Бойки на Снігурівщині: збережені святині

7 квітня 2016, 09:51 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ДЛІННА

Світлини автора, з архіву Г.М.Ковтун, bieszczady.wyjade.pl

У краєзнавчому музеї Павлівської школи, що знаходиться у Снігурівському районі, Миколаївської області, зберігаються унікальні реліквії – свідоцтва релігійного життя бойків на історичній батьківщині, землі якої відійшли за міждержавним договором 1951 року республіці Польща, а населення було примусово розсіяне по степах Півдня та Сходу України.

У сільському музеї

За договором про обмін територіями між СРСР і Республікою Польща від 15.02.1951 року №121, з етнічних земель Західної Бойківщини – колишня Дрогобицька область – було депортовано понад 32 тисячі корінного населення. Бойків примусово переселили до чотирьох областей: Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької. Миколаївщина стала новою домівкою для понад 6600 переселенців. З метою знищення самосвідомості та історичної пам'яті бойків радянська влада навмисно намагалася розпорошити переселенців, забороняючи створювати компактні поселення та руйнуючі родинні зв'язки. Однак, це не завжди вдавалося. Наприклад, вихідці з села Ялового, Нижньо-Устрицького району, Дрогобицької області, згуртувалися і домоглися поселення на одній вулиці села Павлівки, Снігурівського району, що на Миколаївщині. Важливу роль в етнічному, духовному та культурному самозбереженні бойків на чужині відіграли віра та духовні традиції. Про це свідчать збережені релігійні реліквії: дві вівтарні ікони з храму Святого Миколая Чудотворця у селі Ялове (нині територія Польщі) та інші експонати краєзнавчого музею «Животоки» Павлівської школи. Разом з учнями збирає колекцію народних святинь керівниця музею – вчителька української мови та літератури Ганна Миколаївна Ковтун, батьки якої є уродженцями Ялового та Замлиння – сіл Нижньо-Устрицького району, кол. Дрогобицької області.

Ганна Ковтун

Коли аналізуєш масив спогадів переселенців, створений документальними книгами Наталі Кляшторної про бойківську трагедію 1951 року, відкриваєш коло спільних болючих проблем, які раптово спіткали майже усіх вигнанців [1, 2]. Місцеве населення не довіряло пропагандистським обіцянкам радянської влади. Ще тривали арешти, розстріли, переслідування, заслання у Сибір за підтримку ОУН-УПА та відмову зректися Греко-Католицької Церкви. Тривога, страх через невизначеність та неминучість біди відчуваються у вірші Мирона Дацька з села Кросно:

«Ніхто не знає,
Що нас чекає там у степах,
Чи ж не те саме, що у Сибірах,
Де рідні наші там в таборах
».

Примусове переселення відбувалося в атмосфері жорсткого контролю та залякування. Не раз родини з дітьми та старими, доставлені у пункт призначення товарняками, які в народі називали «скотовозами», залишалися покинутими просто неба у спеку або мороз. Далі були змушені самотужки дбати про розміщення, добудову або зведення бодай якогось житла.

Нерідко колишніх власників та гарних господарів, що на зароблені в США та Канаді гроші побудували на рідній землі нові хати, придбали землю, а подекуди й ділянку лісу, переселення перетворювало у наймитів, пожиттєво приречених на важку низькооплачувану роботу.

Бойки, народжені горянами, виплекані у дивовижній красі лісів, гаїв та барвистому буянні полонин, болісно переживали втрату й природної домівки, довго не могли адаптуватися до літнього степового «пекла», суховіїв та пронизливих зимових вітрів. Навіть вивезена з рідного краю худоба, як згадують переселенці, полягла, не витримала й року у нових кліматичних умовах.

Проте найбільший щем у серцях вигнанців викликало відлучення від батьківської віри, що визначала увесь життєвий уклад тогочасної людини. Переважна більшість корінного населення Західної Бойківщини сповідували греко-католицизм. Наприклад, у древньому селі Яловому, назва якого походить від діалектної форми слова «ялиновий», за даними на 1921 рік, мешкало: 288 греко-католиків, 41 римо-католик, 21 євангеліст та 38 юдеїв [1, с.181].

