Наталія Половинка: «Ми губимо передання»

26 січня 2012, 16:57 | Калейдоскоп | 0 |   | Код для блогу |  | 

Irmos_5.jpgНа вулиці Городоцькій у Львові, яка мабуть є однією з найбільш галасливих у місті, з недавнього часу замешкав творчий проект, який без сумніву вимагає повної тиші та зосередженості. Це пісенний колектив «Слово і голос» під керівництвом Наталії Половинки, який займається давніми духовними наспівами. Вже переступивши поріг цього приміщення, зовнішній галас, гуркіт трамваїв поволі зникає, атмосфера кардинально перемінюється, коли спускаєшся донизу, в творче приміщення. Зовнішня метушня тут відразу вивітрюється завдяки співу, який не почуєш з ефіру радіостанцій, музичних магазинів чи телебачення. Цим наспівам вже сотні, а то й тисяча років. Їхня батьківщина – це територія людського духу, їх сила – це сила молитви. Тут, в серці сучасного мегаполісу, спустившись на кілька метрів нижче його метушні, й розпочинаємо розмову із Наталею ПОЛОВИНКОЮ, керівником та натхненником проекту «Слово і голос».

— Скільки років Ви цим займаєтеся? І як виникла ідея займатись саме давніми духовними наспівами? Що чи хто Вас до цього спонукав?

— Якщо говорити дуже коротко, то все почалося у 2000 році. Точніше, на переломі 1999 – 2000 років. Ще раніше я з ними познайомилась, коли працювала в театрі. Саме там я їх вперше побачила і почула. І воно десь запало мені. Я помітила, що, коли ми співаємо, то ніби здоровішаєш і стає радісніше на душі. Я помітила, що ці наспіви якось працюють. Потім була пауза, коли я займалась ними сама. А реально я почала працювати, коли в мене сталось горе. Саме в той момент мене покликали в капелу Ревуцького і Богдан Антків сказав мені: «От Наталю, співають росіяни, співають болгари, грузини свої давні духовні наспіви. А де наші наспіви? Адже в нас вони теж мають бути. Де вони? Я прошу найти, так з чотири наспіви, для нашого хору. Написати обробку для хору і заспівати з нами найвищий голос».

Коли я почала вибирати ірмоси для хору, я стикнулась з проблемою. А як вибрати? Як вони всі однакові. Всі на одне лице. І як вибрати? Далі: як це співати? Я знову слухаю… Купу дисків, духовну музику з цілого світу… І так в мене минула ціла зима. Я співала цілими днями і чула тільки відлуння власного голосу. Я ходила по монастирях і церквах і слухала як співають. Я намагалась почути хоч якусь підказку, як це співати. Бо співати воно не надавалось. Так звично, як все співається, це співати неможливо. А завдання вибрати чотири й надалі стоїть. І як це зробити? Коли є ціла книжка і всі «однакові».

Разом з тим я відчувала, що це є якесь велике і справжнє діло… Двері до якого не відкриваються. Цей процес затягнувся аж до весни, коли я вже повністю виснажилась. Одного ранку я прийшла в приміщення, де займалась капела Ревуцького. Відкрила перший ірмос і просто натиснула одну клавішу, як ісон, тобто як основу і співаю «Апостоли од конец земли». І я відчула, за чим я маю іти. Я знаю як співати! В той день я обрала чотири наспіви. Я розписала це для хору, хоча ніколи цього не робила. І так розпочалась моя перша робота з ірмосами. Першим був ірмос «Апостоли од конец земли», наспів, який співається на Успіння Богоматері. І з Успінням пов’язана для мене вся дорога «Ірмосу», як пізніше був названий цей проект. Перший запис, чотирьох наспівів, ми зробили на Успіння в Іонинському монастирі і згодом кожен раз на Успіння відбувалась якась подія, пов’язана з «Ірмосом». Далі «Ірмос» – так ми назвали це діло із режисером Сергієм Ковалевичем, з яким і провадимо проект всі ці роки – здійснювався в Театрі ім. Леся Курбаса (2001- 2003 р.р.), потім в «Майстерні пісні», і зараз – у Центрі «Слово і голос».

