Жіноче чернецтво в умовах підпілля. Історія нескореної Церкви

28 листопада 2016, 14:05 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ніна ПОЛІЩУК

с. Андрея МаслійДнями в УКУ відбулася лекція «Жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині (1946 – 1989 рр.)». Доповідачка с. Андрея Маслій із Згромадження сестер мироносиць, яка нещодавно успішно захистила кандидатську дисертацію, в якій проаналізувала здобутки та проблеми періоду підпілля УГКЦ, а особливо – часу легалізації релігійних громад в Україні вкінці ХХ століття. Окрема увага була зосереджена на внеску монахинь у процес легалізації УГКЦ на зламі 1980-90-х рр. та на особливості діяльності й формації монастирів протягом катакомбного періоду УГКЦ.

Перш за все, доповідачка звернула увагу на специфіку історичних досліджень та пошуку інформації, яка стосується згаданого періоду. Адже подекуди є суттєва різниця між матеріалами особистих архівів, куди також можуть належати листи, спогади, мемуари, записані свідчення, та документів з державних архівів. Особливо різниця між джерелами відчутна, коли мовиться про період переслідування релігійних громад представниками тоталітарного режиму. Наприклад, дослідниці доводилося зустрічати офіційні документи парторганів, де було зазначено, що протягом 1946-1986 років до монастирів вступило всього лиш 16 новичок, у той час, як свідчення та записи монаших спільнот наводять інші дані – близько п’ятисот дівчат.

Семінар

Ліквідація монастирів та покарання

Станом на 1946 рік в УГКЦ було дев’ять чернечих спільнот: Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, Сестри Чину святого Василія Великого, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, Згромадження сестер священномученика Йосафата, Згромадження сестер Пресвятої Родини, Згромадження сестер Мироносиць, Згромадження сестер святого Йосифа-Обручника Пречистої Діви Марії, Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської та Свято-Покровський монастир Студійського Уставу. Відкрите переслідування та процес «ліквідації» УГКЦ почався ще вкінці 1944 року. Для того, щоб закрити монастирі, радянська влада розробила спеціальний план, який передбачав поетапну дію: спочатку збирали інформацію про монастир та кількість черниць в ньому, потім обкладали спільноту непосильними податками, в наслідок чого черниці були змушені погоджуватися на «укрупнення» монастирів, а згодом – на остаточну ліквідацію. Тут необхідно зауважити, що термін «ліквідація» стосується тільки офіційного місця перебування монастиря, тобто забирали приміщення. Натомість монастир як спільноту ліквідувати було неможливо, а тільки – ускладнити спільнотне співжиття та співслужіння. Відтак, черниці подекуди були змушені жити невеликими групами в різних домах.

«Можна сказати, що в першу чергу почали ліквідовувати жіночі монастирі на Тернопільщині. Там це було легше зробити, адже чернечі спільноти у тій частині Галичини були нечисельними. Вже у третій чверті 1946 року в доповідній записці уповноваженого Ради в справах релігійних культів у Тернопільській області І. Чирви своєму київському начальнику П. Вільховому у розділі «Про монастирі» прямо наголошувалося: «Уніатських монастирів у області немає, тому ніяких повідомлень не чекайте», — розповіла с. Андрея Маслій, додаючи, що вже у вересні 1950 року, за офіційними документами держслужб, було закрито останній жіночий монастир ГКЦ у с. Суховоля на Львівщині.

За підрахунками дослідниці, станом на 1950 р. близько 10% всього жіночого чернецтва зазнали тюремного ув’язнення та заслання. На той час 75 монахинь відбували покарання в таборах Сибіру та Середньої Азії. Серед тих черниць були: 27 сестер служебниць, 12 сестер св. Йосифа-ОПДМ, вісім монахинь Студійського Уставу та чотири сестри згромадження Пресвятої Родини. Терміни покарання були різними: від 20 років каторжних робіт до виселення із зазначенням «навічно». Каторжні роботи означали для жінок сплав лісу, рубання та викорчовування дерев, сільськогосподарські та санітарні роботи.

