Чернівецькі хроніки з Першої світової очима священика
Цей греко-католицький храм – перший на Буковині, славний не тільки тим, що завжди був осередком українського життя. А й тим, що священик цього собору брав активну участь у громадському житті міста і спеціально для своїх нащадків залишив “Хроніки парохії греко-католицької церкви у Чернівцях”. В них він описав, зокрема, візит на Буковину Митрополита Андрея Шептицького, а ще історики вважають дуже цінними його записи про життя парафії і життя міста.
Ексклюзивними є свідчення отця Келестина Костецького про візит до Чернівців єпископа Станіславівського УГКЦ Григорія Хомишина. Як твердять фахівці, залишилося дуже мало фактів про життя та діяльність владики Григорія під час Першої Світової війни. Мабуть, одиноким достовірним джерелом є саме хроніки, записані отцем Костецьким. У них від досить детально описує повернення владики Григорія з Відня спочатку до Чернівців, потім – до Коломиї і до Станіславова.
“Моїм завданням в парафіяльній хроніці не є опис Всесвітньої війни, бо про неї ти, мій насліднику, можеш прочитати у першій-ліпшій історії, — пише отець Костецький. — Тут я буду писати про те, як вона дотична до парохії і нашого міста. Чи та війна далася взнаки Чернівцям і нашій парафії? Тая війна діткунулася боляче нашого міста, для того ті випадки тут для твоєї відомості, мій насліднику”.
Отець Келестин Костецький – священик і громадський діяч, який працював у Чернівцях з 1884 –го по 1919 рік. Він народився у Галичині у 1843 році. До приїзду у Чернівці працював на двох парафіях. З 1884 року – греко-католицький парох м. Чернівців, декан буковинський. Отець Костецький був свідком і учасником всіх важливих церковних та громадських подій на Буковині, які він докладно описав у “Хроніках парохії греко-католицької церкви у Чернівцях”.
Особливу цінність мають щоденникові записи Келестина Костецького періоду Першої Світової війни, оскільки він не покинув своїх парафіян, переживши всі три російські окупації. За час російського урядування в місті за ним стежили і навіть погрожували відправити у глибоку Росію.
У жовтні 1918 року отець Костецький на чолі велелюдної процесії українських міщан та греко-католицького духовенства зустрічав на залізничному вокзалі Чернівців Українських Січових Стрільців на чолі із Вільгельмом Габсбургом.
“Отець Келестин Костецький описував лише те, що сам бачив, ті події, у яких брав участь, — каже доктор історичних наук, професор Олександр Добржанський. — Сам рукопис Костецького, який він назвав хронікою, зберігається у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Тут можна знайти те, що невідомо з інших джерел. Зокрема, він передав настрої чернівчан, які панували тут під час війни, свій опис вів хронологічно. Сам Келестин Костецький був патріотом, різко висловлювався проти москофілів на Буковині, брав участь у різних просвітницьких товариствах”.
Отець робив записи українською мовою із архаїзмами, в деяких моментах ці архаїзми ми зберегли. Подаємо вибрані уривки із хроніки – із редагуванням мови. Також уривки процитовано не дослівно, адже хроніка дуже деталізована.
* * *
“Вони були того переконання, що росіяни і русини – це одне й те саме”
Окрім регулярних військ, які вже давно були озброєні, і у різних місцях держави на підготовку до війни поставлені, були покликані всі ополченці з Буковини до Чернівців, і тут на передмісті Роша їх муштрували.