Місцевий храм, особливо у селах, одночасно був святинею і осереддям духовно-культурного життя громади. У вже згаданому вірші народний поет разом із своїми земляками тужить:

«Прощай же, рідна наша церковце,
В якій хрестились, вінчались ми,
І на дорогу останню в вічність,
Вели нас рідні твої хрести
».

Бойківська церква

Через депортацію місцевих мешканців у селі Яловому залишилася без вірян греко-католицька церква Святого Миколая Чудотворця. Вона була зведена з дерева у традиційному бойківському стилі у 1903 році. У 1971 році польські віруючі домоглися від влади дозволу на відновлення її діяльності. Нині храм діє як католицький костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії на теренах Бещадського повіту, Підкарпатського воєводства, Республіки Польща.

Спомини переселенців неодмінно торкаються постатей улюблених пастирів – греко-католицьких священиків, що, крім душпастирської роботи, активно опікувалися освітою на культурним просвітництвом народу. Ті парохи, які ще не потрапили у жорнова каральної системи за вірність УГКЦ, благословляли парафіян на побожне життя у невідомому краю.

Настоятелем церкви святого Миколая Чудотворця у Яловому був молодий греко-католицький священик Михайло Тріль. До яловської парафії належали місцеві селяни та мешканці сусідніх сіл. Парафіянином цього храму був і батько пані Ганни Ковтун – Микола Михайлович Головчак, що жив у селі Замлиння. Пані Ганна переповідає зворушливу історію про останні миті спілкування пастиря зі своїми вірянами.

«Парафіяни були дуже розчаровані та налякані, бо знали, що у місцях поселення немає греко-католицької церкви. Вони підійшли до свого священика (отця Михайла Тріля – Т.Д. ) і мій батько запитав: «Отче, що нам робити, ми приїдемо, там буде православна церква чи якась інша. Як бути у такій ситуації ?» Настоятель відповів: «Благословляю вас ходити у ту церкву, яка там буде». Пані Ганна додає: «Вони так і робили».

Архівне фото

У матері пані Ковтун – Стефанії Василівни Головчак, уродженої Ридош, що проживала у селі Яловому, збереглася рідкісна світлина. На ній зображений отець Михайло Тріль в оточенні дітей з села Ялового. Стефанія Василівна розповідає: «Священика Михайла Тріля наші люди дуже любили. Він був нежонатим. Мав свою землю і віддавав її обробляти тим людям, котрі землі не мали. За совітів він не хотів виходити із Греко-Католицької Церкви, за те його арештували і відправили на заслання. Казали люди, що отець страшні муки терпів. Згодом якась жінка з нашого села зустріла його, а він її уже не впізнав» [ 2, с.285].

Історія появи у шкільному музеї вівтарних ікон з храму святого Миколая Чудотворця у селі Ялове також пов'язана з отцем Михайлом Трілем. Їх передала у дар музею жителька села Павлівка Наталя Миколаївна Коваль. Її батько – Микола Марцин – служив старостою у парафії святого Миколая Чудотворця. Напередодні від'їзду парафіян з села панотець подарував їм дві вівтарні ікони, які написані на металі. Як розповідають нащадки учасників подій, щоб вивезти святині, зробили подвійне дно у валізі. У такий спосіб ікони потрапили до села Павлівка на Снігурівщині.

Збережені ікони

Цими образами – «Святі жінки-мироносиці» та «Повстання Христа з гробу» – батьки благословили свою дочку Наталю, коли та виходила заміж. Через деякий час, маючи побоювання, бо ставлення влади до релігійних святинь залишалось негативним, заховали ікони під бантиною на горищі і забули. Коли віднайшли, передали їх на збереження до шкільного музею. Світлини ікон публікуються вперше.

Як відомо, жінки-мироносиці залишалися вірними Спасителю до кінця і першими побачили Його воскреслим. Іконографія «Повстання Христа з гробу» є одним із варіантів зображення Воскресіння Христового, започаткованим у західноєвропейському релігійному живописі. Очевидно, вибір ікон отцем Михайлом Трілем був сповнений глибоким смислом – впевненістю у переможну силу віри.

