"... бо Він з нами й тут, між тими лісами й водами": подвиг віри мучеників "Мовчазної Церкви"

27 червня 2009, 00:15 | Калейдоскоп | 0 |   | Код для блогу |  | 

Блаженні мученики УГКЦ ХХ століття"Як пшеничне зерно, кинуте в землю, вмирає, щоб дати життя колосу, так і вони пожертвували своїм життям, аби Божа нива приносила новий і щедрий врожай" (Папа Римський Іван Павло ІІ про новомучеників УГКЦ)

Цьогоріч 27 червня минає восьма річниця з дня проголошення Папою Іваном Павлом ІІ блаженними 27 мучеників Української Греко-Католицької Церкви: вісьмох єпископів, шістьох єпархіальних священиків, сімох єромонахів, чотирьох монахинь і одного мирянина. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ, який у проповіді заявив: «... вони до кінця пройшли переможним шляхом, який переходить через прощення і примирення, що веде до світлої Пасхи після жертви на Голгофі. Ці наші брати і сестри є відомими представниками величезної кількості невідомих героїв... які впродовж ХХ сторіччя, «сторіччя мучеників», протистояли переслідуванню, насильству, смерті, щоб тільки не відректися від своєї віри».

Щодо історії беатифікаційного процесу, то 24 квітня 2001 року у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 слуг Божих, 28 з яких належать до УГКЦ.

Декретом у Ватикані стверджено мучеництво 26 кандидатів архиєпархіального процесу, що завершився у Львові 2 березня 2001 р. Передана зі Львова документація на кожного з них містила життєпис, інформацію про мученицьку смерть, а також богословський аналіз праць (якщо такі були).

Зокрема, визнано мученицькою смерть єпископа Миколая Чарнецького та його 24 соратників: єпископів, єпархіальних священиків, монахів та монахинь і одного мирянина — дяка. Усі вони постраждали під час комуністичного переслідування в Україні між 1935-1973 рр. Також визнано мученицькою смерть о. Омеляна Ковча, який загинув у нацистському таборі Майданек (Польща).

Окремим декретами проголошено мучеництво Теодора Ромжі, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії та дійсність чуда, що відбулося через заступництво сестри Йосафати Гордашевської, співзасновниці згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

Ми спробували заглибитися в подвиг віри цих людей.


Уже на початку існування Церкву зросила кров мучеників. У кожен період історії нові свідчення терпінь за віру поповнюють скарбницю християнства. ХХ століття з його звироднілими режимами — не виняток, а одна з найяскравіших сторінок мучеництва у Церкві.

2001 року Українська Греко-Католицька Церква розповіла світу історії своїх мучеників ХХ століття, які в період, коли здавалося, що зло перемогло і вбило у людині людське, були одними з незліченної кількості тих, хто не лише життям, а й смертю прокричав про вічність істини та провістив занепад системи, збудованої на кістках.

Ці люди були різними, виконували різне служіння в Церкві: єпископське, монаше, сільських парохів, ігуменів та ігумень, дяка. Свій подвиг віри вони здійснили в різному віці — від 78-літнього старця до людини, якій ще не було 40-ка. Багато з них мали сім’ї, троє, четверо, а то й шестеро дітей. Вони знали, що йдуть на смерть, коли демонстрували свою віру та проголошували Христа єдиним спасителем і єдиною Правдою посеред майданів червоного терору. Та інакше вони не могли.

Вони були різними, та єдиними у вірі, у переконанні того, що сила зла живиться страхом та зневірою. Тому серед оргій смерті вони торжественно проголошували гімн життю. Посмішка та лагідність, феномен милосердя і співчуття серед жахливих тортур — ось яку відповідь вони давали. І про це свідчать усі, хто знав когось з сьогоднішніх блаженних.

Консервна банка ставала чашею для причастя в їхніх руках, церквою — камера 3 м. на 4 м., де вміщалися 32-людей. А коли не було нікого, щоб поділитись трьома яблуками, переданими потай хворому старцеві, архимандрит Климентій, спершись на палицю, за кілька метрів від вікна камери, бо ближче підходити не дозволяли наглядачі, славив Бога.

Прикута до ліжка сестра Лаврентія, яку, незважаючи на хворобу, заслали на Сибір, молилася за паралізованого господаря квартири, в якій жила, і той отримав полегшення. Боже милосердя прославляла і сестра-ігуменя Олімпія, що переконливо твердила у своїх листах про те, що «З нами Бог», «серед цих озер і боліт».

Для них, цих подвижників віри, ніколи не було запитанням те, чи Бог поряд, вони не розгортали філософій на зразок виправдання Бога, що так часто робимо ми при найменшому дотику негараздів. Для них очевидною була Божа любов та чітко зрозумілими магістралі, якими Творець веде нас до спасіння. Покинувши шістьох дітей, дружину, «парох Майданеку», проголошений сьогодні Покровителем священнослужителів УГКЦ, о. Омелян Ковч забороняв рідним клопотати про своє звільнення. Перебування у таборі смертників він називав Божим провидінням, розглядав як можливість сповнення свого душпастирського обов’язку, наголошуючи, що в цей момент він найбільше потрібен саме цим людям — в’язням Майданеку.

«Тут я бачу Бога — Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами — але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по–різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною — радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх...», — так писав священик до рідних.

