В українському варіанті «Тайної вечері» у зоні АТО Юда відсутній, — французький фотохудожник Юрій Білак

6 травня 2015, 18:18 | Калейдоскоп | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Наталія ФЕЩУК,

Фото Юрія БІЛАКА

Юрій БілакУ дні найбільших християнських свят – Різдва та Великодня, фотохудожник із Франції Юрій БІЛАК перебував у зоні АТО. Вибрав ці дати не випадково, бо у своїй творчій уяві намалював сюжет: “Священик та боєць”. Разом зі світлинами, зробленими на Майдані (там Юрій побував шість разів), кадри із зони війни ввійдуть у його новий фотоальбом, що зараз якраз готується. Головне – знайти фінансування…

І допоки Юрій обробляє все, що потрапило у його кадр на Донбасі, неймовірної популярності в інтернеті набрала його робота, яку він назвав “Тайна вечеря”. Військові разом зі священиком сидять за великоднім столом. На адресу фотографа посипалося дуже багато запитань від людей: “А хто тут Юда?”. Насправді ж, фотограф зафіксував не 13 осіб, а 12 – разом зі священиком. Отож, як зауважує фотограф, на картині Леонардо да Вінчі “Тайна вечяря” Юда є, а на його світлині – немає…

Взагалі про візити Юрія Білака в Україну можна писати дуже багато, бо починаючи з 2004-го року він почав постійно подорожувати місцями своїх батьків — Орест і Василина Білаки родом із села Барна Вижницького району Чернівецької області. І це фото своїх батьків Юрій зробив спеціально для РІСУ.

Орест і Василина Білаки

Незважаючи на те, що Юрій народився вже у Франції, він добре розмовляє українською (видає лише легкий французький акцент), а фотографує Україну не тому, щоб зробити приємне батькам. Певно, гени відіграють свою роль... Тому мандрував Карпатами і жив у гуцулів (як результат – фотоальбом “Гуцули”), спускався у донецькі шахти, жив із кримськими татарами, робив фото відомих людей України…

“Військові і медики випадково сіли за стіл так, як на картині да Вінчі”

— Юрію, дуже багато фотографів вже побували у зоні АТО, привозили звідти унікальні фото. Але ніхто з них так не акцентував свою увагу на темі “Різдво та Великдень на Донбасі”. Звідки така ідея виникла?

— Ви вже трішки мене знаєте, і знаєте, що я люблю контрастні фотографії. Контрастні як у світлі, так і у тематиці. Для мене Великдень – це найбільше свято в Україні. Мені не йшлося про фото. Як людина я просто хотів бути на Великдень разом з військовими, щоб підняти їм трішки настрій, щоб показати, що діаспора про них дбає. Але їхавши сюди, як фотограф весь час мав у голові образ: священика, який править Службу Божу військовим. Дуже часто в Україні Великодня Служба Божа відбувається вночі, коли навкруги темно, лише горять свічки. І така таємнича атмосфера дуже мені цікава.

На Пасху я побував в Артемівську і на південь від Артемівська – до передової. А на Різдво був в інших військових – в районі Лисичанська, Слов’янська, Краматорська. Але то була вже моя друга поїздка на Донбас, бо вперше я поїхав туди ще восени минулого року. На Великдень мені пощастило більше, бо я провів ці дні так, як хотів: я жив разом з військовими, спав, їв. Я так люблю робити в Україні завжди.

Священик в зоні АТО

— Ви познайомилися з багатьма священиками?

— Добре я познайомився лише з отцем Сергієм Дмитрієвим, який, власне, і є героєм фотографії “Тайна вечеря”. Скажу вам, що коли я знаходжу потрібний сюжет, людину, то пробую йти за цією людиною і вже не відволікатися. Щоб я мав якнайглибший репортаж, потрібно, щоб я був з саме цією людиною якнайдовше. Тому один отець у різних моментах – мені як фотографу цього достатньо. З отцем Сергієм я зустрівся в Києві, він православний. І я був дуже глибоко зворушений, який він глибокий гуманіст. Та й життя його дуже цікаве. З того, що знаю, то він народився у Росії, жив там. До Києва приїхав, вступив у духовну семінарію Московського Патріархату, отримав парафію у Херсоні. Під час Майдану він вже підтримував Революцію Гідності і вирішив перейти до Київського Патріархату разом з парафією. Це вже другий його Великдень на Сході. Він дуже часто туди їздить, дуже добре знає 30-ту бригаду. Де ми не були – всі його знали, всі солдати його дуже тепло вітали.

Священик одночасно як друг

— Фото “Тайна вечеря” – воно випадкове, чи цю тему ви продумали заздалегідь?

