Та, що малює голкою і нитками

А точніше було б сказати - пише голкою і нитками історію православ'я. Вона - унікальна жінка: вишивальниця ікон, неповторна чернігівка з рідкісним для цієї місцевості ім'ям Агнеса.

Професор Київської Духовної Академії УПЦ КП та Українського Вільного Університету в Мюнхені, знаний Дмитро Степовик про неї і її роботи відгукнувся так: "Ця праця - втілена молитва. Це рідкісне мистецтво… У Вас є відчуття іконографічної ідентичності і техніки". А на відкритті виставки вишиваних ікон чернігівської майстрині в Національному Києво-Печерському заповіднику він назвав Агнесу Денисівну Ляшенко послідовницею священика Дмитра Блажейовського - відомого в християнському світі дослідника української Церкви, що мешкає в Римі і є визнаним авторитетом у справі вишивання ікон та створення схем для цього. Отець Блажейовський одного осіннього дня особисто навідався до пані Агнеси в гості. Вона прийняла його у себе вдома, показала свої роботи. Відбулася тривала бесіда двох непересічних особистостей, після якої священик подарував Агнесі Денисівні альбом своїх схем для вишивання ікон. І якраз тут доречно зазначити, що чернігівська майстриня ні в кого ніколи не вчилася і нікого не наслідує. Основою її робіт є власне світосприйняття і власні спостереження. Десять років тому фармацевт Агнеса Ляшенко після 35 років роботи на різних посадах у системі аптекоуправління вийшла на пенсію. Вона каже, що відчувала попереду свій зоряний час, коли зреалізує своє призначення на землі. Мало хто вірив, що жінка дійсно мріє про пенсійний вік, якого більшість людей страшиться. Проте пані Агнеса не лишилася на роботі жодного зайвого дня - була переконана, що друга частина її життя буде дивовижною: їй не давав спокою давній намір взятися за вишивання ікон. Портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Лесі Українки вона вже вишила, а пейзажі нитками на полотні вміла створювати ще у студентські роки, навчаючись у Ленінградському хіміко-фармацевтичному інституті. Ні атеїстична ідеологія радянської школи, ні подальше інститутське виховання в матеріалістичному дусі не змогли знищити в цій душі божественного прагнення неба, святості і душевного спокою, притаманного лише віруючій людині. Її завжди вабили православні піснеспіви і церковна атмосфера рідного Чернігова і Києва. От тільки ікони в окладах, здавалося, задихалися від нестачі простору… Дивовижно, але у ній проявилася традиційна українська філософія - спроба осягнути себе в безмежному Всесвіті. Як і в часи козаччини, сучасний творець ікон дещо відступає від церковних канонів і наділяє лики Божої Mатері рисами українських жінок. В обрамленнях святих та євангельських сюжетів вишивальниця використовує орнаменти, які жодного разу не повторюються. Так українці доби бароко, сповідуючи ідею краси, а не користі, в прикрасах житла, церков, ікон використовували подібні орнаменти. Пані Агнеса каже, що хотіла б осягнути розумом те, що вирує в ній поза свідомістю. Отож Агнеса Денисівна, полишивши в минулому роботу, почала спілкуватися зі священиком, багато читала і обдумувала свої ідеї, консультувалася з мистецтвознавцями, бо справа життя потребувала повної віддачі. А коли відчула себе готовою, помолилася: "Господи, прошу, благослови…" Першою вишитою Агнесою Денисівною іконою стала народна чудотворна ікона Любецької Божої Mатері, що була їй до вподоби: надто дивовижні очі дивляться на нас через віки - вишивальниці здається, що невідомий іконописець був закоханий у свою роботу. Наступними її роботами на полотні стали зображення перших хрестителів землі Руської - Аскольда, Ольги, Володимира. До речі, образи чомусь не дуже популярні, навіть рідкісні, а від того ще цінніші. Де брала вишивальниця їхні портрети? Шукала і знаходила репродукції в різних книжках та журналах, а деякі створювала за описами і з власної уяви. Як, наприклад, свою покровительку, святу Агнесу.
Створивши давно задумані образи, пані Агнеса захотіла увічнити вишивкою образи знаменитих ченців Києво-Печерської Лаври - святого Антонія, іконописця Алімпія, лікаря Агапіта, літописця Нестора. Оскільки Чернігово-Сіверська земля така ж багата історичними постатями, як і Київська, то натхненно вишила портрети чернігівських святих - Михайла і Федора, Феодосія Чернігівського. Є серед ікон і лики Бориса та Гліба, Петра Могили. Та окремо треба сказати про Богородичну тематику. Агнеса Денисівна прагне створити образи всіх чудотворних ікон Божої Mатері, які відомі на землі Чернігівській. З 17-ти шість вона вже вишила: це згадана Любецька, Іржавецька, Домницька, Єлецька, Троїцько-Іллінська, Рудненська. Усі вони мають дивовижно виразні очі, живі, теплі і світлі. Важко повірити, що їх не написано фарбами, а вишито напівхрестиком бавовняними, синтетичними і вовняними нитками з тонкими майстерними вкрапленнями техніки гладь. Часто вишивальниця використовувала для оздоблення бісер, а рік тому спробувала вишивати лики тільки бісером. Тепер у неї є дев'ять бісерних ікон під склом. А вишитих нитками - 44, якщо не рахувати подарованих. На одній із виставок майстрині, яких відбулося вже понад 20, ніжинський художник Микола Шуст був вражений тим, як можна передати своє бачення зображення не фарбами, а нитками. На його думку, це робити значно складніше. "Дивовижно, - розповідає пані Агнеса, - але навчати когось цій справі я не вмію. Приходять і приїжджають до мене жінки місцеві і з інших областей України, я їм показую, як вишивати, розповідаю про канонічні вимоги до ікон, даю схеми Блажейовського, але своїх схем не маю лише контури на папері чи тканині, клітинки також не рахую. Потрібно відчувати душею. На одну ікону Агнеса Денисівна витрачає понад місяць часу, як правило, восени і взимку, вишиваючи щоденно, практично не відриваючись від роботи. Буває, що доводиться перешивати, якщо є відчуття незадоволеності роботою, але незакінчених ікон не має. Принципово свої ікони не продає, лише іноді дарує: онукам на пам'ять, друзям, у монастир або церкву. Вважає, що виставляти на огляд ікони не правильно - треба, щоб люди до ікон ходили, а не навпаки, але що робити - такий час, треба відроджувати духовність. Тому не освячує ті, які возить у валізах по різних містах і містечках України, запалюючи таким чином у душах співвітчизників вогники віри і прагнення неба. У Києві, наприклад, її персональні виставки спричиняють справжнє паломництво, до її скромної оселі часто приїздять бажаючі навчитися і вдячні учениці, хоча офіційного визнання на зразок звання "Народної майстрині" вона не має. Очевидно, шкодує часу і зусиль на збір відповідних паперів і "просування" їх чиновними коридорами. Нею рухає також мрія залишити рідному Чернігову після
себе добру пам'ять.
Люба Потапенко, Чернігів - січень, 2003