Греко-католицьке духовенство в системі місцевого самоврядування Галичини (1866-1914)

23 жовтня 2015, 19:19 | Події та люди | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Чорновол

Наступного року відзначатимемо ювілей 150-річчя галицького місцевого самоврядування. Впродовж 19-22 березня 1866 р. Галицький сейм ухвалив серію законів про громадське самоврядування, зокрема – «Закон про громади». 12 серпня того ж року цей пакет отримав цісарську санкцію. Невдовзі відбулися вибори, внаслідок яких почали функціонувати повітові та сільські ради – вперше в історії всієї України[1]. Відтоді вважалося, що самоврядування Галичини становить одну велику систему з Сеймом на чолі, а її основою є місцеві (сільські та міські) ради. Наступного 1867 р. уряд монархії санкціонував ще й адміністративну реформу, яка поділила край на повіти, відповідно до згаданого закону. Хоч з істотними модифікаціями та відмінностями, система місцевого самоврядування діяла неперервно і в міжвоєнний польський, і в радянський період, і є ключовою ланкою адміністративної системи незалежної Української Держави.

Що реформа управління Австро-Угорської монархії виявилася вдалою, зараз свідчить, передовсім, приваблива архітектура багатьох міст, не лише Львова, а й Івано-Франківська, Дрогобича, Коломиї, Самбора, Стрия тощо. Властиво, вони були розбудовані саме тоді. Статистика розвитку окремих міст після ухвалення «Закону про громади» іноді вражає. Так, коли 1867р. містечко Рудки отримало статус повітового центру (ймовірно, примха графа Олександра Фредра, діда Митрополита Андрея, що резидував неподалік у Беньковій Вишні; фактично – околиця Рудок) його населення становило бл. 1700 осіб, а 1900р. – 3268; 1880р. доходи міської управи становили лише 1 900 золотих ринських, 1910р. – 23 000. корон![2]

Потрібно зауважити, що відмовившись від централізованої вертикалі влади під час реформ 1866-1867рр., уряд монархії все ж зберіг державну адміністрацію повітів на чолі із старостами. Тому повноваження повітових рад і управ на чолі з маршалами були обмеженими в порівнянні з повноваженнями бургомістрів і сільських війтів, які фактично тримали основну владу на місцях у своїх руках. Тим не менше на представницькому рівні повітовий маршал важив багато, тому посідали цей пост нерідко амбітні місцеві олігархи.

Як уже згадувалося, реформуючи монархію та впроваджуючи самоврядування, імперський уряд подбав про баланс інтересів народностей. Саме з цієї причини цісар призначав віце-маршалом Сейму завжди українця. Так само було й на повітовому рівні: якщо маршалом був поляк, віце-маршалом – завжди русин, і навпаки.

Найслабше українці були представлені у Львівській міській раді. Нічого дивного, з огляду на безумовну домінацію поляків у столиці: якщо у 1874-1896р. у Львівській міській раді було двоє-троє депутатів від української меншини, то розпочинаючи з виборів 1896р. – жодного[3]. Проте на провінції, особливо в сільській місцевості, чисельно домінували українці, міжнаціональна напруга вчувалася значно менше, тому на повітовому рівні вони були представлені значно краще, ніж у столичній міській раді. І найчастіше з всіх професій, українськими представниками у місцевих радах були селяни і священики.

Відомо, що розпочинаючи з Митрополита Йосифа Сембратовича (1869-1882), істеблішмент Греко-Католицької Церкви прагнув відмежувати Церкву від політичної сфери. Тим не менше, прямих заборон на участь духовенства в виборах не було, і бачимо священиків не лише серед депутатів місцевих рад, а й Галицькому сеймі та австрійському парламенті. Вони нерідко могли посідати водночас і декілька мандатів.

