Військово-польові нотатки. Чи потрібне Церкві старе мислення?
Вся увага українців прикута до Криму та до південно-східних кордонів, куди були звезені російські військові, готові увірватись в Україну в будь-який момент. Роль духовенства у цій ситуації лишається ключовою, аби підтримати бойовий дух наших захисників та допомогти усім можливим. РІСУ вже публікувала матеріали білоруського журналіста видання «Нови Час» Дмитра Галко про спільне служіння священиків різних конфесій. Тепер до Херсону та області, на «кордон» з Кримом, відправилась наша київська кореспондентка Тетяна Мухоморова, яка буде ділитись враженнями та думками з побаченого. Перший матеріал стосується діяльності духовенства УПЦ (МП) та різноманітної ситуації щодо польового служіння.
Надзвичайний стан та загроза кровопролиття як ніколи загострює ситуацію, завдяки чому всі процеси колосально прискорюються. Відтак ще потужніше виокремлюється нова генерація священиків, які позбавлені застарілих схем служіння, вважає отець Сергій Дмитрієв, який гостинно приймає нашу журналістку. І тоді особливо актуально, мов прозора стіна перед новим етапом розвитку, постає питання: а чи потрібне Церкві старе мислення?
Нова генерація служителів відійшла від формату, коли на все потрібне благословення. Вони заводять свої авто, збирають гроші та вирушають на передову, приносячи не лише потрібні товари, а й несучи пастирське слово та підтримку. Але разом з такими самотніми діячами лишається велика маса служителів, які іноді не можуть вирушити за межі власного храму, аби сповідати військових, які базуються в 5 хвилинах від парафії. Наразі мова піде про приклад УПЦ та їхню місію.
«Не можна служити людям, формуючи систему під тиском зверху. Ініціатива має бути низовою, кожен мусить розуміти, що потрібно людям, чого потребують солдати. Не можна змусити армійців себе любити, бо вони не дами легкої поведінки. А деякі священики, натомість, тільки те і знають, що служити служби, не виходячи з храмів, та вчити, як ставити свічки», — ділиться переживаннями отець Сергій.
Подібне загострення особливо відчувається на передовій прикордонній території, коли деякі священики, спершу за свої гроші, а потім за пожертвування регулярно знаходяться поруч з бійцями, готові підтримати, а якщо і треба – лишитись з ними, коли ворог вирішить піти у наступ. Служителі не чекають офіційних закликів вищого духовенства,оминаючи багатоповерхові бюрократично-церковні схеми, вони самі домовляються з обласним керівництвом, головами сільради, командирами частин та допомагають матеріально і, в першу чергу, духовно. Треба бачити обличчя солдат, коли вони зустрічають вже знайомого батюшку – тоді вони не зайвий раз переконуються, що потрібні, що їхня місія – найважливіша. Вже не кажучи про ту радість, коли священик дістає з багажника довгоочікувані листи з дому, нарди, солодощі та крем для порятунку від степового сонця й вітру.
Різким контрастом виділяються інші місцеві священнослужителі, які за місяць базування військових фактично не відвідали жодної частини, не познайомились з командуванням, аргументуючи це тим, що туди не пускають попів. Але «доступ» до сердець бійців можна отримати не через офіційні інстанції чи завдяки приїзду масової делегації у рясах, а через просту розмову та бажання допомогти, яке не мусить обмежуватись лише разовою акцією милосердя, а має тривати з високою регулярністю. Головна мета таких візитів – не встановити нову каплицю у частині, поки це не встигли зробити представники інших конфесій, а встановити справжні людяні стосунки.
«Справа в іншому типі мислення. Священики надто звикли, що до них самих мають йти, закликаючи людей заходити в храм. А такого не буде зараз, бійці стережуть кордон. Треба брати все з собою та йти до них, нести Слово Боже», — зазначає архимандрит Лука, що завітав на позиції з Києво-Печерської лаври.
Коли він зранку прибув до Херсону, то не дуже вірив словам про проукраїнську налаштованість населення. Однак, побачивши ситуацію, поспілкувавшись з бійцями, які не готові кидатись в обійми кожному новому священику, він зрозумів, що треба переосмислювати стандарти польового служіння та військового капеланства, хоча сам архимандрит постійно служить при Президентському полку.
Виглядає дивним, коли замість насущного питання про офіційний заклик до збору пожертв та допомоги армії на зібраннях можуть обговорювати те, чи треба з собою у частину брати переносний іконостас і як його довезти. При цьому за спинами лунають звинувачення на адресу тих отців, які щодня в полі та постійно розповідають про це людям та журналістам, просячи пожертви на бензин та військову амуніцію. Варто усвідомити, що справа не у дотриманні канону літургії, а у справжньому служінні, коли священик поруч, готовий підтримати, сповідати, освятити зброю та пояснити, чому «не вбий» не означає «не захисти». Коли ж отці приїжджають тільки до офіцерського складу, забуваючи просто поспілкуватись з рядовими солдатами та банально подарувати їм хрест, бо вони його лишили вдома чи загубили – чи може йти мова про зміну типу мислення?
«УПЦ (МП) перетворюється на бюро ритуальних послуг, де вам можуть відслужити панахиди, обвінчати або похрестити. Якщо служителі не задумуються, не почнуть виходити за межі храмів та офіційних літургій та просто бути з людьми – вони катастрофічно почнуть втрачати паству, яка піде до інших конфесій, побачивши їхню людяність та бажання бути поруч. Якщо так піде далі, то в Київській області буде не 1300 парафій, а 130, а у Львові замість 80 парафій будуть функціонувати лише 6-8», — застерігає у своєму блозі відомий богослов Юрій Чорноморець.
Далі продовження циклу матеріалів з «прикордонної» території.
