«Мій тато завжди поруч… У мене – його очі», — у Львові говорили про любов до тата

19 вересня 2013, 12:37 | Репортажі | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Поділилася побаченим Марта ПЛІШИЛО

Богдан Трояновський та Ірина КондратюкУ третю неділю вересня в Україні відзначають День батька. З цього приводу в рамках Форуму видавців у Львові видавництво «Свічадо» презентувало нову книгу «Люблю тебе, Тату». «Насправді, причина зустрічі є значно глибша, — розпочав директор видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський. – Коли я був студентом, професор психології сказала нам таку цікаву проблему, про яку ми навіть не задумувалися. ХІХ-ХХ століття – це були століття жінки, матері, століття, в яких жінка отримала певні права. Вона стала незалежною, самостійною. Натомість, появилася серйозна криза чоловіка, батька. Дуже часто в цій новій ролі чоловіки не могли себе віднайти. Ця проблема залишилась актуальною. Бо, дійсно, питання Що значить бути батьком, чоловіком, є важливим і сьогодні».

Кілька років тому у «Свічадо» з’явилася книга «Дике серце: Таємниця чоловічого серця». Автор у своєрідний спосіб атакує християн за те, що ми зробили чоловіка надто пасивним. Натомість, справжня роль чоловіка, батька – це бути завойовником. І, мабуть, добре сталося, що цю проблему підняв не чоловік, не батько, а дівчина Ірина Кондратюк. Коли вона побачила книжку про маму, подумала, а, може, варто підготувати щось про батька.

Ірина Кондратюк«Коли я побачила книжку «Слова любови для Тебе, Мамо», відразу запитала, чи є така книжка про тата. Виявилося, що немає. Тоді запитала головного редактора видавництва, чи можна її впорядкувати. Він сказав: «Чудова ідея», а потім я довідалася, що він є татом трьох дітей. Я зрозуміла, чому йому ця ідея сподобалася. Шукаючи літературу, бачила людське здивування, чому саме така тема. Коли вже книжка вийшла, чую, що багато людей з мого оточення мають складні стосунки з батьком. Часто їм непросто подарувати своєму батькові книгу «Люблю тебе, Тату». Бачу прагнення в очах людей говорити такі слова», — розповіла про ідею створення книги упорядник Ірина Кондратюк.

Цікаво, що впродовж презентації перші ряди у дзеркальній залі Палацу Потоцьких окупували дітки. Вони весело сміялися, позитивно реагували на жарти доповідачів, раділи, що у президії сиділи їхні батьки чи знайомі, часто через галас привертали увагу публіки. Та все ж, коли Ірина зачитала свою історію про стосунки з батьком, усі слухачі із замилуванням сиділи у тиші.

«Мій тато завжди поруч… Коли моє обличчя осяює сонячне проміння, я дуже часто чую вигук збоку:

У тебе такі зелені очі! Зелені-зелені!

Або вголос, або подумки автоматично вистрибує відповідь:

Татові!

Одного разу за обідом я розповідала подругам, як одна дівчина свідчила про свої складні стосунки з батьком і зі слізьми на очах сказала, що усвідомила вражаючу річ – вона сама ніколи не говорила татові, що любить його… Дівчата перезирнулися між собою. «Я, щиро кажучи, також ніколи не говорю таких слів татові», сказала одна. «Я – теж, додала інша. – А ти говориш своєму татові, що любиш його?» запитала вона мене. Однак у відповідь дівчата почули тишу…

Адже мій тато помер, коли мені було 11 років. Відтоді минуло вже 12…

Я не памятаю, чи говорила татові про свою любов»…

Публіка уважно слухала, ніби боячись пропустити щось надважливе. І напевно, кожен думав про своє ставлення до батька, кожен поринав у приємні спогади з дитинства, кожен роздумував над роллю батька у його житті. Закінчуючи, Ірина з упевненістю закликала:  «Не бійтеся казати своїм татам про любов, а батьки – своїм дітям».

о. Тарас Фітьо

Бути священиком і бути добрим батьком, напевно, нелегко. Стосунки в сім’ї є складними, постійно трапляються якісь непорозуміння і конфлікти. А коли ти ще є прикладом для інших, то особливо потрібно дбати про домашню атмосферу.

