Кшиштоф ЗАНУССІ: А що після нього залишилося?
Чи варто задавати таке питання? Історичні судження можуть змінюватися і ніколи не є остаточними. Ми радо формулюємо їх на круглі ювілеї, які також не мають об’єктивного значення.
Що залишиться після Йоана Павла ІІ із перспективи століття від дня його народження? Відповіді можуть бути різними, залежно від того, чи ми дивимось очима його земляків-поляків, чи одновірців, католиків, чи християн, чи визначаємо його як державного діяча, політика чи філософа.
Моя власна точка зору як митця-католика, а також колишнього студента точних наук, змушує мене поставити на перший план той факт, що понтифікат Йоана Павла II відкрив католицизм на майбутнє, стишив ноту ностальгії, що бриніла у Церкві ще із тих часів, коли вона мала світську потужність. Цей Папа зробив ставку на молодь. В епоху споживацтва він ставив на юнацький ідеалізм. Тих, що сумнівалися, він намагався переконати у тому, що духовність прогресивна. Водночас він звернувся зі своїм посланням до цілої сучасності, а не лише до переконаних, зміцнив діалог з невіруючими та вийшов назустріч іншим вірам. Пам’ятна зустріч в Ассізі, що викликала суперечки в Католицькій Церкві, стала проривом в історії християнства. Такими ж треба запам’ятати відвідини римської синагоги та глибоку відкритість на юдаїзм.
Так само переломним було покаяння католиків та відкрите визнання провин, які вони вчинили в ім'я Бога.
Як митець, я повинен пам’ятати зусилля Йоана Павла ІІ щодо подолання розколу між Церквою та культурою. Йоан Павло ІІ починав як митець, він був актором, драматургом і поетом. Він залишався поетом до кінця життя, опублікувавши неззадовго до смерті поему «Римський триптих». Можна (як це легковажно вчинив філософ Слотердайк) заперечувати велич цієї поезії, але я думаю, що в такому судженні є більше помсти, ніж об’єктивності.
Йоан Павло II скористався мовою мистецтва тоді, коли мова енциклік себе вичерпала. Це теж може бути доказом того, наскільки серйозно Папа ставився до культури. Він висловив це своїм гучним листом до митців, а також рішенням про створення Папської ради з питань культури. Будучи першим не італійцем за чотириста років на Петровому престолі, Йоан Павло II багато зробив у надзвичайно важкому процесі подолання італоцентризму, євроцентризму та замикання католицизму виключно у західному колі. Він не був великим адміністратором і будучи свідомим цього не робив спроб глибоко реорганізувати Римську курію, але змусив її своїми подорожами вийти за стіни Ватикану.
Світська суспільна думка, зазвичай починає оцінку цього понтифікату від заслуги політичного походження, якою був внесок Папи у практично безкровний демонтаж комунізму. Це беззаперечна заслуга, проте сьогодні, після стількох років, найбільш очевидним є факт, що комунізм вже не мав жодного потенціалу, жодної вагомої сили тяжіння, він був глибоко вкорінений у минулому столітті, це була безплідна ідеологія і Йоан Павло II розумів це краще за багатьох західних політиків.
При нагоді ювілеїв не прийнято говорити про помилки, хоча людина, що діє у публічному просторі, має їх чимало. Сьогодні, після стількох років, найчастіше чую закиди щодо призначень, які робив Папа, та його надмірної довіри, якою обдаровував своїх номінантів. Багато закидів мають підстави, проте дивлячись із польської перспективи, бачу одне суб’єктивне виправдання для людини, якій протягом багатьох років єпископського служіння в комуністичній країні постійно доводилося мати справу із різного роду фальшивками (тоді ще не існувало терміну “фейкові новини”) про себе та інших шляхетних людей у служінні польській Церкві. Саме проти них влада фабрикувала документи, які мали найвищі ознаки автентичності, проте були абсолютно фальшивими. Пізніше у Ватикані, коли виникали фінансові чи моральні скандали, Йаан Павло ІІ декілька разів не повірив доказам про вину, довіряючи людям, яким не можна довіряти. Коли абсолютно неформальним шляхом, через дамбу ватиканської бюрократії, до Папи дійшла звістка про те, що архиєпископ Петц розбещує семінаристів, його відставка була негайною.