Цікаво зауважити, що навіть під час заслання монахині не втрачали надії на повернення в Україну. Про це свідчить промовистий факт, пов’язаний із похованням м. Моніки Полянської ЧСВВ, яка відійшла з життя 26 грудня 1951 р. у виправному таборі поселення Парца Зубово-Полянського району Мордовської АРСР. Як засвідчила с. Стефанія Процик ЧСВВ у інтерв’ю с. Андреї, до труни м. М. Полянської сестри навмисно «вкинули великий цвях», а також «для її розпізнання – до пальця її ноги прив’язали обвиті в полотно два камінці величиною яйця» (зі спогадів м. М. Смєльської). Таким чином намагалися зазначити місце поховання своєї настоятельки, щоб у майбутньому перенести тлінні останки покійної до України.

Під наглядом спецслужб

У період «хрущовської відлиги» деякі сестри почали повертатися з ув’язнення, тобто з’явилася надія на відновлення спільнотного життя. Проте на Батьківщині монахині зустрілися з наступними випробуваннями – вони не могли отримати прописки як «таборові бранки», а, отже, не могли влаштуватися на роботу, щоб себе утримувати. Майже всі чули однакову відповідь, мовляв, повертайтеся туди, звідки приїхали.

Та попри очевидні перешкоди монахині продовжували дотримуватися уставів. Вони намагалися жити разом в квартирах так, щоб не викликати підозри у сусідів. Домовлялися з греко-католицькими та з римо-католицькими священиками про літургії, які здебільшого були «хатніми» та «тихими». У Львові черницям вдавалося приходити на вранішні літургії до римо-католицької катедри Успіння Богородиці.

Навіть «на волі» монахині були під пильним наглядом Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, їх регулярно викликали «на розмови», або працівники КДБ та міліція приходили до місць проживання з обшуками.

Сестра Андрея Маслій пояснила, що органам влади добре був відомий поділ чернецтва в УГКЦ:

«У звітах уповноваженого, крім даних про місце проживання, праці, традиційно зазначалося, до якої чернечої спільноти належить дана особа: «василіянка», «йосифітка», «служебниця». У 1962 р. голові ради в справах Російської православної церкви при РМ СРСР В. Куроєдову в Москві було надіслано «Інформаційне повідомлення про хід виконання плану заходів Ради в справі ліквідації залишків унії», написане уповноваженим Ради по Львівській області М. Винниченком. Він повідомляв, що «монашого елемента на території області нараховується 421 особа <…> Уніатські священики опираються на монаший елемент і залишки груп монахинь Орденів «Василіянок», «Студиток», «Служебниць», «Св. Вінкентія». У Львові таких груп є п’ять, а в районах Львівської області діє 22 такі групи».

У службових записках регулярно доповідали про діяльність монаших спільнот, вказували точні імена та прізвища настоятельок. До цькування черниць вдавалися і радянські ЗМІ, де публікували «викривальні» статті про богопосвячених осіб, зрозуміло, що матеріали були сфабриковані, а головним звинуваченням, звичайно ж, була співпраця з українськими «буржуазними націоналістами».

До настоятельок спільнот або до окремих черниць могли підсилати агентів, яким інколи вдавалося втертися в довіру та діставати потрібну для спецслужб інформацію. Відтак, с. Андреї Маслій вдалося знайти матеріали справи, де містилися покази агентки «Жемчужини», яка була підіслана до настоятельки ЧСВВ м. М. Ісопенко і «зливала» інформацію протягом 1957-1958 років.

«У січні 1958 р. агент «Жемчужина» передала органам КДБ лист від М. Должицької, в якому в зашифрованій формі повідомлялося, що Генеральна настоятелька ЧСВВ м. З. Безушко з дозволу папи Пія ХІІ на посаду провінційної настоятельки всіх монастирів ЧСВВ у Галичині призначила м. Й. Ісопенко. 26 лютого 1958 р. начальник четвертого відділу КДБ у Станіславській області майор Свистун (ім’я не вказане) вніс текст листа, отриманого від агента «Жемчужини», в справу м. Й. Ісопенко: «Мама «Зіна» перебуває у нас на візитації. <…> через місяць чи два повернеться до татка. <…> Мама бажає, щоб «Юзя» всім допомагала. Не знаю, чи отримає вуйко Василій лист від мами про це. Дайте почитати цей лист вуйкові». Хоч лист був написаний дуже законспіровано, алегорично («мама» – архимандриня м. З. Безушко, «татко» – папа Пій ХІІ, «Юзя» – чернече ім’я м. Ісопенко – Йосифа, а вуйко Василій – о. В. Величковський), однак представники КДБ зуміли його розшифрувати при допомозі підісланих агентів», — проаналізувала документ с. Андрея.

