Як я мандрувала українськими преріями Канади. Частина 2 і не остання
Перша частина мандрів - тут
Отримавши підтримку і заохочення канадського уряду (не лише від доброти душевної, ясна річ), українці почали важку, але вперту колонізацію Західної Канади. Щоб оплатити витрати на дорогу до Канади, а сто років тому на це потрібно було 150 доларів – нечувані для більшості селян гроші, люди були змушені продати майже все, щоб дістатися сподіваного раю і почати життя спочатку на своїй не своїй землі. За 10 доларів отримували наділ у важкодоступних, захаращених чагарями, болотистих районах – землях, за які ніхто інший не хотів братися. Можемо лише припускати, чи причиною цього була безвихідь, яка спіткала безземельних зубожілих селяни, чи відчайдушність, з якою вони бралися обробляти своє, нарешті власне, чи то просто тому, що для українця немає непосильної праці, особливо, якщо це стосується обробітку землі. Біс його зна, але про успіх української кампанії і переважаючи населення тутешніх земель як ніщо інше свідчать оригінальні топоніми: Myrnam, Kotzman (велика кількість переселенців тут з околиць Кіцманя), Borshiw, Sokal, Ispas (таку саму назву має село у Вижницькому районі Чернівецької області), Khryschatyk (однойменне село в Заставнівському районі), Kysylew (за назвою рідного села переселенців Кисилів Кіцманського району), а також Sich Kolomiya, New Buchach ta Stry та багато інших. Зазначмо, що це лише в Альберті!
Як переконував мене чоловік в літах, типовий тутешній ковбой на прізвище Актимійчук, який показував, як виїхати з села коротшим шляхом, тут всюди колись були українці. Єдине, що він сам зумів сказати мовою свого дитинства – “Дай Боже Здоровля!” і “ добре” – не найгірші українські слова для порозуміння. Знимкуватися посоромився, сказав, що він busy (зайнятий) і передав вітання в Україну, стишивши голос.
Особливі своєю безпосередністю і відкритістю, прості, веселі люди, часто представники вже 4-5 покоління народжених в Канаді, проте український дух з них не вигнали ні відстані, ні час. Він, цей дух, незнищенний, і це доволі двояка характеристика. Якось трапилися мені серед сільської дороги в Саскачевані двоє чоловіків, які, почувши мій акцент, голосно і якось по-свояцьки вигукнули: “Та то наші люди!” Типажі, скажу я вам, також були унікально рідні – кремезні, трохи вайлуваті дядьки з козацькими вусами, здоровенними жилавими спрацьованими руками і золотими хрестиками, ланцюжки від яких врізалися в масивні засмаглі шиї. Не просто нащадки українців, а таки справжнісінькі собі українці мешкають в Канадських преріях вздовж від Манітоби до Скелястих гір цілими селами, де всі один одному кум, сват, брат, вуйко і стрийко.
Редвотер
Їдучи трасою, я вже по інерції озираюся на всі боки, шукаючи знайомі обриси. Цього разу мені пощастило. Часто, щоб знайти церкву доводиться кружляти курними сільськими дорогами, хащами, а тут з дороги видно. Під'їхали ближче – красивенна невеличка церковця і цвинтар поряд – український, судячи з прізвищ.
Але ніде жодної таблички, жодного напису з інформацією про парафію.
Лише згодом я дізналася, що це російська православна церква свв. Петра і Павла. Не те, щоб вона мені почала менше подобатися, натомість мене щоразу огортає жаль від того, як наші перші переселенці ділилися, як вихідці з одного села протиставляли себе одні одним, як українські церковні власті не поспішали їхати в далекі, суворі краї, і з цього користали треті сили. Варіантів розвитку подій було декілька, інколи церкву від початку було інкорпоровано як українську православну чи греко-католицьку і лише згодом через певні причини, зокрема високий податок в єпархію, люди змушені були шукати більш доступний спосіб отримувати Боже слово, так безліч церков стали частиною Ортодоксальної Церкви Америки (Orthodox Church of America) чи російської православної церкви (Russian Orthodox Church). Траплялося також, що група переселенців визнавали свою віру як православну русинською русинську, протиставляючи себе насильній латинізаціі, здійснюваний французькими церковними колами.