Певного дня в першій половині серпня 1914 року парохи всіх віросповідань були запрошені краєвим президентом з’явитися на площу, де ополченці будть складати присягу вірності. Всіх забраних було 4000. Між ними були рільники, учителі, професори, промисловці. Щодо народностей, то там були українці, румуни, німці, поляки, жиди. Коли офіцери жовнярів поставили у довгі фронтові ряди, підполковник Нойман підійшов до нас, священиків, і попросив до ополченців щось промовити. Насамперед приступив перед зібраних отець-пралат Шмідт, латинський парох і промовляв до них по-німецьки. Потім я промовив по-українськи, відтак військовий румунський курат по румунськи, а потім вірменський канонік отець Лукасєвіч по-польськи, а на кінці військовий рабин з Відня мав промову по-німецьки з гебрейськими цитатами… Перед тим, як сісти до фіакру, приступили до мене старший рабин Розенфельд і голова ультової громади, адвокат-доктор Стравхер, і просили мене, щоб я їх взяв під свою протекцію, як прийдуть до краю москалі. Я здивований видивився на них, чи вони жартують? “Але, зобачивши в їх лицях поважні міни, відповів їм, що москалі є найзавзятішими ворогами українців, бо хотіли би і нашу католицьку віру, і нашу нарідність нам видерти, і перемінити нас під поглядом віри на схизматиків, а під поглядом народності — на москалів”. Але вони цього не зрозуміли, бо були того переконання, що росіяни і русини – це одне й те саме. Аж потім, після другого прогнання москалів, коли зобачили, як спеціально московські достойники українців арештували, пізнали вони, яка страшна антипатія ділить одних від інших…
23 серпня москалі хотіли пробитися до Чернівців, але під Раранчем (нині с. Рідківці Новоселицького району – авт.) заступили їм дорогу наші ополченці і почалася битва. “Москалі зістали побиті на голову!” Вони понесли більші втрати. Між упавшими ополченцями лягло або були тяжко ранені багато наших парафіян. В тому числі Іван Вишньовский, суддя з Вижниці. Його знайшли раненого третього дня в корчах. Помер у шпиталі, прийнявши сповідь і причастя. “На похороні був великий здвиг народу”.
Радість горожан про перемогу над москалями тривала недовго. Бо вже 30 серпня 1914 року залишили всі уряди місто. За ними почали втікати з міста всі багатші купці і власники домів, так що 30 і 31 серпня 1914 виемігрували 10 000 мешканців. Люди, які залишилися, ходили, як зварені, на вулицях питали, що тепер буде і чи прийдуть москалі у місто чи ні. З ночі 31 серпян на 1 версеня почувся старшний гук. Вже вранці розійшлася чутка, що то наші війська відмінували динамітом залізний міст на Пруті, а тепер його підпалили, щоб його розірвати, і москалям до Чернівців прихід ускладнити.
“Російські солдати грабували чернівчан, особливо жидівські доми і склепи”
Настав смутної пам’яті 2 версеня 1914 року. Я вийшов з дому до церкви, щоб відправити Службу Божу. На розі дому мене стріли дві парафіянки з бляшаними банками в руках, котрі несли молоко від своїх корів на продаж до міста і були дуже заплакані. Кажуть, що з Горечого (східна околиця Чернівців – авт). над’їхала компанія московських козаків, і їде Руською вулицею до міста. Кажуть, що страшно виглядають, сидять на конях і співають. Після Служби я пішов до міста і зайшов до магістрату, до тодішнього бургомістра доктора Вейсельберга, по вірі і народності жида, але інтелігентного і чемного чоловіка. Він був оточений міськими радниками і дуже засмучений. Він мені сказав, що “надіються наїзду росіян і будуть змушені їм місто на ласку і неласку передати, бо наша військова залога була заслаба проти такої навали російського війська, яку з Росії натягнули”. Після 6 години вечора наступив похід російських військ до міста. Народ збігся і стояв на тротуарах і придивлявся до навали ворожого війська. Бургомістр з обома віце-бургомістрами та православний митрополит Репта і латинський парох Шмідт вийшли з магістрату на перон. Бургомістр промовив кілька слів привітання по-німецьки, але козацький полковник Арютінов перервав його промову: “Гаварітє па русскі”. Бургомістр не володів російською мовою, і попросив від його імені сказати вітання. Промовив Арютінов крикливим голосом до народу: “В імені царя заявляю, що за Божою поміччю город Чернівці уже відтепер належить до російського царства”.
Коли штаб вступив до салону бургомістра, привітав немилих гостей митрополит Репта, котрий підніс єдиновірність головної частини населення з їх вірою і просив благальним голосом про помилування жителів міста, котрі через своє убозство не можуть скласти накладену високу контрибуцію. Арютінов ударив долонею по столі і крикнув: “Війна є війною, все мусить під впливом війни терпіти”. В кінці вдалося митрополиту зм’якшити того твердосердного москаля, щоб спустив контрибуцію.
