80-річний храм на Майзлях та доля його священиків

31 жовтня 2018, 12:26 | Події та люди | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Наталія Палій

Один з найулюбленіших і найкрасивіших храмів Прикарпаття – храм Царя Христа в Івано-Франківську відзначив свій ювілей — 80 років з дня освячення, яке відбулося 1 жовтня 1938 року.

Храм на Майзлях

Історія його цікава і складна, навіть трагічна, бо зазнавав і руйнування, і відродження.

«На колишньому поселенні Княгинин-Майзлі у місті Станиславові, де жили ремісники, на початку 20 століття виникла потреба збудувати храм, — розповідає настоятель парафії Царя Христа, ігумен монастиря отців-василіян отець Йосафат Хаймик ЧСВВ. – Частину землі під його будівництво взяли від товариства «Просвіта», яке її тут мало, а частину викупили у місцевої мешканки. Початок будівництва припадає на 1926-1928 роки. Були певні труднощі, бо архітектура його достатньо непроста. Тодішній єпископ Григорій (Хомишин) звернувся за сприянням до єпископа Перемишльського Йосафата (Коциловського), який мав досвід будівництва подібних церков. Той, в свою чергу, до василіан, щоб взяли будівництво під свою протекцію. Вони приїхали до Станіславова разом зі спеціально найнятими майстрами і достатньо швидко завершили спорудження храму. Отже, в жовтні 1938 року храм було урочисто освячено єпископом Григорієм (Хомишиним). На освяченні були також присутні єпископ Йосафат (Коциловський) та президент Карпатської України Августин Волошин».

Храм на Майзлях

Після Другої світової війни до влади в Західній Україні прийшли комуністи. Почалися масові репресії, особливо жорстоко проти Церкви. Монахів почали переслідувати чи не найпершими. Серед тих, кого заарештували і вислали до Сибіру, був ігумен івано-франківського монастиря отців-василіян єпископ Григорій (Балагурак). Там він помер.

єпископ Григорій (Балагурак)«Єпископ був високоосвіченою людиною і суспільно активною, — розповідає отець Хаймик. — Саме тому радянська влада вважала його особливо небезпечним. Перепоховати отця Балагурака вдалося отцю Дам’яну Богуну, василіянину, який теж відбув заслання. Він назвався його племінником і забрав тіло в Україну, до Івано-Франківська. Зараз триває беатифікаційний процес щодо єпископа Григорія (Балагурака)».

За часів радянської окупації у приміщеннях монастиря отців-василіян і храму Царя Христа була частина НКВС, потім школа. В самій церкві розміщали цех, де заготовляли на зиму овочі, пізніше тут розмістився державний архів.

1991 року, після здобуття незалежності Україною, монахи-василіяни повернулися до монастиря у колишньому Станіславові — Івано-Франківську.

Отець Никодим Гуралюк, тепер настоятель монастиря отців-василіян у Погоні, на початку 90-х взявся відновлювати монастир василіан і храм Царя Христа. Священик бачив як храм перетворювали у руїну.

«У 80-х роках, живучи в Івано-Франківську, проходячи по Трускавецькій вулиці попри церкву на Майзлях, а я уже був монахом у підпіллі, зауважив як на усі вікна ставили решітки. Робітники, які ставили їх, залізли в купол над святилищем і віднайшли там книги, які заховали монахи, коли залишали монастир, — розповідає отець Никодим. — Ті книги почали викидати і скидати у вогнище на подвір’ї. Це для мене був дуже неприємний момент. Знав також, що в церкві був засольний цех огірків та помідорів. Вантажівками заїжджали прямо до церкви. Очевидці пізніше розповідали, що робітник, який зрізав хрест з церкви, керував такою машиною. Так сталося, що вона наїхала на нього і він загинув.

