Три дні прощання з епохою. Пам’яті Митрополита Володимира

Третій день триває прощання з Митрополитом Володимиром (Сабоданом). Черга бажаючих попрощатись з Блаженнішим не вщухає від самого рання, брама лаври відчинена цілодобово. І в день його похорон, 7 липня, там зібрались декілька сотень християн, які прийшли востаннє подивитись на свого Предстоятеля.

Київські маршрутки заповнені жінками, які поспішають на панахиду за митрополитом. Але на підступі до Києво-Печерської Лаври їх зустрічають посилені кордони міліції, які обмежують рух містян. Разом з тим зворушує увага деяких правоохоронців – вони переводять через дорогу бабусю на милицях, зупиняючи всі потоки авто – аби і вона могла потрапити на Службу.

Вхід до Лаври у ці дні вільний, а центральна площа заповнена людьми, які намагаються знайти хоч якусь тінь. Перед Успенським собором розташований павільйон просто неба, аби кожен вірянин міг не лише молитись за упокій душі Митрополита, а й особисто попрощатись з Блаженнішим.

«Це була людина значима для православної Церкви, що надихала всіх своїми діями. Він притягував до себе, он скільки людей його поважають та сумують за ним. Тому ми всі розуміємо, що Митрополит Володимир надзвичайно важливий для всього православ’я», - розповідає працівниця комплексу Тетяна.

За словами вірян, разом з відходом Митрополита завершується ціла епоха у Церкві, а далі на Церкву чекає новий поворот історії. Прихожанка Ірина не стримує сліз, але з особливою повагою розповідає про особистий досвід спілкування з Блаженнішим.

«Я мала щастя спілкуватись з ним кілька разів, тому він для мене був більше ніж людина, напевно святим. Унікальний служитель, подвижник Церкви, він всього себе віддавав служінню. Освічений, дуже скромний, мовчазний - перед ним всі губились, навіть статусні та серйозні люди. Було таке враження, що коли він дивився на тебе, то бачив всього наскрізь. Володимир був гарантом спокою в Церкві, був для мене і вчителем, і батьком...  У наш час нестабільності з ним завжди була впевненість. І його благословення відкривало великі можливості. Я думаю, що 25 років його правління Господь нам дав як гарантію майбутнього Церкви», - ділиться киянка.

Разом з Митрополитом Володимиром йде ціла епоха, яка тривала 25 років протягом його правління.Це саме той владика, який ледь не став Патріархом Московським, хоча мав на те декілька шансів. Однак він відмовився від такої можливості, заявивши, що хоче померти 121-м митрополитом Київським, а не 16-м Московським. Народжений українцем у селі Марківка Хмельницької області, у родині, яка постраждала від геноциду 1932-33-х років, він крізь все своє життя проніс любов до Батьківщини, що позначилось і на його служінні.

У перерві між панахидою та молитвами за упокій місцеблюститель митрополит Онуфрій нагадав, що саме Блаженніший ніс величне світло любові, як це заповідав апостол Павло. Він підкреслив, що ніякі обставини не змогли відвернути його від єдиного правильного шляху і посіяти зло в його серці.

«Він ніс велику любов людям, терпів наші недоліки. В ці дні ми всі намагаємось воздати йому за це служіння. Сьогодні, у день різдва Іоана Предтечі, його душа стоїть перед престолом Божим. І те, що його похорон відбудеться саме у це свято – теж особливий знак від Бога», - оголосив владика.

Людмила Филипович, релігієзнавець, доктор філософських наук, Інститут філософії ім. Г. Сковороди:

З самого початку місією Митрополита Володимира було утримання частини Церкви від подрібнення і знищення, укріплення її. Але потім від місії охоронця він перейшов до покликання миротворця. Все своє життя він прагнув збалансувати різні частини в УПЦ і йому це вдавалось, хай і дуже важкими зусиллями, які мені страшно уявити. Наразі його місія жива, навіть після фізичної смерті –настав час Церкві визначитись, яким шляхом рухатись. Вона може лишитись на старих позиціях або стати на світлий шлях розвитку, наблизитись до Європи.

Володимир керував Церквою, не будучи менеджером у сучасному розумінні. Аскетична, молитовна людина. Він не приймав матеріальних цінностей, які заполонили реальність. Мені він особисто подобався порівняно з усіма єрархами тим, що був особливо аскетичним і духовним. Він задовольнявся малим у матеріальному, прагнучи великого у духовному.

Тобто в ньому було те, що ми цінуємо у святих Церкви. Для мене він – ідеальний християнин, йому було чужим цивільне, оскільки він служив Богові. Окрім того, Митрополит був «підземним українофілом». Відомо, що в нього найбільша колекція «Кобзарів» Шевченка, він міг цитувати його годинами. Володимир цінував українські прояви духовності, займався перекладом Євангелія. Він читав проповіді не «на злобу дня», а даючи надію людям, за будь-яких умов. Це була дуже світла людина, яка не боролась за владу, а по-справжньому служила Богу.

Юрій Чорноморець, релігієзнавець, доктор філософських наук:

Митрополит Володимир був повною протилежністю до Філарета, тому що другий був диктатором і в нього все було побудоване як в піраміді. А Володимир прийшов до керівництва з гаслом про те, що самостійність має бути на рівні єпархій, синодальних відділів – це все була їхня відповідальність. Він прийшов з програмою делегування повноважень на місцях. Тому Володимир правив Церквою не як одноосібний лідер, а як харизматичний керівник, який є першим серед рівних, що він надзвичайно підкреслював. Завжди на Синоді він прагнув консенсусу, хто б не протестував – проукраїнські чи проросійські сили.

Це дещо гальмувало розвиток Церкви, тому що певні рішення не приймались роками, але це дозволяло на полі рости всім квітам, після чого зійшла пшениця, але разом з нею і бур’яни. В цілому така тактика була вдалою, можна сказати, що він зробив у Церкві таку собі «відлигу», як Хрущов після Сталіна.

Ми дивимось по плодах – це 13 000 парафій, коли були дуже складні умови існування Церкви. Все-таки активних православних віруючих в УПЦ у три рази більше, але є проблеми, тому що ця свобода дозволила піднятись проросійським силам. Тактика Блаженного була в тому, що він майже нікого не відлучив від Церкви, навіть під час сильної кризи, що є унікальним випадком.

Щодо майбутнього Церкви, то  можна згадати, що в 2009 році симпатії були на проросійській стороні – митрополита Агафангела або Ілларіона, але ця хвиля минула і Церква повернулась до розуміння того, що приклад монашого благочестя – митрополити Онуфрій або Антоній. Справу Володимира має зберегти монах, який не має прагнення бути митрополитом-менеджером або бізнесменом.

Наступні етапи розвитку Церкви – це завоювання тієї пасивної більшості громадян, які називають себе православними, але не ходять до церкви. Це все має відбуватись через євангелізацію молоді, через залучення до соціального служіння. Тут скоріше потрібна тактика не будівництва храмів, а того, щоб йти у суспільство з усіх сторін. Церква потребує власного Петра Могилу, а в УПЦ є величезний потенціал для відродження – після чого вона зможе сформувати Єдину Православну Церкву.

Митрополит Володимир (Сабодан) відтепер похований на братському цвинтарі Києво-Печерської Лаври, як він і заповідав. Його могила знаходиться якраз біля стіни, вздовж якої він любив гуляти.

Тетяна МУХОМОРОВА