Біла Криниця: Найкраще місце для того, щоб померти

14 травня 2015, 12:39 | Калейдоскоп | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анна ВОРОБЙОВА

Чоловік із довжелезною бородою в бавовняному одязі, підперезаний поясом, сидить на зупинці, поруч із ним – жінка з прямою поставою, на її голові – хустка. Вони починають говорити, і раптом, у одному з найпівденніших райцентрів України, там, де румунській надають перевагу перед українською, ти чуєш російську мову. Правильну, чисту, літературну. А за півгодини опиняєшся у старовірському селі Біла Криниця, всесвітньому духовно-історичному центрі старообрядництва…

Стоп. Духовно-історичному центрі? Очікуєш побачити рівну дорогу, якою ледь не щодня, наче мурахи, бігають туристичні автобуси, магазин із сувенірами, сучасний музей… Натомість у непоступливій реальності дорога – тільки наполовину асфальтована, автобус ходить два рази на день, школи, магазину та пошти немає. Є два храми. Над більшим височіє прострелений хрест.

Величезний митрополичий собор Успіння Пресвятої Богородиці контрастує з маленькими хатками довкола

Вижити попри все

Історія російських старообрядців – це історія боротьби за виживання. У 1656 році всіх, хто продовжував хреститися двома перстами, оголосили єретиками, відлучили від Трійці та прокляли. З цього часу почалися жорстокі переслідування: знищення старовірських книг, храмів, монастирів, вигнання, в’язниці, катування та спалення тисяч старообрядців. Чому? У середині XVII століття вони виступили проти богослужбової реформи Московського патріарха Нікона, згідно з якою церкву мали уніфікувати відповідно до грецького зразка. Це означало виправлення автентичних слов’янських текстів та зміни у проведенні обрядів. Предки старовірів, старообрядців, чи як їх ще називають — липован, оселились на півдні Буковини під час гонінь в 1770-1780-х роках з дозволу австрійського уряду. Масових переслідувань старовіри зазнали й після встановлення радянської влади, атеїстичний режим якої не міг змиритися з традиційністю липован та їх відданістю своїй вірі.

«Вони любили Бога, і Господь любив їх»

Виходиш з торохкотливого автобусу й потрапляєш у цілковиту красу.

— Подивіться, яка природа навколо – найкращий храм Божий, — каже просту істину старовірка Ірина, що з чоловіком переїхала у Білу Криницю з Одеської області.

Мені рекомендують піти до Анни, яка живе майже навпроти величного митрополичого собору Успіння Пресвятої Богородиці. Вона родом з Донбасу, перейшла в липованську віру в 27 років, бо відчула, що та «вона від Христа, а не від людей». Часто старенька першою приймає гостей, охоче розповідає їм найцікавіші історії села:

— Місця тут святі. Коли до нас років п'ять тому приїхали два хлопця, то вони казали: «Прибули вночі, вийшли з машини й не змогли зрозуміти, що з нами відбувається, ми просто впали на цю землю й цілували її, нас така благодать охопила!» Люди тут завжди жили сильні, нащадки тих, що йшли за Христа на смерть, нічого не боялися. Вони любили Бога, а Господь любив їх, давав і силу, і віру, і любов.

Коли радянське військо проходило через село після війни, то отримало наказ зруйнувати все дороге для вірян. Знищили п'ять церков із семи, а з центрального храму зробили зерносховище. Один комуніст сказав: «Ха, я цього Христа зараз!..» і прострелив хрест на дзвіниці.

Епістимія Михайлівна – одна з найстарших жительок села

Недалеко від головного храму живе Епістимія Михайлівна з Андронніком Калиновичем, представники старшого покоління села. Жінка керує кліросом, хором общини, зараз на ній простий одяг, у руках вила.

— Навесні, часу практично немає, — зітхає. — Треба усе посадити, догледіти… он, полуниці які в’ялі, зате черешня – красуня! Уся у цвіті стоїть!

Хоч життя у селі й не легке, але для Епістимії Михайлівни це наче рай на землі і «…єдине, чого б хотіла, це щоб була єдина Любов на світі».

