Пастир Срібної Землі: сторінки з життя о. Августина Волошина

20 липня 2015, 13:39 | Події та люди | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЛАБІНСЬКА

Волошин_А.jpg19 липня, 60 років тому, у лікарні сумнозвісної московської Бутирки, зупинилось серце одного з найвизначніших українських подвижників – о. Августина Волошина, якого Українська Греко-Католицька Церква готує до прослави у сонмі блаженних (його ім’я числиться у списку 45 новомучеників, що постраждали за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес). Отець Августин Волошин відомий, передусім, як президент Карпатської  України. Поряд з тим, завжди залишався самовідданим священиком, лишень межі його душпастирства не обмежувались парафією, а охоплювали весь край. Намагаючись відродити й утвердити національну самобутність, духовність, відстояти церковні традиції закарпатських українців, він брався за кожну важливу ланку народного життя й невтомно трудився, бо був переконаний: якщо не він, то хто?

 «Село оперезують високі гори з густими лісами. Через село тече невеличка ріка, повз котру проходить дорога… В селі є около сто хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по більшій часті соломою…» Так описував рідне село Келечин о. Волошин, де він народився 17 березня 1874 р. У цих мальовничих краях минало дитинство малого Густі, як кликали його три сестрички, «отець милий» і «солодка мати» (так зворушливо називав їх згодом у своїх творах). Дитинство справді було щасливим – чудова природа Срібної землі (як поетично називають Закарпаття), тепла дружня сімейна атмосфера. Батьки – інтелігентне освічене священиче подружжя – змалечку заохочували діток до праці, вчили бути милосердними, розуміти чужий біль. Пізніше оцими християнськими гуманістичними ідеями будуть пронизані усі педагогічні твори о. Волошина. До того ж, батьки його були національно свідомими. Удома завжди звучала українська мова, на відміну від закарпатських греко-католицьких священичих сімей, які майже всі  перейшли на угорську (у Закарпатті, що входило до складу Австро-Угорщини, були дуже сильними процеси мадяризації). Отож, коли  хлопчина прийшов поступати до Ужгородської гімназії, то так зле знав угорську, що годився лише до «приготованої кляси». Втім, невдовзі оволодіє нею досконало, як і багатьма іншими.

Закінчивши гімназію, з благословення мукачівського єпископа юнак вступив на теологічний факультет престижного Будапештського університету. Щоправда, провчився там лише рік – не дозволило здоров’я, та за цей час він потужно поповнив запас знань. Зібрані у бібліотеках й архівах  матеріали з народознавства, теології, іноземних мов  згодом стануть основою багатьох публікацій та праць отця-доктора. Завершив свою теологічну освіту о. Августин в Ужгородській семінарії.

Отримавши ієрейські свячення у 1897 р., священик приступає до обов’язків в ужгородському храмі Преображення та в місцевій учительській семінарії (як катехит). Задля кар’єри не зрікається рідної мови. Більш того, робить, здавалося б, незрозумілий крок: вступає на заочне навчання до Вищої педагогічної школи Будапешту, де освоює новий фах – вчителя фізики й математики. Пояснення просте: прагне максимально особисто долучитись до освіти закарпатських українців, не покладаючись на когось. Розуміє, що лише освічений народ може протистояти поневоленню, зберегти релігійний та національний дух.

Майже сорок років життя отця Волошина пов’язані  із Ужгородською учительською семінарією, де спочатку був професором, а згодом, аж до 1938 р. – директором. Викладав різні предмети (зокрема, фізику, математику, психологію, педагогіку), і практично з усіх написав шкільні підручники (видав їх понад 40). Показово, що не перевидавав існуючі чеські чи угорські, а творив їх на рідному матеріалі, творах українських класиків.

О. Волошин стає просвітителем краю, провадячи титанічну працю. Поза підручниками, у його доробку – сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, релігійного, політичного життя. Редагує та видає різні газети і журнали (зокрема, «Місяцеслов», «Наука», «Свобода», «Пчілка»).

Поза тим, він - знаний літератор (писав під псевдонімами Іванович, Андрій Верховинський). Ось лише деякі з його творів - драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», «Фабіола», «Сон срібної землі» (до речі, остання у перекладі чеською входила до репертуару провідного празького театру). Переклав о. Волошин української мовою твори св. Августина.

Отець-доктор був центральною постаттю і в громадському житті Закарпаття, досить лише згадати його подвижницьку працю у заснованих й очолених ним «Просвіті» та «Учительській громаді», інституціях, які потужно спричинились до розвитку культури й освіти українців краю. У складі «Просвіти» було 235 книгарень, 145 театральних гуртків, 96 хорових колективів. Без яскравої промови о. Волошина не обходилось жодне просвітянське свято. Якщо у 1930 р., коли була заснована, «Учительська громада» налічувала 220 членів, то уже через сім років – майже у вісім разів більше.

А ще о. Волошин відіграв дуже важливу роль в економічному відродженні Закарпаття, сприяючи створенню і розвитку кооперативів, банку, фабрик тощо.

Як греко-католицький священик, подвижник оберігав традиційний обряд і виступав проти священиків, котрі намагались латинізувати церковне життя Закарпаття.  Наполягав на збереженні кирилиці: «Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим… Але «патріотичні добродії» вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт». Кирилицю було відстояно.

Великим прикладом для отця-доктора був митрополит Шептицький; не раз говорив про нього як про життєвий дороговказ, людину, що змогла зберегти рівновагу між розумом і серцем та збагнула суть патріотизму, сила якого лише в ділах..