Тієї самої ночі були видрукувані плакати і розклеєні по вулицях, які сповіщали про те, щоби люди старался гроші в золоті і сріблі зносити до магістрату. “Сам митрополит зложив знарядів в золоті і сріблі на 50 000 рублів”. А о 8 вечора з’явився в ратуші у бургомістра генерал Павлов і сказав: “Я не хочу вашої контрибуції навіть видіти, не те що відбирати: “Я хотів жителям Черновець дати відчути те, що відчували жителі Кам’янця-Подільского, коли там австріяки накладали контрибуцію”.
Тим часом в місті, а особливо на передмісті, солдати плюндрували, грабували, особливо жидівські склепи (крамниці, — ред.) та доми. По ночах горіли за містом по селах двори жидівських дідичів, котрі москалі запалювали.
Козаки і солдати регулярних військ грабували не тільки склепи, але по ночах нападали на доми приватних людей і жадали “водкі” і “деньгі”. Якщо хто казав, що немає, то вони самі перешукували хати і комори, і що їм подобалося – забирали. Зал очікування на залізничному вокзалі перетворили на стайні для коней, а всі меблі рубали і вживали як паливо для печей.
“Троє офіцерів зайшли до нашої церкви і сказали: “Все как у нас!”
15 вересня приїхав губернатор Євреїнов. Хоча він запевнив бургомістра, що той надалалі керуватиме містом, але вже тієї самої ночі явився до бургомістра російський капітан жандармерії з револьвером і сказав: “Вставайте, одягайтеся, беріть теплу одіж і гроші, і ходіть за мною”. На здивування губернатора, капітан відповів: “Молчать і не вопрошать, а за мною поступать”. Коли бургомістр сідав у фіакр, оточений 4-ма жандармами, капітан сказав до жовнірів: “Якщо захоче втекти, мусите його застрелити”! На другий день повезли його до Росії, а звідти випроваджено аж на Сибір.
16 версеня 1914 року митрополит Репта, а разом з ним і парох Шмідт, пішли до генерала Євреїнова, аби просити про помилування для бургомістра. Губернатор сказав нічого його не питати, натомість закликав відправити у соборі торжественне Богослужіння за нашого царя Миколу. Митрополит відповів: “Прошу мені того релігійного примусу не накладати, є я тайним радником його величності Франца Йосифа і складав йому присягу вірності”. На що Євреїнов сказав, що Чернівці тепер є русскім городом і під управою царя і є засоби, щоб вас змусити це зробити. Це мені розповів все сам митрополит, коли я потім поїхав до нього. “А в цей час приїхав Євреїнов перед нашою церквою і прислав до мене одного офіцера з просьбою відкрити церкву, бо вони хочуть подивитися. Троє офіцерів зайшли і сказали: “Все как у нас”. А коли подивилися на іконостас, додали: “Точно, как у нас”. На те один з офіцерів зауважив: “Але книги у них є уже польські”. На що відповів отець Балицький, що у нас немає польських книг.
“Раз митрополит і латинський парох уже представилися губернатору і своє почтениє склали, порадилися і ми піти до губернатора, аби не виглядали як неприхильна демонстрація. Дуже сумне почуття оволоділо мною в тій хвилині, бо в кімнаті, в котрій я 31 рік привик розмовляти з краєвим президентом як заступником нашого доброго цісаря Франца Йосифа, тепер маю ставати перед губернатором ворожої нам держави. Я промовив до губернатора: “Ваше превосходітельство, греко-католицький клир города Черновець прибув, щоб вас привітати і просити про покров в часі воєнних смут”. Той відповів: “Покров, про котрий просите, буде залежати від вашої поведінки”.