Irmos_3.jpg— Пройшло більше десяти років з того часу, як Ви розпочали займатись цими наспівами. Наскільки я розумію, 12 років тому це було для Вас загадкою, чимось невідомим. Чи на сьогоднішній день це все ще невідоме, чи вже є інше розуміння?

— Ці давні наспіви – це дорога. Це дорога, школа, наша духовна практика. Це школа і для нашої Церкви, і для нашої віри, це як для буддистів практика йоги. Тобто це є школа, яка провадить. Це дорога, якою ти йдеш і ці наспіви виступають знаками на цій дорозі. Самою дорогою є слово, це – молитва. Точніше не саме слово є дорогою, а текст, який слідує за словом, є дорогою. Ці тексти не є рукотворні, це є тексти даровані. Це тексти, які «снизошли». І передавалися від ранніх поколінь християн до нас. Вони не є придумані людьми. Це те, що греки називали «ангельським співом» чи звучання сфер, а те, що ми маємо в нотах – це матеріалізована форма цього ангельського співу. Він передавався століттями. Спочатку цей досвід передавався тільки із уст в уста. І досвід духовний, і спів йшли нероздільно. Сам цей духовний досвід був вкладений у співану молитву. Потім почали записувати тексти і над ними ставити такі значки, як їх називають «невми» чи «крюки», «кондокарі» чи «знамена». Ці позначки над текстом одночасно несуть і значення, і спосіб співання. Тобто якусь мелодичну фігуру.

Чому я на цьому зупиняюсь? Тому, що це було нероздільне: смисл і мелодична формула існували нероздільно. Пізніше, у XVI столітті, коли Європа почала користуватись п‘ятилінійною нотацією і вона почала заходити до нас, то монахи в намаганні зберегти і передати традицію почали переводити «невми» в п’ять лінійок. Тобто розкладати знаки, голограму чи об‘ємні знаки у лінійну формулу. Вони це зробили із необхідності. Але сьогодні ми розуміємо наскільки об‘ємніший і глибший був знак, «невма», а лінійна система позбавляє тебе цього.

Виходить, що ти тепер ніби й не мусиш рухатись в глибину. Все складається таким чином, що ти можеш тільки прочитати те, що написане на лінії – і все. І от поки я місяцями читала, то нічого не відбувалось. Ти тільки ковзаєш очима по лінійках. І як тільки починає проявлятись в цих нотах «невми», оці мелодичні фігури, коли там з‘являється об’єм, то потихеньку ти починаєш бачити, що це саме слово проступає в формі мелодії. Слово як смисл і дія. Дієве слово. Тобто смисл який зараз відбувається. Наприклад, якщо співається про Успіння, то це зараз Богородиця іде до Христа. Це відбувається зараз. Смисл цього празника зараз зі мною відбувається. Тоді мій досвід, слово і його мелодична формула об‘єднуються. Таким чином, через спів відбувається дія – акт віри. Чи якщо сьогодні Богоявління, то ти співаєш саму цю дію. А що це таке, ти дізнаєшся ,читаючи ці тексти. Бо ти можеш собі пам’ятати сюжет Богоявління. Що Господь приходить, голуб, глас з неба, стоїть Предтеча, тече вода… Але, коли ти читаєш тексти, ти відкриваєш саму вістку празника: що тобі говорить празник і ти стаєш причетний до цього. Ти причетний до дії, яка стається. І вона стається незалежно від часу, в якому живеш. Вона стається, і стається знову: «Глас Господень на водах вопієт, прийдіте, прийміте всі Дух Премудрости, Дух разума, Дух страха Божия  явлшегося Христа».