На прикладі своїх батьків директорка музею розповідає про долю переселенців у селі Павлівка та їх прагнення зберегти традиції своєї віри. «Мій батько був каменярем, працював у кар'єрі. За день треба було набити кіркою встановлену норму каміння. Все це стоїло копійки. Мама була дояркою. Вручну тричі на день видоювала 23 корови. Пам'ятаю дитиною прокидалася вночі від того, що мама ходила по кімнаті, не могла заснути через сильний біль у руках. Коли ми з дітьми у музеї почали досліджувати історію депортованих, виявили документи, в яких прямо заборонялося брати переселенців на будь-які керівні посади».

У таких умовах не втратити віру у Бога допомагала православна церква святого Різдва Христового, розташована неподалік у селі Василівка. Старше покоління свідчило, що у той час парафіянами церкви були мешканці чотирьох прилеглих сіл: Павлівки, Василівки, Євгенівки та Івано-Кепине. Парафія мала насичене духовне життя. З місцевих мешканців у храмі було три хори: жіночий, чоловічий та дитячий.

«Незважаючи на виснажливу працю, мої батьки та багато односельців знаходили час у неділю відвідати церкву. Завжди ошатно вдягалися та йшли разом до храму. Навіть, якщо знаходили двері церкви закритими, до чого, зрозуміло, прикладалася влада, залишалися, ставали на коліна та молилися. І тільки після вознесіння молитов поверталися додому», – зазначає пані Ганна.

Збережені ікони

Усі вихідці з Західної Бойківщини вдома мали ікони. Деякі з них зараз зберігаються у шкільному музеї. Пані Наталя Коваль подарувала для музейного зібрання ще друковані католицькі ікони Ісуса Христа та Діви Марії, вони датуються 1912 роком, були привезені свекром дарувальниці зі США. Як зазначає пані Ганна Ковтун, подібні ікони доволі поширені серед місцевого населення, зустрічаються у домівках донині. Наприклад, на світлині «золотого весілля» подружжя Зінчаків Степана та Ольги, яке відзначали у 2001 році, можна побачити схожі образи, урочисто вбрані рушниками.

Архівне фото

Трапляються й саморобні образи, в яких ще чорно-білі світлини відомих ікон, обрамлені намальованими на склі рослинними чи квітковими орнаментами. Серед ікон у музеї знаходиться й друкована пам'ятка про перше причастя. До неї ставилися як до святощі: дбайливо вставили під скло, зображення Тайної вечері окантували фольгою. Вірогідно, вона також слугувала домашнім образом, перед яким молилися до Господа.

Народні ікони

Талановиті бойківські майстрині висловлювали свою віру також у вишитих творах. У Павлівці улюбленим сюжетом домашніх релігійних картин, гаптованих хрестиком, залишилося поєднання християнських образів: Потира, що символізує Євхаристію, Книги, у образі якої мислиться Біблія як символ вчення Христа, та процвітаючих троянд як нагадування про вічне життя у Бозі. Разом вони можуть бути витлумачені як шлях до спасіння, який віруючому вказує Християнська Церква. Робота, представлена у шкільному музеї, створена Стефанією Василівною Головчак.

Народна вишивка

І тепер трудяться майстрині-вишивальниці для оздоблення церкви Святого Різдва Христового у селі Василівка. Наприклад, Марія Іванівна Гринишак вишила у бойківському стилі шестиметровий рушник для вівтаря храму.

Архівне фото

У цілому, пожвавлення духовно-релігійного життя намітилося з 80-х років XX століття, коли у Василівський храм було призначено молодого священика Валентина Рака. Старші парафіяни його згадують із вдячністю, оскільки він наважився виголошувати проповіді українською мовою. За часів отця Валентина розпочалося й дослідження історії могилки біля храму, у якій, за переказами місцевих мешканців, покоїлися тіла закатованих за віру священика Сергія Штенька, старости Прохора Бунчука та попечителя Кирила Приймака. Ця трагедія сталася навесні 1922 року.

