Ті, що вистояли, або про що розказує Йорданська вода 1947-го

26 січня 2017, 13:36 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Йорданську воду, якій уже 70 років, береже парафіянка УГКЦ Стефанія Гаврилишин (Далик) у Розгадові на Тернопільщині. Назване село у Зборівському районі відоме ім’ям Романа Купчинського — літератора, журналіста, композитора і громадського діяча, сина місцевого священика. Утім, цікавих розгадівських історій набагато більше. Одна з них — йорданська. І пов’язана вона з періодом, коли Греко-Католицьку Церкву заганяли у підпілля, а духовенство і свідомих вірних ув’язнювали, вивозили «у віддалені райони СРСР».

Стефанія Гаврилишин (Далик) — колишня старша сестриця церкви св. Параскеви П’ятниці у Розгадові і Йорданська вода 1947 року, яку вона зберігає. Також на фото о. Іван Гавдяк та чоловік пані Стефанії Роман Гаврилишин

«Цього року я прийшов із йорданською водою до парафіянки, колишньої старшої сестриці при церкві Стефанії Гаврилишин, дівоче прізвище Далик, — розповідає о. Іван Гавдяк, який служить у Розгадові. — Жінка й каже: “У мене є вода, освячена на Йордан 1947 року. Давайте я вам її покажу”. Я спробував ту воду — вона, як свіжа. Не зіпсувалася. Пані Стефанія розповіла, що святив ту воду о. Василь Баран в урочищі “Нетеча”, і що їй тоді було років приблизно сім».

Родина Даликів по завершенні Другої світової війни саме повернулася з Сибіру, із заслання.

«Нас вивезли на Сибір у 1941-му через участь родини — мого дядька Івана Далика, в ОУН. Тож і мого батька Михайла, і маму Анастасію, і мене, і діда Василя вивезли. Батька — окремо на роботи у лісі, а нас в Тюменську область, далеко за ріку Об, — згадує Стефанія Гаврилишин-Далик. — Дідо так і помер там у 72 роки… От нас забрали, а через три місяці вибухнула війна. Пізніше, коли до армії почали брати вже всіх, бо солдатів бракувало, тата також взяли. Він дійшов з боями до Берліну. Потім із розпорядження Сталіна репресованим, які проливали кров на фронтах, дозволили повернутися у рідні краї. То ми повернулися. Але реабілітацію отримали тільки у незалежній Україні».

Отець Василь БаранУ цей час в Розгадові служив о. Василь Баран, уродженець села Рай теперішнього Бережанського району. Його шлях до священства був складним. Народився 27 липня 1909 р. у селянській родині, де було 12 дітей. Він — наймолодший. У 1937-му закінчив Бережанську гімназію і Львівську Богословську Академію, яку очолював майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Одначе В. Барана тоді не висвятили — не було вільних місць на парафіях. Відтак чоловік зайнявся громадською діяльністю: створював читальні товариства «Просвіта», осередки антиалкогольного товариства «Відродження», церковні братства, підтримував товариство «Рідна школа», кооператив «Єдність», осередки «Сільського господаря», поширював релігійну літературу, іконки.

Після початку Другої світової В. Барана, як і тисячі інших свідомих українців Галичини, польська влада запроторила до табору в Березі Картузькій. Тільки за день-два до приходу радянських військ місцеві жителі випустили в’язнів. В. Баран місяць добирався додому пішки. У дорозі рятували прості люди — селяни, які годували і давали прихисток подорожньому.

Надалі В. Баран працював учителем біля містечка Козова (тепер райцентр на Тернопільщині). У 1942 році він, зрештою, отримав священичі свячення від єпископа Никити Будки і призначення на служіння в Розгадові.

Після приходу «других совітів» у 1944 р. розпочалися масштабні переслідування Греко-Католицької Церкви. І у 1946-му, як вважали ідеологи та функціонери радянської системи, «питання уніатів» вирішили назавжди. Та не так сталося. Люди вперто дотримувалися своєї віри і не бажали переходити на «московське православ’я».

