Стефанія Шабатура: "Членство в Марійській дружині зберігається усе життя"

16.06.2009, 00:32
Інтерв'ю
Стефанія Шабатура - фото 1
Стефанія Шабатура
Днями у Львові відбувся з’їзд Марійських спільнот – подія, якої в УГКЦ не було з часу виходу з підпілля. Останній раз такий захід відбувався в Церкві ще 1937 року за активної участі в ньому Митрополита Андрея Шептицького.

Цьогорічний форум Марійських спільнот присвячений двадцятиріччю виходу УГКЦ з підпілля та двадцятиріччю віднови діяльності цих мирянських організацій, які в минулому відігравали важливу роль в житті Греко-Католицької Церкви. Яку саме? Як відбувалася віднова Марійських спільнот двадцять років тому і в чому полягає їхня теперішня діяльність? Яка їхня історія ? Про це — в розмові з головою першого відновленого у Львові Марійського Товариства "Милосердя" п. Стефанією ШАБАТУРОЮ.

«Зродилась ідея організовувати спільні екуменічні молитви …»

— Пригадайте, будь ласка, події двадцятирічної давності…

— Так уже склалося, що наше Марійське товариство «Милосердя» було першою мирянською організацією і першою Марійською організацією, яка відродилася ще за часів Совєтського Союзу — у 1989 році. Тоді наша Церква уже голосно заявила про свій вихід із підпілля, і 1989 рік був такою найбільшою хвилею боротьби – і за державу, і за Церкву. Комуністи ще розганяли велелюдні заходи собаками, заарештовували священиків під час відправ чи навіть похорону. Вони були змушені ховатися…

Виникла потреба щось робити, й тоді в нас, кількох жінок, зродилась ідея організовувати спільні екуменічні молитви й відродити Марійське товариство. До ініціативної групи входили Ірина Калинець, Уляна Гнатів, Марія Бабій, Оксана Сенатович, Анна Мороз, Зеновія Зарицька та інші. Уже від імені нашого товариства «Милосердя» ми формально зверталися до влади, щоб відправити молебень чи панахиду. Пригадую, що такою першою публічною молитвою був молебень за жертв Чорнобиля та землетрусу у Вірменії. Тоді там загинуло багато людей, в тому числі й дітей. Це було ще наприкінці 1988 року, на свято Миколая.

Ми звернулися до Православної Церкви (Московського Патріархату) з проханням приєдналися до нашої спільної молитви, але вони на це не погодилися. Тоді ми прийшли до церкви Миколая зі своїм священиком — Михайлом Гаврилівим. Коли почалася відправа, до нас приєдналося багато людей. По її закінченні ми оголосили, що такі молитви відбуватимуться щомісяця. Наступного разу це відбулося 22 січня – у День соборності. Православна Церква знову відмовилася від участі в цьому заході. Вони навіть змінили час своєї відправи – щоб до нас не приєднувалися люди. Та все подвір’я собору святого Юра тоді було переповнене. На молебень зібралося до п’ятнадцяти тисяч людей. Нам чинили перешкоди: по гучномовцю включили музику – із записом пісень з Почаївської лаври. У нас же був простенький гучномовець, через який мало що було чути. Тоді два молоді хлопці знайшли дротики від того гучномовця і їх відімкнули. Музика стихла, ми продовжували молитись, а потім з різдвяними колядками розійшлися.

Влада і Нікодим (правлячий Львівський архиєрей РПЦ — ред.) написали скаргу в прокуратуру на організаторів, бо вважали це несанкціонованим мітингом. Організаторів – Ірину Калинець, яка тоді була головою нашого Марійського товариства, і Михайла Гориня — заарештували. Над Іриною Калинець відбувся суд. Її на десять діб позбавили волі й відправили в Золочівську тюрму. Це було відкрите засідання, на яке прийшло багато людей, ще більше зібралося на вулиці. Ми усі пішли парком Франка до університету, а там нас зустріли внутрішні війська. Вони просто накинулися на нашу колону, почали виривати з рук прапори, лозунги, ловити чоловіків та хлопців. Ми, жінки, зчинили лемент – такий, що вони злякалися й вже нікого не заарештували. Над Михайлом Горинем суду так уже й не відбулося. Ми написали листа до Патріарха Московського, час затягнувся, а тут почався Великий піст — час прощення. Вийшло, що Московська Церква замість прощення подає в суд, й тоді Никодим відкликав свій позов… Це були такі перші кроки діяльності нашого Марійського товариства…

