Герої нашого часу. Одна історія місіонера з Авдіївки

17 лютого 2017, 18:33 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Олена ЛІПЕЙКІНА

Як же це воно в 20-22 роки відмовитися від амбіцій або улюбленої роботи і поїхати на схід України, в саме пекло війни?

Четверо молодих людей опинилися в прифронтовій Авдіївці зовсім не добровольцями, а скоріше за все, по мобілізації. Якщо говорити точніше, то ці четверо — добровольці духовної мобілізації. Тому що вони — християни і місіонери.

Молоді місіонери в Авдіївці

Дві дівчини — Марія зі Святогорська і Таня з Тернопільщини, і два Саші — з Криму та Красногоровки під Донецьком, — служать місіонерами в Авдіївці від євангельської церкви «Добра Звістка».

23-річний Олександр Постніков з 15-ти років намагався зрозуміти своє покликання. А з 16-ти він вже мріяв стати місіонером в Африці. Але його місія виявилася на сході України. Просто і без пафосу хлопець ділиться про те, як йому живеться в прифронтовому місті і як вже двічі його Бог врятуваввід смерті.

Олександр Постніков

Під час обстрілів

«Ніч 31 січня 2017-го запам'ятається надовго. Останній раз так стріляли в серпні 2015-го. «Прильоти» лягали зовсім поруч, дуже близько. Але люди сподівалися на те, що день-два – і все пройде, як завжди. Ніхто не очікував, що снаряди будуть падати прямо посеред міста.

Вранці 31 січня, як завжди, люди прийшли на молитву в наш місіонерський центр. У місті ще була електрика, всі ходили вулицями, магазини працювали.

Генератори люди прибрали після обстрілів ще в серпні 2015 го. Люди сподівалися, що сильні обстріли вже не повторяться. Тому, коли в місті зникло світло, відразу закрилися всі крамниці. І ось тоді прийшов страх в серця мешканців Авдіївки.

Коксохімічний завод міг зупиниться і залишити місто без тепла. А значить, і без життя.

На порозі гуманітарної катастрофи проводилися регулярні наради у губернатора. Куратор нашого місіонерського центру Геннадій Лисенко був на кожній з таких нарад. Адже, крім того, що він є військовим капеланом і нашим куратором, він ще і співробітник Міністерства Оборони.

Ми з хлопцями чекали Геннадія після тієї самої першого наради. Від цього залежали подальші дії нашої місіонерської команди.

За всі ті дні, коли в місті не було світла, тепла і води, наші плани, які ми склали з вечора, коректувалися вранці ж наступного дня. Потрібно було зустрічати волонтерів на блок-постах, вивозити людей, які погодилися на евакуацію. Ми діяли згідно з ситуаціїєю, що склалася.

І лише зараз, коли снаряди вже не літають по місту, можна спокійно планувати нашу щоденну роботу – відвідування людей, які потребують допомоги, роздача теплих речей, памперсів та засобів гігієни, проведення церковних заходів і клубів для дітей та підлітків.

Авдіївка, лютий 2017

З чого все почалося

Наша церква в Криму – місіонерська, і я постійно чув проповіді про покликання. І, відповідно, питав у Бога, хто я і навіщо тут?

Пам'ятаю, як писав листи Геннадію Мохненку і ще 3-м пасторам: «Візьміть мене з собою до Африки». Але всюди потрібні були гроші на місіонерську поїздку. А де вони у студента університету? Батьки не розуміли, навіщо витрачати $ 1000 на небезпечну для життя поїздку?

У 17 років я взяв піст за людей в Африці. Увечері після молитви я зайшов в Інтернет і побачив ролик про знущання над християнами. Всередині себе я почув запитання: «А ти готовий?» І я зрозумів, що не готовий ...

І тоді до мене дійшло, що Бог вкладає бажання в серці, але потрібно пройти підготовку. І через три роки ситуація в моїй країні змінилася.

З початком війни на сході України моя Африка, як і у багатьох моїх друзів-місіонерів, теж виявилася в Донбасі: спочатку був Слов'янськ, потім селище Миронівський, тепер – Авдіївка.

Коли я приїхав у 2014 році відбудовувати розбитий притулок «Вітрила надії» у Слов'янську, то зрозумів, що після завершення будівництва потрібно залишатися на сході. Не знав, що буду робити, як все буде. Знав тільки одне – це моє місце служіння.

