Герої нашого часу. Одна історія місіонера з Авдіївки

17 лютого 2017, 18:33 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Олена ЛІПЕЙКІНА

Як же це воно в 20-22 роки відмовитися від амбіцій або улюбленої роботи і поїхати на схід України, в саме пекло війни?

Четверо молодих людей опинилися в прифронтовій Авдіївці зовсім не добровольцями, а скоріше за все, по мобілізації. Якщо говорити точніше, то ці четверо — добровольці духовної мобілізації. Тому що вони — християни і місіонери.

Молоді місіонери в Авдіївці

Дві дівчини — Марія зі Святогорська і Таня з Тернопільщини, і два Саші — з Криму та Красногоровки під Донецьком, — служать місіонерами в Авдіївці від євангельської церкви «Добра Звістка».

23-річний Олександр Постніков з 15-ти років намагався зрозуміти своє покликання. А з 16-ти він вже мріяв стати місіонером в Африці. Але його місія виявилася на сході України. Просто і без пафосу хлопець ділиться про те, як йому живеться в прифронтовому місті і як вже двічі його Бог врятуваввід смерті.

Олександр Постніков

Під час обстрілів

«Ніч 31 січня 2017-го запам'ятається надовго. Останній раз так стріляли в серпні 2015-го. «Прильоти» лягали зовсім поруч, дуже близько. Але люди сподівалися на те, що день-два – і все пройде, як завжди. Ніхто не очікував, що снаряди будуть падати прямо посеред міста.

Вранці 31 січня, як завжди, люди прийшли на молитву в наш місіонерський центр. У місті ще була електрика, всі ходили вулицями, магазини працювали.

Генератори люди прибрали після обстрілів ще в серпні 2015 го. Люди сподівалися, що сильні обстріли вже не повторяться. Тому, коли в місті зникло світло, відразу закрилися всі крамниці. І ось тоді прийшов страх в серця мешканців Авдіївки.

Коксохімічний завод міг зупиниться і залишити місто без тепла. А значить, і без життя.

На порозі гуманітарної катастрофи проводилися регулярні наради у губернатора. Куратор нашого місіонерського центру Геннадій Лисенко був на кожній з таких нарад. Адже, крім того, що він є військовим капеланом і нашим куратором, він ще і співробітник Міністерства Оборони.

Ми з хлопцями чекали Геннадія після тієї самої першого наради. Від цього залежали подальші дії нашої місіонерської команди.

За всі ті дні, коли в місті не було світла, тепла і води, наші плани, які ми склали з вечора, коректувалися вранці ж наступного дня. Потрібно було зустрічати волонтерів на блок-постах, вивозити людей, які погодилися на евакуацію. Ми діяли згідно з ситуаціїєю, що склалася.

І лише зараз, коли снаряди вже не літають по місту, можна спокійно планувати нашу щоденну роботу – відвідування людей, які потребують допомоги, роздача теплих речей, памперсів та засобів гігієни, проведення церковних заходів і клубів для дітей та підлітків.

Авдіївка, лютий 2017

З чого все почалося

Наша церква в Криму – місіонерська, і я постійно чув проповіді про покликання. І, відповідно, питав у Бога, хто я і навіщо тут?

Пам'ятаю, як писав листи Геннадію Мохненку і ще 3-м пасторам: «Візьміть мене з собою до Африки». Але всюди потрібні були гроші на місіонерську поїздку. А де вони у студента університету? Батьки не розуміли, навіщо витрачати $ 1000 на небезпечну для життя поїздку?

У 17 років я взяв піст за людей в Африці. Увечері після молитви я зайшов в Інтернет і побачив ролик про знущання над християнами. Всередині себе я почув запитання: «А ти готовий?» І я зрозумів, що не готовий ...

І тоді до мене дійшло, що Бог вкладає бажання в серці, але потрібно пройти підготовку. І через три роки ситуація в моїй країні змінилася.

З початком війни на сході України моя Африка, як і у багатьох моїх друзів-місіонерів, теж виявилася в Донбасі: спочатку був Слов'янськ, потім селище Миронівський, тепер – Авдіївка.

Коли я приїхав у 2014 році відбудовувати розбитий притулок «Вітрила надії» у Слов'янську, то зрозумів, що після завершення будівництва потрібно залишатися на сході. Не знав, що буду робити, як все буде. Знав тільки одне – це моє місце служіння.