Василівський храм

У 90-х роках XX століття директор шкільного музею «Животоки» Ганна Ковтун разом із учнями-гуртківцями долучилися до пошукової роботи. Зібрали усні свідоцтва, світлини, фольклор, вивчили історичні джерела, встановили місце вбивства мучеників за віру. 10 серпня 2008 року отець Сергій Штенько, староста Прохор Бунчук та попечитель Кирил Приймак були канонізовані УПЦ як святі новомученики.

Нині парафіяни Свято-Христоріздвяного храму, серед яких значна кількість нащадків переселенців із Західної Бойківщини, разом із своїм настоятелем отцем Василем Борисевичем вже третій рік поспіль підтримують військових і мирне населення у зоні АТО через волонтерську діяльність.

Пам'ятний хрест

Література:

1. Кляшторна Н. Акція-51. Останні свідки / Наталя Кляшторна. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. – 232 с.

2. Кляшторна Н. Акція-51. Книга пам'яті / Наталя Кляшторна. – Брошнів-Осада МПП «Таля», 2009. – 448 с.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    • 28 травня 2017, 01:18 | Журналістські розслідування

      У Хмельницькому священик УАПЦ перейшов в УПЦ КП

      Про перехід священика і громади Успіння Пресвятої Богородиці УАПЦ в Хмельницькому до Київського Патріархату повідомили РІСУ одразу кілька джерел. Сам настоятель парафії протоєрей Анатолій Бих від коментарів відмовляється.

    • 26 травня 2017, 16:26 | Події та люди | view photo

      Унікальні вітражі душпастирів-мучеників в церкві УГКЦ на Тернопільщині

      Вітражі із зображеннями єпископа-мученика Никити Будки, який загинув у радянському таборі в Казахстані, слуги Божого отця Андрія Бандери, якого розстріляли комуністи в Києві, та отця Івана Кипріяна, який загинув у радянському концтаборі з дітьми на Сибірі, встановили у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Козова на Тернопільщині.

    • 24 травня 2017, 11:05 | Репортажі | view photo

      Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій

      "Релігійна бюрократія: історія церковних інституцій", - саме під такою назвою відбулася публічна дискусія між науковцями та релігійними діячами 23 травня в Києві. Дискутували: історик Наталя Яковенко, релігієзнавець Віктор Єленський, релігійні діячі: "колишній церковний бюрократ" прот. Георгій Коваленко та "бюрократ діючий" шейх Саїд Ісмагілов.

    • 23 травня 2017, 16:16 | Огляд подій | view photo

      Сага про «церковні законопроекти»: як це було

      Останні кілька днів медіа-сфера була наповнена різними повідомленнями, які так чи інакше стосувалися «церковних» законопроектів у парламенті. Річ йде про документи № 4128 (про процедуру зміни юрисдикції) та № 4511 (про особливий статус для конфесій з центром в Росії).

    • 22 травня 2017, 14:56 | Калейдоскоп | view photo

      У Львові відреставрували відомий іконостас Йова Кондзелевича

      У Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові 18 травня вперше відкрили для постійної експозиції відреставрований іконостас Йова Кондзелевича з церкви Різдва Пресвятої Богородиці Загорівського монастиря.

    Останні коментарі

    • Alla29 | 23 травня 2017, 11:51

      Любите читать? Тогда https://bookinist.com.ua/ - это то, что вам надо

    • Alisa29 | 22 травня 2017, 15:02

      Если вы любите читать, советую удобный прайс-агрегатор - https://bookinist.com.ua/

    • Leonid Tonkovyd | 19 травня 2017, 21:06

      Бо ще той день не настав.

    • світлана | 19 травня 2017, 15:50

      Бог-це льбовь.А у ваших коментаріях тільки політика.

    • Blacky Kamienczanka | 19 травня 2017, 08:44

      Неймовірно маніпулятивна стаття. Де починається з підміни назви "ЧервоноГОРОД замість Червоногруду) -і закінчується вибіленням церкви, котра в урочищі відверто зайва і котра повела себе

    Популярні статті місяця