Небезпека, яка завжди поряд

Ми працюємо більшу частину свого життя, тому кожен намагається обрати ту професію, де зможе себе реалізувати і почуватися впевнено. Хтось обирає свою майбутню роботу, прислуховуючись до думки батьків, дехто марить нею з дитинства, а ще когось підштовхує до вибору страх.

Так склалася доля Олени Ковальчук, керівника проекту боротьби з туберкульозом організації «Салюс». Цей страх перед туберкульозом ще тоді маленькій дівчинці, «прищепила» бабуся, яка народилася у 20-ті роки ХХ століття. В цей період була епідемія туберкульозу, яка і призвела до страхів у бабусі, які пізніше успадкувала і її онука.

Тримала в руках гроші – помий руки, їхала в громадському транспорті – помий рук, все зводилось до дотримання простих правил гігієни. Ще одним законом у цьому домі було вологе прибирання, адже бактерії туберкульозу найкраще зберігаються власне у пилюці.

Олена Ковальчук весь час зіштовхується зі своїм страхом, переборюючи його, йде на акції і працює з людьми, які є в групі ризику щодо захворювання на туберкульоз.

Пані Олена розповідає, що особливо страшно на акціях, де є прямий контакт з хворими. Але такі акції проводяться на свіжому повітрі, де бактерії й розвіюються. Користуватись масками у цих випадках немає сенсу – вони не допомагають. Краще, якщо маску одягне хворий, тоді у повітря потрапляє менший відсоток бактерій.

При контакті з хворими на туберкульоз можна користуватись спеціальними масками з гепанаповнювачами, проте на акціях їх не використовують. Пані Олена пояснює це так: «Люди приходять туди з довірою, надією. А як вони подивляться на те, що ми у масках? Це може мати негативну реакцію».

Серед найбільших груп ризику є безхатченки, ВІЛ-інфіковані, люди з місць позбавлення волі, наркомани. Проте, якщо у наркомана є СНІД, то майже 100%, що він теж хворітиме туберкульозом. Спочатку люди, які належать до цих чотирьох груп, потрапляють в благодійні організації, які займаються їхніми проблемами. Наприклад, в громадській організації «Оселі», яка опікується безхатченками, вони можуть переночувати, але щоб там залишитись, потрібно мати довідку про те, що у людини нема туберкульозу.

Як розповідає Олена Ковальчук, деякі клієнти приносять «липові» довідки, наприклад без прізвища пацієнта. На таких довідках є печатка поліклініки і лікаря, але шукати винних вона не хоче. Жінка каже, що вірить, що таке халатне відношення до роботи пізніше буде покарано. Також має надію, що безпритульні куплять довідку раз, другий, а на третій все-таки зроблять флюорографію.

Паличку Коха, збудник туберкульозу, мають близько 90% населення у віці старше 14 років. Найкращими умовами для туберкульозу є закриті, не провітрювані приміщення, при підвищеній вологості. Вищим є ризик того, що діти-школярі швидше можуть заразитися цим захворюванням, ніж, скажімо, діти ромської національності, які мають сильніший імунітет і більше часу проводять на свіжому повітрі.

Найбільшу небезпеку, як не дивно, несуть заражені люди, які плюють на вулиці. Мокротиння висихає, змішується з пилом і розноситься вулицями міста. Мікобактерія туберкульозу стає доступною кожному.

Серед дітей вулиці заходи з визначення їхнього стану здоров’я не проводяться. Причина тут суто законодавча. До 14 років такі заходи повинні проводитися лише з дозволу батьків або опікунів, яких у цих дітей нема. Плюсом у цій ситуації є те, що зменшили вік, колись цей закон стосувався дітей віком до 16 років.

Робота з клієнтами благодійних організацій, що займаються інфекційно хворими людьми, є важкою і інколи цілком непередбачуваною. Історія кожної хворої на туберкульоз людини є унікальною. Дехто прагне вилікуватись і активно допомагає лікарям, а дехто лікується, але виздоровлювати не хоче, адже тоді втратить інвалідність. Як розповіла пані Олена, скоро мають бути внесені зміни до цього закону, і якщо людина без поважних причин перерве лікування, то інвалідність у неї заберуть. Серед клієнтів організації «Салюс» була дівчина-наркоманка, яка мала туберкульоз. Вона хотіла вилікуватись, і її помістили в лікарню. Але в період ломки, вона втекла з лікарні. Її шукали по всіх сусідніх селах того районного містечка, де вона лікувалась. Зараз вона продовжує лікування. Також є чоловік, який недавно повернувся з місць позбавлення волі, він активно бореться зі своєю недугою, розуміючи, що несе небезпеку оточуючим людям.