Поїздка в прифронтову Красногорівку змінила моє життя. Я побачив, як 150 людей по кілька годин чекають машину з хлібом. На тлі пострілів жінки штовхаються, щоб отримати заповітну буханку. І розпач, і безнадія ...

Я хотів залишитися, щоб допомагати, але не мав для цього ресурсів. Але, вже через 10 днів мені запропонували працювати з дітьми в прифронтових містах. Бог забезпечив і житло, і харчування. І так почався мій шлях місіонера.

Скажу чесно: я не планував тут залишатися навіть на 2 місяці. Але Бог досі дає бажання жити і служити в прифронтовому місті. Третій рік уже пішов ...

За ці два роки мене багато разів кликали додому, в Крим, пропонували хорошу роботу.

Особливо часто це було в той період, коли я кілька місяців лікувався і був далеко від місіонерського центру. З одного боку, я відвик від місії і влився в темп життя великого міста, але, з іншого боку, я дивився в своє серце, досліджував свої бажання і чітко розумів, що Бог кличе сюди.

Авдіївка, лютий 2017

У місіонерів ангели працьовиті

Якось у серпні 2015-го ми з Сашею Помазановим їхали на велосипедах по Авдіївці. Мали звертати біля православного храму на потрібну нам вулицю. Я їхав першим і раптом запропонував Саші звернути раніше. Так я відчув.

Коли ми опинилися за тією знаменитою дев'ятиповерхівкою, то прямо перед нею на дорозі вже почали лягати снаряди. Виходить, якби ми продовжували рухатися запланованим шляхом, то були вже б мертвими ...

А на початку лютого цього року ми з Сашею потрапили під обстріл і стали свідками трагічної загибелі і поранення співробітників МНС. Жінка з Авдіївки померла від поранення дорогою до лікарні.

І знову, вдруге Бог зберіг наше життя – за рекомендацією свого куратора Геннадія Лисенка я поставив наш автобус не поруч, як збирався, а подалі від тієї самої машини, яка і стала об'єктом обстрілу кілька хвилин по тому. І під час «прильоту» ми всі попадали на землю. Осколки пройшлися по нашому автобусу.

Кажуть, що в такі моменти відбувається переоцінка цінностей. Може бути ... Ти розумієш, що в будь-який момент життя може закінчитися і потрібно бути готовим щохвилини постати перед Богом.

Адже ми спокійно сиділи в бусі і не очікували, що прилетить снаряд. Просто відкрили віконце. Хлопець-водій із Маріуполя просто привіз пресу: і він ніяк не припускав, що так і залишиться сидіти в тій машині без половини черепа ...

А ще з'явився страх нічних обстрілів. Напевно тому, що підсвідомо боїшся раптової небезпеки, яка чатує найчастіше вночі. Боїшся, що коли раптово прилетить снаряд, ти не зможеш встигнути згрупуватися.

Я знаю, що це нормальна реакція моєї психіки і трохи згодом цей страх піде геть.

Моя мама побачила відео в Facebook, де коментували той обстріл, під який потрапили ми. Звичайно, сильно хвилюється, але, вона знає, що я хлопець впертий у своєму рішенні і їй залишається тільки молитися за мене.

Авдіївка, лютий 2017

Що надихає місіонера

Під час обстрілу Авдіївки на цей раз дуже добре спрацювали державні служби. Звичайно, вони можуть забезпечити евакуацію, дати продуктовий пакет, налити гарячого супу. А ми, крім усього цього, можемо сказати живе надихаюче слово від Бога в життя людини і помолитися за неї.

Мене завжди надихають мої хлопці і дівчата в місіонерській команді. Коли мені важко, я розумію, що і їм не легше. Важко і тим ста місіонерам FrontLine, котрі служать по всій лінії фронту – від Луганщини до Маріуполя.

Місіонерам важко морально і фізично, особливо в період інтенсивних обстрілів. Але, якщо я, втікаючи від втоми, поїду, то від цього не стану щасливішим.

Кожен день в прифронтових селищах вмирають люди – або від снаряда, або від хвороби, або від старості. І ми ті, хто може дати їм шанс перед смертю примиритися з Богом.

Мене надихає історія одного з розбійників, який висів разом з Ісусом на хресті. Коли він визнав Його Господом, то цього було достатньо, щоб відразу ж потрапити в царство Боже. Без хрещення і причастя.

