Як врятувати сакральну пам'ятку – Миколаївський некрополь?

До революції 1917 року в етнічно та релігійно строкатому місті Миколаєві діяло 5 кладовищ: християнське, старообрядницьке, єврейське, караїмське та мусульманське. До наших днів збереглися лише старий християнський цвинтар та частина єврейського кладовища.

Останніми роками місцеві мешканці іменують старохристиянське кладовище "Миколаївським некрополем". Як відомо, термін "некрополь" прийнято вживати щодо старовинних кладовищ, де покояться визначні особистості. Миколаївцям він став відомий завдяки кропіткій дослідницькій роботі та громадській активності Тетяни Миколаївни Губської — хранительки "міста мертвих". Пані Тетяна є старшим науковим співробітником Миколаївського обласного краєзнавчого музею і здійснює історичні дослідження у сфері некрополістики. Майже чверть століття дослідниця бореться за надання Миколаївському некрополю статусу історико-культурного заповідника, що дозволить взяти цвинтар під охорону, створити музей, проводити комплексні наукові дослідження та реставраційні роботи, займатися екскурсійно-просвітницькою діяльністю.

Попри постійний суспільний резонанс, через байдужість влади історичне кладовище невпинно руйнують, його спотворюють і грабують вандали. За підрахунками історика, тільки цьогоріч, протягом зимових місяців, було розкрито 73 склепи, при чому 54 з них — повторно, та вивезено близько 100 надмогильних пам'ятників, висота яких сягає 4-5 метрів. Тому запросивши пані Губську до розмови, ґрунтуючись на її історичних розвідках, пропонуємо розглянути проблему у новому ракурсі. Погляд на Миколаївський некрополь як на сакральну пам'ятку християнської культури, з нашої точки зору, приверне увагу представників християнських конфесій і національно-культурних товариств всієї України, дозволить залучити до проблеми її збереження широке коло науковців гуманітарного профілю.

У сучасному суспільстві меморіальна функція історичних кладовищ заступила їх первісне сакральне призначення. У зв'язку з цим слід нагадати, що християнство ґрунтується на вірі у продовження існування людської особистості після смерті. Смерть розуміється як тимчасове розлучення душі з тілом. Душі померлих відходять до Бога, а тіла покояться в очікуванні воскресіння на цвинтарях — особливих священних місцях. У Судний день спочилі як Ісус Христос воскреснуть з мертвих. Місцем їх пробудження буде могила. Доглядаючи за могилою, кожна людина може вшанувати пам'ять померлих, висловити свої почуття. У духовному плані християнський цвинтар спонукає живих до "пам'яті смертної" — роздумів про кінцевість земного існування людини, про особисту відповідальність перед Богом за обраний моральний шлях. Разом із храмом кладовище утворює неповторний сакральний ландшафт у кожному місті і селі.

У Миколаєві перші історичні згадки про існування кладовища сягають 1795 року. Нагадаємо, саме місто було засноване у 1789 році. Нині площа некрополя становить близько 65 га. Тут покояться, за оцінками Т.М.Губської, орієнтовно 350-400 тис. чоловік. Через ворота цвинтаря до "царства мертвих" увійшли представники різних народів: росіяни, українці, греки, поляки, німці, італійці, французи, вірмени тощо. З часом при визначенні місця погребіння перестали дотримувати конфесійного поділу. Тому могили католиків і лютеран сусідують з православними погребіннями.

Освячує простір кладовища і є центральним елементом сакрального ландшафту старовинна церква Всіх Святих, яка була закладена у 1807 році за ініціативою адмірала І.І. де Траверсе, французького моряка на російській службі. Вона діє й нині. У 1878 році починанням адмірала Микола Аркаса була збудована каплиця на честь Хрещення Господнього, яка також збереглася. Церква та каплиця розташовані у найбільш доглянутій частині кладовища. Вже за кілька десятків метрів від культових споруд можна спостерігати контрастну картину: зруйновані пам'ятники та надгробні плити, розриті склепи та буяння рослинності.

Невід'ємною частиною сакрального ландшафту цвинтаря є погребіння. З християнської точки зору, духовний зв'язок з покійним не переривається з його смертю. У молитві до Бога близькі можуть долучитися до душі померлого. Через те християнський поховальний обряд підкреслює ідею зв'язку живих і мертвих, а могила обладнується як місце для поминального богослужіння та молитви за душу покійного.

