Чотири пори року в Шевтонському монастирі

28 листопада 2019, 09:24 | Калейдоскоп | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Оля Вох

облат Шевтонського монастиря

Шевтонський монастир (Бельгія) заснований у 1925 році. Ця католицька чернеча спільнота живе за двома обрядами – латинським і візантійським. Монастир вбачає своє покликання в сприянні єдності християн – католиків, православних і протестантів. У його заснуванні, зокрема, зіграв роль митрополит Андрей Шептицький.

Осінь

Головна дорога до Шевтонської обителі пролягає повз монастирський цвинтар. Мандрівник, прибувши до монастиря, найперше зустрічається з померлими. Але смерть тут не панує. Шелестять дерева та кущі, землю притрушує опале листя, скромно поблискують лампадки. Немає пам’ятників чи пишних надгробків – лише лаконічні хрести з чоловічими іменами на металевих табличках. Їх майже чотири десятки – бельгійських, французьких, голландcьких, німецьких, українських, російських, англійських…

Делікатна, некриклива краса цього цвинтаря, його скромна та ретельно виплекана естетика – це неначе спроба протиставити смерті порядок, гармонію та благоліпність. Замість хаосу та розкладу – спокійна систематична праця, розмірений ритм, щоденна дисципліна. Замість страху перед смертю – тиха впевненість, що життя не закінчується. Замість панічної втечі – вічний супокій під шелест листя, неквапний цілорічний колообіг природи…

Осінь в Шевтоні

Шевтонський монастир належить до бенедиктинської традиції і живе за гаслом “Ora et labora” (“молись і працюй”). До роботи тут ставляться як до молитви: працювати потрібно зосереджено, без поспіху та захланності. Засновник традиції, святий Бенедикт Нурсійський, навчав, що монастирські ремісники мають працювати не для егоїстичного збагачення, але “щоб у всіх речах прославляти Бога” (“ut in omnibus glorificetur Deus”). Тому догляд за цвинтарем, подвір’ям, садом і городом, куховарство, іконопис, утримання монастирської крамнички, бібліотеки чи вебсайту, а також інтелектуально-дослідницька праця чи викладання – всі ці заняття можуть бути засобами для спасіння. Вони структурують час і простір, упорядковують думки та вчинки.

Бельгійський листопад – це вологість, холод і непроглядний морок вечорів. Холод і брак сонця впливають на людську психіку як інгібітори: сповільнюють мислення, сковують, пригнічують, викликають депресію. Саме тому північні народи фарбують свої будинки в яскраві барви та роблять кольорове намисто. Білі та цегляно-червоні стіни монастирських храмів і келій – ніби рукотворна фортеця, яку осінніми ночами облягає студена темна стихія.

У Шевтоні найпершими ліками для душі та розуму є молитва: незалежно від пори року щодня о 6-й годині починається утреня. Світанок іще не скоро, але вже запалюються перші свічки, лунає перший тихий спів. Проти депресії – щоденна тиха радість від зустрічі з живим Богом. Проти холоду – теплі червоні та золотаві тони в інтер’єрах храмів, затишні вогники лампадок. Проти одноманітності та сірості – висока поезія псалмів, щодня інших візантійських стихир та ірмосів. Молитва освячує будні, роблячи їх небуденними.

Осінь в Шевтоні

Зима

У Шевтонському монастирі є два храми: латинський і візантійський. Із двадцяти семи ченців приблизно половина належать до західного обряду, а решта – до східного. В неділі та деякі свята вся монаша спільнота разом бере участь у Богослужіннях візантійського обряду. Саме так задумав цю обитель її засновник, бельгійський священик Ламберт Бодуен – як школу, де римо-католики зможуть вивчати духовність християнського Сходу та шукати способів для примирення й єдності між Церквами.

Одне з зимових свят – Стрітення – вже п’ять років монастир святкує разом із Паризькою єпархією Української Греко-Католицької Церкви. З 2015 року єпархія проводить тут собори духовенства та мирян, які завжди припадають на кінець січня – початок лютого. Ветерани цих соборів добре знають, як виглядає монастир серед біло-блакитних заметів. Той, хто перший встає на ранкове Богослужіння, протоптує першу вервичку слідів на алеї, що провадить до храму. Єпископи, священики, монахи, миряни – ніхто не встоїть перед спокусою зліпити сніговика чи кинути сніжкою в свого ближнього!

