Євангельські християни в радянські часи: спогади пресвітера

12.12.2016, 10:40
Євангельські християни в радянські часи: спогади пресвітера - фото 1
Через спокусу підкупу, тиск і залякування доводилося пройти євангельським християнам у часи СРСР. Дехто змушений був приховувати свою ідентичність, а дехто приймав відкрите хрещення

Через спокусу підкупу, тиск і залякування доводилося пройти євангельським християнам у часи СРСР. Дехто змушений був приховувати свою ідентичність, а дехто приймав відкрите хрещення. Були й виклики до КДБ на «співбесіди», де до потилиці могли приставити дуло пістолета і таким чином переконувати відректися від Христа. Були й звільнення через те, що працівник — «штунда».

Той період добре пам’ятає почесний пресвітер спільноти Євангельських Християн Баптистів (далі ЄХБ — прим. авт.) Дмитро Герасімов із Тернополя. У 1996-2004 рр. він був обласним пресвітером.

«Я ніколи не сперечався і не ворогував ні з ким. Думаю, що ми — християни — не повинні вишукувати різниці між нами, а дивитися на те спільне, що є за Біблією. Коли я був обласним пресвітером і нас, представників різних конфесій, збирали, то ми спілкувалися мирно. Я мав добрі відносини з покійним Предстоятелем УПЦ (МП) Володимиром (Сабоданом). Я проповідував і в інших протестантських громадах. У нас же проповідував, наприклад, менноніт», — розповідає Д. Герасімов.

Чоловік народився у 19 жовтня 1937 р. на хуторі біля с. Заруддя Кременецького повіту Волинського воєводства неподалік від містечка Вишнівець. Тепер це Збаразький район Тернопільської області.

«Сину, ти таки подумай, бо є Бог»

«Татова мама, Юстина Герасімова, була віруючою ще на початках — покаялася і прийняла Бога у 1921-1922 рр., — говорить Д. Герасімов. — Моя мама Єлизавета покаялася у війну, а тато вже пізніше. То я ходив і з татом до православної церкви, і з бабцею на зібрання й молитви. Бабуся завжди казала: “Сину, ти таки подумай, бо є Бог”. Біблія у нас була російською мовою, від Біблійного товариства. Там писало, що її видали у Лондоні, Парижі, Петербурзі, інших великих столицях світу. Мене і ця сторона зачепила. Думав, це ж щось велике — Біблія — коли її видають у стількох країнах».

Герасімови жили на хуторі у полях, де було 7 хат.

«Вийдеш у війну на город, коли саме тривала битва за Тернопіль, поглянеш у той бік, і видно, як снаряди летять у сторону міста. У полях тоді стояли вартові — Тернопіль був в оточенні, діяла комендантська година і після шостої вечора не можна було ходити. Але ми ходили, — пригадує чоловік. — Бувало, йду на зібрання, а стоїть солдат. Каже: “Хлопче, куди ти?” Я пояснюю, що прямую на християнські збори. Він мені: “Добре, йди, але коли будеш повертатися, проходь також біля мене”. Я так і робив: проходжу, помахаю йому рукою, і додому».

Батько Д. Герасімова Кирило Герасімов був учасником війни, мав два поранення і йому важко було працювати. Тож дітям, а їх у сім’ї було п’ятеро, довелося рано долучитися до господарства. Мали 4,5 га поля.

«У 1952 р. я закінчив семирічку. Школа була розташована на хуторах, у хаті родини Береза, в якій було п’ятеро синів і всіх їх вивезли на Сибір. Було тісно: в одній кімнаті одночасно вчилися 1 і 3 класи, а в іншій — 2 і 4. У ті часи були такі морози, що я обморозив пальці на ногах, були пошкоджені легені. Адже взуття яке було? Із мішковини, фарбованої базником (бузиною — прим. авт.). — переповідає ті події почесний пресвітер. — Пам’ятаю, вчителька була полька, а в радянських підручниках, де йшлося про історію стародавнього світу, писало, що літочислення ведеться від “вигаданого Христа”. Я казав: “Прошу вчительки, але в історії нічого вигаданого немає”. Вона мені відповідала: “Ти, премудрий Соломоне, не лізь, де тобі не треба”».

У 1954 р. юнака взяли на роботу до контори колгоспу, утвореного в Зарудді у 1947/1948 рр.

«Через деякий час мене хотіли відправити на курси бухгалтерів, та я не захотів, бо побачив як часом голова колгоспу “виписував” щось для районної влади. Оформляти це все мав би бухгалтер. Голова колгоспу, Ярохтей Казнодій, був неграмотний і замість підпису ставив три хрестики. Я кинув роботу і поїхав на збирання врожаю у Дніпропетровську область. Там за 6 місяців заробив 3 тони зерна, які мені передали на елеватор, і 5000 крб. Голова колгоспу у Дніпропетровській обл. був задоволений, що приїхали “західняки” і так добре працюють».

І от узимку 1954/1955р. Д. Герасімов відкрив для себе Біблію.

Збір християн ЄХБ з околиць Збаража у 1956 р.