Храм на Майзлях

А відродження храму почалося 8 липня 1990 року. Я приніс з дому ікони, які мав. Сусіди поприносили хто що міг – стіл, обруси, килими. Такою була перша відправа. Відтоді відправи відбувалися щонеділі. Я написав листа до влади області, щоб колишній кінотеатр, який був у приміщенні монастиря, передали у власність церкви. 22 серпня 1990 року я уже жив у касі кінотеатру. Пізніше забрав з Тлумача отця Йосифа Даниловича. Якось облаштували побут. І взялися за відновлення церкви. Влада дозволила перенести архів і 21 вересня 1990 року богослужіння відбулися у самому храмі. Хоча був він ще знищений і порожній. Взялися за ремонт – сам різав скло і склив вікна, місив бетон, штукатурив, білив. Виліз на купол і довелося вичищати звідти купу бруду, якого нанесли птахи. Але не дивлячись на труднощі, відчували особливе піднесення хотілося щось робити. До слова, після руйнації у церкві збереглися лише розписи двох вівтарів з зображеннями Богородиці та Ісуса».

Під керівництвом отця Никодима Гуралюка у церкві Царя Христа мідною бляхою перекрили три куполи. Він розпочав добудову до приміщення монастиря, яку продовжив наступний ігумен — Дмитро Григорак.

Одна з перших парафіянок, які відвідували храм Царя Христа після його повернення, Марія Легінь розповіла як відновлювали храм і монастир.

«На початку 90-х, коли церкву почали відновлювати, я була свідком як це відбувалося, — ділиться пані Марія. – довелося вкласти величезну працю особливо отцям, які першими сюди прийшли після руїни. Вони розбирали архівні стелажі, виносили купи сміття. Отець Никодим Гуралюк разом з отцем Йосифом Даниловичем лише вдвох місили і носили бетон. Отець Йосиф мав рану на нозі, яка ніколи не гоїлася, а одного разу ще й зламав руку. Свого часу він перебув заслання до Сибіру, але все-рівно тут важко працював. А отець Никодим, пригадую, зовсім без страхівки кріпив хрест на куполі церкви і потім там його освячував».

Храм на Майзлях

Колишній ігумен монастиря отців-василіян і настоятель парафії Царя Христа в Івано-Франківську отець Володимир Пальчинський — той, хто завершив відновлення храму і монастиря, його ремонт і оздоблення. Отець Пальчинський – священик з підпілля, чимало витримав за часів радянської окупації. З родини греко-католиків, які не ходили до православної церкви у Родатичах, на Львівщині, а шукали де відбувалися підпільні богослужіння. Постійно наражалися на небезпеку. У помешканні Пальчинських навіть проводили обшуки спецслужби – шукали релігійну літературу, ікони. Сам майбутній священик молодий Василь Пальчинський мав проблеми під час навчання по закінченню школи. Перед вступом до інституту у нього віднайшли церковні календарі.

«Я навіть пробув вісім місяців під арештом, — розповідає отець Пальчинський. — Отже, дорога в інститут для мене була закрита. Ще й за те, що відмовився від співпраці зі спецслужбами. Тоді я остаточно вирішив стати монахом і священиком. Відвідував підпільні науки, Служби. Згодом отримав монаші облечини і сан священика. Жив у селі Малехові, на Львівщині. Підпільно хрестив дітей, вінчав молодят, тощо. Хоча паралельно змушений був працювати на державній роботі – музеї етнографії у Львові. Звідти звільнили за переконання. Загалом, з державних робіт мене звільняли неодноразово».

До монастиря на Майзлях отець Володимир Пальчинський прийшов 1997 року. Йому довелося зробити чимало. Тим більше отець мав досвід будівництва монастиря у Золочеві. Даху у приміщенні, де жили монахи, не було. Загалом під його керівництвом зробили капітальні ремонти усіх приміщень і церкви Царя Христа – підняли підлогу, встановили під нею опалення. Весь розпис, іконостас – все зроблено саме тоді. Цікаво те, що у престолі церкви є мощі святого Христофора, які отець Володимир зберіг ще з часів підпілля. Також тут є мощі святого Йосафата Кунцевича і Йосафата Коциловського.

«Я зміг взяти їх у музеї, де працював, — каже священик. – Там було чимало цікавих сакральних речей і мощі. Деякі з них я передав кардиналу Мирославу Любачівському, у час його візиту до України».

Нові будівельні роботи на території василіанського монастиря і храму Царя Христа ведуться і зараз. «На парафії є чисельна громада, різні спільноти, які несуть своє служіння не лише в рамках нашої парафії, — ділиться настоятель отець Хаймик. – В монастирі мешкають одинадцять ченців – десять священиків і один брат. Всі вони задіяні на служінні».