Йорданська вода 1947 року, яку зберігає Стефанія Гаврилишин (Далик), зберігає свою свіжість, хоча й із закритих пляшок потроху випаровується«Те Водохреща у 1947-му в Розгадові було прилюдним. Пам’ятаю хрест, зроблений з льоду на Золотій Липі, у Нетечі. Пам’ятаю, що було дуже багато людей», — говорить Стефанія Гаврилишин.

Десь у той період о. В. Барана змусили перейти в РПЦ. Хтозна, як священика «стимулювали». Можливо, боявся за дружину й доньку. Та все ж, “возз’єднання” тривало лише декілька місяців.

«…у І кварталі 1948 року від служіння в РПЦ відмовився раніше “возз’єднаний” і зареєстрований колишній греко-католицький священик Василь Баран, випускник Львівської Богословської Академії. У заяві на ім’я архиєпископа Львівського і Тернопільського Макарія від 14 березня 1948 року він пише: “…заявляю і своїм власноручним підписом стверджую, що звертаючи Вам Посвідчення №1421 з 14.ХІ.1946 р. м. Львів, видане як документ молитовного єднання з Московською патріархією, тим самим зриваю звязь з православною церквою. Оставшись дальше вірним Греко-католицькій церкві як догматично, так і канонічно, прошу прийняти до відома мою вище наведену заяву…”», — читаємо у книзі Ярослава Стоцького «Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини 1946-1989».

Заяву взяв до уваги, звісно, не тільки архиєпископ Макарій (Оксіюк), а й державні репресивні органи. Уже через декілька місяців о. В. Барана заарештували. Як подав Богдан Головин у книзі «Ісповідники віри — наші сучасники», священику дали 25 років позбавлення волі з утриманням у таборі, конфіскацією майна, позбавленням громадянських прав на п’ять років, а після звільнення — довічним виселенням «у віддалені райони СРСР».

Розгадівську церкву св. Параскеви-П’ятниці у радянський період не закрили. У ній служили православні священики, але вірні зберігали греко-католицьку ідентичність. Наприклад, церковне братство не дало зруйнувати головний престіл, освячений 29 червня 1938 року єпископом Іваном Бучком. Так само беріг свою віру й віру інших людей репресований о. В. Баран. Його заслали у табір в Караганді, де працював на цегольні.

«Там о. Василь Баран не припиняв душпастирської діяльності, над ранком відправляв Службу Божу на верхніх нарах і причащав співв’язнів. Для вина використовував виготовлений у таборі сік із сухого винограду або родзинок. На свята співали церковних пісень, колядували, щедрували», — подає Б. Головин у вказаній книзі.

У 1957 р. душпастиря звільнили з табору і він зміг знову жити зі своєю сім’єю: дружина з донькою на час його заслання мешкали у її рідному селі Цебрів теперішнього Зборівського району.

Духівник з великими труднощами влаштувався працювати вантажником на заводі «Електроарматура» у Тернополі. Спершу сім’я винаймала житло, а в 1967-му отримала квартиру площею 31 кв. м. на п’ятому поверсі панельного будинку. Весь цей час священик служив у підпільній УГКЦ: вдома, на квартирах у вірних, у районах. Серед сіл, де часто бував, — Зарваниця, Доброполе, Курівці, Великий Глибочок, Ярчівці, Пронятин, Воробіївка.

«А одного разу в селі Пронятин він відправляв Службу Божу у приватному помешканні. Хтось із присутніх доніс про це православному священику Валерію Кудрякову (майбутній Предстоятель УАПЦ Мефодій — прим. ред.), який сповістив у КДБ, — писав Б. Головин. — Викликали о. Василя до уповноваженого у справах релігій при Тернопільському обласному виконавчому комітеті ради народних депутатів, де зробили застереження, погрожували, заборонили відправляти на приватних помешканнях, бо віруючі повинні ходити й молитися у церкви російського православ’я».

