«Славен єси, Боже, по всьому світу!..». Спогади Івана Гречка про різдвяні свята на рідній Гуцульщині

10 січня 2020, 13:22 | Свята і звичаї | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розпитала і записала
Ольга Хворостовська

На Йордан Іван Гречко, громадський діяч і знаний колекціонер, святкуватиме свій 91-й день народження. За життя він зібрав сотні народних і мистецьких творів, які нині вважають надзвичайною музейною цінністю. Довший час домагався створення у Львові музею приватних колекцій, однак, втративши на це надію, подарував свою збірку народного сакрального мистецтва Українському католицькому університетові. За Договором дарування збірка налічує 65 ікон на склі, 32 стародруки церковні, найстаріше – Євангеліє 1611 року, 17 предметів дерев’яної різьби та пластики, серед яких найбільше свічників та хрестів, а ще речі церковного вжитку – плащаниця та монстранція, а також твори живопису, як також ткацтво та вишивка з Покуття, Гуцульщини і Буковини, самих тільки крайок 68.

Іван Гречко. Світлина Йосифа Марухняка
Іван Гречко. Світлина Йосифа Марухняка

Свого часу Іван Гречко брав активну участь у відродженні Церкви і держави, домагався легалізації УГКЦ, був секретарем до світських справ владики Володимира Стернюка, очолював рухівську комісію свободи сумління, а у 1991 році став одним із засновників і головою Клубу греко-католицької інтелігенції.

А народився пан Іван на Гуцульщині, у крайньому перед Закарпаттям селі Надвірнянщини, згодом родина перебралася до Надвірної. Тож перед святами ми розпитали Івана Гречка про те, як святкували Різдво та інші зимові свята на його рідній Гуцульщині.

Передача колекції УКУ
Передача колекції УКУ

Хлопчиська вже по Покрові, коли вже худобу можна було пускати по городах, зачинали збиратися в якійсь хаті, повторювали коляди і вчилися ролі, як тоді казали, готували вертеп. Колись тільки хлопці були у вертепі. Навіть ангелом вибирали наймолодшого, в кого ще голос не змінився, робили з повісма волосся, вбирали в довгу льолю. Дівчата колядувати не ходили, лише маленькі на третій день попід вікнами, колядувати в хаті – то був привілей хлопців. Самі собі мусіли поробити мундури (спеціальний одяг — ред.) – царі, чорт, жовніри, жид (то не було образливе слово до приходу совітів, ми жили мирно з жидами, навіть до них з вертепом приходили, то вони дивися на то як на представлення, як на виставу, вони знали наші свята, а ми їхні). Які то були файні ті вертепи, сценарії передавали з покоління в покоління, то й ніби всі знали не тільки сюжет, а й саме цей вертеп, але яке то було цікаве і захопливе!

Тоді був поділ: чоловік робив все на подвір’ї і в стайні різав дрова, худобу обходив, на жінці була хата, кухня, діти. Хлопці допомагали татові, а дівчата мамі. То до свят ґазда мав приготувати дров, запастися паші для худоби. Серед іншого я мав допомогти нарізати січки, бо електрики не було, треба було руками крутити колесо.

А скільки то роботи мала мама (сестра в мене була, але молодша, то помагати не було кому). Хата була в нас маленька, однокімнатна, дерев’яна, з різаних плиниць. Перед святами треба було побілити хату, вимити все, перестелити ліжко, дати нової соломи, нові ліжники, верета, рушники. Та й наготувати всього мусіла і на Святий вечір, і на свята, хліба напекти…

Хліб був житній (пшениці в нас майже не сіяли), на квасному тісті, бо дріджів тоді не використовували. Таких хлібів в піч влазилося чи то сім, чи то дев’ять. Як вони пахли! І нині чую той запах.