Вони продемонстрували нам, що означає бути християнином, бути пастирем. Попри відмову кожного з них зректися своєї Церкви, за що поплатилися життям, кожен з них одночасно був апостолом єдності. Жоден не проповідував вибраності якоїсь Церкви, а бачив Господа в усіх, молячись за ворогів та турбуючись про ближніх, відчуваючи за спиною власну кончину. Для них не існувало різниці між євреєм, православним, католиком чи людиною, якогось іншого віросповідання, інших переконань. Праці для єдності Церков посвятив своє життя екзарх Російської Греко-Католицької Церкви блаженний Леонід Фьодоров.

Вивчаючи їх історії, вчитуючись у листи Митрополита Андрея Шептицького та інших церковних єрархів чітко розуміємо, що ким не можна назвати цих осіб, так це фанатиками, які діяли у стані афекту, афект не триває десятиліттями, а більшість з них пережили кілька ув’язнень та мук, що йшли слідом за закриттям дверей камери. Вони реально оцінювали ситуацію, та ще тільки відчуваючи небезпеку, погодилися на смерть. І, що важливо, погодилися на смерть, щоб утвердити життя, проголосити його цінність. Життя для них, як і для кожного християнина було не просто важливим, а найважливішим даром Господа, вони не гралися ним, не віддавали, тому що вважали за ніщо, вони боролися за життя. Смерть — це останній вихід, єдино можливий через оскаженіння терору, тому вони обрали його.

Митрополит Андрей у своїх проповідях і пастирських посланнях 30-х років, як пише доктор Олег Турій, не раз звертався до душпастирів і вірних із закликом: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Коли ж унаслідок пакту Молотова–Ріббентропа радянські війська окупували Західну Україну, галицький архиєрей 10 жовтня 1939 р. звернувся до Папи Пія XII з особистим проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде», — запевняв Митрополит.

1923 року, перебуваючи на засланні, блаженний Леонід Фьодоров писав Митрополиту Шептицькому: « «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ecclesiae russiae catolicae». Мало того, у стражданнях усієї Російської Церкви – православної та католицької – він вбачав «якусь тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви Вселенської».

Сестра Тарсикія Мацьків ще перед наступом більшовиків склала обіти на руки свого духовного провідника о. Володимира Ковалика (ЧСВВ), що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву.

А Митрополит Йосиф Сліпий 1961 року так писав із своєї «тюремної келії»: «Який же благодатний цей Сибір для нас усіх, для учнів Христових, для росту й життя Христового Царства. Він, колись пустеля, днесь пересяклий кривавим потом закованих, та непереможених синів поневоленої країни. Із закутої в сніги й морози землі чужої неслися не тільки нарікання й лайка, з неї піднімалися й піднімаються по сьогодні слова тихої і щирої молитви до Всевишнього... Ота Сибірська земля побачила нову справжню людину, справжніх християн, справжніх вірних синів Христової Церкви».

Вони померли по-різному, хтось розп’ятий чи зварений живцем, замурований в стіну, спалений, хтось — від довгих годин чи років знущань, хтось ще встиг короткий час засвідчити пережите після ув’язнення.

Усі вони — свідчення непереможності добра та торжества милосердя. Це мужність таких людей, тисяч невідомих блаженних, що, будучи знищені фізично, вистояли духовно, здолала систему та примусила її відступити.

Сьогодні ми яскраво бачимо їх тріумф. Та нагоди для подвигу віри, на щастя, дають не лише табори смерті, таку нагоду дає кожен новий день, кожен момент. Чи, заклопотані, тотальним браком часу — провідною проблемою «зайнятого сьогодення» — ми бачимо ближніх, так, як їх бачили мученики? Від нас часто потрібно для акту віри набагато менше, аніж цей акт коштував їм. Але ми не посміхаємось, хоча маємо для цього реальні підстави, ми не співчуваємо, хоча ми — не за крок до палаючої печі, ми не даємо, хоча у нашій власності, переконана, не лише три яблука...

Історії мучеників відкривають нам нас, нашу силу і непереможність в Бозі, нашу велику здатність, не маючи, на перший погляд, нічого, могти відкрити людині сенс життя, подарувати присмак вічності.

Сьогодні ми багато говоримо про єдність, декларуємо поступ та радіємо у «перших кроках» порозуміння в переговорах, та реально часто дорога переговорів є кроком назад. У радянських таборах мученики різних Церков та релігій були єдиними, зміцнені та натхнені Єдиним Богом. Мученики вчать нас не тільки ставлення до ближнього, а й до церковної єдності.

Вони ставили менше запитань, або ж узагалі не ставили їх, та знали набагато більше відповідей.

Своїми вчинками вони проголосили тверду переконаність в нездоланності неба, в те, що, як виголосив Стус:

Тюрма не доросте до неба,
Ще землю їстиме тюрма!

Блаженні мученики УГКЦ ХХ століття (короткі біографії)

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Михаил | 22 вересня 2019, 21:12

      Путин уже поверил в шаманов и боится их колдовства! Совсем крыша съехала!

    • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 09:20

      P. S. І до такого ґрунтовного обговорення обов'язково має долучитися не лише ВРЦіРО (як така), а й, власне, ВСЯ ВІТЧИЗНЯНА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДСЬКІСТЬ загалом!

    • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 08:09

      УВАГА! ---- Президент України Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ 20 вересня ц. р. підписав Указ № 713/2019 щодо заходів про забезпечення економічного зростання і запобіганню корупції, в якому - серед різного

    • Zenia | 20 вересня 2019, 16:43

      Правильно й мудро сказав владика Симеон.. як завжди!

    • Zenia | 20 вересня 2019, 16:41

      Бог у поміч! Саме на сході країни дуже не вистачає храмів ПЦУ, бо дуже багато людей там вже полишили храми російського загарбника й лишилися без храмової молитиви...

    Популярні статті місяця