Ігуменю Таїсію марно кликати, якщо вона молиться. Поки будують приміщення для монашок, яких у селі лишилось тільки троє, вона живе в невеличкій хатинці. Матінка Таїсія вважає, що врятувати Білу Криницю можна лише якщо відродити монастирі, адже раніше їх було два: жіночий та чоловічий. Перший ледь-ледь досі функціонує, а на місці другого – прикордонна застава.

Липовани суворо дотримуються обрядів та досі вдягають традиційний одяг. Жінки носять сарафан, кичку та хустку

Донечка кличе Ірину з городу. Це – її третя дитина. Двоє старших змушені їздити до школи, котра знаходиться за 8 кілометрів, у сусідньому селі. Не може автобус проїхати крізь кучугури взимку – діти не йдуть до школи.

Троє чоловіків з Білої Криниці пішли на фронт. Двоє – добровольцями. Серед них і чоловік Ірини, офіцер у відставці Віталій, зараз дислокується біля Горлівки.

— Якщо живеш у цій країні, на цій землі, то й мусиш її захищати, – каже жінка.

Ірина суворо дотримується обрядів, виховує дітей відповідно до звичаїв: коли її донька Аня вийде заміж, то одягне кічку (спеціальну шапочку), а згори хустку, так як і її мама. За липованськими традиціями, жінки носять довгі сарафани, чоловіки не стрижуть бороди, усе має залишатись природнім, таким, яким нагородив Господь.

Ірина запрошує на обід та зауважує, що останнім часом атмосфера в общині змінилася, люди стали не такі відкриті, щирі, наче остерігаються чогось. Деякі діти соромляться своєї віри в школі, багато людей виїхало у пошуках заробітку. Проте на своє життя не нарікає.

Музей для експонатів-привидів

На перший погляд, музей виглядає досить презентабельно

Музейний комплекс старообрядництва. Директорка Оксана Дядюшка приводить до двоповерхової будівлі зі зрубу. А всередині – майже порожньо. У музеї немає сигналізації, тому зі львівської та чернівецької колекцій не можуть передати цінні експонати. Декілька старих фотографій, пара-трійка предметів побуту, невелика колекція книжок про липованство, та й по всьому. Дах трохи протікає й залив світлину з «експозиції». Є дві кімнати для митрополитів, що зупиняються тут, коли приїжджають.

Невідомо, коли була зроблена ця світлина, експонати підлягають оцінці та інвентаризації

— Багато чого розікрали, — пояснює Оксана. – Вивезли у 80-х під виглядом виставки. Невідомо, хто це дозволив, хто ініціював.

А декілька років тому її знайому з контрольно-пропускного пункту між Румунією та Україною «Вадул – Сірет» викликали серед ночі, щоб перевірити, чи законно вивозять книги зі штампом Білої Криниці. Бібліотека монастиря не була інвентаризована, цінний вантаж довелося пропустити. Те, що залишилося, і зараз знаходиться в небезпеці: реквізит для богослужінь, головні книги та ікони переносять між трьома місцями, де відбуваються служби, оскільки в центральному храмі занадто холодно взимку. Жителі Білої Криниці просили в батюшки описати те, що залишилось, зробити каталог цінностей, на що отримали відповідь: «Не хвилюйтеся, не пропаде, усе одно буде не в одній церкві, так в іншій».

— Старші люди тримають на горищі домовину для себе, наповнену зерном. Вони нічого не скажуть. Побоюються, що якщо сільське духівництво змінять, то тимчасово нікого не буде в Білій Криниці, хто міг би їх відспівати в разі чого, — пояснює Оксана.

Інвентаризаційна книга могла бути знищена разом з чоловічим монастирем, і, мабуть, ніхто вже не пояснить, як насправді реліквії з Білої Криниці опинилися за кордоном, у музеях та приватних колекціях, навіть у бібліотеці Конгресу.

Коли в центральному храмі стає занадто холодно, богослужіння проводять у Космодем'янській церкві XVIII-XIX століття

56 кілометрів замість трьох

За три кілометри від Білої Криниці, по той бік кордону з Румунією, знаходиться старовірське село Клімеуць. Раніше старовіри могли перейти кордон пішки, аби побачити родичів та друзів. Але відколи Румунія почала здобувати членство в Європейському Союзі, перехід закрили. Тепер для жителів Білої Криниці, прогулянка до сусіднього села перетворилась на випробування: лише одиниці мають транспортні засоби, і то частіше це коні. Сьогодні шлях до Клімеуць – це 56 кілометрів об’їзду через два райцентри, черги на контрольно-пропускному пункті та купа грошей.

