Євангеліє, втілене в житті та діяльності блаженних і праведних Редемптористів Львівської Провінції ЧНІ

В червні 2003 року виповнилося 90 років від часу заснування української гілки Чину Найсвятішого Ізбавителя. Пропонуємо текст доповіді о. Богдана ДЗЮРАХА (ЧНІ), виголошеної на урочистостях з цієї нагоди у Львові.

Вступ

20 лютого 1976 року Апостольський Візитатор українців в Європі в листі до о. Стефана Бахталовського, редемпториста Йорктонської Провінції ЧНІ написав такі слова: “Треба дякувати Всемудрому Богові, що надихнув колись Митрополита Андрея покликати на Україну синів св. Альфонса, а з їх приходом на наші землі поблагословив їх ряди такими славними мужами, як слуга Божий Єп. Микола Чарнецький і слуга Божий Єп. Величковський, не згадуючи рядів інших Ісповідників, Монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя, і очевидно жиючих нині Осіб. Сказав би й нині апостол до нас: “Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри” (Євр. 12, 1-2) [1]. Сьогодні, згадуючи 90-літню історію Редемптористів східного обряду в Україні, прагнемо приглянутися, принаймні, до найвизначніших представників цієї “хмари свідків” прещедрого відкуплення [2] на українських землях. Хочемо вчитися від них посвяти у служінні Богові і Церкві, любові до свого народу та вірності своїм обітницям до смерті.

З історичної точки зору період цих 90-х років можна умовно поділити на три етапи: від заснування в 1913 році до початку II світової війни, період катакомбної Церкви та час після виходу Церкви з підпілля. У зв’язку з обмеженістю часу, а також з огляду на те, що нашу сучасну історію ми щойно творимо, залишу майбутнім дослідникам критику й аналіз наших власних вчинків і довершень. У своїй доповіді натомість зупинюся на тих двох перших періодах нашої історії та намагатимуся показати, як наші попередники жили Євангелієм та проповідували його іншим.

1. Caritas apostolica: стати всім для всіх.

Євангеліє це – Благовість спасіння, це Добра Новина про те, що “Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Йо 3, 16). Редемптористи почуваються покликаними занести цю Добру вістку іншим людям. При цьому вони самі захоплені та до глибини душі проникнуті цією Божою любов’ю до людини. Свою духовну настанову в місіонерській праці Редемптористи окреслюють за допомогою поняття, яке є ключовим для духовності Редемптористів: caritas apostolica, апостольська або місіонерська любов. Ця любов становить фундамент їхнього життя і їхньої діяльності. Спонукані тією любов’ю Редемптористи вирушають на проповідування, скеровуючи свої кроки до привілейованих адресатів Божої любові: до людей опущених, занедбаних духовно, убогих і пригнічених. Такими людьми стали для Редемптористів українці – спершу на чужій канадській землі, а потім і в Україні.

Читаючи спогади перших бельгійських Редемптористів про їхні зустрічі з українцями, знаходимо подвійне враження, яке склалося у них від цих перших контактів із новою землею: з одного боку ствердження великого духовного занепаду тогочасного українського суспільства, а з другого – підкреслення глибокої природної побожності простих українських людей. Українець, за словами о. Ахіля Деляре, першого бельгійського редемпториста, що перейшов на наш обряд, “є побожним та глибоко віруючим, до тієї міри, що не може обійтись без своїх богослужінь та свого зовнішнього культу” [3]. Він є прив’язаний до свого обряду “як до життя” [4]. Той нарід “досить необізнаний щодо релігії, дуже строгий щодо способу життя, однак дуже побожний, міцно прив’язаний до своєї віри, до своїх священиків та здатний приносити великі плоди та жити вдячністю за апостольське служіння, довірене Редемптористам Божим Промислом” [5].

Дуже швидко бельгійські місіонери зрозуміли, що допомогти цьому народові можна лише взявши під увагу драматичну історію його змагань на національному та релігійному полі. Ось як про це міркував свого часу о. Ахіль Деляре: “З причини його природної антипатії, українець підозрює все те, що є латинське, або, як він висловлюється, все те, що є польське. Тому латинський священик, незважаючи на його найбільшу побожність та жертовність, буде не в силі плідно допомогти українцеві, хіба що захотів би сам стати українцем” [6] У цих словах криється глибоке зрозуміння історичних ран українського народу, які спричинюють у нього недовіру та острах перед чужинцем, що навіть під покривалом побожності нерідко міг зранити наболілу душу брата у Христі.

З другого боку, - і це також збагнули бельгійські місіонери, - лише правдива євангельська любов може дати комусь право займатися місіонерською діяльністю серед чужого народу, любов, яка ”не шукає свого, не задумує зла, не тішиться, коли хтось робить кривду” , любов, яка радіє правдою і здатна безкорисливо служити (пор. 1 Кор. 13). Без такої любові діяльність місіонера завжди сприйматиметься як нещира, а наслідки його праці будуть поверховими та нетривкими. Тож рішення назріло саме собою: першочерговим завданням місіонера є стати одним із цих опущених людей, “стати українцем” [7].

У своєму рішенні “стати українцями” бельгійські отці пережили досвід самого Христа Спасителя, який, будучи посланим Отцем Небесним до “загиблих овець з дому Ізраїля” (пор. Мт 15, 24), став подібний до них в усьому, крім гріха (пор. Євр 4, 15): серед них Він замешкав, їхньою мовою розмовляв і проповідував, їхніми молитвами та релігійними обрядами прославляв Бога, жив їхніми тривогами і журбами, одним словом, з ними і задля них Він жив і помирав.

Подібний досвід мав св. Павло – взірець усіх апостолів та місіонерів. Його любов до тих, кому він проповідував Євангеліє, була настільки щирою, що він міг сам про себе свідчити: “Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати; для тих, що під законом, я став як під законом, - хоч сам я не під законом, - щоби тих, що під законом, придбати. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, щоб придбати тих, які без закону. Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти” (1 Кор 9, 22).