У дореволюційні часи багаті верства населення ховали покійних у сімейних склепах, над якими споруджували каплицю або пам'ятник. Наприклад, на території Миколаївського некрополя, у межах церковної огорожі та прилеглих до неї центральних секторах, знаходяться могили видатних людей. Вражає витонченістю італійська каплиця над склепом родини Аркасів, що має грецький родовід. Тут спочивають М. А. Аркас — адмірал Чорноморського флоту (1816-1881), його син український історик, композитор М. М. Аркас (1853-1909) та інші члени родини. Засновник Харківського університету — В.Н. Каразін (пом.1834 ), який мав сербське походження, покоїться у простому склепі. Визначити належність деяких родових усипалень поки неможливо.

Як встановила Т.М. Губська, склепи заможних миколаївських міщан залежно від розміру вміщували від двох до 12 осіб. У найбільш великих — існували підземні каплиці, де священиком відправлялись поминальні богослужіння.

Однак, основним елементом усіх християнських поховань є хрест. Він нагадує про "Таїну Голгофи" — хресну жертву Христа та є символом перемоги Спасителя над смертю. Також хрест як священний предмет освячує простір поховання. Незалежно від статків кожне погребіння було своєрідною святинею. Зазначимо, у християнській культурі традиційно існує заборона розміщування зображення померлого на хресті, бо біля нього відбуваються поминальні богослужіння та підносяться молитви до Бога за прощення гріхів спочилого. Тому на могилу православних було прийнято встановлювали хрест з кіотом для ікони. Здебільшого це були образи Спасителя, Богородиці або святих. Погребіння католиків прикрашали скульптури Ісуса Христа, Діви Марії, янголів, алегоричні зображення Віри, Надії, Любові тощо. На могилах запалювали свічі або лампади.

Попри чисельну перевагу на цвинтарі православних поховань, у XIX столітті для всіх віросповідань загальною стала тенденція прикрашати могили великими мармуровими пам'ятниками. Географія їх виготовлення була розмаїтою і включала провідні майстерні із різних міст Російської імперії. Набули поширення пам'ятники, які сполучали два основних елемента: хрест та скульптуру янгола. За оцінкою науковця, кладовище до 1917 року прикрашало близько 500 статуй у вигляді янголів, на початку 90-х років XX століття їх вже було 312, а зараз залишилося тільки 22. Зостається справжньою окрасою некрополя "Соковнінський янгол" — скульптура Божого посланця, який спирається підборіддям на пісочний годинник. Статуя встановлена на могилі міського голови Олексія Соковніна. Переможний янгол підноситься над надгробком І.П.Прокоф'єва — члена команди легендарного брига "Меркурій", яка здійснила подвиг під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. Поховання командира брига — О.І. Казарського — прикрашає аскетичний чорний мармуровий пам'ятник із вибитим хрестом та зображенням бойового корабля. Більшість фігур янголів понівечили вандали. Скинуті з п'єдесталів, з відтятими головами, скульптури лежать у проваллях склепів.

На Миколаївський некрополі поховані учасники російсько-турецьких війн, серед яких 32 славетних адмірала Чорноморського флоту, полеглі воїни Першої та Другої світових війн. Він став останнім прихистком для багатьох видатних вчених та представників різних професій, тут спочили навіки священики різних християнських конфесій.

За похованнями священнослужителів на території некрополя можна вивчати історію релігійного життя краю. Найбільш давнє погребіння належить архимандриту Захарію Петропуло (1743-1808), уродженцю грецького острова Тінос. Біла мармурова плита з написом слугує надгробком для його могили. Про нього відомо небагато. Є історичні відомості, що служив у першій Грецькій (зараз Святого Миколая) церкві, жертвував кошти на будівництво церкви Всіх Святих, неподалік від якої і знайшов свій спочинок. Постать грецького настоятеля чоловічого монастиря зберігає чимало таємниць. Т.М.Губська припускає, що життєвий шлях архимандрита перетинався з долею Андреаса Аркаса — батька відомих братів Захарія Андрійовича і Миколи Андрійовича Аркасів.

Овіяна легендами постать військового священика Софронія Самборського (1780-1863). Він народився на теренах Білорусії. Як військовий священик у складі Ревельського піхотного полку пройшов найтяжчі битви війни з Наполеоном 1812 року. Після звільнення з військової служби тривалий час служив при Херсонському морському шпиталі. Останні роки життя провів у Миколаєві, був благочинним і служив настоятелем церкви Святих Захарія та Єлизавети при морському шпиталі. Спочив навіки під скромним хрестом, який тепер дбайливо до великих свят білують вапном парафіяни. Його проста могила — одна з небагатьох серед православних поховань на цвинтарі — доглянута і потопає у квітах. Це не випадково.