Незважаючи на тиск, греко-католицький священик продовжив служити далі. Після легалізації УГКЦ він став парохом Цеброва, де й помер 19 лютого 1998 року. У Розгадові він уже не служив, але пам’ять про нього залишилася. Зокрема, й пов’язана з Йорданом 1947-го.

«Спершу ту воду, а я маю три літри ще у довоєнних пляшках, берегла моя мама. У неї була сильна віра. Мама тримала воду як оберіг і вона досі, як свіжа. До мене ж казала: тримай її доти, доки будеш жити. Мама прожила до 1992-го. Проголосувала на референдумі за Незалежність і сказала: “Можу вмирати, бо дочекалася того, чого ціле життя чекала — Незалежної України”, — підсумовує Стефанія Гаврилишин. — Але, як бачите, цілковитої незалежності досі немає…»

Що ж до Розгадівської громади, то вона в час виходу УГКЦ з підпілля, прилюдно й офіційно вся повернулася до УГКЦ.

Церква св. Параскеви П’ятниці у Розгадові

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    • 14 листопада 2017, 11:47 | Події та люди | 

      Литовка римо-католичка, яка любить Україну і Греко-Католицьку Церкву

      Литовський історик, викладач Вільнюського та Шяуляйського університетів, президент Асоціації істориків Литви і України доктор Алдона Васіляускєне часто відвідує Україну. Як каже вчена, Україні, зокрема, історії Української Греко-Католицької Церкви, вона присвятила своє життя.

    • 13 листопада 2017, 09:51 | Репортажі | view photo | 

      32 капелани Дніпропетровської єпархії УПЦ КП несуть службу у зоні АТО

      Цими вихідними священнослужителів зібрали на церковну урочистість, аби символічно відзначити та подякувати за працю, про це розповіла власкор РІСУ Софія Богуцька. Їх нагородили відзнаками обласної ради.

    • 7 листопада 2017, 14:13 | Калейдоскоп | view photo | 

      «Львівська школа» іконописців представила доробок останніх 20 років

      У Львові відкрили виставку робіт студентів та викладачів кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв «Під патронатом святого Луки». На експозиції можна побачити роботи відомих метрів сучасного українського іконопису від початків заснування кафедри до сьогодення

    • 7 листопада 2017, 12:10 | Репортажі | view photo | 

      Конгрес молодих релігієзнавців: як це було

      У Львові 26-27 жовтня відбувся Конгрес молодих дослідників релігії. Це вже четвертий подібний захід в Україні. Попередні проходили в Києві (2014), Чернівцях (2015) та Луцьку (2016). Цьогорічний захід виявився рекордним за цілою низкою показників.

    • 3 листопада 2017, 16:16 | Свята і звичаї | view photo | 

      Поминальні дні у православній традиції

      Одним зі своїх обов'язків Церква має обов'язок молитви. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них.

    Останні коментарі

    • Василий Петров | 18 листопада 2017, 00:49

      Всякое царство, разделившееся само в себе, опустеет; и всякий город или дом, разделившийся сам в себе, не устоит. И если сатана сатану изгоняет, то он разделился сам с собою: как же устоит царство

    • батюшка | 17 листопада 2017, 21:58

      молодці місцеві хоч і на емоціях, але відстоюють своє, видно натерпілись від Московського Патріархату

    • батюшка | 17 листопада 2017, 21:41

      Московський Патріархат в Україні знову викрив своє брехливе нутро

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 20:00

      Поглянув, але НІЧОГО, на жаль, не побачив...

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 19:27

      Як наголоджується в Слові Божому, диявол - злобний брехун і наклепник та батько всілякої лжі. Так що, як виглядає, всі ці облудно-наклепницькі медіа-чинники УПЦ МП та, загалом, їхні

    Популярні статті місяця