Голова Комісії у справах родини Львівської архиєпархії УГКЦ отець Тарас Фітьо поділився своїм досвідом. Він займається молодими подружжями, кандидатами до шлюбу. Але найважливіша його роль – це роль батька.

«Молодіжним сленгом часами звучить така фраза, що тато є для того, щоб приносити зарплату і виносити сміття. Тими словами можемо відчути, яку кризу переживає суспільство щодо чоловіка і батька. Нехай кожен з нас, читаючи цю книгу, зрозуміє, якою важливою є роль батька. Мій тато помер також досить рано, коли мені було 13 років. Я зараз задумуюся над своїм покликанням і я знаходжу певну нитку. Спальня батьків була навпроти нашої дитячої кімнати. Це були часи глибокого Радянського Союзу. Ікона у нас була схована за шафою. І я пригадую, як мій тато молився. Для мене зараз, як для священика, випливає, що та його проста молитва стала маленькою зернинкою сьогоднішнього мого покликання. Ця молитва для мене тепер є золотою ниточкою. Ми не задумуємося в наших простих словах, вчинках, кроках. Але для дітей це є міцним фундаментом у їхньому психологічному і духовному розвитку», — розповідав отець Тарас.

Леся Крип'якевичДосвід наших батьків часами був дуже важким через різноманітні політичні ситуації, несприятливі для родинного затишку. Відома мирянка і мисткиня Леся Крип’якевич пережила ув’язнення батька, тому сьогодні вона має чим з нами поділитися: «Народження цієї книги було довгоочікуваним. Тепер, будучи в Литві, я пройшла стежками батькових розмов. Я побачила ікону, про яку мені батько в дитинстві розповідав. Стоячи біля неї, я просто залилася сльозами, відчуваючи його присутність поруч. Кожне слово, яке в дитинстві лине від батька, може бути непочутим. Але це є зернятко, яке потім обов’язково проростає».

Художниця продовжувала розповідати про свого батька – отця Артемія Цегельського: «Скільки пам’ятаю свого батька, він завжди був або зі скрипкою, або з Часословом. У його шкіряній торбі завжди були священичі речі, як у всіх підпільних священиків. Коли тато грав на скрипці, я трималася за його ногу, боялася відпустити. Пам’ятаю, як мама сиділа в одній тюрмі, батько – в іншій. А нас було троє маленьких діточок: 3, 5 і 7 рочків. Ми вже були підлітками, коли батько знайшов нас після ув’язнення. Цей період відсутності батька був дуже відчутним. Ми були окрадені батьківських забав, його руки. Тато завжди казав: «Дівчата, коли будете вибирати пару – має бути одного роду й однієї віри. І будете мати менше проблем». Батько ніколи не сприймав чужого зла. Завжди казав: «Не оглядайся, залишай це Господеві позамітати». Коли тато правив Службу Божу в бараці, були і німці, і чехи, і литовці, і православні, й римо-католики. Він казав: «Ви побачите, як ця імперія впаде, а наша Церква встане». Цим трепетним гаслом він жив усе життя. Це стало заповітом для мене. Я залишила професію художника і почала продовжувати робити те, що він хотів. Я йому за це дуже дякую».

Після такої емоційної розповіді пані Лесі Крип’якевич, Богдан Трояновський представив «дивного батька, який закінчив два факультети, пише, може очолювати журнал, знімати фільм, і одночасно бути татом п’яти дітей». Йшлося про Петра Дідулу, який, маючи цікавий досвід виховання дітей, поділився своїми порадами.