“Ми повинні приймати русских вояків з розпростертими руками, з хлібом-сіллю”
Євреїнов відмінив німецьку мову як урядову, а натомість приказав вживати російську. Позакривав усі товариства, заборонив читати німецькі газети і книжки під карою 5000 рублів або три місяці арешту. Запровадив петроградський час, отож “всі публічні зигари мусіли бути посунені на годину вперед, усі склепи мали о 6 вечора бути зачинені, а після 8 нікого не мало бути на вулиці”. Зате могли тепер солдати і і місцева голота вночі грабувати і різні оргії витворяти. Нужда і недостаток дуже почали у місті відчуватися. … Смутним випадком стало те, що губернатор запровадив примусовий курс рубля на некористь наших корон, бо одна корона вартувала тепер тільки 30 копійок. Росіяни оволоділи всіма нашими шпиталями, а їх найстарший лікар Гапон обходився з нашими лікарями дуже нечемно.
“Так в смуту і непевності протривали ми з дня в день, не знали, чи дістанемось назад до Австрії, чи ми уже заказані на неволю під Росією”, бо своїх газет ми не могли читати, їх до краю москалі не допускали, а російські неустанно писали про свою перемогу над австрійськими військами. Крім того, секретар губернатора ширив краєм листи, які нашу віру ослабляли:
“Сила Австрії зломана. Побідоносне російське військо взяло Чернівці, Львів, і йде на Краків і Угорщину. Народе православний. Не даймося дурити жидам. Жиди не люблять Росії. Вони знають, що їх жидівському пануванню прийшов кінець. Не слухайте наших ворогів, які закликають вас до війни з Росією. За кого ми маємо воювати? Чи за Австрію, яка була нам злою мачухою? Чи за жидівського тата Франца Йосифа, який ненавидить нас за нашу православну віру? Ми повинні приймати русских вояків з розпростертими руками, з хлібом-сіллю, бо це наші брати-визволителі. Великий русский цар бере нас під опіку”. Підписано: Православні мужики із-за Прута”.
Певного дня викликав мене губернатор, і сказав, щоб я у церкві відправив Літургію і молебен за нашого престолонаслідника князя Алєксєя і його отця- государя імператора Ніколая. Я сказав, що молебен відправлю, а Літургію ні, бо при Літургії мушу ім’я мого цісаря Франца Йосифа згадувати, котрому я вірність присягав. Губернатор відповів: “Хоть ви не є під владою митрополита Репти, але він вже видав розпорядження, щоб на Буковині при всіх Службах Божих тепер тільки царя згадували”. Коли вдома я прочитав постанову митрополита Репти, то мені стало темно в очах, бо знав його 30 років як доброго і лояльного австрійського патріота. В листі-розпорядженні митрополита писалося, щоб на проповідях закликати населення приймати русске військо. “Тільки жалію, що той сильний дуб, митрополит Репта, так легко упав…”.
“Ми завершували дев’ятницю, і ще не знали, що русскі вже покидають місто”
В магістрат я не пхався. Бо москалі уніатів найгірше не люблять. Що доказом є те, що на Галичині багато наших священиків без найменшої причини вивезли до Росії і жодного латинського. Тільки на Буковині вивезли латинського пароха отця Цвинарського з Боян за те, що на їх вимогу влаштувати на вежі костельній обсерваційну кімнату, відповів їм:”Ворогам моєї вітчизни і моєї віри не дозволю вживати костьола для ворожих намірів”.
Одного дня скликали до магістрату 20 жидівських горожан. Євреїов до них промовив: “Єврейське насіннє, я довідався, що жиди при відході російських військ тішилися. І що жиди є шпіонами на службі австрійського війська. За це накладаю на жидівську громаду контрибуцію 50 000 рублів, і заявляю, що цілий маєток жидівської громади конфіскую”.
24 січня 1915 року приїхав генерал-губернатор граф Бобринський зі Львова. Всіх священиків викликали його привітати. Під ратушею стояли люди. Він вийшов до них і промовив:” Браття, тримайтеся Росії і царя. Навесні, по закінченню війни дістанете землю релігійного фонду і буковинських жидів. Будете отже, при Божій помочі і нашого батюшки царя, багатими”.