Не дивно, що ця євангельська постава, зустрівшись з щирою і від природи релігійною душею українців відразу стала приносити свої плоди. Ось як зворушливо описує один з отців свій досвід місії в одному з сіл Галичини: “Важко передати захоплення та переживання народу підчас цих місій. Часто під час проповідей усі вірні починають плакати й із зойком розкаюватись, і чим більше проповідник взносить голос, щоб опанувати над шумом, тим більше також збільшується переживання. На закінчення місій народ не відлучається від своїх місіонерів. Він супроводжує їх дорогою на протязі цілих годин. Це не є проста поверхнева побожність: кілька років пастирської праці явно показують, що цей народ, настільки простий і часом дуже необізнаний у справах цього світу, є схильний до глибокого християнського життя” [8]. Цю таку відчутну переміну в людських душах спричинили не якісь нові методи чи техніки проповідування, що їх принесли бельгійські отці, але caritas apostolica, сила Христової любові, свідками якої вони стали.

Прагну на самому початку своєї доповіді виразно підкреслити цей аспект місіонерського служіння перших Редемптористів східного обряду, бо своєю внутрішньою настановою можуть багато чого навчити нас самих та інших місіонерів, що після розпаду совєтської системи працюють чи прагнуть працювати серед нашого народу.

2. Відвага у наслідуванні Христа

“Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо ... хто боїться, той недосконалий у любові” (1 Йо 4, 18). В світлі цих слів апостола Йоана, чеснота відваги становить в християнському житті друге обличчя любові. Знаменно, що Христос, приготовляючи апостола Петра до його місії Доброго Пастиря (пор. Йо 21), очікував від нього лиш одного – великої любови, любови, яка не відступає перед труднощами, любови, що не відступає перед духовними вовками, що загрожують Христовому стадові, любови, яка готова покласти своє життя за свої вівці (пор. Йо 10, 1-15), одним словом любови відважної.

Від самого початку бельгійські місіонери усвідомлювали ті труднощі, які їх чекали. Однак вони споглядали на Хрест Господній, звідки черпали надію і відвагу. Вже згадуваний о. Деляре висловлювався так про це: “...вірю, що будуть труднощі, бо справа Божа народжується, росте та вдосконалюється через хрест, і якщо б бракувало хреста в цій справі, я б сумнівався в її заслузі та її тривалості” . Тож, робить висновок великий праведник, “перешкоди та труднощі не є самі в собі причиною для того, щоби не розпочинати доброї справи” [9].

Свою впевненість отець Деляре базував не лише на біблійних фактах, але й на досвіді самого Чину Редемптористів. “Якщо б наш Батько, св. Альфонс, настрахався труднощів, Чин Найсвятійшого Ізбавителя ніколи б не існував” [10], – написав він у звіті до Настоятелів щодо заснування східної гілки Чину в Україні. Нині можемо сказати щось подібне: Якби наші засновники – бельгійські співбрати, злякалися труднощів, які зустрінуться на їхньому шляху, наша Провінція ніколи б не існувала.

Коли говоримо про мужність і відвагу, то маємо на думці не тільки і не стільки брак психологічного відчуття страху й тривоги. Той психологічний ляк досить часто був присутній в багатьох наших праведниках на початках зародження Провінції [11]. Відвага – це радше вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть серед важких випробувань і досвідів. Тому можна сказати, що відвага і віра – дві сторони однієї монети. Це добре видно на прикладі перших апостолів, яким Ісус Христос так часто докоряв за брак їхньої віри, проявом чого був їх перестрах і сум’яття: “Чому ви такі лякливі, маловіри?”.

Протягом цих 90 літ історії Провінції не раз прийдеться Редемптористам досвідчувати перешкод та труднощів. І завжди їх супроводжуватиме місіонерська відвага, базована на вірі та скріплена любов’ю Божою.

Варто згадати лише один факт із історії молодої спільноти. Коли розпочалася друга світова війна, а також пізніше, під час большевицької окупації, Отці не припиняли звичайної душпастирської праці у своїй церкві по вул. Зибликевича. Це значить, що у них і надалі відправлялося щоденно 5-6 Служб Божих, на кожній Службі Божій, а особливо ранішній, було завжди багато люду. Кожного дня увечері відправлялася Вечірня, в середу Молебень до Матері Божої, а в п’ятницю – богослуження на честь Найсвятішого Серця Христового. Під час кожного богослуження у церкві сповідав отець, а в суботу пополудні сповідників бувало навіть четверо. Для порівняння слід сказати, що після вибуху війни у багатьох львівських храмах – як наших, так і латинських – правилася лише одна Літургія на день. Зауважмо при цій нагоді, що ця церква не була парохіяльною, а тільки монастирською. Ціла ця праця в большевицьких умовах вимагала від Отців неабиякої відваги. Однак, така постава здобувала серця вірних і гуртувала церковну спільноту. Якщо пастир не піддавався перелякові, то й вівці не розбігалися врозтіч (пор. Зах 13, 7; Мт 26, 31). Навпаки, церква була постійно переповнена, бо люди тут знаходили підтримку і розраду, а слово Боже скріплювало їхню віру та вселяло надію [12].

Багато з наших співбратів залишили нам подиву гідні приклади відваги й витривалости в часах підпілля. О. Михайло Винницький, що чотири рази був засуджений за свою священичу діяльність, на перестороги рідних і знайомих, щоб був обережнішим, відказував жартома: “Я тюрми і смерті не боюся, я вже загартований! ” [13].