Наступною нашою молитвою була панахида за Шевченка, яку ми відправляли за старим стилем. Влада ніби й давала дозвіл, але водночас не дозволяла покласти квіти до каменя на місці пам’ятника Шевченкові. Відбувалося все на Успенській площі, куди прийшли тисячі людей. Тоді Іван Гель, який очолював Комітет відродження УГКЦ, допоміг нам знайти підпільних священиків (а перед тим їх знову позаарештовували). Якимсь дивом врятувався від арешту о. Михайло Волошин. Він і прийняв участь в нашій молитві. Приєднався православний священик Михайло Низькогуз, який уже був активним діячем Руху.

Коли настав Великдень, ми організували перше легальне освячення пасок греко-католицькими священиками біля Порохової вежі. Прийшли такі священики, про яких ми навіть не знали, не здогадувалися, що вони були таємно висвячені… Потім був похід за Церкву, який організував Іван Гель. Наше Марійське товариство брало в ньому активну участь. І ми, члени товариства, весь час у своїх молитвах до Матері Божої просили її заступництва і допомоги в боротьбі за вихід з підпілля і визнання нашої Церкви. І це сталося.

«А Миколай ходив попід сиротинцями…»

— Яку ще роботу проводило перше Марійське товариство?

— У 1989 році ми разом з Товариством Лева організували свято Миколая. Пішли по сиротинцях, де ще панували совєтські порядки. Не всюди нас пускали, то той Миколай ходив попід сиротинці… Ходили по інтернатах, хтось з директорів наважувався і впускав нас. То була така перша акція відродження свята Миколая. Далі був вертеп – знову ж таки відродження традиції. Пригадую, що тоді наш львівський письменник Ростислав Братунь виступав на обкомі партії і просив не рухати вертепів…

Навесні разом з монахами–студитами ми вперше у Львові проводили свято Матері — теж відроджували забуту традицію. Проходило свято у Шевченківському гаї, де студити мають свою церкву. На Співочому полі відбувся концерт: виступали діти, які цього дня приступали до першого причастя. Пам’ятаю, що в цей день ми урочисто освятили фелон, який подарували отцеві Василю Вороновському. Активну участь в цьому брав отець Йосиф Мілян, нині уже владика-номінант. Він був першим духівником нашого Марійського товариства.

Наступного року до відродження свята Матері приєднався Союз українок, підключилися школи, й воно уже відбувалося в центрі міста — біля Опери. Важливо, що ця традиція відновилася й поширилася по всій Україні.

На початку дев’яностих років ми вирішили організувати хрещення дітей в сирітських будинках. Шукали хресних батьків, священиків, і вперше таке хрещення дітей відбулося в сиротинці на вулиці Антоновича. Далі цю ініціативу уже підхопили самі сирітські будинки. Приблизно тоді ж розпочалася активна співпраця з Мальтійським орденом, представники якого приїхали до нас з Німеччини. Ми спільно організували благодійну їдальню, роздавали потребуючим гуманітарну допомогу. Мальтійцям дуже сподобалося наше свято Миколая, й вони підхопили цю традицію, підтримують її донині, проводячи масштабну акцію «Миколай про тебе не забуде». До неї приєднується багато українських благодійників. Мальтійська служба тепер бере участь в багатьох прощах, одним словом, функціонує, і ми раді, що спричинилися до цієї діяльності.

На початку 90-х років Марійський рух поволі став відроджуватися в інших львівських церквах: Різдва Пресвятої Богородиці, св. Йосафата, св. Анни, Вознесіння Господнього, св. Михаїла, Онуфрія, Єлизавети та Ольги, Володимира і Ольги, а також в інших містах і селах. З 1993 року ми почали видавати газету «Діти Марії» — для дітей середнього шкільного віку. Її першим редактором була нині вже покійна письменниця Оксана Сенатович. Зараз ця газета не виходить, але ми б хотіли її відновити. Вона потрібна і для шкільної молоді, і для усіх Марійських спільнот. Зараз робимо номер до з’їзду Марійських спільнот, і, якщо Бог дасть, якось її відновимо.