Перед Стрітенням розпочали ми у церкві дев’ятницю. Коли закінчували це набоженство в наміренні випрошення у Матінки Божої закінчення війни, прийшла до мене одна газдиня і з жалем оповідала: “Отець знає, як я далеко мешкаю, але щодня приходила на відправу дев’ятниці і просила Матінку Божу, щоб вороги відступли, бо вони зайняли кімнату у нашому домі. Отець заповідав, що нечувано, щоб хтось просив про допомогу Богородиці і не отримав її. Ми з чоловіком кожного дня ходили на Службу, щоб хоч з нашого дому москалі вступилися, а вони ще й нас з дому прогнали”. Я сказав жінці, що треба бути терпеливою. Кажу, не тільки ти терпиш, а всі ми. Я ті слова говорив до неї в день Стрітення 15 лютого 1915 року. І не знав, що губернатор уже 10 числа тихцем з міста до Росії утік. А 17 числа у місті вже ніде не було російського солдата. Матінка Божа прийняла нашу дев’ятницю і вислухала молитви”.
“Владика Григорій Хомишин омивав ноги священикам у Чернівцях”
Після відходу москалів до Чернівців прибуло так багато австрійського війська, що ми всі, чернівецькі жителі, були певні, що вже ніколи третя інвазія москалів не наступить. Народні міські школи і гімназії відчинилися. З Відня почали вертатися біглеці до своїх осель, і наш преосвященний єпископ кир Григорій Хомишин, котрий в часі інвазії перебував у Відні, виїхав звідти. Але до своєї столиці у Станіславові порвернутися не міг, бо там ще були москалі. Тож приїхав до Кімполунга, щоб звідти дістатися до Станіславова.
29 березня 1915 року я отримав телеграму від єпископа Григорія Хомишина, що він завтра буде у Чернівцях. Приїхавши до мене, сказав, що хоче тут у Великий четвер 12 священикам ноги омити. Поручив запросити ще латинських і вірменських священиків. “По богослуженню треба було священиків запросити на обід. А риби і консервів в місті ніде не можна було дістати. То складався обід із самих лєгумінів та угорського вина”. …
Позаяк ексцеленсія- єписокоп не мав із собою митри, тож ходив отець Сімович, наш катехит при учительських семінаріях і шкільний колега владика, до православної катедри у велику середу. І упросив отця Тарнавського, завідателя катедрою в часі неприсутності митрополита Репти, котрий з розповіді уряду зі всіма членами мусів перебувати у Дорні, позичити мітру і жезл. “І в той спосіб міг наш владика у часі візиту до Чернівців в нашій церкві целебрувати”.
“На обхід з плащаницею убрав ся єпископ і обносив Найсвятіші Тайни три рази в процесійнім обході навколо церкви, а потому з амбони цілу годину проповідав, всі присутні не то плакали, але голосно шльохали – так розчулив їх преосвященний, котрий тішиться даром риторичної вимови”.
Того дня ввечері владика навідався в гості до свого колеги отця Сімовича. І запитав його, коли той вже закінчить свій дім. На що Сімович відповів, що якби мав 500 гульденів, то вже би закінчив. Вийняв владика з кишені пулярис, відрахував 500 гульденів і каже:”Я позичаю тобі на закінчення дому, як будеш мати, то повернеш”.
Коли владика від’їжджав до Коломиї, сказав мені: “Все, що я тут бачив і чув, уже мені подобалося. Поточиска і Чернівці є двома перлами у моїй цілій дієцезії”.
“Москаль захотів вийняти у жінки золотого зуба”
Глухі вісті доходили до Чернівців, що Росія чимраз більше військ збирає на границю Буковини. Вранці прийшла моя служниця, щоб взяти чоботи до чищення і сказала “”Москалі вже у Чернівцях”. Я подивився у вікно, і дійсно, москалі уже ходили вулицями. Як то могло статися, всі собі це питання задавали? Вияснилося вже пізніше. Румунія перепустила москалів через свою територію в Маморниці, і вони цим способом без битви вдерлися на Буковину.