Про О. Євстахія Смаля, без якого, як згадують, не обійшовся жоден похорон духовної особи у Львові, свідчить бл. пам. о. Євген Пелех: “На похороні було найнебезпечніше, тому що священик представав перед незнайомими людьми, а люди були різні... До того ж, то був факт публічного служіння, і ті люди могли посвідчити проти тебе. Кожний священик на похорон ішов зі страхом. Проте о. Смаль все відважно ходив на похорон.” [14].

Бр. Мар’яна Галана ув’язнили за “антирадянські написи” у виборчому бюлетені. Від непосильної праці на каторзі в Сибіру важко захворів. Коли батьки прислали йому посилку з харчами, з’їв тільки яблуко, все решта роздав хворим, які нічого не мали. Слова одного з останніх листів додому лаконічні й обережні, але свідчать про силу духа і відвагу, яку мав цей 25-річний юнак перед смертельною загрозою: “Дорогі Мамо! Прошу Вас, не журіться вже. Що зробилось, то й буде, та страшного нічого немає. А за себе вже не боюсь, і нема мені чого боятись” [15].

Бл. свщм. Зиновій Ковалик у своєму запалі обороняти правду Божу і гідність свого народу не зупинявся ані перед погрозами ворогів, ані перед пересторогами приятелів по Чині. На всі прохання своїх співбратів вважати на слова о. Ковалик мав лиш одну відповідь: “Якщо такою буде Божа воля, то я радо прийму і смерть. Та як проповідник не буду ніколи кривити своєю душею” [16].

Саме відвага та спокій перед мученицькою смертю найкраще свідчать про глибину віри у Христового подвижника. Один із епізодів, що трапився з владикою Чарнецьким, наочно демонструє це. Була перша половина 1944 року. До Галичини поступово наближався фронт зі сходу. Одного разу Кир Миколай провадив лекції в семінарії, аж раптом почувся жахливий гуркіт бомб, що спадали на місто. Студенти не на жарт перелякались. Зауваживши це, Кир Миколай звернувся до них спокійним голосом: “Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не страхайтеся, ми знаходимося в Божих руках” [17] А отже, відвага це не просто прояв чисто людської сили волі чи схильності до нерозважливого ризику. Відвага закорінена в глибокому переконанні віри, що Бог є Вседержителем, що Він є Владикою людської історії і що історія народів та окремих людей, а отже і моя особиста доля спочиває в Його люблячих і дбайливих руках.

3. Дух молитви св. Альфонса

Якщо місіонер черпає силу і відвагу в труднощах з любови Божої, яка розлита в Його серці Святим Духом, то все ж, підтримувати цей дух любові неможливо без глибокого життя молитви. Зрештою, уся апостольська діяльність черпає свою дієвість з особистого духовного зв’язку, який існує між місіонером та Христом. Якщо св. Альфонс, Засновник Чину, називав молитву “могутнім засобом спасіння”, то тим підкреслював не тільки незаміниме значення молитви для особистого духовного життя місіонера, але й для його апостольської праці. Тому, коли читаємо, що перші бельгійські місіонери, які прибули до Галичини, цілих п’ять років “нічого не робили” лиш молилися, то підсвідомо відчуваємо глибоке, можна б сказати, фундаментальне значення цього періоду для подальшого розвитку спільноти. Подібно як Христос прожив довгі роки в молитві і в укритті Назаретського дому, наші Отці в самотності Унівської обителі підготовляли ґрунт під майбутнє служіння.

Так само і апостоли розпочинали свою місію не після прочитання якоїсь книжки чи після того, як солдати покинули Римську імперію. Місія апостолів народжувалась під час багатьох годин слухання Ісуса, перебування при Ньому; місія апостолів народжувалась, коли вони споживали трапезу разом з Ісусом, мандрували з Ним, ризикували своїм життям разом із Ним, переживали Його воскресіння...[18] В цих особистих молитовних зустрічах з Ісусом місіонер наповнюється внутрішньою силою для здійснення свого післанництва у світі і у Церкві.

Мабуть, ці правди були очевидними для наших попередників, серед яких найбільшим взірцем для молодої спільноти Редемптористів був сл. Божий о. Йосиф Схрейверс, людина глибокої молитви, містична душа, що удостоїлась чисельних надзвичайних ласк [19]. З його біографії відомо, що останні роки свого життя о. Схрейверс провів у Генеральному домі як справжній пустельник: не виходив ані на прогулянку до міста, ані на терасу, проте завжди з самого ранку був у церкві, щоб брати участь у Службі Божій, а потім знову повертався до келії, де перебував на самоті і в молитві [20].

Подібне свідчення читаємо також про іншого бельгійського Редемпториста, отця Франца ван де Боша (Боский), який провів в Галичині 11 років. Ось як про нього свідчать очевидці-співбрати: “Отець Боский – муж молитви. Він не тільки завжди побожно брав участь у всіх спільних монастирських молитовних правилах, але увесь свій час посвячував або молитві, або стисло священичим і монашим обов’язкам. Він добре розумів, та після того поступав, що успіх кожної священичої праці, чи то йдеться про власне освячення, чи про апостольство, душпастирство, залежить від Божої ласки, а Божу ласку можна отримати через молитву й жертву” [21].

Свій молитовний дух бельгійські отці прищеплювали молодим українським редемптористам. Хоч святість і не є передумовою для місіонерської діяльності [22], її наявність чинить проповідництво ще більш успішним. Бельгійці, дивлячись на перших своїх українських співбратів, з радістю стверджували подиву гідне життя деяких з них. Ось як, наприклад, висловлюється о. Р. Костенобль, описуючи монаше та священиче подвижництво о. М. Чарнецького: “Всюди він уходив за святого монаха і місіонера. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших подробицях. Він не занедбував жодної вправи приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т.д., духовне читання, - живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах - священик і апостол” [23].