У таких організацій виникають проблеми не лише з самими хворими, а з медичними закладами: одному з хворих-безхатченків не захотіли робити флюорографію, бо їх приходить дуже багато. Тому в організаціях працюють адвокати, які допомагають у вирішенні таких проблем.

Проблемою туберкульозу занепокоєні і представники різних конфесій в Україні. Священик Андрій Логін, керівник Комісії УГКЦ у справах душпастирства у сфері охорони здоров’я, каже: «З погляду Церкви кожен християнин покликаний плекати своє здоров’я як дар Божий. Беручи до уваги проблему епідемії туберкульозу в Україні доцільним є щороку проходити належні обстеження в рамках профілактики. Дбати про елементарні заходи безпеки, які є рекомендовані: почавши від здорового способу життя».

Хоча випадки зараження туберкульозом у церкві невідомі, проте ризик все-таки є: серед великої кількості парафіян можуть бути особи з активною формою цього захворювання. У той же час Церква навчає: якщо людина хвора на туберкульоз чи подібні інфекційні захворювання, їй потрібно лікуватися вдома або в лікарні, а не розносити інфекцію серед людей. За словами о. Андрія Логіна, хворим на туберкульоз, а особливо з відкритою формою цього захворювання, накладається моральний обов’язок максимально дотримуватися усіх заходів безпеки, щоб уникнути можливості зараження інших. Водночас, такі хворі не мають права ігнорувати свій стан здоров’я і сумлінно зобов’язані до лікування.

Загалом різні конфесії мають немалий досвід опіки над важкохворими, у т.ч. туберкульозом. Здавна при монастирях чи храмах були шпиталі, де лікували і дбали про хворих. А в часі епідемії туберкульозу такі центри ставали місцем дослівного втілення християнської любові до ближнього, нерідко ціною власного життя. О. Андрій розповів про досвід опіки над хворими на туберкульоз в лікувальній установі Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії в Тернополі, які часто жертвували своїм здоров'ям і життям. Також у міжвоєнний час були звернення до духовенства, щоби воно навчало вірних, як протидіяти цій епідемії.

Сьогодні у рамках діяльності Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та інших міжконфесійних об’єднань іде співпраця з громадськими організаціями, які займаються проблемою протидії поширенню туберкульозу. Ще у листопаді 2007 року відбулася нарада представників провідних Церков України із співголовою Міжнародної коаліції організацій «Зупинимо туберкульоз разом!», виконавчим секретарем Громадської ради з питань протидії захворюванню на туберкульоз в Україні Сергієм Борткевичем. На ній обговорювалася концепція Національної громадянської стратегії об'єднаних зусиль та відданості справі боротьби проти туберкульозу в Україні під гаслом «Від обізнаності населення, через спільні дії — до подолання епідемії туберкульозу в Україні!», яка напередодні була прийнята. На зустрічі йшлося про можливості церковних громад у заходах із профілактики туберкульозу та інших соціально небезпечних хвороб, у наданні духовної підтримки хворим, у протидії стигматизації і дискримінації хворих на туберкульоз в суспільстві, у соціальній реабілітації тощо. У підсумку було прийнято рішення розробити план спільних дій, а учасники конференції підписалися під «Декларацією об'єднаних зусиль та відданості справі боротьби проти епідемії туберкульозу в Україні».

Звичайно, що від підписання документів до дійсних дій нерідко буває тривала відстань у часі. Найчастіше релігійні організації працюють на місцевому рівні з потребуючими: в лікарнях, в’язницях, де особливо багато хворих на туберкульоз. Священнослужителі різних конфесій мають досвід капеланства у таких закладах, де ізольовано перебувають інфекційні хворі. А згадана комісія УГКЦ розробила спеціальний календар подій, під час яких рекомендує проводити різноманітні акції на парафіяльному рівні. Серед них і 24 березня – Всесвітній день боротьби з туберкульозом.

Туберкульоз тепер став проблемою не лише людей із соціальних низів. Кожен з нас є в небезпеці бути зараженим. Проте ця хвороба лікується, варто лише вчасно її діагностувати. Не можна бути байдужим до свого здоров’я. Планово кожен з нас має проходити медогляд (флюорографію), проте часто ми, за браком часу, сунемо медсестрі кілька гривень і все готово – на папері ми здорові. Але чи це того варте?

Наталя КРИТОВИЧ

Магістерська програма журналістики УКУ