Зраня в день Святого вечора заносили до хати деревце (ялинку), аби ся трохи вгріло, аби по хаті пішов його запах (як я був хлопцем, то ялинки якраз почали ставити в нас по хатах). Тоді ставили на місце і вбирали. Якихось прикрас на ялинку в нас не продавали, та й хто б то на них давав гроші. То ми, діти, робили їх самі з кольорового паперу, позлітки, яєчних і горіхових шкаралуп. Клей робили з муки, кольоровий папір купували в склепі (крамниці — ред.), такий досить великий аркуш коштував 1 грош. Вибирали собі колір, який хто хтів, старалися мати якнайбільше різних. Приходили ще такі самі, як я, хлопці. Складали, витинали, клеяли. Зазвичай мама на таке не дуже позволяла, але перед святами, коли було багато роботи, аби ми не докучали, віддавала нам пів стола на наші «вироби».

Як зачинало йно смеркати, починалося щось особливе, а для нас, дітей, дуже захопливе. Тато йшов до стайні, а я з ліхтарнею з ним (все мусів бути якийсь пахолок, аби присвітити). Тато давав коровам солі з руки, гладив їх дуже, називав на ім’я і приговорював до них, аби давали молока, аби не слабували, аби гадина їх не вкусила. Було то чи то якесь закляття, чи то побажання. А як з прощався з худобою, то просив, аби опівночі, як відкриється небо, вони нічого злого не казали про ґазду і ґаздиню. А тоді замикав стайню та ще закривав вхід веретою, щоби відьма туди не добралася.

По тому тато брав сокиру, такий великий топір, обходив хату навколо (а я з ним з ліхтарнею) і так валив сокирою в ті штири кути, аж ся хата трисла. І заклинав, я вже не пам’ятаю точно як, але пригадую, що запрошував мороза, злих духів, трохи чекав, а тоді казав: «Як вас нині не виджу, то дай Боже, аби м вас ніколи не видів». Тай знов гуп-гуп-гуп сокирою…

Тоді наставав час заносити «діда» — такого гарного великого снопа, то був перший сніп, якого нажали в році, що минув. Спеціально вибирали місце, де було високе жито з гарним колоссям, і там зачинали жнива. Той сніп стояв окремо в стодолі. Обійшовши хату, тато брав велику верету, а я ліхтарню і ми йшли по нього до стодоли. На порозі хати тато фест стукав у двері. Мама відкривала їх навстіж і з хати валила пара. Тато казав: «Добрий вечір, Діду! На щєстє вам, на здоровйє, абисте всі свєта щісливо обпровадили, від тепер за рік дочекали, а з року на рік та й на многії літ. Цего жичу і вінчую вас! Христос ся раждає!» А мама відповідала: «Дєкую, дєкую, дай Боже, аби і ви дочекали! Ходіт до хати!»

Тоді тато ставив його в старший тінець (головний вугол гуцульської хати). Розкладав його, щоб рівно і твердо стояв. То було якесь таке святе, таке радісне, що вже то Різдво настало. На долівці також було багато соломи. На стіл стелили сіно, накривали гарним веретом, а на кожен ріг клали по головці часнику і по пару монет. Як занесли «діда» то вже ставили на стіл наїдки. Ставили миску і для померлих, просили і їх на вечерю, згадували їх в розмові на вечері.

Інсталяція Гуцульський різдвяний стіл. Світлина зі сайту Фотографії старого Львова
Гуцульський різдвяний стіл. Виставка у Національному музеї у Львові. Світлина зі сайту Фотографії старого Львова

Перед самою вечерею всі ставали молитися. Тато, як засвітив велику запашну воскову свічку, проказував молитву, всі за ним повторювали потиху. Свічку втикали у круглий хліб. На Святий вечір на край стола ставили три хліби, на них два, а один зверху, в ньому була свічка. Тих хлібів на вечері не краяли, краяли інший. Перед тим, як надкраяти хліб, його обов’язково перехрещували і цілували. По молитві тато казав: «Гай діти, цалуйте маму в руку, що вам таку вечеру файну нарихтувала, та що вас цілий рік терпит та обходит». Ми тихонько поопускали голови, бо тато наказуют, і до мами. «Абисте маму слухали!». Відтак тато маму поздовляє та дякує ґаздині, що «цілий рік хату провадит добре та господарку, та дітей обходит». Якось так вміли добре в ті свята пошанувати одні других, злагіднити навіть якісь нестачі чи сварки. Все стихомирювалися, бо то свята!