Православні віруючі вшановують отця Софронія як святого. На його могилі моляться про зцілення від різних хвороб. Як зазначає Т.М.Губська, відомі чисельні факти одужання немічних, але офіційно Церква ці випадки не підтверджує. За нашими спостереженнями, біля могили священика особливо велелюдно у поминальні дні. Віруючі на спомин приносять цукерки і печиво та залишають їх на надгробному хресті. Коли виник народний культ, точно визначити важко. Проте, очевидно, що він сформувався ще у дореволюційні часи. Пані Тетяна розповідає легенду про отця Софронія, що побутує серед віруючих:

"Колись по цвинтарю йшов чоловік на милицях, бо мав хворі ноги. Зустрічає він похоронну процесію і відступає трохи назад, пропускаючи траурну ходу. Оскільки ноги є недужими, невільно присідає на могилу отця Софронія. Після того, як люди пройшли, чоловік раптово розуміє, що милиці йому вже більше не потрібні".

Прив'язка легенди до цвинтаря, наголос на повазі нужденного до померлого, що є суголосним народним слов'янським поховальним традиціям, вказують на автентичність легенди. Релігієзнавці та етнологи мають унікальну можливість дослідити народний культ святого, що функціонує на території Миколаївського некрополя.

У першій половині XIX століття на теренах краю з'явилося перші німецькі поселення. Значна частина німців-колоністів сповідували лютеранство. У Миколаєві євангельсько-лютеранська парафія була створена у 1830 році. Її заснував дивізійний проповідник Іоганн Долл (1797-1857). Уродженець Німеччини все своє життя поширював євангельську звістку серед колоністів на півдні Російської імперії. Пастор І.Долл став зачинателем будівництва кірхи у Миколаєві, яка була освячена в ім’я Христа Спасителя у 1851 році. Лютеранська кірха й нині є осередком релігійного життя німецької громади та прикрашає місто як пам'ятка архітектури. Священик І.Долл похований у сімейному склепі разом із дружиною і дочкою. Останніми роками за погребінням сумлінно доглядають парафіяни миколаївської громади Німецької євангельсько-лютеранської церкви. Т.М.Губська знайшла також могилу наступника І.Долла — пастора Еміля Кібера. Його поховання також потребує уваги одновірців.

Над католицьким похованням Матильди Францової, дружини засновника природно-історичного музею у Миколаєві Е.П.Францова, височить величний пам'ятник із чорного мармуру. Його доповнює біла мармурова скульптура Ісуса Христа, яка суттєво пошкоджена у наш час. За дитячими спогадами Т.М.Губської, у другій половині XX століття, коли католицький костьол не діяв як храм, біля статуї Спасителя молилися місцеві католики. До архіву дослідниці місцеві мешканці передали світлину, де скульптура зображена у первісному вигляді. Цьогоріч склеп М.Францової разом з іншими усипальнями в черговий раз був осквернений вандалами.

Крім представлених в нашому огляді постатей, некрополь береже чимало таємниць видатних особистостей та простих людей. Якщо в радянські часи відбувалася тотальна десакралізація і деперсоналізація поховань, у цьому плані достатньо згадати культ безіменних героїв та вшанування братських могил, то сьогодні має місце відновлення імен та життєписів конкретних історичних осіб. У обліковій картотеці Т.М.Губської, яку вона створила разом з колегами з обласного краєзнавчого музею у 1993-1995 роках, зафіксована інформація про кілька тисяч надмогильних пам'ятників. Ці відомості в багатьох випадках — єдині дані, що залишилися про погребіння. До того ж ускладнює роботу хибна практика, яка виникла у радянський час: у старовинних могилах хоронили новоспочилих. Пам'ятник залишали старий, на нього кріпили дошку з новим іменем. Примітно, що ім'я померлого вибивали на зворотній стороні надгробних плит, також знятих з чужих могил.