— Ні, ні і ще раз ні – я нічого подібного не планував і навіть не думав. Це був експромт. Єдине, що я люблю створювати такі фотографії, які мають першооснову у живописі. Отож, закінчилася Служба Божа (а це ми були у медпункті), і там стояв стіл, за яким медики обідають. Люди сіли за стіл, і я побачив знайому тематику. Вони просто так сіли, що це дійсно нагадало мені картину да Вінчі. То було, може, п’ятеро людей, а я попросив сісти до столу ще кількох. Разом зі священиком вийшло 12 осіб. Зазвичай для такої фотографії я використовую інший фотоапарат. Але мені треба було бігти до машини, виставляти світло. А я не хотів втратити атмосферу, і не хотів забагато постановки. Не хотів казати: “Ти дивись туди, а ти – сюди”. Хотів, щоб все було натурально. Якість не та, що я хотів. Але може це навіть позитив, бо цей недолік – це як в живописі, де немає чіткості. Те, що я пропустив у якості, я знайшов набагато більше в атмосфері. 10 секунд і фото було готове. Там маленьке світло якраз падало на людей, ці старі стіни недобудованого заводу, Матір Божа на стіні… Я доставив на стіл дешо із їжі, в тому числі рибу, яка є символом у християнстві.

На картині Леоанрдо да Вінчі є 13 персон – разом з Ісусом Христом. Але на моїй фотографії — 12, разом зі священиком. Щоби наблизити фото до оригіналу, у фотошопі я додав ще одну людину. Але було дуже багато коментрів в інтернеті, де всі питали, де тут Юда. А це питання мені вже не подобається. Чому треба шукати серед українських військових Юду? Тому я забрав ту людину, що додав. І я вирішив, що це буде офіційна фотографія моєї “Тайної вечері”: 12 людей разом з отцем.

“У Ліоні ми не ділилися на православних та католиків”

— А як отець Сергій відреагував?

— Йому дуже сподобалося. Він сказав, що то витвір мистецтва. Він не мав ніяких зауважень до цієї роботи. Хоча, власне, я тут нічого не зробив. Я просто був свідком чуда, що творилося переді мною. Але фото для мене символічне тим, що отець Сергій представляє людину, яка була у російському світі, перейшла звідти. Він тут сидить посередині, і ніби з’єднує Схід і Захід України. На фотографії він дивиться наліво, і зліва якраз сидять медики. Священик лікує душі, а лікарі — тіла. І це символічно, що він обернений саме до медиків.

Молитва в зоні АТО

— Хто вони, ці хлопці, що на Вашій фотографії?

— З правого боку від священика – це Сергій Собко, комбат, який недавно отримав звання “Герой України”, підполковник Збройних сил України, командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу. Тобто з правого боку військові, зліва – то медики і водії швидких.

— Юрію, щоби добре атмосферу великих релігійних свят знімати, треба добре знати суть цих свят. Ваші батьки виховували Вас у християнському дусі?

— Так, я християнин. Я все знаю з самого з дитинства. Для мене Пасхальні свята насамперед це така картина в голові: великий баняк, в якому мама місила тісто на паски, воно росло і вилазило звідти. Добре пам’ятаю запах пасок. Коли я був дуже малий, моя бабця брала ручку з воском, гріла на газі і робила писанки, поруч стояла моя мама. Моя бабця, як і моя мама та мої цьоці, — остарбайтери. Мій вуйко, який був членом Буковинського куреня, знайшов їх у 1947 році і привіз до Ліона. Моя бабця жила з нами, в одній квартирі.

— І Ви ходили всі до церкви?

— Так, звісно. Коли я вперше їхав в Україну фотографувати Великдень, то шукав сюжет не в місті, а в селі, на природі. Бо в Ліоні ми святили паски вдень. А мені цікаво було, як це відбувається вночі – так, як це прийнято в Україні. У селі Княждвір, що біля Коломиї, я знайшов цю атмосферу: ніч, люди вийшли, кошики, гарна зелена трава. Це було наче сон для мене. У Ліоні тоді було мало українців, і ми по церкві не ділилися. Раз на два тижні приїжджав православний священик, потім – греко- католицький. То ми всі йшли і на ту, і на ту Літургії. Тому, якщо чесно, мені важко відрізняти ці два обряди. А вітання “Христос Воскрес – Воістину воскрес”, це вже у мене автоматично, з дитинства.

Святе Причастя

— Багато бійців, які воюють, вперше відкрили для себе Бога. А ви це помічали?

— Ці всі солдати, яких я бачив, здається, що більшість з них з Новоград-Волинського. То вони мають звичку йти до церкви, вони дуже тепло ставилися до отця. Священик їх знав. І коли я фотографував Великдень, то я відчував віруючих людей, що приходили на Службу.

— А які ще Великодні моменти Ви зафіксували на Сході?

— Коли отець Сергій освячував паски і кропив всіх. Отець Сергій дуже сильно кропить, люди повністю мокрі. Я фотографував свято Спаса і на Полтавщині, і на Гуцульщині, то я вже маю досвід кропіння. Але отець Сергій ну так від душі кропить! І ті жартівливі слова, які він промовляє, коли це робить. І тут є такий переломний момент: коли Служба Божа закінчується, то дуже добре відчувається, що перед вами вже не тільки священик, а людина, яка закінчила обряд Літургії і перетворилася на звичайного приятеля для бійців. І це мені дуже цікаво. І тоді я знімаю фотоапарт, кладу позаду, щоб отець і мене кропив.