Збиралися у хатах і читали Біблію

«Прочитав її за ту зиму від обкладинки до обкладинки. А оскільки я сам її почав читати, то утвердився у думці, що вибір віри — особистий вибір кожної людини, — зазначає він. — Наші зібрання проходили по хатах. Так, свою хату надав Дем’ян Локоть, у якого було чотири доньки. Часом сходилося по 20 людей, 5-6 сімей. Дем’ян був неграмотний, читав хіба по складах. Тож читати Біблію доручали мені. Якщо це було на Різдво, то я вишукував місця про народження Ісуса Христа. Оскільки Біблія має посилання із одних місць в інші, то я дізнавався, що ще 700 років до Христа про його народження говорили пророки, Ісая, Михей… Але на зібраннях я тільки читав Біблію, більш нічого не говорив.

Із 1959 р. сім’я жила уже в самому селі, а не на хуторі.

«У Зарудді ми збиралися читати Біблію і молитися у хаті Уляна Романчука, який працював ковалем у колгоспі ім. Молотова. Був випадок, що його син, 1934 р. народження, зник безслідно і так його й не знайшли. Але такого, щоб нам не дозволяли молитися, то не було. Ті всі заборони йшли хвилями, а люди ж працювали у колгоспі. Громада запропонувала очолити її моєму дядьку Олександру Герасімову. Він у війну служив водолазом, діставав затоплені судна, розміновував. Мав багато нагород. Дядько згадував: “Іду на завдання, пірнати, перехрещуся і кажу — Боже, якщо я виживу, то покаюся”. Люди казали, що дядька поважає влада. Він став дияконом. І от бувало, що у колгоспі видавали зерно чи солому саме по неділях. Ми не йшли, а збиралися у церкву, — веде далі Д. Герасімов. — Дядько ніколи не казав не йти у неділю по зерно й солому, але люди не ходили. Православні ходили. Голова колгоспу подивився на це і сказав: “Штунди працюють добре. Треба їм видавати у понеділок”. І давали. А дядька викликали в КДБ до Вишнівця, де був районний центр. Допізна тримали, говорили: “Відмовся, кажи, щоб люди брали по неділях”. Він пізніше вже розповів, що отак ставили до стіни, а пістолет — до потилиці і казали відмовлятися. Дядько відповідав: “Я не можу. Це рішення кожного”».

Викликали декілька разів і тримали допізна. Потім доводилося уночі пішки йти з Вишнівця до Заруддя яких 12 км.

До армії не хрестили

«Серед нас не було таких язикатих людей, щоб викликати вогонь на себе. Хрещення мені до армії не дали. Каявся я у 1955-му, але було так прийнято, що хрестять тільки тоді, коли залишишся при вірі після армії», — уточнює чоловік.

Через хворі легені Д. Герасімову дали відстрочку, коли мав іти до армії. Служив він упродовж 1959-1962 рр. — 3,5 роки у танкістах.

«На моїй особовій справі з військкомату, на такій великій папці, писало “ШТУНДА”, — пригадує тернополянин. — Комісар ще запитував мене, чи піду служити, чи буду складати присягу? Я відповів, що так. Служив у Закарпатській області, в Ужгороді, а потім у Мукачевому. Зі мною були солдати з Вінницької, Хмельницької, Білгородської, Курської, Тамбовської областей. Я пройшов карантин, як належить. Одного разу прийшла моя черга мити казарму — нас там жило 97 осіб і було що робити. Я помив, прийшов старшина Діденко і сказав, що потрібно ще раз. Я знову помив, а потім — утретє. Після третього разу він уже не приходив, а написав мені подяку. Відтоді я не мив казарму. Мене подали на отримання звання молодшого сержанта, а демобілізувався старшим сержантом».

Але водночас з Д. Герасімовим намагалися “працювати”.

«Був у нас підполковник замполіт Чечк. Грузин. Одного разу він викликав мене і каже: “А що це ви агітуєте солдат своє релігією?”. Я завжди був активний із молоддю… Дивлюся, а в нього на столі лежить лист до мене від мого дядька, татового брата. Той лист помилково віднесли ще одному Герасімову, який у нас служив. Цей чоловік був із Казахстану. От він розкрив його, не подивившись, прочитав і дав замполіту, — продовжує пресвітер. — Замполіт і каже: “Що то там твій дядько (згаданий вище Олександр Герасімов — прим. авт.) пише?” А я йому так спокійно відповідаю: “Товаришу замполіт, я солдат радянської армії, а ви замполіт радянської армії. Я служу так само, як і ви. Хто дав вам право читати мої листи?”

Замполіт вибачився, але це не був єдиний випадок.

«Я не маю причин ховатися»

«Щоб перевести мене на атеїстичні рейки, вони мені давали читати для солдатів політінформацію. Біблії я з собою не мав, але вона вже була частково у мене в голові. Якось сталося так, що хлопці запитали мене про Бога і я розповів їм. Замполіт мене викликав і почав розпитувати, — говорить Д. Герасімов. — Я йому кажу: “Ну ви ж мене запитуєте і я маю вам відповісти. Так само й коли вони мене запитали, я відповів”. Замполіт після того говорить: “Ви відповідайте, але про Бога не говоріть”. Але не було такого, щоб в армії били, зуби повибивали, як я чув про це у пізніші часи».