— Я так зрозумів з Ваших слів, що слова піснеспівів глибоко пов’язані із мелодією. Саме з конкретною мелодією. Але ці мелодії мінялися протягом історії. Греки мають свої мелодії, українці свої, чи навіть галичани свої, а кияни свої. На Валаамі співають ще по-своєму. Тому практика показує, що все таки зміст є головним, а мелодії можуть змінюватися. Чи ці мелодії можуть довільно мінятись? Чи є правильні мелодії до цих слів і неправильні?

— Це в результаті мелодія міняється. А якщо йти не від результату, а від походження, то дерево є всюди дерево. І це слово є всюди словом. Але дерево в Грузії – це апельсин наприклад, в Україні – це яблуня, а дерево в Греції – оливкове. Тобто, в яку землю слово вживляється, в такій мелодиці воно й постає. Оскільки ці наспіви сюди прийшли, жили тут століттями, звісно, що вони вбирали сам смак цієї землі. Тому вже до XVII століття цей наспів сформувався тут на цій землі, як особливий, як унікальний. Не схожий на інші, український духовний наспів. Так рухається традиція. По цілому світу. Саме передання, яке йде від апостолів до нас, не змінюється . Але від народу до народу воно набирає досвіду цих конкретних людей. Повного досвіду і в музиці, і в виготовленні предметів, вишивці. Повний досвід людини включається в це передання і служить цьому переданню. Це і є традиція. Виходить так, що в кожному народі передається одне і те ж знання, а спосіб передання виникає унікальний.

Irmos_4.jpg— В цьому контексті в мене виникло одне запитання. Нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю намісник Іонинського монастиря єпископ Іона (Черепанов), про який Ви згадували, сказав, що на його думку саме грецький, візантійський, спів є найбільш правильний з поміж інших традицій. Тому в Іонинському монастирі монахи використовують саме ці насіви. Чи вважаєте Ви, що є більш досконалі і менш досконалі традиції?

— Ні, я так не вважаю. Якщо говорити саме про традицію, як досконалу чи недосконалу, то це формальне розуміння традиції. Оскільки традиція –це живе передання, то немає більш досконалої форми і менш досконалої. Все залежить від наміру, волі і готовності людини до пізнання. Стосовно ж наспівів грецьких чи не грецьких, то я розумію рішення, Іонинського монастиря. Тому, що ситуація в Україні є такою, що ми так ніби відкинули, забули свої наспіви. Ми перестали їх передавати. Ми губимо передання. А в греків цей процес не припинявся. Тому, можливо, це є один із способів вчитись у греків і таким чином підслухати у них цієї нероздільності дії, слова і мелодичної формули. Можна в них повчитися. Але мій шлях інший. Я обрала навчання у своєї української форми традиції. Тому що мені треба було б переселитися в Грецію і там жити. Мені довелось би стати грекинею на деякий час. Тому, що це сонце, це оливки, це море, це інший темперамент молитви. А наш має свої багатства. Просто ми його немов би забули. Тому треба включити зусилля пригадування оцього, що звичайно в нас є. Просто ми затоптали, запорошили і забули його. Але воно є. І в глибині пам‘яті лежить ця наша ікона. Її треба просто відчистити від пилу, сажі, бруду, шарів пізніших фарб і новітніх технологій. Відчистити і дібратись до первинного в собі. І ця можливість є, вона є завжди. Це людське зусилля завжди однакове, воно не дуже залежить від тканини часу, в який ти потрапив. Це зусилля – воно єдине і в ньому ти робиш ту ж роботу, що і грек...