Так з'явилася приставка “Russo” ( Russo- Orthodox Church), яка часто без відома самих вірян ставала “Russian”. Як мені пояснював один прихожанин російської тепер церкви: «А людям яка різниця, яка то церква? Головне, що всі своі і все зрозуміло.» Отака дезорієнтація і постійне прагнення роздробленості стали анекдотичною характеристикою українців. Існує навіть такий жарт, з якого мені чомусь не смішно зовсім. Йдеться про те, що заклав чоловік своє господарство в Канаді, і, як належить ся, побудував церкву.Але не одну, а цілих дві. Жінка питає чоловіка навіщо дві церкви на хуторі? А він відповідає, вказуючи пальцем: «Бо в ту ми не ходимо, жінко!» Може було б весело, якби це не було вкрай сумною ілюстрацією комплексу хиб українського характеру.
Повертаючись до нашої церкви – вона одна з найстаріших в околиці: «1906 А. Савка, П. Лакуста і Г. Костюк з місцевої громади почали підготовку до побудови церкви.» [ з сайту Архиєпархії РПЦ]
Будівництво було розпочате 1911 року, і вже через рік завершене. Теперішнього зовнішнього вигляду церква набула після незначної перебудови 1944-45 років, статися якій так і не довели до кінця, оскільки в приміщення з будівельними матеріалами влучила блискавка. З написаного про цю церкву на офіційній сторінці Архиєпархії РПЦ в Канаді: “в перші роки ХХ століття група піонерів, що походили з Галичини і Буковини (Австрія) поселились поблизу Redwater, одразу відчули потребу мати свою власну церкву”.
Загалом в містечку Редвотер ( Redwater), заснованого українськими поселенцями, неподалік від якого знаходиться згадана церква, є дві українські святині: греко-католицька та православна, які, на жаль, я досі ніяк не могла знайти. Сподіваюся, це в мене збої у внутрішньому GPSі, а не знову повторення історії з попередньої мандрівки, коли виявилося, що церква, яку я шукала, вщент згоріла. До слова, як на поселення, в якому 6 церков (є ще католицька, англіканська і об'єднана церква Канади), Redwater доволі невеличке, там всього лиш 1 915 мешканців.
Через 20 км, по трасі – ще одне містечко Радвей (Radwey) знову з двома українськими церквами.
Якщо українська православна церква Вознесення в самому центрі міста, її важко не помітити поряд з клубом ім. Богдана Хмельницького,
то другу, греко-католицьку Успіння Богородиці, довелося шукати довго.
Одна мешканка вказала один напрямок, надійшла інша і показала в протилежний бік, коли ми від'їжджали, вони продовжували доводити кожна свою правоту. Радвей справив на мене доволі сумне враження: місто-привид, лише багато забитих дошками крамниць обабіч головної вулиці. Час тут зупинився, судячи з оголошень десятирічної давності та напівобдертих плакатів, якими заліплені стовпи та вітрини.
Греко-католицька парохія започаткована з виділенням Т. Венґером 2,5 га землі під цвинтар і побудову церкви, сталося це 1910 року, але будівництво церкви було завершено щойно 1915 року, освячення відбулося аж у 1932 році архієпископом Василем Ладикою. Будували цілою громадою, також кожна сім'я мала скласти даток в сумі 20 доларів, або відробити кошт власною працею. На початку 1940 их рр.до церкви належало близько 90 родин, Було декілька церковних товариств та юнацьких гуртків, існував великий дитячий хор. Всі сходини і церковні заходи відбувалися в церковному домі навпроти церкви, збудованому в 1915 році і перебудованому в 1934 (занедбана похилена хатина стоїть і тепер).
Православна церква Воснесення в самому центрі міста, неподалік парку імені Стири (не вдалося мені знайти чим цей мешканець такий визначний, що в його імені названо цілий парк, може його фундатор). Саме звідси бере початок організоване релігійне та громадське життя мешканців-украінців – з народного дому, закладеного 1917 року. На святого Миколая 1920 року відбулася перша літургія в новозбудованій школі ім. Івана Мазепи, впродовж певного часу школа слугувала місцем для усіх церковних обрядів – починаючи від вінчання завершуючи відспівуванням померлих. Чотирма роками пізніше закладено початок будівництва храму. В середині 1950-их років в церкві встановили двоярусний іконостас авторства знаного маляра, іконописця та театрального художника Вадима Доброліжа, родом з Ніжина, який по війні опинився в Канаді. Постать, яка заслуговує окремої розповіді і знайомства.