Серед отців, які зараз на Майзлях, є також, як і отець Пальчинський, священики з підпілля. Вони теж у часи радянської окупації мали чималі проблеми.

Отець Павло Яхимець, який донедавна був ігуменом василіанського монастиря у Литві, у Вільнюсі — почав служіння ще за часів підпілля УГКЦ. У ті часи йому чудом вдалося уникнути арештів і великих проблем, адже неодноразово довелося відчути підвищену увагу з боку спецслужб. До Греко-Католицької Церкви належала вся родина отця Павла. Разом з рідними відвідували богослужіння у районному центрі Мостиськах, або у Львові, де збиралися греко-католики підпільно. Одного разу було особливо небезпечно – ще юнакові Петру Яхимцю ледве вдалося уникнути міліції, яка з’явилася у будинку під час Служби Божої у Львові.

«Двоюрідний брат, якого вивели з будинку першим, якось зміг виправдатися, а я обманювати не вмію, то мав би проблеми, — розповідає отець Павло. — Люди, які були на цьому Богослужінні, почали обурюватися. І поки люди шуміли, я легенько вийшов і пішов геть. Мене чудом не наздогнали». Та перетнутися з правоохоронними органами довелося ще неодноразово. Коли отець Павло уже був монахом, який прийняв довічні обіти, але працювати доводилося і на державній роботі на поштовому відділенні у Львові, його намагалися завербувати спецслужби. Прийшли просто на роботу, покликали на розмову. «Звичайно, дуже перехвилювався, але думав одне – усе в Божих руках, — ділиться священик. — Такий собі приємний чоловік – назвався Андрій Андрійович, гарно говорив, що знає, що маю помешкання у Львові і допитував звідки його взяв — а монахи-василіяни мали будинок у Львові на Левандівці, де я був прописаний разом з отцем Назарієм Лехом. Там збиралися для навчань та молитов. Отже, той чоловік призначив зустріч у себе в кабінеті. Я відразу звернувся до отця Володимира Пальчинського — свого настоятеля. Він, в свою чергу, до протоігумена отця Дам’яна Богуна. Я не пішов на ту зустріч. Отже, Бог вберіг знову, бо розповів би правду і не уникнув би проблем». Ризикував отець Павло також, перевозячи релігійну літературу з Литви до Львова.

«У 1987 році, коли наша Церква була у підпіллі, я ще з двома отцями їздив до Литви до отця Йонаса Войтоніса, який служив у костелі Матері Божої Доброї Ради. Через нього ми зверталися до підпільної друкарні, де друкували молитовники, книжки-розважання для духовних осіб, релігійні книги для наших монастирів, — розповідає отець Павло. — Також нам допомагав отець Володимир Прокопів, який був священиком і служив в латинському обряді. Його також заслали до Сибіру з України, куди не зміг повернутися, тому переїхав до Литви. Потягом літературу везли до України. Щоразу хвилювалися, щоб нас з тією літературою не спіймала міліція. Не доїжджаючи до Львова, просилися у провідників і виходили у приміських селах. Були випадки, коли на нас злилися, але дозволяли вийти. Так береглися від небезпеки. Молилися Вервичку і, щоправда — жодного разу правоохоронці нас не потурбували».

Отець Климентій Шувар ще студентом музичного училища мав проблеми через свої переконання.

«Я завжди любив виконувати релігійні пісні. Знав їх чимало ще з дитинства, бо живучи з родиною в Почаєві, бігав до церкви і допомагав співати своїй тітці у маленькому хорі. Також мій дідусь слухав радіо Ватикану, — ділиться отець Климентій. — Завжди мав пісенник з літургійними піснями. Ховав його, адже така література була на той час заборонена. Одного разу виконуючи літургійну пісню в навчальній аудиторії, не помітив як підійшли студенти-заочники. Не звернув увагу на їх присутність, про що згодом пошкодував. Ті ж студенти якось запросили мене в гості до знайомих. Ми про щось там спілкувалися і тут вони увімкнули програвач з касетою. Чую – а це я співаю Літургійну пісню. Почав просити, щоб нікому це не вмикали і що не треба було взагалі записувати. Геть розхвилювався і почав обурюватися. Мене вдарили і досить сильно так, що розсікли брову. Почали погрожувати віддати касету директору училища».