Говорячи про дух молитви наших попередників, як не згадати нашого Романа Сладкопівця – отця Романа Бахталовського, справжнього містика, що відзначався дитинною набожністю до Пресвятої Богородиці. Його Акафіст до Матері Божої Неустанної Помочі за глибиною богословської думки по праву можна порівняти до найкращих творів християнського літургійного письменництва. Коли візьмемо до уваги інші чисельні богослуження, які написав О. Роман, його молитовні роздуми та розважання, а також звичай закінчувати свої науки короткою молитвою, то перед нами постає постать, для якої молитва не була однією з “духовних вправ”, але реальним простором життя, подихом Духа, що провадив його дорогами монашого покликання.

І не тільки його, але багатьох наших співбратів, яких більшість з нас ще добре пам’ятає. Взірцем для багатьох із нас був другий “Василій Великий українського народу” , - як його назвав владика Юліян Вороновський – о. Василь Михайлюк. О. Василь в моєму особистому житті відіграв важливу роль, зокрема у виборі монашого життя. Будучи викладачем морального богослов’я в семінарії, а також духівником, своєю молитовною поставою він більше ніж науками усіх нас вчив, яким має бути справжній священик і монах. Як кожен редемпторист, відзначався великою набожністю до Пресвятої Богородиці. Щодня молився на вервиці, кожну свою науку закінчував розповіддю про Матір Божу. Ще зі студентських років узяв собі за звичай у місяці травні щодня молитися Молебень і цю набожність не занедбав до кінця свого життя. Намагався відмовляти повне Правило Молитвослова. Часто робив це, прогулюючись монастирським садом чи просто безлюдними вулицями міста. Одного разу, як сам розповідав отець, ще за підпілля, він йшов парком і молився часослов. Навколо нікого не було. Аж раптом якась тінь наблизилась до нього. Коли отець підвів очі, побачив офіцера, що проходячи повз нього, віддав йому честь, “козирнувши” рукою до головного убору. Обличчя офіцера видалося отцеві знайомим. Раптом згадав: Це був той самий офіцер КГБ, який його регулярно прослуховував на допитах... Отець Михайлюк так сильно любив молитву, що і хвороба не могла відірвати його від неї. Коли не міг молитися разом із братією в каплиці, молився в келії приватно. Коли протягом дня через недугу чи погане самопочуття не помолився всього правила, вставав серед ночі і молився. Якось одного разу брат-студент чергував біля отця. Вночі раптом прокинувся, відчувши світло. Відкривши очі, побачив, що отець молиться. Вранці отець покірно перепросив брата за невигоди та пояснив, чому засвічував світло [24].

Молитва, будучи піднесенням душі до Бога, не закриває очей людини також на земну дійсність. В молитві земна і небесна дійсність зустрічаються, а місцем зустрічі завжди є людське серце. Це серце, переповнене любов’ю до свого народу, спонукує підносити руки до неба в жесті Мойсея, що заступався за свій народ. Щойно така молитва є правдивою і живою, хоч часто має для місіонера трагічні наслідки. Яскравим прикладом цього є процес над вл. Величковським. Слідчий не міг знайти ніяких доказів “антирадянської агітації” владики. Аж ось одного разу очі у нього засвітилися, коли він витягнув малий кишеньковий календар, в якому була стаття о. Величковського “Найважливіша справа”, про Молитву. Почав читати: “Є молитва подяки, дякуємо, що Бог освободив нас від червоної банди. Є молитва просьби. Просимо-молимось до Ісуса, Марії, щоби хоронили нас, щоб не вернулась, не прийшла червона орда” . Цих слів вистачило, щоб оскаржити отця в антирадянській агітації та засудити на кару смерті [25].

Хоч як боялися вороги молитви наших праведників, супроти неї вони були безсилими. Один НКВД-ист після чергового арешту о. Михайла Винницького розповідав своїм домашнім: “До нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав і молився. Я ще такого не бачив” [26]. Коли на одному з допитів слідчий аж трясся від люті, вимагаючи, щоб владика Величковський визнав себе винним, той увесь час молився “Богородице Діво”, кілька годин поспіль, аж доки кат не витримав і вибіг з камери, залишивши владику сам на сам з іншим слідчим, більш людяним [27].

Як бачимо, молитва для Редемптористів була простором, в якому вони найглибше переживали свою чернечу та місіонерську тотожність. В молитві поставав і виражався їх зв’язок у вірі з Господом, за посередництвом молитви формувалася спільнота, в молитві співбрати черпали силу в труднощах і світло у важких обставинах життя і під час переслідувань. На перше місце ставилися літургійні молитви – Св. Літургія, якої намагалися не опускати за жодних обставин [28], молитвослов, а також паралітургійні богослуження – Акафісти, молебні, які переплітались з практиками, традиційно притаманними редемптористській духовності – розважання, молитва на вервиці, відвідини Св. Тайн.

З особливою старанністю настоятелі молодої спільноти дбали про дух молитви у домах формації, тобто в новіціяті та в студентаті. Простий перелік духовних вправ нехай нам допоможе краще уявити стиль життя студента-редемпториста. Кожного дня – зранку і ввечері – студенти робили два півгодинних розважання, півгодинне духовне читання, чвертьгодинне Посіщення Св. Тайн і Пресвятої Богородиці, хресну дорогу та інші приватні набожності. До сповіді, як правило, приступали щотижня. Після св. Причастя кожен робив принаймні 15 хвилин благодарення. Кожної неділі, за винятком рекреаційних днів, проводились реколекції до обіду, під час яких префект давав студентам науку та разом зі студентами робив перегляд спільного життя. Щомісяця студенти відбували одноденні, а раз на рік – десятиденні реколекції, які проводили “в мовчанні та зосередженні”. Крім цих приписаних Правилом духовних вправ, кожен намагався виконувати приватно різні духовні практики, добровільно накладав на себе дрібні умертвлення. А все для того, щоб бути “гідним знаряддям в руках Божого Провидіння” та мати силу вистояти у випробуваннях і переслідуваннях за Христа [29].

