Настоятель парафії УГКЦ в Луганську: «Священик має бути там, де його парафіяни»
Отець Михайло Ющишин вже впродовж 16 років настоятель храму Царя Христа УГКЦ в Луганську. Нещодавно він побував на рідній Івано-Франківщині, адже народився у Вільшаниці Тисменицького району.
«У кожної людини щодо долі є певне призначення Божого провидіння, — каже отець Михайло. — Приходячи на світ, людина вже має якусь місію від Господа. Мабуть, як священика, мене Господь благословив для праці у Луганську. Закінчивши навчання в Івано-Франківську, владикою Софроном Мудрим я був рукоположений у священики вже для Луганської парафії. У 2000 році я приїхав і обійняв уряд парафії Царя Христа УГКЦ».
Священик згадує свою дорогу до Луганська. «Було цікаво пізнати схід, бо тут, в Галичині, я бачив одну сторону України, одну сторону своєї Церкви. Переїхавши на схід, я побачив іншу сторону медалі — якою є багатогранною наша Україна. Особливо, коли їхав півтори тисячі кілометрів і бачив — які є простори і багатства нашої держави, які є прекрасні люди. Отже, Господь благословив, щоб там була наша Церква».
Парафія, до якої приїхав отець Михайло Ющишин, була зареєстрована в Луганську 1992 року. На момент його приїзду вона вже діяла декілька років. Як він розповів, першими парафіянами були вихідці з Західної України ті, які чи працювали там, чи пройшли ще «радянські Сибіри» і звідти не мали змоги повернутися на рідну Галичину, мусіли працювати на сході. «Звісно, вони хотіли мати свою парафію, молитися до Бога, просити за державу Україну, яка тільки здобула свою незалежність», — розповідає священик.
«Якщо взяти процентне відношення, то десь 70-80 відсотків перших парафіян були вихідцями із заходу України. Хоча потім, з часом, за 16 років я бачу, як процентне відношення зростає в бік переваги місцевого населення, — ділиться враженнями отець Михайло. – Цікаво, що місцеве населення, особливо, українська луганська інтелігенція свідомо вибирала УГКЦ і приходила до нас. Таким чином будувалася духовна українська спільнота. Наприклад, ми збирали в минулі роки в Луганську дітей на свято Миколая. Вони із захопленням сприймали святого Миколая в митрі з мішечком подарунків, вони були вражені. І таке дитяче сприйняття – воно завжди відкладається на довго. Наші старші парафіяни згадували як їх бабусі брали до церкви, як вони молилися, вперше сповідалися. Тому я думаю, що такі моменти для дітей дуже важливі».
Крім настоятельства на парафії Царя Христа, о. Михайло ще є головою товариства «Просвіта» Жовтневого району м. Луганська. «Зараз є прекрасний час переоцінити те, що було, і те, що зараз відбувається», — з сумом зауважує священик.
Від початку війни на сході отцю Ющишину було заборонено перебувати в Луганську, але він все ж повернувся до своїх парафіян:«Було таке, що наша влада церковна — і владика Степан, і Блаженніший Святослав не дозволяли мені заїжджати до Луганська. Але коли люди з другого боку, наші парафіяни, телефонували і зі сльозами на очах питали коли я приїду. Адже іде Різдво і як це без Літургії, без коляди, без сповіді, Причастя? Вони вже звикли за 15 років до постійного релігійного життя! Мені треба було зробити якийсь вибір, шукати як туди приїхати. І коли з другого боку просять, то священик як душпастир мусить бути зі своїми людьми».
Отже о. Михайло вирішив повернутися: «У Сєверодонецьку, мабуть, Господь підказав таку думку: зайти в єпархію Московського Патріархату, до владики Сєверодонецького і Старобільського Никодима. Я сказав йому, що я греко-католицький священик і хочу заїхати до Луганська, бо там мої люди, свята наближаються і хотів би з ними бути. З приємністю хочу сказати, що владика мене прийняв дуже добре, ми майже годину спілкувалися. Він розпитував про нашу парафію, чи не пошкоджений храм, чи ніхто з людей не загинув. Просто по-людськи і як пастир. Виявилася духовність цього архиєрея. Тоді я попросив, щоб він влаштував мені зустріч з митрополитом Луганським УПЦ (МП) Митрофаном, щоб мати своєрідну моральну безпеку під час переїзду блокпостів. Отже, заїхавши до Луганська, я побував у митрополита Митрофана. Теж дуже гарно, по-людськи, по-божому він прийняв мене. Розпитував, давав певні рекомендації: щоб я зайвого не говорив, зважав на себе і на безпеку своїх парафіян, щоби пам’ятав, що є комендантська година, яку не можна порушувати, бо можна потрапити у халепу. Ми є священиками, а між священиками мають бути людські стосунки. А одного разу я навіть відчув вияв поваги від представника місцевої влади за те, що не залишив свою паству. Коли священик відчуває своє покликання, відчуває своє місце – Господь допомагає. Тоді це викликає повагу у всіх».
Отже, маємо в Луганську справді живу парафію УГКЦ. До якої, як розповідає отець Михайло Ющишин, приходять в будні і свята вірні різних конфесій. «Коли ми святкували храмове свято Царя-Христа, у нас були присутні два православні священики і римо-католицькі парафіяни, які залишилися без духовної опіки. Є і священики УПЦ (МП), які час від часу до мене звертаються і повідомляють про потреби наших вірних. Я теж повідомляю їм про потреби їх вірних. Отже, співпраця є. І якщо би була при владі більша співпраця, то ми могли би працювати у напрямі єдності та єдиної Церкви».