Поїздка в прифронтову Красногорівку змінила моє життя. Я побачив, як 150 людей по кілька годин чекають машину з хлібом. На тлі пострілів жінки штовхаються, щоб отримати заповітну буханку. І розпач, і безнадія ...

Я хотів залишитися, щоб допомагати, але не мав для цього ресурсів. Але, вже через 10 днів мені запропонували працювати з дітьми в прифронтових містах. Бог забезпечив і житло, і харчування. І так почався мій шлях місіонера.

Скажу чесно: я не планував тут залишатися навіть на 2 місяці. Але Бог досі дає бажання жити і служити в прифронтовому місті. Третій рік уже пішов ...

За ці два роки мене багато разів кликали додому, в Крим, пропонували хорошу роботу.

Особливо часто це було в той період, коли я кілька місяців лікувався і був далеко від місіонерського центру. З одного боку, я відвик від місії і влився в темп життя великого міста, але, з іншого боку, я дивився в своє серце, досліджував свої бажання і чітко розумів, що Бог кличе сюди.

Авдіївка, лютий 2017

У місіонерів ангели працьовиті

Якось у серпні 2015-го ми з Сашею Помазановим їхали на велосипедах по Авдіївці. Мали звертати біля православного храму на потрібну нам вулицю. Я їхав першим і раптом запропонував Саші звернути раніше. Так я відчув.

Коли ми опинилися за тією знаменитою дев'ятиповерхівкою, то прямо перед нею на дорозі вже почали лягати снаряди. Виходить, якби ми продовжували рухатися запланованим шляхом, то були вже б мертвими ...

А на початку лютого цього року ми з Сашею потрапили під обстріл і стали свідками трагічної загибелі і поранення співробітників МНС. Жінка з Авдіївки померла від поранення дорогою до лікарні.

І знову, вдруге Бог зберіг наше життя – за рекомендацією свого куратора Геннадія Лисенка я поставив наш автобус не поруч, як збирався, а подалі від тієї самої машини, яка і стала об'єктом обстрілу кілька хвилин по тому. І під час «прильоту» ми всі попадали на землю. Осколки пройшлися по нашому автобусу.

Кажуть, що в такі моменти відбувається переоцінка цінностей. Може бути ... Ти розумієш, що в будь-який момент життя може закінчитися і потрібно бути готовим щохвилини постати перед Богом.

Адже ми спокійно сиділи в бусі і не очікували, що прилетить снаряд. Просто відкрили віконце. Хлопець-водій із Маріуполя просто привіз пресу: і він ніяк не припускав, що так і залишиться сидіти в тій машині без половини черепа ...

А ще з'явився страх нічних обстрілів. Напевно тому, що підсвідомо боїшся раптової небезпеки, яка чатує найчастіше вночі. Боїшся, що коли раптово прилетить снаряд, ти не зможеш встигнути згрупуватися.

Я знаю, що це нормальна реакція моєї психіки і трохи згодом цей страх піде геть.

Моя мама побачила відео в Facebook, де коментували той обстріл, під який потрапили ми. Звичайно, сильно хвилюється, але, вона знає, що я хлопець впертий у своєму рішенні і їй залишається тільки молитися за мене.

Авдіївка, лютий 2017

Що надихає місіонера

Під час обстрілу Авдіївки на цей раз дуже добре спрацювали державні служби. Звичайно, вони можуть забезпечити евакуацію, дати продуктовий пакет, налити гарячого супу. А ми, крім усього цього, можемо сказати живе надихаюче слово від Бога в життя людини і помолитися за неї.

Мене завжди надихають мої хлопці і дівчата в місіонерській команді. Коли мені важко, я розумію, що і їм не легше. Важко і тим ста місіонерам FrontLine, котрі служать по всій лінії фронту – від Луганщини до Маріуполя.

Місіонерам важко морально і фізично, особливо в період інтенсивних обстрілів. Але, якщо я, втікаючи від втоми, поїду, то від цього не стану щасливішим.

Кожен день в прифронтових селищах вмирають люди – або від снаряда, або від хвороби, або від старості. І ми ті, хто може дати їм шанс перед смертю примиритися з Богом.

Мене надихає історія одного з розбійників, який висів разом з Ісусом на хресті. Коли він визнав Його Господом, то цього було достатньо, щоб відразу ж потрапити в царство Боже. Без хрещення і причастя.

Авдіївка, лютий 2017

Заклик від того, кому є, що сказати

Я знаю, що є люди, які хотіли б приїхати місіонерами на схід України, але поки вагаються. Якщо у вашому серці є бажання, але присутній страх, то не звертайте уваги на страх.