4. “Боже діло в Божому часі”: свідчення слова і життя в часах підпілля

Коли настав період переслідувань, наші попередники збагнули, що для Божого робітника завжди є Божий час, той кайрос , в якому реалізується історія спасіння. Тож, не піддаючись зневірі чи знеохоченню, почали з новою силою проповідувати Євангеліє, або як сказав незабутній митрополит Володимир Стернюк, “сповняти Боже діло в Божому часі” [30]. Редемптористи прийняли як скеровану до себе настанову апостола Павла своєму учневі Тимотеєві: “Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, надоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим в усьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу” (2 Тим 4, 2-5).

Один з мирян, що був очевидцем праці наших Отців у Львові, вважає, що протягом кількох років Редемптористи своєю працею доконали “правдивого чуда” . Ця праця, поза богослуженнями, полягала головно на проповідництві в науках і в сповіді. Ось як згадує цей чоловік своє сприймання проповіді наших Отців: “Кожна проповідь, виголошена ними, справляла враження на слухачів, а по її закінченні жаль було одного: що вона скінчилася! А проповідей цих було досить у тижні: На кожній Службі Божій в неділю, в середи і п’ятниці на вечірніх богослуженнях. До того долучувались ще різні дев’ятниці, адорації Найсвятіших Тайн, вступні і великопісні реколекції, приготування до доброї смерти в останню неділю місяця і т.д. Як вірні були жадні Божого Слова – про це свідчить масова участь якраз в тих богослуженнях, на яких проповідувано” . Для цієї праці Боже Провидіння вибрало цілу когорту славних проповідників. Критичний парафіянин зауважив, що на загальну кількість 8 священиків в монастирі по вул. Зибликевича, п’ятьох з них з повним правом можна було зачислити до таких, чиї проповіді і щодо змісту і щодо способу проголошення могли б служити зразками проповідництва. Автор наводить навіть імена отих “золотоустих”: о. Де Вохт, Протоігумен, отці Ковалик, Зятик, Репетило і Гнати шин [31].

Проповідування слова відбувається не тільки на проповідальниці. Не менш важливим місцем проповіді є для місіонера сповідальниця. Тут каяник переживає свою особисту стрічу з милосердним Господом. Тут сподівається отримати лік на свої духовні недуги. І як важливо, щоб в тих хвилинах правди і покори йому товаришував мудрий побожний сповідник, що Божим Словом освітить його душу та вкаже шлях до виходу з кризи. Про отця Ковалика свідчать, що він був саме таким сівачем Божого слова в сповідальниці. Ось як про нього згадує п. Ярослав Левицький: “Відбута в нього сповідь була великою поміччю для душі, а уділені науки вбивалися раз на все у пам’ять. Він прекрасно надавався як сповідник до сіяння Слова Божого між байдужими інтелігентами” [32].

Таким чином, в місіонерській діяльності Редемптористів нерозривно пов’язані між собою ці дві священичі послуги, які є виразом однієї місії проповідування: проповідь з амвону та проповідь в сповідальниці. Бо головною місією Редемптористів в Церкві є “відкрите проповідування Божого слова, щоб здійснилося основне навернення” (Конституції,10). Природно, що успішність слова проповіді проявляється у допровадженні вірних до вибору життя, до наслідування Христа та до крокування дорогою постійного та що раз повнішого навернення (пор. Конституції, 11). Саме Тайна покаяння становить “воплочення” почутого слова проповіді в житті християнина, коли з’являється перший і конкретний плід у постаті навернення та сприйняття живою вірою Євангелія (пор. Мк 1, 15). Не випадково в біографії бл. свщм. о. Івана Зятика сказано одним реченням: “Чудовий проповідник, який найбільше любив такі теми як Страсті Христові, Євхаристія та Матір Божа, проводив довгі години у сповідальниці” [33].

У вирі переслідувань проповідницький запал наших співбратів ставав іще сильнішим, доводячи всім, що “слова Божого не можна ув’язнити” (2 Тм 2, 9). Там, за тюремними мурами писалися геройські сторінки історії нашої Церкви і народу. Блаженний священномученик О. Зиновій Ковалик щоденно відмовляв із в’язнями своєї камери молитву на вервиці, сповідав їх, в неділю відчитував літургійні молитви, а протягом цілого місяця травня кожного дня служив для в’язнів молебень до Пресвятої Богородиці. Владика Величковський у камері смертників, де очікував на виконання вироку, теж давав свою “місію”: розповідав засудженим на смерть про Бога, про Церкву і про Святі Тайни, навчав молитви, сповідав, відправляв св. Літургію потайки від наглядачів [34].

Інколи найкращі свідчення апостольської ревності та незламної віри подвижників в часах підпілля дають самі гонителі. Ось як описують вони діяльність наших співбратів. В газеті “Вільна Україна” за 16 грудня 1969 року (час публікації був вибраний, мабуть невипадково – незадовго до Різдвяних Свят) поміщено статтю “Іуда”, автором якої був певний М. Бєлінський, що описав “підривну антирадянську діяльність” наших співбратів, зокрема владики Величковського. Ось декілька уривків з цього пасквілю: “Відбувши покарання, Величковський приїхав до Львова, поселився на квартирі однієї зі своїх одновірок. Логічна закономірність, коли відплата за скоєний злочин стає уроком на все життя, пересторогою на майбутнє. Але, очевидно, тим і відрізняється людина чесна від нечесної, ... що перша, помилившись у житті, робить з цього правильні висновки, друга ж продовжує чинити кривду. Саме таку [тут опускаємо грубий вираз, що зовсім негідний пам’яті нашого блаженного] натуру мав Величковський. Він знову зайнявся ворожою діяльністю, під виглядом релігійних проповідей став зводити наклепи на радянську дійсність”. Як дуже мусили боятися комуністи проповідей владики Величковського, коли вживали найбрудніших методів, щоб зганьбити його ім’я! Далі йде згадка також про інших співбратів: “На квартирі одного з наближених Величковського – колишнього фельдшера “Швидкої допомоги” уніата В. В. Стернюка було знайдено багато антирадянської літератури, яку він розмножував у своїй нелегальній лабораторії. ... Активно допомагали Величковському в його антигромадській діяльності уніатські священики Д. С. Леб’як – працівник мехсклозаводу, Ф. І. Курчаба – комірник міської санепідемстанції, О. В. Манько – старший закрійник на фірмі “Світоч” та інші. Колишній чернець ордену Редемптористів Євстахій Смаль (нині дезінфектор Львівського профдезвідділення) займається шарлатанством, бродить селами й поширює різні наклепи на нашу дійсність”.