Та хлопцеві пощастило. Директор, який був переконаним комуністом, на той час був у відпустці, тому касету віддали завучу. Завуч виявився людиною порядною — викликав студента і віддав касету, наказавши знищити і попередив про те, що необхідно бути більш обачним.

«Ті хлопці ще намагалися за мною слідкувати, але Бог милував — з часом заспокоїлися і мене все ж не виключили з училища і про моє захоплення не дізналися спецслужби», — ділиться отець Климентій.

А от отець Даниїл Сікора – капелан, який неодноразово побував у зоні АТО на сході України. Він не хоче про це розповідати на загал. Але від його колег дізналася, що після одного такого відрядження він сильно захворів – перестудив легені, лицевий нерв, ноги. Адже увесь час перебував в окопах на самій передовій – поряд з вояками, щоправда – без зброї. Тепер скаржиться, що його не відпускають на схід взимку. А хотів би там бути якомога довше. Тому, якщо чує скарги про якісь такі «проблеми», каже, щоб подумали про те, що відбувається на сході України.

Храм на Майзлях

Загалом кожен з отців-василіян, які служать у монастирі і церкві на Майзлях, по-своєму цікавий і унікальний. Адже вони проводять, без перебільшення, величезну роботу з людьми, особливо – молоддю, дітьми. За їх підтримки функціонують спільноти, школи, гуртки, мистецькі колективи. Відбуваюся семінари, конференції, фестивалі — хто не знає про фестиваль «Коляда на Майзлях».

Отці-василіяни служать не лише на Майзлях. Причиною тому, зі слів ігумена отця Йосафата Хаймика, є те, що до монастирів завжди тягнуться люди звідусіль, щоб знайти особливу духовну підтримку, яку впевнені, обов’язково отримають.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 1 листопада 2018, 08:36
    Коментувати коментар

    "Після Другої світової війни до влади в Західній Україні прийшли комуністи." (!) ------------- Дуже "цікаве" історичне формулювання. По-перше, "до влади в Західній Україні прийшли комуністи" ніяк не ПІСЛЯ, а ще в ПЕРЕБІГУ тієї війни: влітку 1944 р. А, по друге, це були "другі совіти" - московсько-більшовицькі загарбники зі Сходу, що силою зброї змінили інших кривавих людиноненависників і бузувірів - нацистських "іберменшів" з Заходу. Тобто це була ТРЕТЯ - і, як і попередні, саме НАСИЛЬНИЦЬКА зміна окупаційної влади в тому регіоні впродовж 2-ї світової війни, спільно розв'язаної Гітлером і Сталіном у вересні 1939 р. ------------- Ну а невдалу, тобто щвидко "прикриту" ґестапо, спробу ОУН(Б), що скористалася вибухом німецько-радянського збройного протистояння і стрімким наступом Вермахту на Схід - через проголошення у Львові 30 червня 1941 р. відомого "Акту про відновлення УССД", - поширити й утвердити свою владу (бодай) в Галичині тут в рахунок брати ніяк не варто...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 16 листопада 2018, 17:41

    "...Константинополь по окончании Первой мировой войны 1914-1918 будет принадлежать России..." ------ "Помимо Константинополя, в докладе затрагивается будущее устройство Иерусалимской

  • Andrii Bo | 16 листопада 2018, 17:01

    Добродію, Ви Гуглом користуватися вмієте?)) Цю автівку 1999 року випуску із двигуном об'ємом 1998, власною вагою 1400 та повною вагою 1955кг 9 травня 2013 року зареєстровано ВРЕР-4 УДАЇ у м.

  • velovs@ukr.net | 16 листопада 2018, 17:01

    А от мені (чомусь) так видається, що ці його "релігійні переконання" обмежуються, головним чином, тим, що Христос означив - як "служіння мамоні" (Мт.6:24)... ----------- Й подібне

  • orthodox | 16 листопада 2018, 14:33

    Ну прям как две капли воды! :) И никто (особенно вы - РИСУ) не потрудились посмотреть на номера авто - Львовская область.... И последнее, - где там кипа еврейская? Это скорее модная тюбетейка. Совет

  • enzian | 16 листопада 2018, 12:53

    Слідство має бути доведене до кінця, а негідник - належно покараний. Доля Української церкви не повинна залежати від нікчемних реєстраторів.

Популярні статті місяця