І тут мені помагають записи наших дяків і ще живі старенькі дяки. Ще й сьогодні можна зустріти хори чи окремих людей, через яких можна почути це відлуння традиції. І якщо ти питливий, якщо ти шукаєш, то можна ще підслухати. Такі люди ще є тут, довкола мене. А там, в Греції, мені треба їхати, заново знайомитись. Це немов ще одне нове життя прожити. Тому для мене найбільш можливий спосіб, і я думаю не тільки для мене, і для монахів наших, і для всіх, кому дороге це діло слова, добре є відкривати і вчитися на своєму духовному наспіві. В ці наспіви увійшло стільки самої цієї землі, що вона й досі тобі допомагає. І веснянками, і колядами. Багато з наших наспівів мають веснянкові мотиви, наприклад. Я дозволю собі такий образ: наша веснянка немов складена з зеленого листя, води і землі. А вже духовний наспів, це немов ця веснянка випарувала з себе воду і та вода осіла росою. Ось духовний наспів – це роса. Це вже чиста мелодія. Вона вже вичищена, немає в собі глини, але має пам'ять цього листя, нашої землі. Має в собі все, але це вже тільки чиста роса.

— Якщо відійти від самого змісту Вашої роботи до її форми, то в мене виникло таке запитання. Ви берете тексти, піснеспіви, які виникли в монастирських мурах. Візантійська літургійна традиція – це головним чином монастирська традиція. Ці наспіви там прожили цілі століття. Ви берете їх і несете в інше середовище, наприклад, в філармонію, академічні середовища. Яка ціль такого перенесення?

Наше мистецтво, українське, починаючи з XVII століття (а європейське ще раніше) починає відділятись від свого джерела. У XVII столітті ми почали гармонізувати світ. Ніби він не є гармонійний, і ми вирішили його зробити кращим. Потім було XVIIІ, починається драма. Людина зосереджується на собі, починає бачити себе розколотою. Починає себе аналізувати і вивчати. Починає це смакувати у текстах, у музиці, у всьому. Починає вкладати це в твори. В цій історії можна побачити, як ми віддаляємось від своєї цілісності. Потім ХІХ століття – ми починаємо мріяти, як змінити світ. Потім всі ці катаклізми. ХХ століття з його атеїзмом, який проголосив повну незалежність людини від Бога. І от ми опинились в ХХІ столітті з цим всім багажем. Все те саме відбувалось і з нашим мистецтвом. Воно поступово стало самодостатнім.

Irmos_1.jpgІ мене особисто болить цей відрив від джерела. Я не можу в середині себе примирити цей розрив. І будучи музикантом, закінчивши консерваторію, ти увесь час шукаєш де є місце музиканта в цьому світі. Звідки він черпає і за чим він йде. З іншого боку, ти шукаєш молитву і натрапляєш на її недолугі форми. В собі, в Церкві, в хорах. І коли ти озираєшся, дивишся на ікони, які були в нас до XVII століття, на духовні наспіви, то ти розумієш, що раніше не існувало розриву між мистецтвом і Церквою. Всі предмети, які були в храмі, вони були символами досконалого. Досконалими як мистецький витвір з сьогоднішньої точки зору. Але тоді цього поділу не існувало. Колись Єжи Гротовський розповідав історію про двох іконописців: майстер звертається до помічника, чому той не вимальовує всі деталі на куполі. А той говорить, що знизу й так не видно. Тоді майстер відповів: «Але Бог бачить!». Оця пам'ять, що це бачить Бог, змушує все робити для Бога і перед Богом. І тому нічого не було дрібницею. Жодна складка на одежі, ні блик, ні різьба на чаші. Жодна нотка чи буква … Нічого не було дрібницею, бо все мало свою присвяту.

Сьогоднішній розрив позначився і на Церкві, і на філармонії, умовно кажучи. Тому, що мистецтво перестає бути «присвяченим»… Звісно є композитори, такі як Арво Пярт чи Сильвестров, які далі шукають джерело, мистецтво для них є служінням. Але є музика, яка є сама в собі. Сама собі служить. Яка насправді не є музикою. І нею переповнені і філармонічні зали, і опера. І щодо моєї цілі… Я не можу цей розрив зцілити. Але цей розрив спонукає мене шукати в Церкві мистецтва, а в мистецтві храм.

