Військово-польові нотатки. 24-годинна місія

14 квітня 2014, 13:07 | Репортажі | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна МУХОМОРОВА

Останній день польового служіння з отцем Сергієм Дмитрієвим, настоятелем херсонського храму св. Варвари УПЦ. Ці нотатки будуть передані у вигляді хронології – аби повноцінно описати наповненість дня та згадати усі події, що ознаменували останню спільну поїздку.

7:00: Спільний підйом. Першою прокидається матушка Валерія, відома художниця, вбираючись на Cлужбу. Сьогодні свято Благовіщення, на 8-му годину призначена Cлужба. Священик встає традиційно прямо перед виходом, хутко вдягається і вже за десять хвилин він за кермом.

Матушка Валерія

7:50: У храмі отця Сергія особливі порядки. Незалежно від кількості прихожан на службі кожен має малі завдання або ж долучається до підготовки служіння – хтось розкладає просфори, хтось запалює та розносить лампадки, комусь дозволяють поміняти основну ікону на честь свята, а хтось читає для всіх уривок з Писання. Кожен має свою місію і ще глибше відчуває залученість до таїнства.

у храмі, де служить о. Сергій

9:50: Завершується святкова Служба, фактично кожен учасник приймає Причастя. У храмі лишаються бабуся з онуком, які допомагають батюшці, а ми рушаємо снідати до знайомих у кав’ярню, тому що знаємо, що бариста Роман Мазур вміє малювати надзвичайні кавові «картини».

10:30: Початок зібрання працівників центру соціальної допомоги «Анастасіс», о. Сергій роздає підлеглим нові завдання. Паралельно відправляємо листи служителям із західних областей, які зголосились допомогти з літературою для військовослужбовців. Офісом бігає хлопчик, працівники ще й встигають розважити малого, який наполегливо вимагає уваги.

о. Сергій Дмитрієв10:50-12:00: Маємо замовлення від військово-польового лікаря щодо медикаментів, тому починаємо обхід медпрацівників лікарні, на території якої знаходиться храм. Хтось відмовляє у допомозі, прикриваючись тим, що нібито потрібен дозвіл, однак більшість одразу ж магічним чином знаходять зайвий тонометр, стетоскоп, шприци, препарати або просто дає гроші. Поміч приходить звідусіль, тому що о. Сергій постійно займається благодійністю для медзакладу – тут й обладнані ним палати, і нові візки для хворих, і потрібні апарати, а місцями й цілі приміщення з новими метало-пластиковими вікнами. Обхід завершуємо в аптеці, закупаючи препарати на отримані пожертви.

13:00: Знову в дорозі, летимо рівними трасами Херсонщини. Першими завітаємо до закритої частини десантників, куди не пускають чужинців – туди вдається потрапити лише через знайомство з командиром. Не згадуючи місцезнаходження, варто лише додати, що безліч техніки та військових виринають несподівано – блок пост і справді є таємним.

15:45: Десантники отримали речі, які замовляли, а також вперше прийняли священика, який прочитав для них молитву. Тут зовсім різні юнаки, які вже наступного дня будуть перекинуті в інші частини – вони особливо жадібно слухають слова служителя, розбираючи привезені натільні хрести та вервиці. Командир прискіпливо слідкує, аби до молитовників ставились поважно та не лишали де завгодно. Отець Сергій домовляється про майбутні молитви, сподіваючись, що вдасться відслужити Літургію. Тут особливо помітний ритм життя частини і те, наскільки важко встигнути відправити Богослужіння.

Малюнки від дітей

16:20: Приїжджаємо до старих знайомих танкістів, командири одразу ж зустрічають нас та ведуть на каву. Окрім завезення речей є ще одна приємна місія – відфотографувати дитячі малюнки, розвішані в наметі-їдальні, аби їх побачили усі рідні та активісти, що постійно тримають руку на пульсі життя частин. Бійці частують кавою, сором’язливо розповідають, що б ще їм дуже було потрібно і чого не варто чекати від керівництва – це одвічна проблема витягнути інформацію про необхідності, коли честь офіцера та сором за владу не дає можливості постійно просити що-небудь. Паралельно зустрічаємо інших служителів, о. Сергій читає спільну молитву і можемо їхати далі.

Малюнки від дітей

17:15: Останній пункт призначення на сьогодні – блок-пост розвідників. Передаємо медику довогоочікувані препарати – за місяць перебування в степу у бійців подекуди з’являються проблеми зі здоров’ям. Заходимо в намет, збираємось зачитати молитву і раптом чуємо тривогу «до бою», всі бійці хапають автомати та біжать на передові укріплення. Майор спокійно просить нас лишатись на місці та вибігає до солдатів. Виявляється, що над нами пролетіли два гелікоптери – скоріш за все, з російської сторони. Бійці відпрацьовано розкрили техніку, приготувались на позиціях, однак гвинтокрили розвернулись та полетіли в інший бік. Повернувся спокійний майор, а ми рушили крізь щільну стіну димової завіси до машини – вгамовувати нерви та лише намагатись уявити як це – постійно жити в такому напруженні та сприймати його як норму. В такі моменти питання про те, чи потрібні капелани військовослужбовцям, варто відкинути раз і назавжди – тому що в певний час без молитви просто не вижити.

