вони змінились, як змінилась і та країна, яку вони захищають. Але вони не озлобились, ні. Вони просто стали іншими. І поруч з ними щодня та щохвилини лишаються ті, хто по-новому завоювали своє місце, ті, без кого бійцям дуже важко – капелани.

Багато командирів ще до початку бойових дій вважали себе віруючими, але не були активними у своїй вірі. Зараз це змінилось, розповідає капелан та заступник голови Відділу соціального служіння УПЦ Київського Патріархату о. Сергій Дмитрієв, про служіння якого ми писали навесні. Тоді ще стояло питання, чи бійцям потрібна така допомога. Тепер командири впевнено знають, що це потрібно, і самі моляться щодня. Не лише за свої родини чи Батьківщину, а за кожного бійця, за якого відповідатимуть перед матерями, дружинами та близькими.

Після повернення військових з АТО довіра до священика зросла надзвичайно. І коли з’являється такий кредит довіри, то він має доступ і до відкритих сердець бійців. Потрібно лише не забувати простими словами пояснювати, що важлива не лише молитва, а й Причастя, пояснювати всі аспекти духовного життя.

«Зараз на полігоні, де ми побували востаннє, з’явились дві групи бійців – ті, хто повернулись з АТО, та ті, хто не були обстріляні раніше. І ці нові бійці ще соромляться говорити зі священиком, щось питати. Проте ветерани, ті, яких ми знаємо ще з березня, – вони стали рідними, повністю відкрились та усвідомлюють, що тільки віра підтримує їх. Кардинальна зміна для всіх сталась лише одна – вони почали дуже чітко відчувати фальш. І тому, якщо людина вдягає маску або хоче приховати правду, то вони просто не будуть її слухати», — ділиться о. Сергій.

Разом з допомогою священики привезли з собою і музикантів, які грали для воїнів ще в полях Херсонщини. Це важливий момент для захисників, тому що музика не лише відволікає, а й лікує, дозволяє проявити емоції та на годину перепочити від постійного нервового напруження. Серед капеланів був і греко-католицький священик Тарас Коцюба з Дрогобича, який пробув із військовими в АТО близько двох місяців.

За його словами, війна змінила всіх і дозволила дати більшу чіткість їхнім думкам та позиціям. Хлопці навіть не хотіли його відпускати, тому що звикли, що поруч є священик. Служба тривала цілодобово – і коли капелан проводжав бійців на завдання, і коли зустрічав, рахуючи їх очима, і коли відспівував загиблих. І максимальна нагорода, яку може отримати служитель – це слова від рідних бійців, що «це наш батюшка».

«Підійшов один чолов’яга, якому добрий метр в плечах і два висоти. Я дивлюсь в його очі і розумію, що зараз буде. Зазвичай людина просто зривається і плаче. І коли ми завершуємо розмову, то він говорить ключові слова: «якщо хтось дізнається, що я плакав, то я не знаю що я тобі зроблю…». Це хлопці, які дійсно загартовані як сталь. Але які б вони не були – вони залишаються людьми. І їм потрібно відпускати ці моменти. Тому я навчився цінувати чоловічі сльози», — розповідає о. Тарас.

Розширена місія

Місія капелана не обмежується лише Службами серед військових. Це і прохання від родичів, і доставка повідомлень про те, що хтось пропав без вісті. Іноді трапляються особливо важкі ситуації – коли дзвонить матір, яка втратила в АТО єдиного 20-річного сина. Вона не може змиритись з утратою. І тоді священик просто лишається поруч з нею на пару днів, бо тут слів бракує. Далеко не всі готові чути якісь промови про патріотизм, коли загинув єдиний нащадок, а вони навіть не отримали його тіла та речей.

Якщо раніше бійці стримували емоції, то зараз вони готові розповідати про всі свої страхи, страшні думки, надії та мрії, — продовжує о. Сергій: «Для них зникло поняття «сірого», є тільки біле або чорне, третього не існує. Вони скинули свої маски, стали абсолютно щирими та прямими, можуть відверто говорити про свої слабкості. Це справжні герої, які ніколи вам не розкажуть про свої подвиги на полі бою, про які ми дізнаємось через треті руки. Таких людей вже не обдуриш простими обіцянками чи подачками, вони знають ціну кожному вчинку».

Волонтери – «зампотилу армії»

Пліч-о-пліч з військовими змінюються волонтери. Бійці визнають, що без їхньої допомоги вони б давно або загинули, або б замерзли в тих безлюдних степах. Активісти завжди поруч і неймовірним чином знаходять потрібні тепловізори, шапки, термобілизну, продукти, медикаменти. За короткий термін вони стали експертами в тих сферах, про які ніколи й не могли подумати. Але важлива будь-яка допомога – навіть 5 гривень чи одне яблуко доведе, що на них чекають, вони потрібні і не дарма проливають свою кров.