На завершення дозволю собі висловити думку, яка може багатьох здивувати. Я проголошую цю думку як людина, котра свого часу торкнулася точних наук та філософських студій. Йоан Павло II мав за собою солідну академічну кар’єру, він залишив цінні твори на межі між теологією та філософією. На мою думку, найцікавіші його погляди стосуються тілесності, яка, безперечно, пов'язана з його життєвим досвідом. Він був першим в історії Папою, який активно займався спортом та глибоко схвалював тіло. Його суворе вчення в сексуальних питаннях йде поруч із похвалою фізичній любові, з точки зору критиків ця суворість розминулась із реалізмом, але все християнське послання закликає до героїзму. Однак не про це я хотів писати. Шукаючи відповіді на питання, що залишаться на довший час після цього понтифікату, я пропоную наступну думку: Християнство, особливо західне, незважаючи на багато вагань протягом століть, уклало пакт із розумом (на відміну, наприклад, від ісламу, в якому один халіф вирішив розірвати стосунки з грецькою філософією і сьогодні ми бачимо наслідки цього рішення).
Йоан Павло ІІ з натиском реабілітував Галілея, визнавши, що на його суді з боку Церкви були допущені помилки. Для багатьох ця ініціатива здавалася безглуздою, тоді як для Папи Римського це було важливим виправленням позиції Церкви щодо науки, свободи наукового пошуку та розмежування площин, у яких віра та наука не залежать одна від одної.
Під час тривалого понтифікату кожні два роки у Кастель Ґандольфо відбувалися зустрічі Папи Римського з науковцями, на яких він слухав, запитував, не повчав. Добре відомим результатом роздумів, що виникли підчас таких зустрічей, стала одна із пізніших енциклік «Віра і розум», “Fides et ratio”. Під час роботи над цією енциклікою відбулася подія, точно описана польськими свідками, учасниками: отцем професором Міхалом Геллером, фізиком і богословом, лауреатом премії Темплтона, та архиєпископом професором Юзефом Жицінським.
Отже, Йоан Павло II дійшов до переконання, що в драматичному конфлікті розуму і Церкви варто апелювати до того, щоб так само, як і в схоластиці, титани західної думки, на чолі з Фомою Аквінським, мали у своєму розпорядженні всі інструменти точних наук того часу, так і сьогодні теологія повинна використовувати методи міркування, тобто інструменти, розроблені творцями сучасної науки: теорії відносності та квантової механіки, а також біології та всіх інших наук. Спершу це звернення мало бути опублікованим до редагування енцикліки, проте Папу застерегли, що така заява буде використана натовпами недоуків течії “New Age” та й серед сучасних богословів знайдеться заледве декілька компетентних у сучасних точних науках. В результаті думка, яка могла б мати революційний характер для теології та Католицької Церкви, була знайдена в документі нижчого рангу, який був публічним листом Папи до директора Specula Vaticana, тобто астрономічної обсерваторії, яку підтримують папи, які також відповідають за західний календар.
Я особисто переконаний, що наслідуючи Айнштайна, який був щоправда людиною позаконфесійною, але заявляв, що відчуває існування Таємниці, і проголошував, що той, хто цього не відчуває — просто сліпий та глухий — можна зауважити, що Таємниця є основою всієї релігійної чутливості, а сучасна картина фізичного світу перестала бути (як це було у минулому столітті) напередвизначеною. Його образ ґрунтується скоріше на ймовірності, а випадок в очах віруючих багатьох релігій — це маска, за якою може ховатися Таємниця — тобто Бог, який знаходиться поза часом і простором, тому людина не здатна охопити Його уявою.
Якщо думка Йоана Павла ІІ призведе до переміни теології в сучасну науку, це може бути найбільшою цінністю його понтифікату. Але це покаже історія.
Кшиштоф Зануссі
Польською мовою текст був опублікований у „Wszystko Co Najważniejsze”
Переклад українською Віта Якубовська
Малюнок: F. Clairefont / Wszystko Co Najważniejsze
