Харківська адреса митрополита Йосифа Сліпого

1 квітня 2004, 13:25 | Калейдоскоп | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Про місця на Слобожанщині, пов’язані з владикою Йосифом Сліпим, розповідає кореспондент РІСУ в Харкові Владислав Проненко.

Українська Католицька Церква східного (візантійського ) обряду не є традиційною для Слобожанщини, котра впродовж всієї своєї історії була і духовно, і політично ізольована від цитаделі українського католицизму – Галичини. Втім, цілком ймовірно, що громада українських греко-католиків в Слобідському краї існувала, принаймні, в середині ХХ століття.

В тому нас переконує “Розпорядження Митрополичого Ординаріяту про обов’язок душепастирської праці”, видане митрополитом Андреєм Шептицьким у Львові в лютому 1940 року, де зазначалось: “Розписується конкурс на парохії в Києві, Одесі, Вінниці. Харкові і Полтаві. Вимагається готовності вдень і вночі на всякі жертви, які були би потрібні, але хоч би лише хосенні для справи з’єдинення наших вірних, нез’єдиненних православних і безбожників хрещених і нехрищених”.

Наразі ми згадуємо про незначний, на перший погляд, епізод грандіозної унійної акції, під ту пору давно задуманої й виплеканої митрополитом Андреєм Шептицьким, але розпочатої щойно 1939 року. Апостольську Столицю – Ватикан – було повідомлено post factum: “Лист УГК екзархів до Секретаря Східної Конгрегації Євгена Тіссерана про рішення розпочати унійну акцію на території Радянського Союзу” датований 24 січня 1941 року, коли вже, окрім інших, екзархом Наддніпрянської України було призначено єпископа Йосифа Сліпого. Підтвердження тому – у згаданому “Листі...”: “Окупація частини України і Білорусії [що входили до складу Польщі] 17 вересня 1939 р., здійснена Радянською Росією, принесла з собою справді нові умови і труднощі, але разом з тим і якусь надію для давно бажаної унії церков. Щоб поле принесло плоди, треба насамперед підготувати його”.

Новопризначений екзарх Наддніпрянської України владика Йосиф Сліпий одразу ж ретельно і жваво розпочав вивчення ситуації на підвладній йому території, про що регулярно інформував єпископат УГКЦ. В доповіді “Стан нез’єдиненної Церкви в Союзі Радянських Республік” він повідомляв: “Відомості про стан нез’єдиненної Церкви в Совітах за останній час дуже скупі. Лише кілька одиниць могло виїхати за Збруч і привезти деякі достовірні уривки, бо на часописні вістки годі полягати. Коли зважити, що і ті “вибранці”, які дістали “путьовку” по країні Совітів, не визнавалися добре в церковних справах, то зрозуміла річ, чому образ на основі привезених ними відомостей буде доволі блідий. Все ж таки є він вповні достовірний, бо зроблений на основі помічень очевидців, людей релігійних і чесних”.

Але “скупих відомостей” владиці Йосифу Сліпому вистачило, щоб більш-менш об’єктивно відтворити картину церковної руїни на підрадянській Україні, хоча він і помилився (щоправда, в кращій бік) щодо столиці Слобідської України. Він відзначав: “В Харкові є три церкви”. В дійсності, на харківській околиці – Лисій Горі – був єдиний діючий російський православний храм ікони Казанської Божої Матері. Він був єдиним не тільки на Харківщині, але і на всю Луганщину та Донбас. Всі інші храми та молитовні будинки всіх християнських деномінацій ( в тому числі й римо-католицький костел в Харкові) були закриті й в більшості зруйновані, вірні ж та духовенство потрапили під терор та репресії.

З огляду на це, витяг з вже згаданого листа УГК екзархів до кардинала Тіссерана: “Дійсно, не зважаючи важким гнітом, з’являється велика надія навернення численних в Росії, Україні, Білорусії до католицької Церкви. Вже тепер численні дисиденти, які зберігають християнську віру, повертаються до нас, католиків візантійсько-слов’янського обряду, з Петроградської, Московської, Харківської, Одеської та інших областей...”, набуває цілком реального змісту.