Зима в Шевтоні

У навечір’я Стрітення (напередодні 2 лютого за “новим” календарем) український єпископ, як правило, очолює всенічну. Це понад тригодинне врочисте та неквапне Богослужіння, яке сполучає вечірню та утреню, допомагає членам Церкви вдумливо ввійти в свято Зустрічі – з Богом та одне з одним. У православній традиції годі уявити собі велике свято без всенічної, і чимало паломників приїздять до Шевтоня, щоби взяти участь у цьому дійстві.

Вже о шостій годині вечора монастир гуде від тихого, але зосередженого приготування. Швидка вечеря, негучна репетиція співу, шелест ряс і квапливе човгання ніг гранітними плитами... На всенічній лунатимуть церковнослов’янська, французька, нідерландська, українська та інші мови. Все мусить бути готове вчасно – тексти й ноти, мантія, жезл і рипіди, свічки й ладан власного виробництва.

Ладану тут десятки відтінків – сандалових, мускусних, хвойних, цитрусових і квіткових; від класичної дамаської троянди до несподіваного китайського османтусу з абрикосовим “присмаком”. Так само, як ікона навчає нас правильно споглядати, а літургійна музика – правильно слухати, так само й добрий ладан плекає наш нюх, вважає місцевий “парфумер” отець Кирило.

О пів на восьму – перший виголос:

– Востаніте!

І ми забуваємо про годинники, про втому, про засніжену пітьму за стінами. Залишається спів – одночасно лагідний і пронизливий, потужний і безтілесний; білий дим кадила, мерехтливі лики на іконах. І щемливе прагнення – бути з Ним.

“Прийдіте, поклонімся і припадем Єму…”

Зима в Шевтоні

Весна

Весну в Шевтонському монастирі заповідає початок Великого посту. Ще чорніють дерева та дороги серед мокрого снігу – а візантійський храм уже вбирається в темні покрівці, суворішають напіви, при вході до храму ченці та паломники починають робити по три доземні поклони.

Отець Максим із Шевтоня каже, що Великий піст – це нагода для нас навчитися жити “вертикально”, в прагненні до неба; витренувати в собі звичку підніматися щоразу, коли падаємо. Стаючи на коліна в найглибшому поклоні, ми усвідомлюємо свої гріхи, каємося та благаємо прощення за них. Але після кожного падіння ми зводимося на ноги – знову й знову, багато разів на день. Ця “фізкультура” посту впливає на наше тіло, а особливо – на наше духовне життя.

Як парадоксально: в міру того, як природа відновлює свою силу та красу після довгої зими, християни східного обряду, навпаки, “зменшують гучність” і “пригальмовують” у своєму житті. Ми відмовляємося від їжі, розваг і насолод; притишуємо звуки, які цілий рік нас оточують, аби в мовчанці спробувати почути голос Бога. Дні стають довшими та теплішим, сонце вищає – а ми вперто вибираємо темні кольори, наш літургійний спів стає мінорним, аскетичним. Разом із Христом, який прямує до свого Страсного тижня, ми сягаємо найнижчих рівнів буття, звільняємося від усього другорядного, щоби зосередитись на головному…

Великий піст – це наше добровільне умалення, притишення, самообмеження, щоб після семи тижнів вибухнути пасхальною радістю – неначе яблуня, що раптом скипає білим цвітом після настання теплих днів.

Митрополит Антоній Сурозький називав Великий піст “весною твоєї душі”.

Пасха – це вічна весна людства.

Весна в Шевтоні

Літо

Сорок днів між Великоднем і Вознесінням – це період “між землею та небом”. Так називається диск піснеспівів пасхального часу та Вознесіння, що записав хор шевтонських ченців. В анотації до диску читаємо про цей період: “Це немовби один великий святковий день. Христос, Син Чоловічий і Син Божий, присутній серед своїх друзів, синів чоловічих, аби підготувати їх до цілковитого входження в Боже синівство. У піснеспівах цього часу переплітаються почуття радості, полегшення, тріумфу, любові та закоханої ніжності.”

