Герої нашого часу. Руденька місіонер з Авдіївки

15 березня 2017, 08:50 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Записала Олена Ліпейкіна

Як це воно в 20-22 роки відмовитися від амбіцій або улюбленої роботи і поїхати на схід України, в саме пекло війни?

 Четверо молодих людей опинилися в прифронтовій Авдіївці зовсім добровольцями, а скоріше за все, по мобілізації. Якщо говорити точніше, то ці четверо добровольці духовної мобілізації. Тому що вони християни і місіонери.

Дві дівчини Марія зі Святогорська і Таня із Тернопільщини, і два Саші з Криму та Красногорівки, що під Донецьком, служать місіонерами в Авдіївці від євангельської церкви «Добра Звістка».

Тендітна, невеличкого зросту, ще й прізвище – Руденька. Родом із невеличкого містечка Шумськ, що на Тернопільщині. Закінчила школу журналістики Українського католицького університету. Тетянка вже другий рік на сході України. Працювала журналістом, писала у т.ч. для РІСУ, а потім вирішила стати місіонеркою.

Тетяна Руденька

Яким чином дівчина із Тернопільщини опинилася у прифронтовому місті?

Моє усвідомлення себе, як громадянки України, розпочалося з Майдану. Ми з одногрупниками першими вийшли на львівський Майдан. Потім їздили на київський Майдан.

Саме тоді я усвідомила, що лише від нашого президента та депутатів не залежать зміни в країні. Тому що вони не завжди мудро керують. Мені стало зрозуміло, що зміни в моїй країні розпочинаються з мене, з кожного з нас.

Коли розпочалася війна, я довго не могла усвідомити, що це відбувається в моїй рідній країні. Адже, у XXI столітті посеред Європи можна вирішувати конфлікти дипломатичним шляхом.

Я почала через Facebook стежити за діяльністю Петра Дудника і його церкви «Добра Звістка» у Слов’янську. Пам’ятаю, як записала інтерв’ю із Сергієм Демидовичем, ще коли Слов’янськ був окупованим. Діяльність християн у ці кризові часи знаходила резонанс у моєму серці.

Звільнили Слов’янськ, християни почали працювати у прифронтових містах Луганщини та Донеччини. А я собі думала: «Як я можу їм допомогти? Через навчання в університеті не можу ні грішми допомогти, ні поїхати поки не можу».

Коли пролунав заклик до першої місіонерської школи, я ледь себе стримувала, аби не кинути навчання в університеті і не поїхати до Слов’янська.

Я відчувала, що моє місце – там. А батьки мої аж за 1200 кілометрів, як це? Так і не наважилася тоді. Але, на схід я потрапила в березні 2015 року, коли закінчувала шостий курс університету.

До війни я далі Києва і Криму не заїжджала. На схід потрапила вперше з керівником гуманітарних проектів Асоціації «Емануїл» Галиною Кучер.

Добре пам’ятаю свою першу ніч у Слов’яньку. Думаю: «Як же мені лягати спати? Може, краще одягненою, на випадок обстрілу, щоб швидше зібратися до підвалу?». Я тоді навіть гадки не мала, що місто знаходиться за 70 кілометрів від лінії фронту і воно вже давно живе мирним життям.

Перші враження від поїздки до Миронівського: люди підвалах якісь такі бідні, сперечаються за хліб і продукти, які ми їм роздавали.

Це все для мене було новим. Я написала декілька історій молодих мамочок, яким ми роздали дитячі підгузки.

Після закінчення університету я вже була у команді Галини Кучер, як журналіст на сході України. Я була впевнена в тому, що це моє місце призначення, але журналістика – не зовсім моє.

Коли ми приїхали до Авдіївки, я познайомилася із Людмилою і двома Олександрами – Помазановим та Постніковим. Ця команда мені відразу сподобалася.

Квартира, де вони мешкали, була завалена гуманітаркою і одночасно слугувала місцем для богослужінь. Вони тоді не мали ні складу, ні окремого приміщення для роботи з людьми. Мені їх стало шкода через ті непрості умови, в яких їм доводилося працювати.

Я познайомилася із багатьма молодими місіонерами із прифронтових міст і вони мене дуже надихали своєю посвятою. Тут я зустріла живих, діяльних, справжніх християн.