о. Корнило МандичевськийСеред 199 українців депутатів Галицького сейму[4] 9 займали посади повітових маршалів і віце-маршалів, з них 4 були священиками. А один священик мав таке велике визнання серед своїх виборців (не лише русинів, а й поляків та євреїв), що йому могли позаздрити й польські аристократи. Це маршал Надвірнянського повіту (нині Надвірнянський район Івано-Франківської обл.) Корнило Мандичевський (1828 – 19.04.1914) – довголітній парох і декан міста Надвірна.

Отець Корнило був висвячений 1853р., почесний крилошанин Станіславівської єпархії, досвідчений депутат, посол на Сейм (1870-1907) та Палати Послів австрійського парламенту (1885-1907). Проте хоч він постійно перемагав на виборах і неодмінно входив до складу українських фракцій, не мав поваги в українському середовищі. Намагався бути ультралояльним супроти влади і польських політиків, тому уникав тісніших контактів і з партією москвофілів, і з партією народовців. У Сеймі та Райхсраті промовляв зрідка, винятково на аполітичні теми. До парламенту був вперше обраний 1885 р. завдяки підтримці митрополита Сильвестра Сембратовича, представляв галицьких русинів на щорічних з’їздах депутатів австрійської та угорської частин з метою узгодження загального бюджету монархії («делегації»). Але й там був пасивний у відстоюванні українських національних інтересів. Взагалі преса всіх орієнтацій і відтінків полюбляла глузувати з нього. Ось, наприклад, як іронізувала над отцем К.Мандичевським коломийська москвофільська «Русская Рада»: «старий посол, поважний чоловік, спокойного успособленя, не випераєся, що русин, але за Русь і не бореся»[5]. А львівське «Діло» пояснювало іґнорування ним сецесії українських послів 1901р.[6] так: «Старенький сей чоловік, котрому близше до сотки літ, як до п’ятдесятки, попросту не міг знати, що коло него діється. Як прилипне до свого фотелю, на якім його посадили, сидить так довго, аж доки по скінченім засіданню служба не збудить його і не скаже, що вже саля порожня і світло гаситься. Впрочім, десять корон за послідне засідання, то також гроші; нині корони на улиці не валяються»[7].

Водночас потрібно зауважити, що після того як 1891 р. «Руський клуб» австрійського парламенту очолив Юліян Романчук, отець Корнило приймав жваву участь в його діяльности[8].

Пасивна позиція К.Мандичевського в вищих законодавчих органах влади контрастує з його активністю як повітового маршалка (голови повітової ради). Вперше він був обраний на цю посаду 1872 р. Відтак, використовуючи свої мандати, численні знайомства серед галицького і австрійського істеблішменту, регулярні прийоми в цісаря Франца Йосифа І (у складі австро-угорських делегацій), він успішно здобував кошти на дороги, меліорацію, школи, через що користувався значним авторитетом серед виборців. У 1897р. у Надвірній відбулися урочистості з нагоди 25-ліття головування К.Мандичевського в повітовій раді – єдиний відомий такий випадок за всю історію Галичини. Крім того, Надвірнянська рада постановила заснувати іменну стипендію К.Мандичевського для одного студента Рільничої академії в Дублянах походженням з Городенківського повіту (імовірно, К.Мандичевський походив звідтам)[9].

Ось як описував ювілей К.Мандичевського львівський москвофільський «Галичанин»: «Юбилейное торжество. О. Корнилий Мандичевский, приходник в Надворной, поч. крилошанин і посол сойма, праздновал 5 нс. марта 25 летний юбилей своего председательства в Надворнянской поветовой раде. По торжественных богослужениях в церкви, костеле и синагоге собрались представители духовенства, автономичных и правительственных властей Станиславского, Толмацкого и Богородчанского поветов, репрезентанты громадской рады в Надворной и Делятине, як также делегаты селски в хорошо декорованной сале Надворнянской поветовой рады, куда точно в 12 ч. в полудне ввел юбилята вице-презес поветовой рады, помещик Глуховский, произнесший приветственную речь. Такую же речь на русском язице произнес адюнкт поветового суда г. Танячкевич. Затем складали свои благожелания представители правительственых властей и поодинокие депутации поветовых и громадских рад. В признательность заслуг наделила юбилата громадская рада в Надворной почетным гражданством; подобной же чести почетного члена удостоился он и со стороны местной русской читальни. По пропетом многолетствии произнес чествуемый благодарственную речь, после которой отбылось в доме его принятие, устроенное для интеллигенции, а в ратуше для селян»[10].