Великою підтримкою для о. Августина була його вірна дружина Ірина, активна громадська діячка. Власних дітей у священичого подружжя не було, однак звертання «татко» і «мамка», котрі лунали з дитячих уст, були для них звичними. Адже вони утримували приватний сиротинець, щось на зразок сучасного дитячого будинку сімейного типу. Доглядали діток сестри-василіанки. За обідом та в часі пообідньої прогулянки діти ділились із «татком та мамкою» своїми успіхами і новинами. У них був цілий домашній оркестр, танцювальна група і хор, яким керував відомий митець Микола Аркас.

Та передусім запам’ятався усім о.-доктор Августин Волошин (до речі, саме так він підписував усі державні документи) як легендарний президент Карпатської України. Очевидно, політиком він став у силу вимог часу, як людина, в яку вірили.

У політичному житті краю о. Волошин з’явився ще у 1919 р, коли після розпаду Австро-Угорської імперії Карпатська Україна ввійшла до складі Чехословаччини. Тоді він створив і очолив Християнську Народну Партію. У 1938 р. Чехословаччина перетворилась на федеративну державу чехів, словаків та підкарпатських українців. Ставши прем’єром Карпатської України, о.-д. Августин Волошин рішуче взявся за утвердження й зміцнення невеличкої молодої держави, ініціював створення Збройних сил під назвою «Карпатська Січ». До речі, показово: у 1924 р. лише 12% закарпатців вважали себе українцями, а через 15 років там виникла самостійна українська держава. Це - наслідок титанічної подвижницької праці о. Волошина та його однодумців.

Політична відповідальність змінила о. Волошина. Якщо раніше сучасники відзначали його поміркованість, схильність до рефлексій і м’яку вдачу, то тепер побачили рішучого, здатного до миттєвих рішень політика. Отець-прем’єр і його уряд опинились у центрі європейської політики, адже у геополітичній грі Гітлер і Сталін використовували закарпатський край. Діяти священику-прем’єру доводиться у неймовірно напруженій ситуації, дбаючи про добро свого народу. 12 січня 1939 р. уряд розпустив усі політичні партії, натомість створив проурядове Українське Національне Об’єднання (за його список на парламентських виборах проголосувало 92% виборців). А через місяць 40-тисячне угорське військо перетнуло кордон і вступило у бій з вояками Карпатської Січі, котрі безстрашно боронили свій край. 15 березня у приміщенні хустської гімназії о. Волошин відкрив першу сесію Сойму Карпатської України, кажучи «…Переживаю найвизначнішу хвилину свого життя. Висловлюю глибоку вдячність Богові, що дозволив дочекатися цього великого нашого свята, що є святом цілого українського народу». Сойм одноголосно проголосив незалежність Карпатської України, із державним гімном «Ще не вмерла Україна», синьо-жовтим прапором та державною українською мовою. У той же час на околиці Хуста, на Красному полі, ішли запеклі бої. Очевидно, і новобраний президент, і парламентарі розуміли трагічність ситуації, але свідомо пішли на цей крок – на весь світ засвідчити про свої державні змагання. Маленька українська держава першою вчинила відчайдушний опір фашизму. А наступного дня угорські частини захопили Хуст і невдовзі окупували все Закарпаття.  Разом із урядом о. Волошин перетнув кордон. Він перебрався до Праги, де відійшов від політики і зайнявся викладацькою діяльністю в Українському  Вільному Університеті, ректором якого врешті став.

Перед вступом радянських військ празький УВУ евакуйовували до Мюнхена, а отцю-ректору радили їхати далі на Захід. Відмовився. Казав: «Усе, що я зробив, було на користь Закарпатській Україні, крім того я ніколи нікому не робив шкоди».

21 травня 1945 р. сімдесятилітнього отця Волошина схопили співробітники СМЕРШу (організації «Смерть шпигунам»), без огляду на те, що ніколи не був радянським громадянином. Літаком його вивезли до Москви. Почались жорстокі принизливі допити. Хотіли зламати його, схилити до співпраці – марно. Про що йому думалось  – у повній самотині, на чужині, у стінах ненависної лефортівської в’язниці?.. Четвертий допит виявився останнім.

…Рівно 11 місяців перед смертю о. Августин Волошин склав заповіт. Починав його так: «Душу мою вручаю Божому милосердю. Виражаю й тут мою глибоку вдячність Богові за те, що дарував мені добрих християнських родичів, і добру побожну жінку, що так щиро помагала мені і в духовному життю. Дуже вдячний й за те, що покликав мене до священичої служби…». Очевидно, вважав себе передусім священиком, бо тільки цю сторону своєї розмаїтої діяльності назвав. Просив, щоб похорон був «скромним, без світських парад». На похороні просив роздавати людям образочки із Розп’яттям та проханням помолитись за о. Августина Волошина, президента Карпатської України. Просив поховати себе біля дружини в Ужгороді, а коли б «воєнні чи політичні обставини» не дозволили, то там, де відійде. Невідомо, де і як поховали о. Августина, котрий так щиро і самовіддано прагнув побачити свій народ вільним, побожним, освіченим.

 «Із гарячої любови до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скорше обновив свою церковну і народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами», - заповідав, і слова ці й сьогодні, як ніколи, актуальні.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • barni | 22 серпня 2019, 22:08

      Як на мене, то рішення вл.Епіфанія ПРОСТО СУПЕРОВЕ, це потрібно було зробина на слідуючий день після об"єднавчого собору. Оце б ще клєрки від "культури і духовності" перекрили

    • barni | 21 серпня 2019, 22:45

      Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

    • barni | 21 серпня 2019, 22:34

      Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

    • barni | 21 серпня 2019, 22:17

      "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

    • lerer10225@com.ua | 21 серпня 2019, 19:00

      Zenia Ви правильно сказали, підтримую... Московити нахабні, злі, лицемірні і хитрі, християнськими чеснотами в них і не пахне... Їх церква - це церква одурманення легковірних людей для збереження і

    Популярні статті місяця