Також засвічували велику нафтову лямпу, в яку вставлялося з нагоди свят широкий ґніт, то в хаті було так ясно. А для того вдень ту лямпу добре витирали, щоб на ній не було бруду, напуцовували дзеркало, яке розбивало і розсіювало світло, а як була умбра (такий великий таріль, зі свічечками, образками, якимись косичками), то здавалося, як в небі! На блят в кухні кидали трошки ладану і такий запах був хаті святочний!

Кутю робили з пшениці, навіть не опиханої (в нас того чомусь не знали) просто на ніч намочували пшеницю, а тоді довго варили на кухні. І до тої звареної пшениці додавали меду, і більше нічого. Маку не давали, а саме слово боронь Боже було вимовити, казали «зернєта» або «той дурний». Пізніше ставили мак в окремій мищині, але його брали хіба діти, але спершу мали скуштувати тої традиційної куті. Кутю всі їли з одної миски, решту страв – кожен зі своєї. Першу ложку куті тато підкидав до стелі, якщо добре пригадую, то казав: «Господи Боже, зароди».

Робили пироги (вареники) «з зернєтами» (з маком), вони були солодкі, і з висмаженої садовини, щось подібне на повидло зі сушениць. Ще робили пироги з оселедцем також дуже добрі, їх робили тільки на Святий вечір, купували в склепі «смальцьові» оселедці, вимочували їх, заправляли смаженою на олії цибулею, додавали перцю. З квашеної капусти робили пироги. Поливали олієм (олія холодного віджиму), то не то, що склепова «олія». Який той олій був добрий – конопляний, трошки зеленкуватий, запашний, його привозили десь з Городенки. Такі добрі були ті пироги, що я дотепер той смак чую. Ще робили з цибулі, грубо покраяної. Варили капусту з горохом, така густа страва була. З рідких страв до вечері часом робили тісто на горосі: розварювали горох (а може й перетирали) на таку поливку і тісто домашнє замішували, розтачували на такі великі варениці, краяли їх і висушували то тісто, замащували олієм. Робили запражку (підлива, заправлена підсмаженою мукою) з грибів. Голубці робили з рижу (рису) і сушених сливок, трошки підсолоджені, і з гречки були голубці. Оселедець давали до вечері, але якось його не готували спеціально. З сушениць варили компот. Пампухи смажили на олії «пусті» (без начинки), але як ми ся ними тішили. Яке то все було добре, яке смачне і пахуче. Може тому, що постили всі — і дорослі, і діти. Не могли тої вечері дочекатися.

По вечері знов цілували маму в руку і дякували за вечерю. І тата також цілували в руку, тато клав руку дитині на голову і благословив. Зачинали колядувати з «Бог предвічний», тоді «Нова радість», але на іншу мелодію, ще коляди, що були в кантичці, то вже більше молодію. На час свят, починаючи від 6 січня, не можна було сваритися, клясти, пльоткувати, казати щось недоброго. Навіть як хтось мав великий гнів чи жаль до когось, то на свята то треба було забути. Перед Різдвом всі сповідалися.

Царі і паяци, виготовлені І.Гречком. Фото з книжки

Відтак у хаті лишалися хіба старі, молоді йшли надвір – колядувати, дуріти, робили вертепи. Найперше йшли до родичів: діда-баби, які жили з кимось іншим. Обов’язково цілували бабу в руку, а баба діставала з кишені 5 грош. Дідо цілував в голову. Не так ходило в тих 5 грош, як в те, що там мене чекали: баба усміхнена і дідо: «Ти не змерз? Вважей, аби с вуха не відморозив» (бо на голові була корона, я був за одного з царів). Дітям за коляду давали 5 грошів, а хто не мав чим дати коляду, то гасив світло і колядники вже знали, що їх не потребують. Кожен кут мав свій гурт, якщо серед колядників був племінник чи похресник, то в тій хаті особливо готувалися, файно дякували. За 5 грошів можна було купити в склепі булку-кайзерку, або 5 цукерків. Похресникам чи племінникам часом давали і 10 грошів.