Знову ж таки я не скажу, що сам цей наспів гарантує подолання цієї прірви. Я чула і у світі, і в нас, є випадки, коли він виконується як один з жанрів, як екзотичний жанр музики. Всі нотки виконуються, але за тим нічого немає. В результаті немає молитви. Такий наспів не сповнюється, він не стається. Тому це не є музичний жанр.

— Чи Ви співали ці духовні наспіви в храмах під час богослужінь?

— Так. У 2006 році ми почали співати всеношні в храмі Архистратига Михаїла у Львові. Разом з єромонахом Лукою Михайловичем ми зібрали матеріал, підготували і від Преображення продовжували до празника Введення в храм Богородиці. Але сьогодні проект «Ірмос» не має постійного місця в храмі, нажаль.

— Чи помітили Ви різницю між виконанням цих наспівів на академічних сценах і в храмі? Яким був Ваш досвід?

— Звичайно є різниця. З точки зору співака, то можу сказати, що йде велика поміч. Звісно, коли ти співаєш всеношну Успіння, саме на празник Успіння, то це не позбавляє тебе від усього того зусилля, яке ти робиш усюди, тільки у відповідь тобі приходить дуже багато помочі. Сам храм починає співати, храм починає звучати. Дуже багато змісту йде на зустріч. Так ніби все навколо відгукується на твій спів. І в тобі, і в людях, які є поруч з тобою в храмі. Всеношна триває три години, то через півтори години люди стають як свічечки.

— Розкажіть, будь ласка, про колектив проекту «Слово і голос», яким чином ви всі знайшли один одного? Бо я вас знаю вже багато років, і бачу, що є старі обличчя, а є й нові…

— Так було весь час. Тому що саме діло вибирає людей, а не я, чи хтось інший. Ірмос це – дорога. Ми весь час йдемо. Це можна порівняти з прощею, паломництвом. От йде паломництво до Єрусалиму. Хтось доходить до одного міста й залишається, але там приєднуються інші паломники. Тобто підходять нові люди, але частина дороги вже пройдена, тому вони не зовсім нові. Оскільки ті, що йдуть ,вже вклали своє зусилля і тому нові приходять на здобутий досвід цього зусилля. Це не те саме, що починати все заново. І так всі йдуть далі. А підійшли до Одеси, одні залишились, а інші сіли на корабель, а з ними ще й нові і так всі пливуть до Єрусалиму…  Саме діло здійснює таку прощу в часі.

Ірмосу не все одно, яка персона його співає. Але йому все одно, яка ця персона з точки зору соціальної. Чи ти музикант, чи ти не музикант. Чи ким ти себе називаєш… Чого ти досягнув в суспільстві. Наспіву це все одно. Бо працює тільки твоя спрага, твоя потреба трезвіння, працюють реальні речі. А не твій музичний багаж чи інший. Працює твоя готовність йти цієї дорогою. Тому наш склад мінявся, були часи, коли нас було більше чи менше, або навіть одна людина. А тепер нас є п’ятеро. Для мене це є рішення, це не питання вибору. Тому я його буду робити.

— Яке майбутнє Ви б хотіли для цих духовних наспівів. Що може відбутись найкращого для них і чого б з ними не мало статися?

— Це все, що я роблю: це зусилля, це праця для відновлення пам‘яті. Для мене особисто взагалі це важливе: відновлення пам‘яті цієї землі. Це мене болить з дитинства. Все, що пов’язане з народною піснею… В дитинстві ти навіть не можеш пояснити, що саме болить. Чи в юності, не можеш пояснити від чого ти плачеш. Від якоїсь невимовленої неможливості. Що щось йде, а ти нічого не можеш зробити. Як дорога людина йде, а ти нічого не можеш вдіяти. А потім ти включаєш всі можливі резерви, щоб це зупинити. А воно все одно йде. Йдуть в землю хати, рушники, вишиті сорочки, йдуть пісні в землю, йдуть люди в землю. Що ж залишається? І з часом, ти прощаєшся з надією на будь-яку матерію, яка може це все затримати. Все це йде і йде, і в традиційній пісні теж. Якщо ще десять років назад ще була надія, що ще можна перейняти у бабусь тембр, тон, ритміку, то зараз вже цієї надії немає. Немає не в мене, її немає в часі. Єдине, що ще можна перейняти, це їхню життєву позицію. Те як вони стоять духовно. І хто ще встигне перейняти, той ще перейме. А все решта вже не «сохраниме»… Ні ноти записані в книжках, ні зафіксовані пояснення… Якщо не збережеться потреба, то потихеньку все це вмре.