Тут не йшлося про прозетелізм, який традиційно і часто-густо безпідставно закидають Католицькій Церкві. Радше, мала місце ситуація, в якій християни, позбавлені духовної опіки й можливості задовільняти свої духовні потреби, до того ж налякані збільшовиченням залишків Російської Православної Церкви, звернулись до Римського Апостольського престолу, шукаючи порятунку в східній твердині – Українській Греко-Католицькій Церкві.

З цілком зрозумілих причин екзарху Наддніпрянської України Йосифу Сліпому до початку радянсько-німецької війни не довелося візитувати своїх вірних за Збручем, тим більше – у Харкові, як і поки не знайдено документальних свідоцтв перебування на Слобожанщині греко-католицьких місіонерів, однак чого не можна заперечувати беззастережно.

З початком німецької окупації ситуація кардинально змінилась. На Харківщині окупанти на початках толерували релігійне піднесення. Українці об’єднались під омофором вдруге відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. Її Харківсько-Полтавська єпархія на чолі з митрополитом Теофілом Булдовським (1864-1944) включно з Донбасом, Сумщиною та частиною територій нинішніх Курської та Белгородської областей Російської Федерації нараховувала кількасот діючих парафій, а в самому Харкові – понад 30. В більшості парафій богослужбовою була українська мова, відроджені українські традиції та обряд.

Можна припускати, що місцеві греко-католики молились в храмах УАПЦ, адже ані свого храму, ані свого священника в Харкові вони не мали. Щоправда, в окупованій столиці Слобідської України відновились і Богослуження латинською мовою в римо-католицькому костелі. Втім, і митрополит Андрей Шептицький, і єпископ Йосиф Сліпий прихильно ставились до УАПЦ формації 1942 року й цікавились перебігом подій в ній, а іноді і допомагали чим могли. Так, на початку 1944 року до Львова прибула велика група біженців-харків’ян, вірних УАПЦ, серед яких було і кілька православних священиків. Їхня депутація була прийнята на Святоюрській горі. Митрополит Андрей Шептицький намагався вирішити або хоча б посприяти вирішенню проблем харків’ян та їх пастирів й благословив їм відправити панахиду за Тарасом Шевченком у Преображенській церкві Львова, що і сталося 11 березня 1944 року. Взагалі, харків’яни впродовж всього часу перебування у Львові були частими гостями Глави УГКЦ, й неодноразово торкались під час аудієнцій питання про об’єднання.

Остаточне утвердження на теренах України по Другій світові війні комуністичного режиму унеможливило діяльність обох національних Церков-мучениць – УАПЦ та УГКЦ. Екзарх Наддніпрянської України Йосиф Сліпий ступив на хресну дорогу по совєтських тюрмах і таборах. Львів’янка Ольга Двуліт, батькам котрої владика Йосиф Сліпий доводився стриєм, і які будь-що намагались допомагати чим могли ув’язненому впродовж всього присудженого йому терміну, у своїx “Спогадах” перелічила стації Хресної Дороги владики: Львів, Київ, Харків, Новосибірськ, Воронеж, Казань, Іркутська область, Комі, Камчатка, Красноярський край, Мордовія...

Ми навмисно виокремлюємо в переліку столицю Слобідської України – через Харків лежав географічно найкоротший шлях ув’язнених в Україні до Казахстану, Сибіру й далі. Харків зажив сумної слави і своїми тюрмами – Холодногорською, внутрішньою НКВС-КДБ на Чернишевській вулиці та надто ж – пересильною поряд з Південним вокзалом.