На Різдво вдосвіта всі йшли до церкви.  Спочатку була всеношна, а тоді Служба Божа. То затягало майже до полудня, бо правилося тоді довго, ще була церковна коляда. Але ніхто не смів вийти з церкви і квапитися додому, люди збиралися гуртами: чоловіки про своє мовили, про господарку, про войну, про політику, жінки собі про своє. І так поволі йшли додому, розмовляючи.

Спершу їли трошки куті, а тоді вже мама давала борщу гарячого, доброго такого, масного. Їли і то, що лишилося з вечері. По тому була печеня – м'ясо з цибулею, часником і корінням, що мліло в печі ще з-перед вечері. Його готували багато, але і їли довго, кілька днів. Кишку пекли – з гречкою, мандибуркою (картоплею), крові додавали, заправляли цибулею, салом. Чи то було таке добре, що ми були такі того голодні, але як то все смакувало. З солодкого пекли медівники і крухі пляцки на пательні.

Пляшку горілки як купили перед Святим вечором, то вистачало цілі свята, ще й на запусти лишалося, і не все на запустах допивали її, ще на натиранє або умшляк (компрес) лишалося.

Гуцульська шопка. Світлина Галини Терещук
Гуцульська шопка з колекції Національного музею у Львові. Світлина Галини Терещук

По полудню збиралося братство, людей 20, і йшли колядувати по ґаздах. Вів їх «береза». Він, повіншувавши, перед тим як вийти з хати, оголошував, скільки грошей дав за коляду господар, щоб не було якого шахрайства. Наколядоване ділили на три «купки» — на церкву, на Просвіту й українські організації, в тому числі й підпільні, а також щось було для самих колядників. На Василія в церкві виголошували скільки заколядували, але не те, що йшло на підпільні організації чи пізніше на УПА, про то знав тільки «береза».

Вінчували так, як я вже казав: «На щєстє вам, на здоровйє, абисте всі свєта щісливо обпровадили, від тепер за рік дочекали, а з року на рік та й на многії літ. Цего жичу і вінчую вас! Христос ся раждає!». А ті відповідали: «Дєкуєм, дєкуєм! Аби й ви дочекали, аби не було в вас в хаті якої прички не було, аби хороба втікала, аби маржинка ваша хиснувала, аби плодиласє, аби овечки ваші шинувалисє». То, з чого жили, то згадували і взаємно бажали собі.

На другий день свят йшли по родині. Боронь Боже, було когось забути, то потому дуже ганили: «Не моглись те до мене прийти на свєта, я сє так нарихтувала, встидабисти». Або запрягали коні та їхали до фамілії, десь туди в гори. І там вже, як кажуть, гуцули, набувалися. З колядами, з вертепниками. Коляди там завсім інакші — мають свої слова і свої мелодії, такі скочні. Їх колядували тільки гуцулам, бо тим, на кого казали «лєнка», тобто зайда, то йому колядували ті церковні коляди, що були в кантичках. Ті коляди були дуже довгі, там кожен був згаданий. Одна з них починалася:

Славен єс Боже по всьому світу, ой дай Боже.
Ми до вас прийшли колєдувати,
Файної пісни вам заспівати...

Або:

«Ци дома дома господар дома…»

Знали, хто як називається, кожному співали таке доречне. Були навіть коляди тим, хто вмер того року. Та коляда оповідала, що то був за чоловік (жінка, дитина) той померлий. То був такий собі «некролог», як би нині сказали. «Береза» мав список тих, хто вмер того року, і відповідно готував колядників, де і що мають співати.

На третій день, на Стефана, не колядували, хіба дівчата попід вікна, а співали спеціальні пісні, як-от «Страданія мученика Стефана прославляймо» і ще якісь. По Стефані виносили солому з хати. А діда виносили вже по Йордані, перевесло знімали і спалювали на дворі, а самого снопа молотили. Те зерно додавали по трошки до засівного, щоб було на кожну нивку. Бо то ніби посвячене.