Я дуже хотіла бути з ними. Мені надзвичайно подобалося те, що вони роблять. Вже коли оголосили про третій набір, я повідомила своїм батькам про намір покинути роботу і йти навчатися до місіонерської школи. А на той час моя рідна сестра Алла наслухалася моїх розповідей про місіонерів, приїхала до Слов’янська, закінчила місіонерську школу і служила у Світлодарську.

Тоді батьки мали фінансові труднощі. Ще двоє менших живуть з ними. Моя зарплата їх трохи виручала. А ті 10 місяців роботи журналістом у прифронтових містах добре підготували мене до місіонерського життя.

Потім я залишилася на господарстві у Шумську, а батьки поїхали до Світлодарська і усиновили дівчинку-сироту Даринку.

Після чого батьки таки наважилися і мене відпустити на місіонерство. Грошей я не мала, але про це знав тільки Господь. Я молилася. І тоді знайомі і навіть моя сестра вдова з двома дітьми, благословили мене грішми і я мала з чим їхати на схід. Так я зрозуміла, що Господь мене забезпечує.

Після закінчення школи залишилася лише я одна без направлення до місіонерського центру. І останнього дня нарешті почула розпорядження: «Авдіївка». Сам Бог мене помістив туди, де вже було моє серце.

Життя між гуманітарки

Місіонерка у Авдіївці

Я наймолодша місіонерка в команді, тому інтенсивно вчуся, освоюю методи, як правильно слід служити тут людям.

Потрібно мати достатньо впокорення, щоб прийняти те, що ти не все відразу будеш вміти. На місії ти служиш іншим людям і даєш змогу Богові змінювати свій характер. Бог змінює мене і тоді вже людей через мене.

Я лише 5 місяців на місії, але чітко засвоїла одне: якщо Бог кличе тебе бути місіонером, то біжи бігом! Можливо, все станеться не так, як ти собі запланував, але Бог влаштує все найкращим чином для тебе.

Буває, що зовсім нічого не вдається. І потрібно мати чітке переконання, що Бог тебе тут хоче бачити, значить, ти врешті-решт впораєшся.

Не всі мають бути місіонерами і жити в Авдіївці, але ви маєте бути в місці свого покликання.

Я з багатодітної родини – нас у батьків вже шестеро (із Дашею), але я ніколи не займалася з дітьми у недільній школі. А тут довелося, і мені це таки прийшлося до вподоби! Ми із Людмилою Лебєдєвою провели дуже багато дитячих свят у грудні-січні.

Люда проводить зняття у недільній школі, а я – клуб Супер-книги. Я бачу, як повчальні історії Даниїла, Самсона, Давида, інших біблійних героїв глибоко западають у серця малечі. Приємно, коли 10-річні хлопчаки, зустрічаючи мне на вулиці, летять в обійми.

На заняттях вони можуть шуміти і вовтузитися, але добре запам’ятовують всі деталі і знають відповіді на будь-які наші запитання по темі.

Першокласник Салім, який втратив маму і живе з бабусею, ще не встигає дійти до дому, як вже кидає портфеля бабусі і мчить через дорогу до нас у Центр обійматися.

Молоді місіонери в Авдіївці

Чого боїться місіонер?

Найбільше боюся у цій метушні, у служінні, втратити спілкування з Богом. Якщо я не встигну почитати Біблію та помолитися, я потім не маю внутрішніх сил для роботи з людьми у цьому місці. Ще деякий час я можу рухатися по інерції, але потім ті люди, яким я маю служити, почнуть мене дратувати і я не маю сил їх любити.

Я вже переконалася, що лише Бог дає любов до цих змучених війною людей. Своїх ресурсів вистачає на дуже коротку дистанцію.

На місії складно знайти час і місце для усамітнення з Богом. Тут, здебільшого всі тримаємося командою і окремої келії ніхто нікому не виділяє.

Хто може бути місіонером?

Місіонерами можуть бути лише ті люди, які цілком переконані, що Бог їх покликав на місію. Членами місіонерських команд можуть бути навить індивідуалісти, але за умови, що вони будуть згодні поступатися.

 Я не можу сказати, що я вже цього навчилася, але я в процесі. Вчуся не перебивати, не умнічати, коли цього дуже хочеться.

На місію не можна їхати без почуття гумору. Це другий пункт після вміння поступатися.