Отець Сергій святої води не жаліє

“Мій батько пише мемуари про свою участь у Другій Світовій війні”

Ви їли з бійцями українські страви, чи щось привезли із Франції?

— Привіз французьку ковбасу, шоколад і каву. Коли я їду на Донбас, і маю у валізі вільне місце, завжди намагаюся взяти солдатам якийсь гостинець. Ще в аеропорту купую пляшку вина.

— Ваші батьки знають про Ваші поїздки на Донбас?

— Ні. Вони старшого віку, і дуже сильно переживали б. Вони знають, яке то пекло війна, бо самі її пережили. Коли на початку 90-х Україна отримала Незалежність, за кордоном всі наші раділи. Я точно знаю, якщо б це сталося швидше, то мої батьки повернулися б жити в Україну. Але коли зрозуміли, що Україна начебто вільна, а уряд ще є комуністичним… Про нинішні подій в Україні ми мало говоримо, бо моїм батькам вже по 89 років, але інколи відчуваю батьків біль…Представників їхнього покоління у Франції вже майже не залишилося… Коли я вперше поїхав у зону АТО в листопаді, також фотографував у шпиталях, то я спілкувався із молодими людьми з ампутацією ноги. І я навіть бачив хлопця, який мав таку саму ампутацію, як і мій батько (він втратив ногу у Другій Світовій війні, але вже у Франції). Мені стало дуже шкода того молодого хлопця, але дивлячись на нього, я бачив мого батька... Я навіть до цих пір ніколи з татом не говорив про його трагедію, аби його не ранити, знаю про це лише поверхнево…

— Ви бачили мирний Донбас і нинішній. Можете порівняти?

— У 2006 році я фотографував шахтарів. Те, що я відчуваю зараз, чого не відчував тоді: немало людей дивляться на українських військових як на ворогів. То ніби тоді, у 2006-му, вони відчували себе українцями. А зараз, якщо вони називають українських військових ворогами, то хто вони?.. Я цього не можу зрозуміти? Як ці люди себе позиціонують: українцями чи сепаратистами?

— Коли всі оглядають Ваші фото із зони АТО, то читають, що це роботи француза, але мало хто знає, що Друга світова війна стосувалася і Вашої родини. Вдома Ви цю тему обговорювали?

— Постійно! Я виріс у тому. Ще тепер ці розмови тривають. Бо мій батько пише свої мемуари, які будуть видані. Ми щороку ходили з батьком на те місце у Франції, де він воював, де загинули його побратими-українці. Мій батько воював у складі Буковинського куреня на боці німців проти Радянської армії. Згодом вони дійшли до Білорусії, де продовжили битися проти Червоної Армії. А потім були відіслані у Францію, в 1944 році, і їхній батальйон перейшов на бік французького руху Опору. Бо битися проти більшовиків, то було мало сенсу. А битися проти французів, ще більше не мало сенсу. То вони зразу перейшли на французьки бік. Воювали разом із французами, а потім прийшла радянська делегація і сказала французам, мовляв, ми хотіли би наших братів завести назад на батьківщину. Французи відповіли: “Так, будь ласка”. Але українці сказали їм, що якщо вони повернуться, то будуть воювати і проти них, тобто Радянської армії. І тут французи зрозуміли, що то були ніякі не брати цим українцям. Для всіх них, і для мого батька був лише один вихід: вступити до французького Іноземного Легіону, аби уникнути повернення додому і подальшої боротьби з червоноармійцями. То вони воювали у Ліоні з французами проти німців.

Мій батько зараз про це пише, бо цей період війни мало досліджений. Коли у Чернівцях відкривали пам’ятник Буковинському куреню, мій тато приїжджав. А ще раніше батько теж був у Чернівцях, спілкувався з тими, хто залишився з куреня, хто встиг вернутися із Сибіру.

Що у Вас залишилося на пам’ять про бійців?

На Сході я зламав свій обруч. І я кажу хлопцям: “Знайдіть щось мені, щоб закласти волосся, аби воно не заважало фотографувати”. То вони мені дали таку хустинку, яку носять самі. А у Києві моя знайома Дарина Тищенко-Журавель мене так сфотографувала (фото вверху). То буде пам’ятка, що я був на Сході.

Система Orphus

Ілюстрація статті:

Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:44

      Исповедаться можно священникам, а ряженые пцу-шники таковыми не являются. Их никто не рукополагал в священный сан, имея апостольское преемство. В данной же печальной ситуации, наверное можно

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:31

      Хватит бредить! Расскажи лучше что- нибудь из серии, как завтра все церкви мира вприпрыжку побегут признавать "пцу" или как "почётный патриарх" Денисенко полезет обниматься с

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:51

      То не вандали, то московські агенти.

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:49

      Які проблеми? Заборонити ув'язненим москалям сповідатися російським попам.

    • Стефан | 16 вересня 2019, 16:18

      Владимир Дудка и Константин Давыденко, как и многие другие честные и справедливые люди, неизбежно попадают под репрессии от рулящих лжецов, мошенников и лицемеров, противостоять которым долг верующих

    Популярні статті місяця