Васкетнау ( Waskatenau)
Ця назва мовою індіанців Крі не повинна збивати з пантелику, це цілком українське село на 260 мешканців з незмінними двома українськими церквами (діючими), власною вебсторінкою і чудовим інтернет зв'язком. На в'їзді до міста таблички з місцевими атракціями і організаціями, де серед інших було вказану Лігу Українських католицьких жінок і Союз Українок, які потішили мене куди більше, ніж навіть безкоштовний нет.
Українська православна церква св. Володимира на східному березі річки Васкатнау.
Тутешня громада не унікальна своєю історією, пишу це зі змішаними почуттями жалю і здивування. Уся громада до спілки купила 2,5 га землі, і щойно цю спільну справу було доведено до кінця, почалися суперечки, щоб врешті люди поділилися на дві групи, не бажаючи ділитися церковне приміщення. 1937 року греко-католики запросили отця васильянина правити службу під відкритим небом на землі, яка була у спільній власності з православними українцями. Того ж року формування церковної комісії (екзекутиви) офіційно заснувало українську православну громаду. Перша православна літургія відбулася наступного року в залі над кооперативним магазином, якою користувалися також католики до того моменту, коли перенеслися в більярдний зал (ні, я не помилилася, веселі вони ці греко-католики, поєднували приємне з корисним).
Чи не найяскравішим прикладом усієї драматичності суперечностей в громаді Васкетнау був такий собі Іван Кобринько– із засновників православної екзикутиви, тобто такий собі щирий, ревний православний українець, а його жінка залишилася запеклою греко- католичкою і врешті покерувала родинним релігійним життям так, що всенька родина почала ходити до греко-католицької парафії. Попереду гордо шпацерував голова сім'ї.
Якийсь час обидві групи намагалися співжити, аж цю хитку домовленість зруйнував приїжджий отець, який наголосив, що не буде погоджуватися на жодні спільні заходи. Це стало початком відкритої війни між сусідами за право контролювати землю, яка була в спільній власності. У 1940 році православні з 2/3 більшості перемогли і викупили третину в католиків за 200 доларів, католики купили 1,5 га на цвинтар на північному заході, на іншому боці містечка і побудували свою церкву Зшестя Святого Духа.
З цим ворожнеча вгамувалася, бо кожен пішов своїм шляхом. Певний час православна громада орендувала приміщення англіканської церкви, це значною мірою консолідувало парафіян.
Навіть вже маючи багато років землю віряни не мали змоги почати будівництво церкви. Громада налічувала лише 22 особи і мала 6 служб на рік через брак священиків в дистрикті Радвей. Але все ж, це було більш-менш регулярно в порівнянні з попередніми роками. 1950 року громада приміщення вже не поміщалася в приміщенні англіканської церкви і нарешті 1952 вирішено збудувати нову церкву. Почалася інтенсивна збірка грошей – колядою, вечірками з варениками, міськими карнавалами та концертами. До будівництва був запрошений знаний будівельник Іван Многолітний з Кахвина (Kahwin). Будували цілою громадою, церква стоїть й по сьогодні. 1960-ті роки були періодом розквіту парафії, яка на той час налічувала близько 150 осіб членства.
Дорогою до наступного пункту маршруту почалася страшна завірюха з дощем і градом, тож ми кілька годин витягали авто з ями на сільській дорозі, це ледь не стало останнім спомином з нашої мандрівки. В Альберті є жарт, що тут існує 4 пори року осінь, зима, весна і ремонт доріг. Судячи з усього, тут все ще весна.