А третій пунктик – вміти адаптуватися.

На місії мене Господь вчить жити у будь-яких побутових умовах і без них. Я й раніше не була принцесою, але я звикла щоб завжди була вода і праска. В Авдіївці доводилося жити і без води і без світла. Вже адаптувалася до всього, переступила через свої звички.

Коли буває дуже холодно, ти одягаєш не те, що тобі пасує, а все, аби зігрітися. І вже навіть не комплексуєш. Але, це тимчасово. Прийде тепло і Божі принцеси мають гарно виглядати!

Молоді місіонери в Авдіївці

Що змінить регіон?

Я вірю в те, що для кращого майбутнього Донеччини та Луганщини, наразі треба активно працювати тут з дітьми. Вони легше сприймають біблійний світогляд і швидше засвоюють навички власної відповідальності.

Діти чутливіші і щиріші за своїх батьків. Батьки пережили обстріли і занадто багато дорікають і жаліються. Діти переживають ті самі стреси від обстрілів, але вони вміють радіти найменшим дрібницям.

Війна закінчиться, діти виростуть, але християнські цінності, які ми закладаємо малечі з прифронтових міст, добре вплинуть на їх долю, а значить, і на цілий регіон.

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Ексклюзив

  • 26 травня 2017, 16:26 | Події та люди | view photo

    Унікальні вітражі душпастирів-мучеників в церкві УГКЦ на Тернопільщині

    Вітражі із зображеннями єпископа-мученика Никити Будки, який загинув у радянському таборі в Казахстані, слуги Божого отця Андрія Бандери, якого розстріляли комуністи в Києві, та отця Івана Кипріяна, який загинув у радянському концтаборі з дітьми на Сибірі, встановили у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Козова на Тернопільщині.

  • 24 травня 2017, 11:05 | Репортажі | view photo

    Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій

    "Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій", - саме під такою назвою відбулася публічна дискусія між науковцями та релігійними діячами 23 травня в Києві. Дискутували: історик Наталя Яковенко, релігієзнавець Віктор Єленський, релігійні діячі: "колишній церковний бюрократ" прот. Георгій Коваленко та "бюрократ діючий" шейх Саїд Ісмагілов.

  • 23 травня 2017, 16:16 | Огляд подій | view photo

    Сага про «церковні законопроекти»: як це було

    Останні кілька днів медіа-сфера була наповнена різними повідомленнями, які так чи інакше стосувалися «церковних» законопроектів у парламенті. Річ йде про документи № 4128 (про процедуру зміни юрисдикції) та № 4511 (про особливий статус для конфесій з центром в Росії).

  • 22 травня 2017, 14:56 | Калейдоскоп | view photo

    У Львові відреставрували відомий іконостас Йова Кондзелевича

    У Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові 18 травня вперше відкрили для постійної експозиції відреставрований іконостас Йова Кондзелевича з церкви Різдва Пресвятої Богородиці Загорівського монастиря.

  • 15 травня 2017, 13:03 | Репортажі | view photo

    Бути собою: відкриття нової виставки та наукового симпозіуму про Йосифа Сліпого у Вінниці

    Нещодавно у Вінниці відбувся черговий науковий симпозіум Інституту історії Церкви УКУ «Патріарх Йосиф Сліпий: знайомий та незнаний», під час якого із доповідями виступили о. д-р Іван Дацько, особистий секретар Патріарха Йосифа, та о. Тарас Бублик, дослідник періоду легалізації УГКЦ у 1960-80-х роках.

Останні коментарі

  • Alla29 | 23 травня 2017, 11:51

    Любите читать? Тогда https://bookinist.com.ua/ - это то, что вам надо

  • Alisa29 | 22 травня 2017, 15:02

    Если вы любите читать, советую удобный прайс-агрегатор - https://bookinist.com.ua/

  • Leonid Tonkovyd | 19 травня 2017, 21:06

    Бо ще той день не настав.

  • світлана | 19 травня 2017, 15:50

    Бог-це льбовь.А у ваших коментаріях тільки політика.

  • Blacky Kamienczanka | 19 травня 2017, 08:44

    Неймовірно маніпулятивна стаття. Де починається з підміни назви "ЧервоноГОРОД замість Червоногруду) -і закінчується вибіленням церкви, котра в урочищі відверто зайва і котра повела себе

Популярні статті місяця