У світлі правди Божої ці наклепницькі слова означали лиш одне: нескорену віру, безмежну відвагу, рішучість до кінця служити Божій справі, на взірець перших апостолів Спасителя. Самі собою пригадуються слова св. Павла, що можуть бути найвідповіднішим коментарем до цієї газетної статті, а водночас найкращим доказом правдивості духовної дороги наших подвижників: “Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові й ангелам, і людям. ... Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі” (1 Кор 4, 9-13).

Серед темряви комуністичного режиму наші співбрати своєю життєвою поставою більше ніж словами давали свідчення Христової любови до людини. Тої любови, яка не виключає зі свого впливу нікого, навіть мучителів і ворогів. О. Роман Бахталовський говорив до своїх побратимів у переслідуваннях, що слід любити також тих, хто переслідує нас, бо вони допомагають нам осягнути Царство Боже. Те, що найбільш вражало очевидців у поставі наших ісповідників, це їхнє ставлення до ворогів. Вже стала легендарною розповідь про навернення ката, який знущався з владики Чарнецького, після того, як наш святець з любов’ю відізвавсь до нього: “Сину, доки будеш мучити дітей Божих?” . Про владику Величковського пригадує один зі співв’язнів таке: “Він молився за нас, невільників, він молився і за тих, хто наглядав за нами й збиткувався над невільниками. Так виглядало, що о. Величковський прагнув усім небо прихилити. Він любив по-християнськи навіть наших мучителів! У це годі повірити, але то був факт! І такий факт, що викарбувавсь у моєму серці назавжди й світився, яснів і променів у темряві взаємоненависницького абсурду сталінських таборів” [35].

5. Вірні аж до смерті: свідчення крові

Коли були зачинені церкви й монастирі, а співбрати страждали у в’язницях, для них настав час проповідувати Боже слово – за словами тодішнього екзарха українців Західної Канади Ніля Саварина, – “брязкотом кайдан” [36]. В часах підпілля жертва, до якої готувалися від самих початків, набрала конкретних вимірів. Тим самим здійснювалося на практиці головне завдання кожного Редемпториста: “виявляти у нас самих живий образ Спасителя, хто в один спосіб, хто в інший” [37].

Можливо найвимовнішим знаком єднання місіонера з Розп’ятим Спасителем був мученицький подвиг бл. Зиновія Ковалика. На його приміційному образку були написані такі слова: “О, Ісусе, прийми мене із Св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну” . Цей напис виявився пророчим. Він накреслив дорогу апостола Христового, дорогу уподібнення до свого Вчителя. Бо очевидці побачили його розп’ятого на коридорі тюрми “Бригідки”, побачили, що був розп’ятий “як Христос” [38]... Через криваву жертву довершилося найвище уподібнення до Божественного Вчителя, коли місіонер міг визнати з апостолом Павлом: “Я розп’ятий з Христом. Живу вже не я, а живе в мені Христос” (Га 2, 19-20).

Господь наш Ісус Христос, посилаючи своїх учнів з проповіддю, звернувся до них такими напутніми словами: “Переслідували Мене, переслідуватимуть і вас. А слово Моє зберігали – зберігатимуть і ваше” (Йо 15, 20). У світлі цих слів Божественного Спасителя існує певна внутрішня логіка в проповідуванні Божого Слова, згідно з якою “місійний труд провадить до мучеництва, а мучеництво набирає місійного характеру” [39]. На наших новомучениках сповнилися слова Христа: “Вас волочитимуть і до правителів, і до царів за мене, щоб свідчити перед ними й поганами” (Мт 10, 18). Переслідування ставали для них неповторною нагодою занести світло Христове в саму гущавину беззаконня та гріха: до поган, “царів та правителів” (пор. Лк 21, 13). Там вони давали свідчення своєї віри не стільки словами, скільки своєю поставою та своїм вмиранням за Христа [40].

Так помирав о. Ковалик, в якому відобразився Розп’ятий Спаситель, так само помирав о. Іван Зятик, який у Страстну п’ятницю 1952 року зазнав останню стацію своєї хресної дороги: після жахливого побиття палицями, тюремні посіпаки облили його водою і залишили на сибірському морозі, після чого отець вже не повернувся до здоров’я і віддав своє життя як мученик за віру.

Глибинна інтуїція християн у всі часи вбачала в смерті мучеників найгучніший спосіб проповідування і поширення Євангелії. Ще під час переслідувань перших століть Тертуліян сказав: “Кров мучеників – це насіння християн”. Неначе відгомін цього свідоцтва звучало звернення, яке Іван Павло ІІ два роки тому на іподромі в Львові скерував до священиків, монаших осіб та семінаристів, вказуючи на “світлий приклад геройських свідків Євангелія” – блаженних новомучеників: “Будьте так само, як і вони, вірними Христові аж до смерті. Якщо Господь благословить вашу країну численними покликаннями, якщо семінарії заповнені – і в цьому джерело надії для вашої Церкви – то все це, без сумніву, є одним із плодів їхньої жертви” [41].