Мусимо зауважити, що доповідали про діяльність підпільних монастирів не тільки агенти спецслужб. Через тиск та погрози органів КДБ до такої роботи були змушені «колишні уніатські» монахині та священики РПЦ.

Мученики – свідки віри

Катакомбний період УГКЦ можна назвати часом випробовування цієї Церкви, а саме — вірних, на міцність. Стійкість (а для спецслужб – «упорність») греко-католицького чернецтва та духовенства була прикладом незламності у вірі для тих, хто сумнівався, мученицьким свідченням для Заходу та української діаспори, і водночас – «бурхливою діяльністю ворогів народу» для тоталітарної влади.

Однією з найбільш відомих фотографій того періоду, яка була своєрідною першою ластівкою, що прорвалася крізь залізну завісу, стала знимка сестер Служебниць на засланні. У хроніці цього Згромадження в архіві Генеральної Курії в Римі, міститься така інформація: «З Галичини окружними дорогами прийшла до нас вістка про наших сестер, що караються на Сибірі. Прислали знимку, одягнені у ватованках, у хустинах, як старі бабуні: с. Омельяна Чоловська, с. Стефанія Павлишин, с. Єротея Караїсь, с. Йосафата Іващук, с. Леонія Мимохід, с. Фільотея Ковальська, с. Епістимія Возьна та с. Аверкія Маслюк».

Сестри служебниці на Сибірі, 1951 р.

Копії цієї світлини були розіслані по всіх провінціях з ініціативи генеральної настоятельки згромадження с. Єроніми Химій. Є спогади, що це фото в монаших колах вважали реліквією сестер-ісповідниць, які відбувають покарання за свою віру.

Повернувшись, «на волю» черниці з труднощами влаштовувалися на роботу санітарками, двірниками, деяким вдавалося працювати робітниками на заводах та фабриках. Порівняно легше було із пошуком роботи та навчанням тим монахиням, які розпочали чернече життя під час «відлиги», адже їхня формація відбувалася у посиленій конспірації. Інколи, щоб уникнути підозр, дівчата залишалися жити у своїх помешканнях, не переїжджаючи до чернечої спільноти, але регулярно навідуючись до неї. Були навіть такі випадки, коли самі сестри не знали, що дівчина, яка відвідує їх кожної неділі вже має облечини чи обіти. Інформацією могла володіти тільки настоятелька. Потрібно все ж наголосити, що навіть в катакомбних умовах зберігали усі етапи формації монахині: кандидатура, облечини, новіціат, прийняття тимчасових і довічні обітів чистоти, убожества і послуху.

Сестра Андрея Маслій зауважила, що навіть в умовах невпинного переслідування з боку влади, тотального контролю й частих обшуків, в деяких випадках вдавалося здійснювати неможливі речі:

«Так, 13 жовтня 1982 р. Іван Кучма зумів вивести з УРСР тлінні останки засновниці згромадження сестер Служебниць с. Йосафати Гордашевської і передати до генеральної управи ЗССНДМ у м. Рим. Сам І.Кучма за фахом був лікар-хірург, проживав на території Польщі. У 1979 р. прибув до Риму, щоб провідати свою родичку с. Павлу Шеремету ЗССНДМ. Під час відвідин сестри служебниці розповіли про своє бажання перевезти тлінні останки с. Й.Гордашевської до Риму, в чому І.Кучма вирішив допомогти черницям. З Польщі він написав листа до Л.Брежнєва, тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради СРСР, з проханням дозволити йому перепоховати «його видатну тітку Михайлину (світське ім’я с. Йосафати – О.М.) Гордашевську» в Польщі, щоб виконати «обіцянку, яку дав своїй мамі». У грудні 1980 р., як це не дивно, одержав позитивну відповідь. Однак тільки восени 1982 р. І.Кучма прибув у радянську Україну. Попри всілякі перешкоди, які ставила влада у Львові і м. Червонограді Львівської області в місці поховання с. Йосафати, І.Кучмі вдалося вивезти тлінні останки с. Й.Гордашевської спочатку до Польщі, а пізніше – передати Генеральній настоятельці спільноти сестер Служебниць до Риму, де сестра й була похована».