Проте головною загрозою для існування некрополя залишається вандалізм. Є символічними слова найбільш поширеної, за спостереженнями дослідниці, епітафії на пам'ятниках некрополя: "Мир праху твоєму". Знищення історичного цвинтаря розпочалося ще 70-х роках XX століття , коли Миколаївський міськвиконком ухвалив рішення №57 від 14.01.1972 року про закриття кладовища. Представники влади планували перетворити його територію у сквер. Нагадаємо, у свій час частину єврейського кладовища використали під будівництво зоопарку, а на караїмському цвинтарі розмістили трамвайний парк. На думку Т.Н.Губської, зняття охорони з кладовища спричинило вандалізм, осквернення могил та їх розграбування. Безкарно вивозили на продаж надгробні пам'ятники та металеві огорожі. Різке зубожіння населення у 90-х роках тільки погіршило ситуацію. Пані Тетяна згадує:

"Грабіжники — це заводський пролетаріат, який втратив роботу та обрав для себе такий шлях виживання. Вони йшли з маленькими дітьми. Першими проникали у проломи склепів діти, завершували грабунок дорослі. Все це робилося серед білого дня, демонтували пам'ятники кранами і вивозили вантажівками. Пам'ятники були великими 4-5 метрів, але зібраними з кількох частин. Їх можна було розібрати як конструктор".

Й досі відбувається масштабне руйнування старовинного кладовища. Його наслідки катастрофічні. Тільки взимку цього року, у центральній частині цвинтаря, було розкрито 73 погребіння, при чому 54 з них — повторно, та вивезено близько 100 великих надмогильних пам'ятників. Т.М.Губська переконана, що врятувати Миколаївський некрополь можна тільки надавши йому статус історико-культурного заповідника, хоча б регіонального рівня. Підкреслює, що за чверть століття її роботи щодо збереження пам'яток історичного цвинтаря, ще жодну людину не притягнули до кримінальної відповідальності за ст. 297 ч.2 Кримінального кодексу України — "Наруга над могилою, іншим місцем поховання або тілом померлого". Як відомо, безкарність породжує нові злочини.

У проблеми збереження некрополю є ще одна сторона. Порушення спокою мерця, осквернення могил та їх грабіж вважається гріхом у християнській традиції. Навпаки у сучасному пострадянському суспільстві зберігаються тенденції десакралізації священного простору, смерті, відношення до померлих, до погребінь, низький рівень духовного розвитку та моральної відповідальності людини за свої вчинки. Як зазначає Т.М. Губська, акти вандалізму пов'язані з "дитячою", інфантильною свідомістю, коли людина подекуди не здатна зрозуміти, що наруга над могилою — це зло, гріх.

Дослідниця неодноразово робила заяви у ЗМІ, звертала на це увагу в своїх книгах, що занедбаність історичного кладовища, відсутність охорони його неозорої території підживлює нездоровий інтерес духовно незрілої, інфантильної молоді, яка грається у сатанізм. "Сатаністи — це молоді люди, які є неповноцінними в духовному плані. Стаючи нібито учнями Люцифера, вони в такій спосіб хочуть самоствердитися, мають ілюзію всевладності. Мені їх шкода, вони не мають майбутнього. Напевно, не варто говорити про організовану секту сатаністів, скоріше це нещасні місцеві підлітки", — зауважує пані Тетяна.

Наприкінці зустрічі наша співрозмовниця делікатно уникає прямої відповіді на питання, чи вплинуло позитивно на збереження некрополя пожвавлення релігійного та національно-культурного життя у незалежній Україні. Пані Тетяна зазначила, що існує велика різниця між вірою людини і традиційним виконанням релігійних обрядів, а відношення до померлих — це завжди особлива справа. За її спостереженнями, свідомість і ставлення до вшанування пам'яті померлих змінюється і у дітей, і у дорослих, коли під час екскурсії чи прибирання кладовища до них приходить розуміння, що й химерним пам'ятником, і простим надгробком позначено неповторне людського життя.

Тетяна Миколаївна Губська — корінна жителька Миколаєва. Закінчила історичний факультет Одеського національного університету. Працює старшим науковим співробітником Миколаївського обласного краєзнавчого музею. Авторка книг: "Военное духовенство и священники Николаева. Исторические очерки", 2006; "Город мраморных ангелов: памятники Николаевского некрополя", 2011; "Соль земли. Священнослужители и храмы Николаевщины", 2013; "Николаевский некрополь: страницы истории", 2014. Незабаром буде опублікована її нова книга "Воин благочестивый, честью и кровью венчаный", присвячена історичним долям миколаївців — учасників Першої світової війни.           

Тетяна Длінна