Гарбузовий рай (так характеризують свій дім місцеві мешканці) - Смокі лейк (Smoky Lake) звичайне собі містечко східно-центральної Альберти, де українці становлять відчутну частку населення, з багатьма українськими організаціями та гуртками, народним домом, українською зальою (залом для урочистостей), школою ім. Косташа (вуйко української канадської письменниці Мирни (Мирослави) Косташ, довголітній директор цієї школи). Мені пощастило навіть познайомитися з чи не найсмачнішим аспектом тутешнього українського життя – старосвітською хлібопекарнею (Old fashioned bread bakery), в якій все готують за традиційними українськими рецептами. Їхній житній хліб – це просто пісня, та що там пісня, урочистий марш у виконанні духової оркестри, достоту як вдома! До речі, досі більше ніде в Канаді мені не траплявся такий рідний-рідний на смак хліб. Про вражаючу кількість українців в цих околицях я знайшла очевидне, хоч доволі сумне свідчення. В пошуках дороги ми під'їхали до якоїсь осбливо задбаної будівлі, як виявилося – це будинок пристарілих. На полакованих дубових дощечках у вестибюлі всюди були виписані золотом імена донорів і фундаторів спеціальної програми та медичного комплексу для літніх людей в Смокі Лейк –Seneshen, Horbay, Dmytruk, Tywoniuk, Babichuk, а сам пансіонат має назву “bar-v-nook”, на дверях кімнат таблички з іменами та прізвищами, також українськими ( до слова, інший подібний заклад є неподалік у містечку Вільна називається “Vilna Villa”). Тим часом, мені не вдалося достатньо довго втримувати заклопотаний вираз обличчя особи,яка тут у справах і мене попрохали покинути закриту територію закладу.
В містечку Смокі лейк переселенці з України започаткували кілька церков різних конфесій. Серед найдавніших була греко-католицька церква св. Онуфрія, збудована в 1907 році. Добре збережену оригінальну будівлю парафіяни в 1990-их роках передали до Канадського музею історії в Оттаві. Потреби греко-католицьких вірян почала виконувати нова значно більша церква св. Ольги і Володимира.
Православні переселенці, здебільшого вихідці з Буковини, вперше організувалися в парафію (названа в честь рідного села кількох сімей перших поселенців – Топорівці) одразу після приїзду – 1903 року.В 1908 році постала православна церква святої Трійці, яку від початку виникнення взяли під свою опіку отці російської православної місії. Втім, на хвилі національного піднесення 1918-20 их років в Україні, відголоски якого дійшли і до цього кінця світу, а також активної просвітницької роботи читальні Народного дому, частина громади ідентифікувала себе українською, не залежною від російської церкви, православною парафією. Перші літургії відправляли в хатах прафіяльних активістів та в приміщенні згаданого Народного дому ім. Тараса Шевченка. Так, 1928 року повстала нова українська православна церква Вознесення Господнього в Смокі Лейк, яка активно діє до сьогодні.
Православна церква святої Трійці ховається за густими деревами далі за межею міста.
Автентична будівля початку століття не збереглася, єдині свідки тих часів – перебудована, хоч оригінальна дзвіниця і деякі цвинтарні надгробки.
Цвинтар, до речі, вважають одним з найбільших православних цвинтарів у канадських преріях. Церкву, яка стоїть на місці старої, збудовано в 1928 році і від тоді двері її не зачинялися, православні віряни і тепер з'їжджаються сюди з довколишніх сіл кожної першої неділі місяця.
Стомлені, голодні і змоклі їдемо додому з цього канадського українського гарбузового раю, де мер міста – Генк Головайчук, а шеф адміністраціі – Гарві Процків, такі типові тутешні канадці. Минаємо старі покинуті ферми, може навіть українські, бо, як казав пан Актимійчук, тут всюди колись були наші люди.
Для зацікавлених, сама прочитала і Вам раджу:
1. Martynowych, Orest. Ukrainians in Canada ( The Formative Period 1891- 1924). CIUS Press, University of Alberta.Edmonton, 1991
2. Marunchak,Michael. The Ukrainian Canadians: A History. Winnipeg – Ottawa, 1970
3. McVay, Athanasius. God's Martyr, History's Witness: Blessed Nykyta Budka, the first Ukrainian Catholic Bishop of Canada. Edmonton, 2014
4. A Heritage in Transition.Essays in the History of Ukrainian in Canada. Edited by Manoly Lupul, 1982
5. Byzantine Churches of Alberta. Photographs by Orest Semchishen.The Edmonton Art Gallery, Edmonton, Alberta, 1976
6. Баран, Анна Марія. Українські католицькі церкви Саскачевану. Саскатун, 1977
7. Ковч-Баран, Анна Марія. Українські католицькі церкви вінніпеґської архиєпархії. Саскатун, 1991
8.Пропам’ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українців в Канаді. Йорктон, Саскачеван, 1941
9. Laycock, Mae. Bridges of friendship. 1974
10. Czumer, Wiktor A. Recollections about the Life of the First Ukrainian Settlers in Canada. CIUS. Edmonton, 1981