Літо в Шевтоні – безтурботне, м’яке, смарагдово-зелене. Богослужіння минають під пташине щебетання. Серед дня з відкритого басейну за кілометр звідси долинає дитячий гамір. Чимало монахів і гостей працюють у городі та садку. Поруч із західним габітом бенедиктинців (тунікою) та східним підрясником видно футболки, сорочки та джинси.

Коли служба повечір’я завершує літній день, призахідне “світло тихе” ще заповнює храми через двері та аркові вікна. У візантійській церкві перед сном співають “Під твою милість”, а в латинській – “Salve Regina“.

Літо в Шевтоні

У липні обитель святкує день Бенедикта Нурсійського. Навколо цього свята до монастиря на щорічну тижневу зустріч з’їжджаються його облати – миряни та священики, жінки та чоловіки різного віку та стану. Вони не є членами монашої спільноти, але плекають особливий зв’язок із Шевтонем і намагаються бути добрими християнами в своєму житті – в сім’ї, на роботі, в громадських справах тощо. Різними способами облати підтримують монастир і переживають певні елементи чернечої духовності.

Улітку 2016 році французький телеканал KTOTV зняв фільм “Щоб усі були одно” (“May They All Be One”, з англійськими субтитрами) про Шевтонський монастир як один із центрів екуменічного руху. В цьому фільмі дев’яностотрилітній отець Ніколас весело співає “Христос воскрес” грецькою мовою, заходячи на монастирський цвинтар, зарослий буйною зеленню. Отець Філіп – тутешній ігумен протягом вісімнадцяти років – насипає зерна домашній птиці та радісно свідчить: “Не можу уявити собі Царства Божого без качок і бджіл!”

Отець Тадей розмірковує про екуменічні стосунки: “Як би ми не намагалися, мої чи ваші слова ніколи не зможуть вичерпно описати реальність того дару, який Бог нам дає в звершенні Євхаристії. Але чи це аж так важливо? Так, важливо осмислювати й обговорювати ці питання, але якщо наші висновки дещо відрізняються – це не так і страшно.”

Літо в Шевтоні

Через молитву, гостинність, інтелектуальну та фізичну працю, плекаючи автентику, красу та культуру діалогу, Шевтонський монастир продовжує свій тихий подвиг – наближувати єдність Христової Церкви. Плоди цього служіння дозрівають повільно. Але члени монашої спільноти не очікують швидких сенсаційних результатів.

Вони пам’ятають слова свого засновника, Ламберта Бодуена, написані майже дев’яносто років тому: “На жаль, наше покоління та, мабуть, чимало наступних поколінь не пізнають бажаної єдності; мусимо змиритися з цим великим випробуванням і визнати себе негідними благодаті примирення.”

“Коли Христова Церква отримає велике добродійство примирення, тоді ми належатимемо до неї ще ближче та ще повніше в славі: цього нам достатньо, і нічого більше ми не потребуємо.”

Всі фото – з сайту монастиря (до речі, доступна українська версія!)

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 9 грудня 2019, 18:49

      Так, вони - проімперські московські і промосковські (в Україні) церковники, безумовно, "знають", що чинять... Але це - т. зв. їхнє "знання" продиктоване і накинуте їм, по суті...

    • barni | 9 грудня 2019, 16:20

      П.Velovs, я не можу і не в праві заперечити слова Господа нашого Іісуса Христа, але скажу московські церковники добре знають, що вони чинять. І тут хотілося б нагадати свою позицію, щодо істерики

    • barni | 9 грудня 2019, 16:05

      "А ти коли молишся, " увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися" Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій , що бачить таємне, віддасть тобі явно" (Мт 6:6). Звичайно

    • velovs@ukr.net | 9 грудня 2019, 15:54

      Ну а тепер дещо про етимологію цієї дефініції - ПРАВОСЛАВ'Я. ------ Так от, бути воістину ПРАВОСЛАВНИМ - це означає: прагнути й старатися ПРАВИЛЬНО й ПРАВДИВО та щиросердно почитати й СЛАВИТИ

    • velovs@ukr.net | 9 грудня 2019, 15:29

      Ні: я - гуманоїд-інопланетянин, шановний п. ivanmorozenko. :) Але щоб уже - вповні задовольнити Вашу (перепрошую) параноїдну цікавість, тобто дуже точно й безперечно - дізнатися всю, як мовиться,

    Популярні статті місяця