Цікаво також зауважити, що коли 1901р. К.Мандичевський заявив про складання повноважень повітового маршалка, і москвофільський «Галичани», і народовське «Діло» висловили невдоволення з цього приводу, порадивши йому натомість скласти депутатські мандати[11]. Все ж депутатський корпус повіту не підтримав його відставку і о. К.Мандичевський продовжив свої маршальські повноваження[12].

Отець К.Мандичевський жодного разу не виступав з заявами у пресі, тому дійсні мотиви контрасту між його пасивністю як депутата та унікальною активністю повітового маршала залишаються нез’ясованими. Можна лише припустити, що маючи велику довіру до себе кардинала Сильвестра Сембратовича, отець К.Мандичевський поділяв також його ультрамонтанський світогляд, що полягав, передовсім, в необхідності відмежувати Церкву від політики.


[1] Ігнатій Галька. О раді повітовій і повітові Виділі, о Соймі краєвом і краєвом Виділі і о Державной Думі. Львов: Издания Общества ім. Качковского, книжечка за месяц апрель, 1883; Кость Левицький. Наш закон громадський або які ми маєм права і повинності в громаді. – У Львові: Коштом і заходом товариства “Просвіта”, ч.119, 1889.

[2] О. Кірсанова. Рудки // Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. – Київ, 1970. – С.663-664.

[3] Lukasz Tomasz Sroka. Rada miejska we Lwowie w okresie autonomii galicyjskiej. 1870-1914. Studium o elicie władzy. Krakow, 2012. – С.475-496 (список депутатів).

[4] І. Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. – Львів, 2010.

[5] Русская Рада, 1889. – №13.

[6] 1901р. українська фракція Галицького сейму склала свої мандати на знак протесту проти ігнорування польською більшістю інтересів українського населення, за винятком К.Мандичевського і єпископів-вірилістів.

[7] Діло, 1901. №142; Спр.2088. 24 арк. Депутати Галицького сейму отримували дієти – 5 золотих ринських (10 корон) на час сесії та компенсації за витрати на транспорт.

[8] Про що свідчать численні згадки про К.Мандичевського в мемуарах О.Барвінського. О.Барвінський. Спомини з мого життя. – Том ІІ. – Частини 3 і 4. – Нью-Йорк – Київ, 2009. – С.1064-1065 (анотований покажчик імен та назв).

[9] Галичанин, 1897. – №31.

[10] Галичанин, 1897. – №46.

[11] Галичанин, 1901. – №66; “Діло”, 1901. - №67.

[12] Галичанин, 1901. – №74; Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. – Фонд 167. – Опис ІІ («Словник І.Левицького»). – Справа 2088 (Корнило Мандичевський). – 24 арк.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    • Halo | 2 червня 2020, 16:45

      Нема харізми, поганенько вкид вийшов.

    • Стефан | 2 червня 2020, 15:54

      Последние события показали глубокий кризис РПЦ МП, где только отдельные редкие священнослужители твёрдо исповедуют Православную Веру, как схиигумен отец Сергий Романов, которого сейчас травят

    • fedirtsiv | 2 червня 2020, 14:33

      Як би не старалися оцерковлені релігійні фанатики просувати культ сім*ї - вони забувають, а насправді ігнорують просту істину: саме в традиційних сім*ях народжуються геї, лесбійки, бісексуали,

    • enzian | 2 червня 2020, 13:24

      Краще б зелені каламойські слуги не чіпали ані мови, ані релігії, ані історії. Це тільки прискорить їхній кінець.

    Популярні статті місяця