Сестри збиралися разом на капітули для обрання настоятельки та управи спільноти. А у 1957 році. о. П. Більо навіть вдалося заснувати нову чернечу спільноту – Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії (ЗСПЄ). Більші чернечі спільноти, такі як ЧСВВ, ЗСМСВ і ЗССНДМ, отримували допомогу з-за кордону через періодичні візити вищих настоятелів. Слід сказати, що розбудова структур підпільної Церкви в Галичині з середини 1950-х рр. була пов’язана передусім з іменами владик Миколая Чарнецького і Василя Величковського.

Архівні фото

Вихід з підпілля та легалізація

Передумовою до відкритої діяльності УГКЦ була проголошена у 1985 році політика «перебудови» в СРСР. Тоді ж провісником легалізації Церкви стало оприлюднення 4 серпня 1987 р. заяви групи священиків і вірних під керівництвом владики П. Василика до Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ та генерального секретаря ЦК КПРС про вихід із підпілля. Цю заяву відкрито підписали чотири греко-католицькі монахині: с. Діогена Кулинич ЗССНДМ, с. Стефанія Городицька, с. Анастасія Плячок і с. Іванна Цебрин ЧСВВ.

Згадуючи ці події неможливо оминути увагою акцію голодування греко-католиків на захист своїх прав у Москві. Активними учасниками голодування були 20 черниць ГКЦ: ЗСПР – 12 черниць, ЗССЙ та ЧСВВ – по три черниці, ЗССНДМ – дві черниці.

У червні 1989 р. сестра ЗСПР Андрея Галина Стецевич написала відкриту заяву Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову про приєднання до голодування на знак протесту проти арештів греко-католицьких священиків. У заяві, зокрема, зазначалося: «Останнім часом посилились репресії проти УКЦ. Всі священики періодично відбувають адміністративні арешти. Я, сестра-монахиня УКЦ, підношу молитви до Господа і приєднуюся до голодовки протесту братів і сестер по вірі в надії на відновлення легального статусу нашої Церкви». На думку с. Андреї, навряд чи ця заява була передана безпосередньо М. Горбачову, але написання відкритого листа свідчило про відвагу й активну участь монахинь у боротьбі за легалізацію Церкви в СРСР.

Наймасовішим за кількістю учасників і своїм значенням у справі легалізації УГКЦ був похід вулицями Львова до собору св. Юра 17 вересня 1989 р., який приурочили до 50-тої річниці «возз’єднання» Західної України з Українською РСР. У акції, за різними підрахунками, взяли участь від 250 до 300 тис. осіб під гаслами свободи віросповідання для греко-католиків. Серед учасників були й  черниці. Сестра Андрея зачитала спогад про цю подію с. Володимири Дмитришин ЗСПР: «17 вересня 1989 р. я брала участь у поході за легалізацію нашої Церкви. У чернечій одежі була тільки я і моя рідна сестра, теж монахиня, с. Анатолія Дмитришин. Люди ще не бачили сестер у монашій одежі, хіба ті, які були в Москві на голодуванні».

Врешті-решт, під тиском акцій протесту в західних областях УРСР, що були підтримані міжнародною громадськістю, радянське керівництво 28 листопада 1989 р. легалізувало ГКЦ.