І хоч із дзвіниці собору чудово видно румунський бік кордону, потрапити до родичів білокриничанам – зась.

Якщо поїдете до Білої Криниці, не забудьте про документи! Прикордонники іноді патрулюють село

До речі, хворіти у Білій Криниці можна лише у вівторок та четвер, саме в ці дні тут буває фельдшер. Мимоволі спадає на думку, що цей покинутий шматок землі, що пульсує від справжності, з відкритими до Бога людьми, з повітрям, яким хочеться дихати, став найкращим місцем… Найкращим місцем для того, щоб померти.

Цей текст написано в межах Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    • 17 вересня 2017, 16:37 | Соціологія релігії | view photo | 

      В Україні зростає запит на національну Церкву, – соціолог

      Наталія Зайцева-Чіпак із центру «Соціоінформ» розповіла про те, як українці уявляють ідеальні стосунки між державою, суспільством і Церквою.

    • 17 вересня 2017, 12:14 | Репортажі | view photo | 

      «Семиярусна гора» як головна духовна книга нової епохи

      У двадцять сім років американець Томас Мертон відмовився від кар’єри письменника й прийняв монаший стан в одному з найбільш аскетичних згромаджень католицької Церкви – ордені трапістів. Та згодом молодий монах повернувся до писання, і за сім років написав автобіографічну книжку «Семиярусна гора», визнану духовною класикою модернової доби.

    • 15 вересня 2017, 09:00 | Репортажі | view photo | 

      Чи багато релігійної літератури на Форумі видавців?

      Львів щороку у вересні на кілька днів перетворюється на суцільне книжкове дійство. Ринок видань за останні кілька років помітно зміцнів і збагатився. Але що відбувається у вужчій сфері — на ринку релігійної літератури?

    • 15 вересня 2017, 08:17 | Репортажі | view photo | 

      «Бути собою»: у Львові презентували книжку до 125-ліття Йосифа Сліпого

      У межах 24-го Форуму видавців у Львові та з нагоди Ювілейного року Йосифа Сліпого 13 вересня у Палаці Потоцьких презентували книжку «Бути собою».

    • 8 вересня 2017, 13:10 | Репортажі | view photo | 

      Єдність Церкви: біблійна традиція чи політична мета?

      В київському відділенні УКУ 7 вересня відбулася публічна дискусія на тему: «Біблія про єдність Церкви». Організатори запросили священиків різних конфесій східного обряду для обговорення низки актуальних питань: чи існують у Святому Письмі тексти щодо єдності Церкви? Чи існує сьогодні реальна модель майбутньої єдності? На якому фундаменті має будуватись ідея Єдиної Помісної Церкви в Україні?

    Останні коментарі

    • igorshevchuk | 19 вересня 2017, 20:31

      * * * Скільки написано й що наговорено?? дивлюся як це насправді: пальчатка сходить із рук упокорена можна мені вам руку подати тіло із серця зсувається — тільки впокорене Бог є в серці

    • Учкудук | 19 вересня 2017, 16:22

      Офіційна УГКЦ теж не призначені і очорнює УПГКЦ вже декілька років. Вони більше переймаються свідками Єгови.чим душами своїх вірних.

    • bopa | 19 вересня 2017, 09:22

      Не буде таких глибоких об'єктивних досліджень, втратимо те що маємо. Господь нам цього не простить! І ціна розплати буде небачено дорогою. Освідомлюймо!

    • bopa | 19 вересня 2017, 08:59

      Гарний коментар дозволю собі доповнити кінець: "Це велика перемога і вся слава тільки Богу! А я зі своїми братами прикладемо усіх зусиль, щоб бути вірним і виконувати Його святі заповіді".

    • bopa | 19 вересня 2017, 08:40

      Реальність залежить від нас! "Ніхто за нас не зробиnь нашої роботи", шановний Fr.

    Популярні статті місяця