Перші реакції наших співбратів на мученицьку смерть Редемптористів в Україні підтверджують глибоке розуміння значення цього свідчення крові для життя Церкви і народу. О. Гр. Шишкович так писав у своїй кореспонденції до о. Ришарда Костенобля до Брюсселі: “Смерть Преосв. Чарнецького не спричинює в мене жадного смутку, тому що та смерть є для нас великим добродійством. Він багато терпів на тілі, а ще більше на душі (досл. – у своєму серці). Тепер він є щасливим. Що стосується нас, то ми тепер маємо великого приятеля в небі. Я є переконаний, що одного дня він буде канонізований” [42]. Своїм “свідоцтвом крові” наші співбрати наочно показали всім, що “мучеництво це найвища міра служіння Богові і Церкві” [43], і тим самим сповнили до кінця своє покликання ченця-Редемпториста.

Закінчення

Історію творять поодинокі люди. Історію нашої Провінції творили наші співбрати. Вони сприйняли Божий поклик і залишились вірними йому аж до кінця. Їх було так багато і всі вони заслуговують на нашу пошану і любов. Щоб кожному з них присвятити бодай кілька хвилин роздумів, потрібна не одна ще Академія. Все ж, думаю, найкращим спомином для наших праведників буде тиха молитва і наша рішучість у продовженні їхньої місії у нашій Церкві та народі.

Свого часу, коли комуністичні зайди руйнували монастирі в Галичині і нищили підвалини духовності народу, сл. Божий Йосиф Схрейверс, неначе старозавітній пророк Єремія, оплакував недолю народу, що став для нього рідним: “О бідний український народе! О, бідна Галичина! То є таємниця!”. Однак, за мить, поглядом віри бачить майбуття і додає, натхнений пророчим духом: “Господь відновить кожен монастир, і нашим Отцям буде відкрите велике поле євангелізації, тому що українська і російська мови є дуже схожі” [44].

Щасливі ми сьогодні, що стали свідками сповнення цього пророцтва. Господь нам повернув монастирі, Господь відновлює наші спільноти. Але водночас, мабуть уже в котре, устами наших попередників кличе рушати на місійне діло. Схід – український, і не тільки, чекає на Боже Слово. Світло віри, що має надійти зі Сходу [45], потрібно спершу запалити гарячим словом проповіді. Нехай у цьому ділі нашими натхненниками та заступниками будуть всі ті, що випередили нас у вірі і є прославлені перед Богом і перед своїм народом.