Ми з моїм другом Сашком Помазановим хотіли бути місіонерами. У той час було Дебальцеве, Вуглегірськ. Перебуваючи в 10 кілометрах від епіцентру бойових дій, ми, звичайно, боялися, що може бути наступ або черговий котел. Але ми слухали не страх, а те бажання, яке Бог вклав в наші серця.

Війна в Україні не буде тривати вічно. Але це якраз той час, коли ви зможете послужити людям, які опинилися в кризовій ситуації. Війна їх вимотала, їм нема на кого сподіватися, крім Господа. Втішити їх, навчити молитися, просто бути поруч в моменти відчаю – це дуже класно!

Саме тут зміниться ваш характер, ставлення до людей. 2-3 місяці або півроку, проведені в прифронтовій зоні,–— це хороший внесок в життя тих, хто відчайдушно потребує допомоги.

Ви ніколи не будете жалкувати про згаяний час. А Бог винагороджує, благословляє, зберігає і піклується.

За три роки я переконався, що Бог ретельно зберігає місіонерів. Отож, збереже і вас. Послухайте свого серця!

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Ексклюзив

  • 20 вересня 2017, 11:25 | Журналістські розслідування | view photo | 

    Нічне виселення. У Луцьку загострився конфлікт за примішення між єпархією УПЦ КП та видавництвом

    У понеділок, 18 вересня, прийшовши на роботу, працівники товариства з обмеженою відповідальністю «Ініціал», що розміщувалося в одному з приміщень Волинської єпархії УПЦ КП у Луцьку, застали дивну картину: семінаристи завершували виносити речі видавництва на вулицю.

  • 20 вересня 2017, 07:41 | Калейдоскоп | view photo | 

    І словом, і ділом: Соціальне служіння волинських протестантів

    Нині соціальне служіння для членів протестантських конфесій, їхня гуманітарна діяльність – одна з основ протестантської етики. Саме про благодійну діяльністьта освітні програми волинських протестантів мали можливість дізнатись журналісти у прес-турі в рамках відзначення 500-ліття Реформації.

  • 17 вересня 2017, 16:37 | Соціологія релігії | view photo | 

    В Україні зростає запит на національну Церкву, – соціолог

    Наталія Зайцева-Чіпак із центру «Соціоінформ» розповіла про те, як українці уявляють ідеальні стосунки між державою, суспільством і Церквою.

  • 17 вересня 2017, 12:14 | Репортажі | view photo | 

    «Семиярусна гора» як головна духовна книга нової епохи

    У двадцять сім років американець Томас Мертон відмовився від кар’єри письменника й прийняв монаший стан в одному з найбільш аскетичних згромаджень католицької Церкви – ордені трапістів. Та згодом молодий монах повернувся до писання, і за сім років написав автобіографічну книжку «Семиярусна гора», визнану духовною класикою модернової доби.

  • 15 вересня 2017, 09:00 | Репортажі | view photo | 

    Чи багато релігійної літератури на Форумі видавців?

    Львів щороку у вересні на кілька днів перетворюється на суцільне книжкове дійство. Ринок видань за останні кілька років помітно зміцнів і збагатився. Але що відбувається у вужчій сфері — на ринку релігійної літератури?

Останні коментарі

  • igorshevchuk | 19 вересня 2017, 20:31

    * * * Скільки написано й що наговорено?? дивлюся як це насправді: пальчатка сходить із рук упокорена можна мені вам руку подати тіло із серця зсувається — тільки впокорене Бог є в серці

  • Учкудук | 19 вересня 2017, 16:22

    Офіційна УГКЦ теж не призначені і очорнює УПГКЦ вже декілька років. Вони більше переймаються свідками Єгови.чим душами своїх вірних.

  • bopa | 19 вересня 2017, 09:22

    Не буде таких глибоких об'єктивних досліджень, втратимо те що маємо. Господь нам цього не простить! І ціна розплати буде небачено дорогою. Освідомлюймо!

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:59

    Гарний коментар дозволю собі доповнити кінець: "Це велика перемога і вся слава тільки Богу! А я зі своїми братами прикладемо усіх зусиль, щоб бути вірним і виконувати Його святі заповіді".

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:40

    Реальність залежить від нас! "Ніхто за нас не зробиnь нашої роботи", шановний Fr.

Популярні статті місяця