19:30: Мав би бути відпочинок, однак організовуються ще дві термінові зустрічі з чиновниками, тому є час для того, аби посидіти та передзвонити усім по справах. Під час кожної такої розмови не втомлюємось нагадувати про важливість участі кожного, хоча вже може здатись, що всі і так віддали все, що могли. Отримуємо десяту порцію кави на день та розуміємо, що перед дорогою поспати не вдасться – попереду прямий шлях вночі на столицю.

Вечірній пейзаж

22:40: Забираємо третю учасницю екіпажу та заїжджаємо на автомийку, щоб не викликати подиву на дорогах Києва своїм «бойовим» виглядом. На нас чекає ніч та більше ніж 600 км шляху, позаду ми лишили близько 350 км поїздок по частинам.

23:50: Під час вечері у кафе при дорозі читаємо новини та дізнаємось, що в Миколаєві досі триває штурм ОДА. Без вагань вирішуємо туди заїхати, оскільки ми знаходимось фактично в його передмісті, крюк у 10 км буде незначним.

00:15: За пару кварталів від Миколаївської ОДА помічаємо групи людей по троє, які дуже нагадують «тітушок». Пересуваються мирно, розійшовшись вулицями. Паралельно, на дипломатичній відстані від них крокують силовики, опустивши зброю. Виходимо на головній площі, даішники відмовляються що-небудь пояснювати, особливо після розуміння того, що з ними розмовляє журналіст. Тому знаходимо на площі громадян, які щойно розганяли штурм. Нетвереза жінка розказує, що «сюди навезли бандерівців та западенців, вони спрямовано б’ють жінок та дітей». Її перебивають представники Правого сектора – деяких з них від молодиків спортивного вигляду вирізняє лише фірмова червоно-чорна хустка. Хлопці розказують, що насправді місцеві за єдність України, а сепаратисти лише радикалізують ситуацію. Покидаємо славне місто Миколаїв під вигуки безсонних мешканців «Слава Україні! Миколаєву слава!»

01:20: Повертаємось на трасу та ведемо духовні бесіди, аби відігнати наполегливу сонливість, що все щільніше стискає голову. Це можна назвати місіонерською діяльністю в мініатюрі – священик не полишає такі розмови і за кермом, а не веде лише їх в межах храму.

02:50: З-за повороту бачимо машину даішників з сигнальними вогнями. Поперек траси стоїть розбита вщент Нива, яка вилітала з повороту, де зіткнулась з фурою. Аварія сталась якихось півгодини тому, водій загинув миттєво. Минаємо машини в повній тиші, розуміючи, що ми досить вчасно проїжджаємо цю ділянку.

03:55: Сон підступно підкрадається, але маємо встигнути в столицю до ранку. Вихід знаходиться – записуємо свіжі роздуми про соціальне служіння та психологію віри з о. Сергієм, беручи інтерв’ю в дорозі, думки про питання воцерковленості трохи відволікають.

06:05: Звичний степовий пейзаж Херсонщини вже давно змінився лісами Київської області. Остання зупинка перед ривком до столиці – ранкова кава з поглядом на озеро. Зустрічаємо сонце та новий день з надією на те, що вдасться змінити щось на краще.

06:55: Одеська траса, лічений десяток кілометрів до Києва. Позаду – тисячі кілометрів, намотаних за тиждень, десятки усмішок та слів вдячності від солдат, сльози розчулених командирів та запах димової завіси над окопами. Попереду – ще одна доба, коли в одному зі складів знайдемо замовлені десантниками спальники, закупимо необхідний для розвідників та танкістів посуд і о. Сергій рушить назад на «кордон», везучи бійцям дарунки та Боже Слово.

Читайте попередні матеріали:

Система Orphus
Рейтинг
0
1
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Ігор Зенькович | 16 липня 2018, 10:38

      Вар"яти.

    • В. Ясеневий | 16 липня 2018, 06:21

      Браво, п. Ольга! От якби так правильно розуміли це всі єпископи наших традиційних Церков і відповідно діяли б. А то скільки пасивності у них було до цього надважливого питання за всі роки нашої

    • Mauricio | 14 липня 2018, 16:37

      moscow, russia, putin .... same rubbish. As their vessel sinks, they want their neighbours to sink with them. They better worry about china who hast taken vast lands in siberia and eastern russia.

    • lerer10225@com.ua | 14 липня 2018, 15:45

      Господи,будь милостивий до цих дітей!

    • В. Ясеневий | 14 липня 2018, 12:52

      Десь пропали відомі Михаил і Н. Григорьев. А може вже покинули ненависну їм Україну і спасаються в свїй любій благоддатній расеї?