З 1995 року при Марійському Товаристві діє бюро безкоштовної консультації і допомоги людям, які хочуть вийти з алкогольної залежності. Співпрацюємо зі школами та іншими християнськими і громадськими організаціями, організовуємо паломництва до місць об’явлення Матері Божої та поїздки історичними місцями України за проектом «Пізнай свій край та його історію». Товариство організовувало групи на різні міжнародні християнські з’їзди молоді, літні табори учнівської молоді, прощі та інше.

«Лицарі Марії»

— Як зародився Марійський рух у Католицькій Церкві?

— Історія Марійських організацій почалася в ХVІ столітті, коли Католицька Церква переживала тяжкий період наступу протестантизму. Виникла потреба захисту Церкви і Матері Божої, бо протестанти вважали її звичайною жінкою. У 1563 році молодий чернець, учитель Римської колегії Іван Лейніс організував першу Марійську дружину з учнів колегії, які назвали себе «Лицарі Марії» і виконували місію оборонців Церкви і Матері Божої. Ця Марійська дружина стала матірною для усіх інших організацій, які створювались за її прикладом. Пізніше Папа Бенедикт ХІV дозволив відповідні Марійські організації для жінок, шляхтичів, міщан, вчителів, богословів, адвокатів, лікарів, селян, окремі для юнаків і дівчат.

Марійські організації мають глибокі історичні корені і традиції в Україні. Зі словами «Дружинник Марії» пов’язана жива гаряча віра, незалежність характеру, висока духовність, побожність та пошанування Пречистої Діви Марії. Марійські дружини на українських землях почали створюватись в ХVІІ столітті, й ця історія тісно пов’язана з іменем великого ініціатора і реформатора тодішнього релігійного відродження митрополита Йосифа Веняміна Рутського. Найперше вони появились при монастирях і школах чину св. Василія Великого. Називались по–різному: дружини, конгрегації, товариства, але суть одна й та ж. Й це були не тільки Марійські дружини учнів та молоді, але й дорослих. У ХVІІ столітті до Марійських організацій входили люди знатних родів. У період їх найбільшого розвитку були Марійські дружини богословів, правників, ремісників. Наприкінці ХVІІ століття настав період занепаду.

Ренесансом Марійського руху можна вважати кінець ХІХ — початок ХХ століть. Велика Марійська дружина була організована тоді при Богословській семінарії, з 1918 року відоме Марійське товариство молоді при церкві Онуфрія у Львові – під духовним проводом отця Іринея Назарка. На той час також появляються Марійські організації пань, дівчат, дівчат-служниць. Ближче до тридцятих років велика увага стала приділятися студентській молоді. У 1933 році з активною допомогою Марійського товариства пань був організований молодіжний з’їзд під гаслом «Українська молодь – Христові». Це гасло стало назвою молодіжної організації, яка утворилась після виходу нашої Церкви з підпілля.

У 1937 році був організований загальний з’їзд всіх Марійських дружин. На ньому було понад двадцять тисяч учасників – представників 259-ти Марійських організацій Галичини. На з’їзді виступав Митрополит Андрей Шептицький і сам брав активну участь в його організації. Коли настали часи лихоліття, Марійські організації стали занепадати, але найбільш живучими були Марійські дружини пань і дівчат-служниць. Нам розповідали, що під час похорону Митрополита Андрея Марійська дружина пань відіграла дуже активну роль.

Коли ми відродилися, до нас почали приходити старенькі членкині цих довоєнних організацій. Від них ми дізналися, що Марійське товариство мало свій будинок у Львові — на вулиці Руській, 10. З великими труднощами частину цього приміщення нам вдалося повернути…

Хочу наголосити, що Марійські організації мали дуже велике значення в нашому минулому — у вихованні молодої людини, в утвердженні її у вірі, самопосвяті. З них виходили люди твердих переконань – чесні, сформовані, які ішли з цим багажем у громадське життя. Так само вони виховували своїх дітей. У Марійську дружину урочисто вступають. При цьому приймають присягу. Членство в ній зберігається усе життя. Якщо хтось кудись переїжджає, то в іншу Марійську дружину уже приймають автоматично. Така людина присвячує себе Матері Божій, складає більше молитов до неї, відвідує Марійські місця. Матір Божа є у її житті важливим орієнтиром. І цим з’їздом, який ми зараз проводимо, хочемо нагадати про ці важливі речі.

— Дуже дякую за цікаву розмову.

Львів, 10 червня 2009 року