— Це найгірше, що може статись… А найкраще?

— Так. Це якщо логічно так мислити, то все виглядає так. А з іншого боку слово не вмирає. Людина доки береже слово – не вмирає. Отже, доки людина буде берегти слово, доти і пісня народна буде жити, буде жити хрестик на тканині і буде жити духовний наспів. Доки є в людині ця потреба, допоки є спрага, спрага послужити слову – доти все буде жити. І тому в мене немає такого страху, що це піде з Церкви. Немає. Я просто жду-жду, чекаю. Раніше я мала такі революційні погляди. Я думала, що варто, щоб це з‘явилось – люди почують і храми відкриють двері для цього. Але цього не буде. Все по Божій волі. Тому можна тільки робити те, що ти робиш і чекати. А робити треба максимально. Ось така оптимістична картина, при розумінні трагічності часу, в якому ми живемо.

— На завершення можливо щось побажаєте нашим читачам, тим паче ми якраз завершуємо такий прекрасний час Різдвяних свят.

— Я бажаю всім того, чого явно нам всім бракує. Я бажаю відваги і мужності любити те, що любимо на повні груди. Не трішечки, не полюблювати, а любити.

— Дякуємо за розмову!


Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ

irmos.JPG

л ь в і в с ь к и й  м у н і ц и п а л ь н и й ,  т е а т р а л ь н и й ,
х у д о ж н ь о - д о с л і д н и ц ь к и й  т а   о с в і т н і й  ц е н т р

« С Л О В О  І  Г О Л О С»

«Ірмос. Давні духовні напіви України» - один із проектів Центру.

Особливість і своєчасність Центру бачимо в необхідності  створення
Школи Живої Традиції в Україні, що базується на практиці пізнання законів традиції та традиційних технологій  та здійснюється на території сучасного театру.

Основою такої школи стає українська пісня та музика, що розглядається в світлі законів світового руху Традиції в часі та просторі. Традиція як передача знання через рід остаточно щезла на наших очах. Театр сьогодні бачимо єдиним місцем та можливістю, де традиційна пісня може жити в своїй повноті – відкривати джерело життя, вказувати напрям і дорогу особистого розвитку, вчити не використанню, а служінню джерелу.

Адреса Центру : Городоцька, 38

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 10:28

      Вповні погоджуючись і вітаючи основні меседжі, думки і аргументи цієї статті п. Турчинова, разом з тим хочу ось що тут зауважити. ------ А чи, бува, не зарано секретар РНБО так вихваляє і ледь не

    • muhamuha33 | 13 грудня 2018, 10:21

      нічого іншого від такого "патріота" як velovs@ukr.net не очікував ... хто не думає як ваші відвалилися від скачок мізки, той - " промосковський троль і ретранслятор кремлівсько-ФСБ-МП

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 09:59

      Ба більше. Саме з незалежної і воістину ХРИСТИЯНСЬКОЇ України, з нашого святого і славного ІІ Єрусалима - Києва і має розпочатися вельми могутня й животворна - натхненна, генерована й керована Божим

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 09:22

      А хто керує цим новим - проплаченим промосковським тролем і ретранслятором кремлівсько-ФСБ-МП піар-агітпропа - muhamuha33?! :)

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 08:52

      Геть від ординсько-імперської Москви та ультраліберастно-збоченної Гейропи! ---- Та всією, натхненною і провадженою Святим Духом, незалежною і Господом спасенною та благословенною - воістину

    Популярні статті місяця