Тюремний замок
Остання виникла ще на початку ХІХ століття на зміну т.зв. “арештантському острогу”, котрий тоді опинився в самому центрі міста. Будівництво нової кам’яної тюрми за проектом французького архітектора Шарлемань-Боде завершили 1820 року й назвали новобудову Тюремним замком. 1867 року в двохстах метрах від Тюремного замку протягли залізницю й збудували вокзал, котрий і донині є найбільшим у Харкові. Користь від такого сусідства для карально-репресивної системи підросійсько-царської й найголовніше – підрадянської України зі столицею Харковом очевидна. Більшість українських в’язнів сумління від кінця ХІХ ст. і аж до 60-х років століття ХХ пройшли через камери харківського Тюремного замку, котрий за радянщини перетворився в один із найбільших пересильних пунктів (“етапів”).

Не обминув цю “пересилку” й майбутній кардинал та Глава Української Греко-Католицької Церкви. Про це свідчить єдиний документально підтверджений в “Спогадах” Ольги Двуліт епізод. Вона пригадує: “З пересильної тюрми з Харкова 13 серпня 1961 року митрополит пише до нас: “Дорога дуже важка. Від дощок і цементу боки болять”. А через місяць, 13 вересня 1961 р. передає вітання з Рузаївки (залізнична станція та селище в Мордовії, неподалік Саранська – прим. автора): “Пересилаю Вам привіт з Рузаївки, де ви колись були. Останнього разу писав з Харкова, бо ні з Воронежа, ні з Саратова, ні з Казані не міг писати. Дорога дуже тяжка, щоби хоч живим доїхати, бо всі сили вичерпались. Як бачите, їду більше, ніж місяць. Поневірка на пересилках дуже прикра. Вернувся чисто 1946 рік, в якому я подорожував також. Чекайте листа з лагпункту, на який доїду”.

В 60-ті роки Тюремний замок, тобто харківська “пересилка”, опинився в центрі мікрорайону, затиснутий з усіх боків житловими багатоповерхівками. За спогадами мешканців тих будинків, з вікон квартир навіть третього поверху можна було без перешкод спостерігати за всім, що відбувалось на тюремній території. Дитячий майданчик розташувався впритул до тюремних мурів з колючим дротом. Воля заважала неволі й навпаки. Тому виникла необхідність ліквідації пересильної тюрми, що і було зроблено в 1969-70 роках.

Весь комплекс Тюремного замку, котрий, до речі, на думку фахівців, являв собою визначну архітектурну пам’ятку, розібрали за винятком одного корпусу. Він зберігся донині, його адреса – провулок Слов’янський, 3 (кол. Тюремний). Це і є харківська адреса кардинала Йосифа Сліпого. Екзарх Наддніпрянської України, позбавлений комуністичним режимом можливості духовно окормлювати і свою харківську паству, підносив свої молитви за неї за ґратами харківської “пересилки”. Сучасні харків’яни мало що знають про владику Йосифа Сліпого і нічого – про його харківську адресу. Можливо, колись меморіальна дошка на колишньому тюремному корпусі на Слов’янському провулку, 3 нагадає їм про це.

Використана література.

1. Двуліт Ольга. Спогади. В кн.: Пам’яті Патріарха Йосифа кардинала Сліпого. Матеріали наукової конференції. Львів, Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничій відділ “Свічадо”, 1993.
2. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність. Документи і матеріали 1899 – 1944. Том І, Львів, Монастир Монахів Студійського Уставу, видавничій відділ “Свічадо”, 1995.
3. Проненко Владислав. Хресний шлях Патріарха Йосифа Сліпого в Харкові. Місіонар № 5 (115), травень 2002 р.
4. Проненко Владислав. Харків і митрополит Андрей. Місіонар № 1 (135), січень 2004 р.
5. о. Іван Гаращенко. Матеріали до історії Української Автокефальної Православної Церкви. Видавець: Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського. Чикаго, ЗСА, 1975.

Владислав ПРОНЕНКО,
Харків, березень 2004

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42

      Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування

    • bopa | 8 червня 2020, 11:43

      То перераховані факти ви називаєте "фантазиями и ночными кошмарами"? Чому викладену інформацію ви "Очередная статья нижайшего интеллектуального уровня"? У вас

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

      Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

      За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    Популярні статті місяця