13 січня було «маланкованє». Збиралася молодь, перебиралися на жида, на цигана, але тільки хлопці. Дівчата йшли вбрані святочно, й можна сказати асистували. Ходили по хатах, а на подяку отримували дрібні монети. До того були свої коляди.

Наша Маланка качурів пасла,
поки вечірня зоря не згасла.
А пасучи, ізгубила, шукаючи, заблудила.
Виблудила в чисте поле,
а там Василь плугом оре…

Або ще:

Гей попід гірку, попід дібрівку, дай Боже,
там оре плужок дрібненький лужок, дай Боже!
За плужком ходить синчик Васильчик, дай Боже!..

Вечері на Маланки не було, Новий рік ніхто не зустрічав. Зранку йшли до церкви. Служба була довга, бо священик здавав звіт про життя парохії: який був дохід, який розхід, скільки ся вродило, скільки вмерло, скільки шлюбів…. А де був Василь, то вранці туди приходили «з Василієм», збиралися хлопці і молоді ґазди. Були такі файні співи для Василів, але чи був сценарій, то не пригадаю. А маленькі хлопчики з досвітку бігали посівати. Найперше йшли до родини, до нанашків (хресних батьків), а тоді вже по сусідах. Також мали з того пару монет.

Дівки на Новий рік багато ворожили, віддасться чи ні, а старі визначали який буде врожай, яка буде погода, що сіяти і коли. І дуже то пильнували і шанували. То їм давало якусь певність в достатку на майбутній рік.

На Другий святий вечір (часом його називали щедрим) було майже все так, як на перший: старалися мати ті самі страви, але вже так побожно до них не відносилися. Обходили худобу, закривали вхід до стайні веретою, а перед тим тато приносили воду з церкви і віншували, то було таке довге побажання здоров’я, врожаю, достатку, спокою в родині, а дітям було наказування шанувати неню і цалувати в руку. По вечері дівки знов ворожили, бо підходили м’ясниці – час весіль, кожен свого визирав. Я то не дуже пам’ятаю як, бо сестра була ще мала, а інших дівчат в нас не було.

Замішували тісто і виліплювали хрести (такі об’ємні), а як кропили обійстя свяченою водою, то приклеювали їх надо дверми, на брамі, закосичували барвінком. На Йордан йшли до церкви, святили воду на ріці, але в ополонку ніхто не скакав, того не було. То пізніше пішла та фраєрська мода, але було велике відчуття свята, якогось внутрішнього очищення, освячення.

Вже по коляді, перед Стрітенням, колядники робили собі «бай». Збиралися в якійсь хаті на забаву, кожен щось приносив з собою і «набувалися» — співали, жартували, бавилися…

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Nic21 | 18 січня 2020, 16:19

      Забув піп, Заповідь Божу "Не кради!", а злодіїв до Раю не пускають! А ще матюкався, як урка.

    • fedirtsiv | 18 січня 2020, 01:39

      Треба таки поступово просувати важливість зміни календаря. Готувати суспільство і аргументувати потрібність цих змін. Добре, що такі кроки у цій статті якісно зроблені. Велике спасибі. І не спимо

    • velovs@ukr.net | 17 січня 2020, 20:34

      Ось, наприклад, були ж серед них отакі видатні й широко відомі та високоосвічені священнослужителі і душпастирі-інтелектуали, як ті ж протоієрей Олександр МЕНЬ чи митрополит Антоній СУРОЗЬКИЙ... :)

    • velovs@ukr.net | 17 січня 2020, 18:50

      Знову тут піднімається це "календарне питання"!!! Складається таке враження, що КОМУСЬ дуже вигідно й потрібно постійно і повсякчас - і, причому, часто-густо просто ШТУЧНО, чи не на рівному

    • velovs@ukr.net | 17 січня 2020, 18:39

      Так що: ВСІ "московські попи" такі? Чи серед них - все-таки - є і якась кількість правдивих "слуг Божих"? :)

    Популярні статті місяця