1. Оригінал листа знаходиться в Архіві Йорктонської Провінції ЧНІ (далі – АЙПЧНІ).
2. Многоє у Него ізбавленіє” – гасло, зачерпнуте з Пс. 130, яке знаходиться на гербі Редемптористів.
3. Звіт до настоятелів даний Преп. Отцем Деляре, в: Генеральний Архів ЧНІ, Збірка документів щодо заснування східної вітки ЧНІ на Україні бельгійськими Отцями Редемптористами, Рим 2000-2002 (далі - Збірка документів), 10.
4. Віце-Провінція ЧНІ на Східній Галичині, в: Збірка документів, 87.
5. Нашому Високопреподобнішому Отцю П. Мурай, Архимандритові ЧНІ, в: Збірка документів, 25.
6. Звіт до настоятелів даний Преп. Отцем Деляре, в: Збірка документів, 9-10.
7. В цьому контексті можемо розуміти радість о. Й. Схрейверса, який після кількох місяців перебування в Галичині написав о. Архимандритові такі слова: “Я щодень молюсь за Вас, і то через нашу укр. св. Літургію та наш (підкр. – Б.Д.) укр. молитвослов. Приблизно від двох тижнів я є в дійсності український священик”. – Лист о. Схрайверса до Вис. Преп. о. Архимандрита, в: Збірка документів, 55.
8. Віце-Провінція ЧНІ на Східній Галичині, в: Збірка документів, 86-87.
9.Там же, 12.
10.Там же.
11.Варто згадати хоча б лист Ван дер Стретена від 17 травня 1913 року до тодішнього Генерального Консультора о. Тер Хаара, в якому автор ділиться своїми побоюваннями щодо свого місця в майбутній місії бельгійських Редемптористів в Галичині: “... цієї ночі я не закривав очей, стривожений постійною думкою, що в Галичині я буду, мабуть, тягарем для співбратів. Оскільки скоро матиму 52 роки, зрозумійте, що слабості, які до сих пір мене оминали, пригнітять мене, так, як вони пригнічують усіх смертних. Зрештою, минулого року я мав симптом близької смерті. Я запитую себе також, чи в моєму віці я ще зможу оволодіти тією мовою, настільки складною. Я навіть запитую себе з тривогою, чи зможу запізнатись з обрядом. ... До цього часу моя номінація не була підтверджена Вис. Преп. Отцем, не є офіційною, і отже не повинна сильно розголошуватись; зрештою, через любов до Христа, я перенесу невеликі насмішки, до яких долучилися, як належить, співбраття. Однак, якщо не вважаєте за належне, я піду на своє місце повен довір’я на Боже Провидіння”. – Збірка документів, 39-40.
12. Пор. Я. Левицький, Мої спомини про ОО. Редемптористів, в: Ювілейна Книга ОО. Редемптористів Східного Обряду 1906-1956, Йорктон 1956 (далі - Ювілейна Книга), 313-319.330.
13.Подвижники Чину Найсвятішого Ізбавителя в Україні. Книга 2, Монастир Успення Пресвятої Богородиці, Тернопіль 2002, машинопис, (далі Подвижники 2) 122.
14 ..Подвижники 2, 135.
15. Подвижники 2, 148.
16. Пор. Ювілейна Книга, 319-320.
17. АЙПЧНІ, Інформації о. Стефана Вівчарука з дня 25-го грудня 1961 р., 2.
18. Пор. N. Londoño, . Duchowo?? i mistyka misjonarza, w: Homo Dei 2 (247) 1998, 76.
19. Тут варто лиш згадати обітницю щодо нього, яку наш праведник, маючи 18 років, отримав з уст Пресвятої Богородиці, яка сказала йому, що після смерті піде просто до Раю, якщо в своєму житті віддалить від свого серця будь-яке прив’язання до створених речей. Про це о. Йосиф особисто розповідав своєму співвітчизникові бр. Вінкентієві Гендріху та монахині М. Францисці з монастиря Пульхрипратів. Прибувши на вкраїнську землю, о. Схрейверс удостоївся також містичного видіння Ангела України, який з’явився йому в Унівському монастирі та заповідав майбутнє українського народу.
20. Пор. . Преп. о. Йосиф Схрайверс (1876-1945), в: Збірка документів, 42-44.
21. Подвижники Чину Найсвятішого Ізбавителя в Україні, Монастир Успення Пресвятої Богородиці, Тернопіль 2002 (далі – Подвижники 1), машинопис, 100.
22. Пор. Інформатор № 2, . Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії (1 Кор. 9, 16) , Генеральний Уряд ЧНІ, Рим 1998, 29.
23. Блаженні священномученики Редемптористи Львівської Провінції Чину Найсвятійшого Ізбавителя, . Львів 2001, 15-16.
24. Пор. П. Вус, . Редемптористська духовність в житті о. Василя Михайлюка ЧНІ, в: Редемптористська духовність в житті та діяльності наших співбратів, Львів 2002, машинопис, 8-9.
25. Пор. С. Бахталовський, . Василь Всеволод Величковський, єпископ-ісповідник, Йорктон 1975, 113-114
26. Подвижники 2, 123.
27. Пор. С. Бахталовський, 98-99.
28. Від відправи чи участі у Службі Божій могла звільнити практично тільки смерть. Знаменним під тим оглядом є приклад о. Альберта Дельфоржа. Отож, одного разу брат-студент прийшов до каплиці по Службі Божій і просив отця, щоб уділив йому Святе Причастя. – Де Ви були раніше? – запитав отець. – Хворів. – А тепер вже не хворі? – відказав отець і продовжив: - Якщо Дельфорж не прийшов зранку на Службу Божу, то знайте, що він сьогодні помирає. Немає більшої цінності на землі як Служба Божа. Якби всі люди на землі молились, клячачи, то їх молитва не зрівнялась би з однією Службою Божою. – Подвижники 1, 67. Пізніше цю вірність у відправі Служби Божої спостерігатимемо в багатьох Редемптористів, які навіть у тюрмах намагатимуться не занедбувати Євхаристії. О. Винницький відправляв Службу Божу в тюрмі таємно, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний посуд, а футляр від окулярів як дароносиця. – Пор. Подвижники 2, 121. Владика Миколай Чарнецький використовував замість чаші звичайну ложку, а вл. Величковський послуговувався кришкою від консерви, і ця бляшка, як це сказав Митрополит Германюк у своїй промові 2 липня 1972 року, то була і його чаша і дискос і його престіл і його церква; такий храм Божий, така віра, то Церква, якої не знищить ні Москва, ні жадне насилля, якої не замкне жадна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа”. - С. Бахталовський, 18.
29. Пор. В. Маланчук, М. Щудло, . Богословські Студії Отців Редемптористів, в: Ювілейна Книга, 277.
30. V. Sterniuk, . Zeugen in Zeiten der Verfolgung, в: Heute Redemptorist sein. Zeugnisse eines Charismas, Bonn 1997, 325.
31. Пор. Я. Левицький, . Мої спомини про ОО. Редемптористів, в: Ювілейна Книга, 310-312.
32. Ювілейна Книга, 321-322.
33. G. Mattei, . Ucraina terra di martiri. L’eroica testimonianza dei beati proclamati da Giovanni Paolo II a Lviv durante lo storico pellegrinaggio, Citta del Vaticano 2002, 153.
34. Пор. К. Лабінська, . Дивен Бог у святих Своїх, Львів 2001, 35-36.
35. Б. Мірус, . Спогади артиста, Тернопіль 2000, 128.
36. Ювілейна Книга, 31.
37. Преп. о. Йосиф Схрайверс, в: Збірка документів, 45.
38. Пор. G. Mattei, 139.
39. H. von Campenhausen, Das Martyrium in der Mission, в: Die alte Kirche, München 1974, 71.
40. Б. Дзюрах, Місія мучеництва в Церкві в світлі життя і смерті бл. свщм. Миколая Чарнецького. Доповідь виголошена на урочистій Академії, присвяченій пам’яті блаженного священномученика Миколая Чарнецького, в м. Городенка 6 жовтня 2002 року Божог о, машинопис, 1-2.
41. Проповідь Його Святості Івана-Павла ІІ під час Святої Літургії у візантійсько-українському обряді, що відбулася на іподромі, Львів 27 червня 2001 року Божого.
42. АЙПЧНІ, Лист о. Гр. Шишковича з Вінніпегу до о. Р. Костенобля в Брюсселі, з 1959 року.
43. Проповідь Його Святості Івана-Павла ІІ під час Святої Літургії у візантійсько-українському обряді, що відбулася на іподромі, Львів 27 червня 2001 року Божого.
44. Преп. о. Йосиф Схрайверс (1876-1945), в: Збірка документів, 43.
45. Пор. Світло Сходу. Апостольський Лист Римського Архієрея Івана Павла ІІ до єпископати, духовенства і вірних з нагоди сотої річниці Листа папи Льва ХІІІ “Гідність східних” . Ватикан, 2 травня 1995.

Фото-архів ЧНІ
1) Митрополит Андрей на святкуванні 25-ліття заснування української гілки ЧНІ,
2) 95-річний брат Василь Стець (світлина 2003 року),
3) Отці та брати ЧНІ на місії у в'язниці