Авдіївка, лютий 2017

Заклик від того, кому є, що сказати

Я знаю, що є люди, які хотіли б приїхати місіонерами на схід України, але поки вагаються. Якщо у вашому серці є бажання, але присутній страх, то не звертайте уваги на страх.

Ми з моїм другом Сашком Помазановим хотіли бути місіонерами. У той час було Дебальцеве, Вуглегірськ. Перебуваючи в 10 кілометрах від епіцентру бойових дій, ми, звичайно, боялися, що може бути наступ або черговий котел. Але ми слухали не страх, а те бажання, яке Бог вклав в наші серця.

Війна в Україні не буде тривати вічно. Але це якраз той час, коли ви зможете послужити людям, які опинилися в кризовій ситуації. Війна їх вимотала, їм нема на кого сподіватися, крім Господа. Втішити їх, навчити молитися, просто бути поруч в моменти відчаю – це дуже класно!

Саме тут зміниться ваш характер, ставлення до людей. 2-3 місяці або півроку, проведені в прифронтовій зоні,–— це хороший внесок в життя тих, хто відчайдушно потребує допомоги.

Ви ніколи не будете жалкувати про згаяний час. А Бог винагороджує, благословляє, зберігає і піклується.

За три роки я переконався, що Бог ретельно зберігає місіонерів. Отож, збереже і вас. Послухайте свого серця!

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Ексклюзив

  • 24 травня 2017, 11:05 | Репортажі | view photo

    Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій

    "Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій", - саме під такою назвою відбулася публічна дискусія між науковцями та релігійними діячами 23 травня в Києві. Дискутували: історик Наталя Яковенко, релігієзнавець Віктор Єленський, релігійні діячі: "колишній церковний бюрократ" прот. Георгій Коваленко та "бюрократ діючий" шейх Саїд Ісмагілов.

  • 23 травня 2017, 16:16 | Огляд подій | view photo

    Сага про «церковні законопроекти»: як це було

    Останні кілька днів медіа-сфера була наповнена різними повідомленнями, які так чи інакше стосувалися «церковних» законопроектів у парламенті. Річ йде про документи № 4128 (про процедуру зміни юрисдикції) та № 4511 (про особливий статус для конфесій з центром в Росії).

  • 22 травня 2017, 14:56 | Калейдоскоп | view photo

    У Львові відреставрували відомий іконостас Йова Кондзелевича

    У Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові 18 травня вперше відкрили для постійної експозиції відреставрований іконостас Йова Кондзелевича з церкви Різдва Пресвятої Богородиці Загорівського монастиря.

  • 15 травня 2017, 13:03 | Репортажі | view photo

    Бути собою: відкриття нової виставки та наукового симпозіуму про Йосифа Сліпого у Вінниці

    Нещодавно у Вінниці відбувся черговий науковий симпозіум Інституту історії Церкви УКУ «Патріарх Йосиф Сліпий: знайомий та незнаний», під час якого із доповідями виступили о. д-р Іван Дацько, особистий секретар Патріарха Йосифа, та о. Тарас Бублик, дослідник періоду легалізації УГКЦ у 1960-80-х роках.

  • 15 травня 2017, 10:44 | Репортажі

    «Цінності українського суспільства» стали темою обговорення Робочої групи «Justice, Peace & Democracy»

    З ініціативи Комісії УГКЦ Справедливість і Мир 11 травня 2017 року відбулась чергова зустріч членів Робочої групи «Justice, Peace & Democracy» із серії відкритих діалогів «Справедливість, Мир і Демократія: місія України».

Останні коментарі

  • Alla29 | 23 травня 2017, 11:51

    Любите читать? Тогда https://bookinist.com.ua/ - это то, что вам надо

  • Alisa29 | 22 травня 2017, 15:02

    Если вы любите читать, советую удобный прайс-агрегатор - https://bookinist.com.ua/

  • Leonid Tonkovyd | 19 травня 2017, 21:06

    Бо ще той день не настав.

  • світлана | 19 травня 2017, 15:50

    Бог-це льбовь.А у ваших коментаріях тільки політика.

  • Blacky Kamienczanka | 19 травня 2017, 08:44

    Неймовірно маніпулятивна стаття. Де починається з підміни назви "ЧервоноГОРОД замість Червоногруду) -і закінчується вибіленням церкви, котра в урочищі відверто зайва і котра повела себе

Популярні статті місяця