«Ми лишень дізнались, що наша бригада переїжджає під Миколаїв, отримали від них прохання про певні речі. За добу миколаївські активісти зібрали усе необхідне, дізнавшись, що поруч з ним розташувалась легендарна 30 Окрема механізована бригада, яка довго тримала оборону під Савур-Могилою. І так відбувається постійно. Всі волонтери намагаються знати іншим активістів, єднатись для максимальної допомоги. Ми стаємо єдиним організмом», — додає капелан.

Нерідко можна побачити і зовсім зворушливі подарунки. Один з замполітів отримав дитячий малюнок, до якого малеча прикріпила 10 гривень – він возить їх з собою як найдорожчий скарб. На іншому малюнку вони знайшли приліплений скотчем каштанчик та цукерку. Фельдшер, що мусив сам рятувати поранених протягом найважчих сутичок, не розлучається з іграшковим бегемотиком, якого завжди носить при собі в кителі.

Політика як червоний плащ тореро

Лише одна тема може викликати агресію — це політика. Щоб почути лайливі слова, варто спитати у військового «а за кого ви будете голосувати?». Вони наразі не вірять нікому і ставляться дуже скептично до всіх політиків. Бійці бачать, хто насправді їм допомагає та лишається поруч, чуючи щоденні обіцянки публічних осіб з екрану. При цьому вони леліють певні надії на те, що майбутні вибори зможуть щось змінити особисто для них — принести мир або хоч якесь полегшення.

Не треба оминати й болючих питань. В АТО нерідко траплялись зради командирів, дезертирство, суперечливі накази. Капелан, який лишається поруч, пропускає це все через себе. Потім він повертається в місто, де вже є перші ветерани, скалічені війною: «Не можна про них мовчати, зараз виникає велика проблема та загроза, сильніше, ніж після Афганістану. В Новоград-Волинську, де служить вся 30 ОМБР, частина військових знаходиться на ротації, а деякі вже повернулись додому. Вони нерідко п’ють, втрачають будь-яку довіру і почуваються чужими, непотрібними, іграшками в чужих руках. І тут важлива роль психолога, волонтерів, людей, які мусять бути поруч не лише в критичній ситуації».

Психолог – не зайвий?

Отець Сергій додає, що підхід психологів, які готові допомагати, теж потрібно переосмислити. За його словами, не можна прийти до бійців і заявити, що «я – психолог і я зараз буду вас рятувати». Військові їх просто не сприйматимуть та намагатимуться позбутись. Навпаки, допомогу треба подавати протилежним чином – навчити бійців допомагати іншим, дати їм ці інструменти та механізми допомоги, завдяки яким вони допоможуть собі самі.

Водночас частина захисників готується повернутись в гарячі точки, поки інші шукають гроші на лікування та нерідко почуваються покинутими. Вони щодня бачать інше, паралельне життя, в якому не знаходять собі місця.  «Порахуйте, скільки в Києві білбордів з написом «Дякуємо нашим захисникам», а скільки політичної реклами? Я часто чую питання від них: «Чому Бог допускає, щоб так було? Чому суспільство нічого з цим не робить?» І завжди відповідаю: «Це не Бог допускає, а це творіння людських рук». Я не хочу бачити армію кинутою, не хочу бачити ветеранів, які лишаються сам-на-сам зі своїм горем. Ми мусимо бути поруч з ними та допомагати, тому що потім буде нове покоління. Покоління, яке має вивчити ці уроки і розуміти, що це загальний біль, бо ми один народ, одна Церква», — підсумовує о. Сергій.

Рушаючи на полігон, автор цих слів боялась побачити озлоблення в очах вже рідних бійців, розчарування та втрату. Однак не це жевріє в їхніх душах. Вони й надалі здатні усміхатись та смішити волонтерів, вірити в диво та чекати на той день, коли знову прокидатимуться вдома. Бо вони повернулись людьми. І лише ми можемо їм допомогти лишитись такими.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    Останні коментарі

    • Стефан | 22 жовтня 2017, 01:52

      Каждый воюющий за Украину воюет за правду и справедливость против врагов рода человеческого попирающих разум, человечность и доброту, заповеданные Христом.

    • Михаил | 22 жовтня 2017, 00:35

      Автокефалия, т.е. полная независимость кому? Если для т.н. "упц кп", то она и так полностью независима, никому не подчиняется и даже имеет своего якобы "патриарха" - высший сан

    • Василий Петров | 21 жовтня 2017, 23:11

      Ибо где сокровище ваше, там будет и сердце ваше, Матфея 6:21. Итак, дела милости творимые нами бесплатно и без всякой выгоды для СЕБЯ и есть как сокровище наше. А теперь спросим себя, какое же

    • Василий Петров | 21 жовтня 2017, 22:50

      Иисус сказал им в ответ: вот дело Божие, чтобы вы веровали в Того, Кого Он послал, Иоанна 6:29. Итак, Христос, страдал не из-за нас и не за нас, но вместо нас, упразднив при этом все страдания,

    • Panda Redemptor | 21 жовтня 2017, 20:47

      Неправда!!!! Піар Київського Патріархату! Має бути соромно, тому хто робить такі заяви! Адже після залишення села Кримського служили також капелани, А хто? Запитайте у мешканців! Дуже прикро, що

    Популярні статті місяця