Чоловік уже в той час займався новопризваними солдатами, писав у журнали статті про правильну роботу з автотехнікою. Наприкінці другого — початку третього року служби солдата почали схиляти до думки про вступ до партії.

«Викликали вони мене. Я їм кажу: “Он Горпинчук, член партії, напився, пішов у самоволку, когось побив. Афанасьєв із Курська, член партії, пішов у самоволку, напився, вчепився до дівчини і хотів її зґвалтувати, а коли заступився її хлопець, то його побив. У Афанасьєва вдома дружина і дитина. Йому дали два роки штрафбату. Виключайте їх із партії, приймайте мене під № 1 і далі приймайте тільки таких, як я”. Вони після того перестали мене кликати у партію».

Коли Д. Герасімов демобілізувався, то влаштувався на роботу в Тернопільському автопарку, де пропрацював 15 років. Робота йшла гладко і молитися, хоча й тихо, ніхто не заважав. Також після армії прийняв хрещення.

Будова дому молитви на вул. Квітовій, 19 у Тернополі. 14 травня 1988 р. Перший зліва — Дмитро Герасімов

«Його здійснив пресвітер Михтон Ревун в одному зі ставків, як їхати від с. Чорний Ліс до с. Колодно Збаразького р-ну. Нас хрестилося семеро. Це було відкрите хрещення, я казав — не маю причин ховатися. Служитель у ті часи мусів подавати списки тих, хто хреститься», — пояснює чоловік.

У фондах Тернопільського обласного державного архіву збереглися звіти уповноважених у справах релігії про ці хрещення.

«У тебе там штунда працює»

«Після автопарку я пішов працювати на швидку допомогу водієм. Взяли одразу. Головний лікар Богдан Смачило брав мене, щоб я його возив, куди потрібно. Але одного разу в іншого водія на моїй зміні сталася біда. Бригада швидкої десь біля шостої ранку виїхала на виклик у село Петриків біля Тернополя. 25-річна медсестра, виходячи з машини, впала, вдарилася і — на смерть. Три дні її підтримували апаратом штучного дихання. І от медики, бувало, заводили до мене мову як до християнина. Казали: “У що ви вірите?” Я їм відповідав, що у Бога, пояснював: “Он молода людина, медсестра, лежить, а життя немає. Дайте їй життя”. Вони противилися тому, як я можу говорити, що медицина слабка і крім неї є ще щось вище. Хтось Богдану Смачилові й сказав:“У тебе там штунда працює…” Головний лікар боязкий був і наказав мені розраховуватися. Так за один день і розрахував».

Дмитро Герасімов до того часу вже закінчив курси механіків холодильної техніки і після швидкої ще 15 років пропрацював на Тернопільському молокозаводі. За радянських часів євангельські християни молилися у старому, ще довоєнному, будиночку на вул. Квітовій біля Старого парку.У першій половині 1960-х рр. тут водночас жив обласний пресвітер — тоді Олександр Агрипінін.

«Коли я прийшов до Тернополя, то нас у громаді було всього 26 осіб. Деякі ще ходили на зібрання, але не реєструвалися членами спільноти. Вони боялися втратити ту чи іншу хорошу роботу. Євангеліє у той час неможливо було дістати. Лише у 1970-х мій швагро, яких з’їздив до Польщі, зміг привезти мені звідти. Російською. Тепер ми використовуємо переклад Івана Огієнка», — зауважує Д. Герасімов. — Мене також через віру викликали у КДБ. Пропонували “співпрацю”, але я відмовився. Вони, мої ровесники, тоді сказали: “Ми тебе згноїмо”. Уже пізніше, коли ми випадково зустрічалися на вулиці, вони відверталися, ніби не бачили мене.

Будиночок на Квітовій потребував заміни і в 1988-1989 рр. на цьому місці збудували новий дім молитви.

«Моє покоління було виховане в радянській системі, але бабця розповідала, що раніше було інакше. Звісно, говорила, що поляки також мали свою лінію — польську. Тож зміни за Горбачова віруючі сприйняли добре, сердечно. Раділи, що з’явилася свобода проповідування Євангелія, — завершує чоловік. — У 1991 р. в Тернополі відкрили християнську Біблійну семінарію з вечірнім навчанням, куди я записався. Три роки провчився після роботи. Коли треба — пив каву, щоб не заснути. У 1993 р. закінчив семінарію і того ж року пішов на пенсію».

Але далі була робота на релігійному полі.

«За Радянського Союзу євангельських християн змусили бути в одній організації (Всесоюзній раді євангельських християн-баптистів — прим. авт.), а коли з’явилася свобода, кожен почав шукати свого. Я — прихильник того, що ми маємо бути єдині. Бо те, що різне, додалося історично. Старших у християнській справі немає», — підсумовує почесний пресвітер ЄХБ.

Провідники спільноти євангельських християн біля новозбудованого дому молитви на вул. Квітовій у Тернополі

Володимир Мороз