Через тиждень по інвазії мене підділи поліцейському нагляду. Двоє поліцейських цілу ніч ходили перед домом парафіяльним. Причини до того нагляду були через мої проповіді. Я хотів заохотити парафіян до ревнішої участі у дев’ятницях і між тим сказав: “Прошу вас, поновіть вашу побожність, просіть Премилосердне серце Ісуса, щоб ті непрошені гості від нас відступили”. В часі тієї проповді стояло біля дверей кільканадцять солдатів, але я думав, що вони мене або не зрозуміють, або не дочують…
При третій інвазії як старшина москалів, так і прості солдати були відносно чемнішими, спокійнішими, і лише в поодиноких випадках являлася дика московська природа, на доказ того є наступний учинок.
Учителька з Вашківців, Теодозія Лютик, приїхала до Вижниці і звідти пустилася до містечка Кут. По дорозі здибав її російський козак і запитав, куди вона йде. Коли вона відкрила рот, щоб йому відповісти, побачив він, що один зуб був оправлений в золоту обвідку, і сказав: “Вийми і дай мені то золото”. Коли вчителька сказала, що це неможливо, бо обвідка примоцована до зуба, тоді москаль, сказавши, що він сам собі вийме, тарахнув молоду учительку кулаком в лице в надії, що її золотий зуб вилетить з уст. І дійсно, вибив їй три здорові зуби, але той з обвідкою не випав. Кров заляла бідну учительку, вона впала зімліла на землю, а москаль спокійно собі відійшов.
“Залишаючи Чернівці, москалі вибивали вікна вздовж всієї вулиці Руської”
І справді, гуртами москалі не нападали. Але по одному-два ходили з револьвером по домах і силоміць видерали майно. Навіть мордували людей, особливо на передмістях. На Руській вулиці напали на дім м’ясаря Стефана Довганьчука. Він якраз замикав двері, щоб сховатися. Мав при собі пару тисяч рублів. Солдат приклав йому револьвер до грудей, і той віддав всі гроші. А москаль каже, мало, ти маєш ще більше, віддавай. Жінка Довганьчука дивилася із сусіднього подвір’я і молилася про звільнення свого чоловіка. Довганьчук, міцної статури чоловік, сильно москаля за руку стиснув. Тоді підніс москаль другу руку з револьвером і цілив до Довганьчука. Жінка, побачивши це, крикнула: “Матінко Божа, рятуй мого чоловіка!”. Москаль встірлив, але куля вцілила у великий гудзик сурдута, і відбилася. !Дружина Довганьчука, дуже побожна жінка, відправляє всі дев’ятниці, які у церкві голосяться. І її молитва за чоловіка була вислухана. За то обоє Довганьчуки справили до церкви фелон з 2 далматиками за 1200 крон”.
Остаток російського войска утікав з Черновець на Новоселицю до Росії вночі з 2 на 3 серпня 1917 року. Утікали вони Руською вулицею, і по дорозі вибивали всі вікна, так що по цілій довгій вулиці ні одне вікно не лишилося неушкоджене. В обох домах парохіяльних вибили вони всі 10 фронтових вікон. Таку погану пам’ятку лишили по собі утікаючі москалі. Але 3 серпня зранку уже були австрійські патрулі у Чернівцях, а перед полуднем уже примарширували австрійські війська. “Не потраплю описати тієї утіхи, яка тепер панувала у Чернівцях”.
Цісарь Кароль I приїхав автомобілем до Черновець, здається, з Коломиї, о 8 годині рано. Затримався перед костелом римо-католицьким, там був на читаній Службі Божій. Йдучи до Ратуші, цісар затримувався і з багатьма розмовляв. На Ратуші за православним духовенстом стояло католицьке трьох обрядів на чолі зі мною. Цісар подав мені руку і запитав, чи дуже нам москалі надокучали. Відповів, що вони всім віросповіданням дали спокій, тільки в нашій церкві завжди мали шпіона. Цісар уважно мене вислухав і відповів: “Дякувати Богові, ця небезпека більше не повториться”.
* * *
… Отець Келестин Костецький пригадує про візит цісаря і його запевнення, що більше не повториться російська агресія. Ніхто ж не міг тоді знати, що нібито-то братній народ ще довго не даватиме спокою українцям. І через сотню років усі люди разом зі своїми священиками знову молитимуться за закінчення війни і чекати дня, коли почують завітні слова: “Ця небезпека більше не повториться”…
Фото автора та з колекції Едварда Туркевича