Підбиваючи підсумки свого наукового дослідження, с. Андрея поділилася статистикою та власними спостереженнями:

«Довгі роки заборони чернечого життя в радянській Україні вкрай негативно вплинули на розвиток чернечих інституцій УГКЦ. Однак жодна греко-католицька монаша спільнота так і не була ліквідована. Чернече життя в період нелегального існування з 1946 до 1989 рр., за нашими підрахунками, обрало близько п’ятисот осіб. Так, сестри Василіянки прийняли до своєї спільноти 145 нових членів, сестри Служебниці – 60 осіб, сестри Пресвятої Родини – 69 осіб, сестри Милосердя св. Вінкентія – 30 осіб, сестри св. Йосифа – 32 особи, сестри Євхаристки – 48 осіб, сестри Мироносиці – 24 особи, сестри Фатімської Богородиці – 24 особи, сестри свящ. Йосафата і сестри Студійського Уставу – по 20 осіб.

Натомість легалізація поставила монастирі перед новими викликами: повернення монастирських приміщень, організація спільнотного життя в монастирях, відновлення катехитичного служіння тепер вже не тільки для дітей, але й для молоді та старшого покоління, відкриття новіціатів та реєстрація чернечих спільнот як релігійних організацій».

Вивчаючи історію жіночих чернечих спільнот у Галичині протягом 1946-1989 років, можна простежити, що греко-католицькі монахині підтримували активну діяльність катакомбної Церкви та не залишалися осторонь суспільних процесів, які передували відродженню ГКЦ в Україні. Вони продемонстрували не тільки вірність християнським моральним цінностям, але й втілили ці прописні істини в життя своїм служінням надії посеред, здавалося б, безнадійно атеїстичного та секуляризованого суспільства.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    • 14 листопада 2017, 11:47 | Події та люди | 

      Литовка римо-католичка, яка любить Україну і Греко-Католицьку Церкву

      Литовський історик, викладач Вільнюського та Шяуляйського університетів, президент Асоціації істориків Литви і України доктор Алдона Васіляускєне часто відвідує Україну. Як каже вчена, Україні, зокрема, історії Української Греко-Католицької Церкви, вона присвятила своє життя.

    • 13 листопада 2017, 09:51 | Репортажі | view photo | 

      32 капелани Дніпропетровської єпархії УПЦ КП несуть службу у зоні АТО

      Цими вихідними священнослужителів зібрали на церковну урочистість, аби символічно відзначити та подякувати за працю, про це розповіла власкор РІСУ Софія Богуцька. Їх нагородили відзнаками обласної ради.

    • 7 листопада 2017, 14:13 | Калейдоскоп | view photo | 

      «Львівська школа» іконописців представила доробок останніх 20 років

      У Львові відкрили виставку робіт студентів та викладачів кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв «Під патронатом святого Луки». На експозиції можна побачити роботи відомих метрів сучасного українського іконопису від початків заснування кафедри до сьогодення

    • 7 листопада 2017, 12:10 | Репортажі | view photo | 

      Конгрес молодих релігієзнавців: як це було

      У Львові 26-27 жовтня відбувся Конгрес молодих дослідників релігії. Це вже четвертий подібний захід в Україні. Попередні проходили в Києві (2014), Чернівцях (2015) та Луцьку (2016). Цьогорічний захід виявився рекордним за цілою низкою показників.

    • 3 листопада 2017, 16:16 | Свята і звичаї | view photo | 

      Поминальні дні у православній традиції

      Одним зі своїх обов'язків Церква має обов'язок молитви. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них.

    Останні коментарі

    • Василий Петров | 18 листопада 2017, 00:49

      Всякое царство, разделившееся само в себе, опустеет; и всякий город или дом, разделившийся сам в себе, не устоит. И если сатана сатану изгоняет, то он разделился сам с собою: как же устоит царство

    • батюшка | 17 листопада 2017, 21:58

      молодці місцеві хоч і на емоціях, але відстоюють своє, видно натерпілись від Московського Патріархату

    • батюшка | 17 листопада 2017, 21:41

      Московський Патріархат в Україні знову викрив своє брехливе нутро

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 20:00

      Поглянув, але НІЧОГО, на жаль, не побачив...

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 19:27

      Як наголоджується в Слові Божому, диявол - злобний брехун і наклепник та батько всілякої лжі. Так що, як виглядає, всі ці облудно-наклепницькі медіа-чинники УПЦ МП та, загалом, їхні

    Популярні статті місяця