Петро Дідула«Мене часто дивує така увага до нашої сім’ї, — з притаманною простотою розпочав пан Петро. – Бо коли я бачу стосунки батьків і дітей в інших родинах, то розумію, що я батько «нікудишній». Я приділяю щоразу менше й менше часу своїм дітям, подаю не завжди найкращий приклад. Ця сентенція, що діти виховуються в любові батьків, теж не про мене. Бо моя любов якась розтерзана на вітрах. І я знаю, що діти це переживають. Але разом з тим я свідомий, що у нашій сім’ї є те, що криється у назві цієї книжки. Щось нашу сім’ю таки кріпить – і це любов. Любов дітей до батька – це щось універсальне, просто дане. Я колись бачив семилітнього хлопця, який обнімав свого батька, що бився в конвульсіях від наркотиків. Я бачив у очах дитини любов до батька. Я бачив дванадцятилітню дівчинку, яка обнімала маму, що лежала п’яна на дорозі. Ці моменти мене переконують, що любов дітей до батьків – це є певна данність, в якій заслуги батьків немає жодної. Тепер я ставлю собі питання: що в нашій сім’ї робиться, щоб ця дитяча любов не згаялася? Є три ключові речі, універсальні для всіх. Перше – це молитва, яка має різні виміри. Друге – це спілкування. В нашій сім’ї його не бракує. Я взагалі переконаний, що чим більше людей в сім’ї, тим більше зв’язків. Всі є різні, і діти вчаться сприймати цю іншість. І третя річ: на три «так» — одне «ні». Тобто, не можна дратувати дітей непояснюваними «ні», коли дитина чогось прагне. Сказати «так» — це вияв довіри до дитини. Коли дитині неможливо пояснити, то треба просто обняти».

Богдан МаксимовичНаші діти народжуються різними, деякі з них є іншими. Але кожен батько бачить в дитині талант. Чудовим прикладом є історія сім’ї Максимовичів. «Я є батьком артиста, якого вже знають у Львові, — з щирою гордістю розпочав Богдан Максимович. – Найперше я щиро дякую мамі Романа за те, що вона мені подарувала такого сина. Ми дванадцять років чекали на Романа, і тільки героїзм та надзвичайна воля моєї дружини зробили мене батьком. Я дякую Богові за те, що дав мені саме такого сина, тому що він – особлива дитина. Я дякую за таку любов Бога до мене, бо моя дитина наділена безмежною мірою любові. Мені здається, що не я виховую сина, а він мене виховує. Наша сім’я не була б такою, якою вона є, якби не було величезної любові Ромчика до мене і до мами. Дякую усім працівникам з «Емаусу», «Віри й світла», «Ляршу». Це те середовище, завдяки якому мій син живе повним життям. Бути батьком особливого сина – це велика любов і праця. Батько ще має бути винахідливим і цікавим для своєї дитини. Ми з Ромчиком граємо в шахи, теніс. І я постійно винаходив, як зацікавити сина до цієї гри. Мій син став справжнім декламатором. А артист тоді стає артистом, коли відчуває любов. Найголовніше у вихованні – це спілкування з дитиною через Бога».

Роман Максимович

Ромчик продекламував авторські вірші батька та поезії Ліни Костенко. Радість в очах публіки переплелась зі слізьми. Кожен вдивлявся в очі цього особливого хлопця і закохувався у життя. Десь там, поза дзеркальною залою Палацу Потоцьких, залишилися усі проблеми і турботи людей. А тут, слухаючи виконання Ромчиком віршів, не можна було не любити життя і думати про проблеми. Кланяючись після кожної поезії батькові, Роман вчив нас любити. А мені спадають на думку слова Ірини Кондратюк з книги «Люблю тебе, Тату»: «І тільки тепер розумію, яке це щастя – вимовити слово «Татусю!» і чути у відповідь «Донечко!»… І не втомлююся дякувати Богові за цей дар… Дякую за те, що навчив мене жити… Тобто – Любити…».

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Михаил | 22 вересня 2019, 21:12

      Путин уже поверил в шаманов и боится их колдовства! Совсем крыша съехала!

    • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 09:20

      P. S. І до такого ґрунтовного обговорення обов'язково має долучитися не лише ВРЦіРО (як така), а й, власне, ВСЯ ВІТЧИЗНЯНА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДСЬКІСТЬ загалом!

    • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 08:09

      УВАГА! ---- Президент України Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ 20 вересня ц. р. підписав Указ № 713/2019 щодо заходів про забезпечення економічного зростання і запобіганню корупції, в якому - серед різного

    • Zenia | 20 вересня 2019, 16:43

      Правильно й мудро сказав владика Симеон.. як завжди!

    • Zenia | 20 вересня 2019, 16:41

      Бог у поміч! Саме на сході країни дуже не вистачає храмів ПЦУ, бо дуже багато людей там вже полишили храми російського загарбника й лишилися без храмової молитиви...

    Популярні статті місяця