Церква та історична пам'ять: драма зруйнованого храму на Поділлі

25 серпня 2014, 10:46 | Події та люди | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз

Густий парк і пустир — так виглядає у наші дні терен давнього храму Успення Пресвятої Богородиці у селі Поляхова Теофіпольського району на Хмельниччині. На місці колишнього кладовища — могилок, як кажуть місцеві з наголосом на перший склад — пасеться домашня худоба.

І тільки у пам'яті нечисленних вже 90-річних старожилів храм оживає. Люди у думках линуть у ті старі до— і післявоєнні часи драми церкви, коли забороняли молитися, хреститися і навіть шанувати батьківські поховання. І досі серед довгожителів побутує приказка: “у нас один празник голодний, а другий — холодний”. Адже на Першої Пречистої, 28 серпня за новим стилем, урожай ще не був зібраний, а на Другої Пречистої, 21 вересня за новим стилем, уже було холодно.

Незрівнянно менше про історію рідної парафії знає молоде покоління. Для його представників церква — це вже новий храм Покрова Пресвятої Богородиці УПЦ (МП). Його звели на іншій ділянці. У загальному ж для мешканців села минуле парафії затінене легендою ширшого плану: колись на місці Поляхової існувало місто Лебедин, зруйноване монголо-татарами. Подробиці в усній історії губляться, події переплітаються незвичним чином...

Дух людей ламали системно

“Весною 1934 року ми поїхали в Сибір, в Омську область, бо тут голодовка була і багато полягли, пропали. А в мене дід був в Омській області. І от дід пише: “приїжджайте, тут хватає всього”. Сталін був, чого сюди було не відправити нічого!? Люди мерли! Вивозили, навіть трун не робили... Тільки кидали в яму так. В оте врем'я розібрали церкву. В 1934 році”, — розповідає жителька Поляхової Любов Козачук, 1923 р. н.

Події розгорталися драматично, але серйозного опору село вчинити не могло. Воно було знесилене придушенням повстання 1930 р. силами каральних органів СРСР, в тому числі прикордонників і курсантів київської школи міліції, а також Голодомором 1932-1933 рр. Про обидві події радянська історіографія замовчувала. Місцеві ж спершу боялися говорити про них, а зі зміною поколінь пам'ять затерлася. Але у даному випадку говорять документи, як от доповідна записка секретаря Шепетівського окружкому КП(б)У Пилипенка в ЦК КП(б)У про політичну ситуацію в районах округу від 7 березня 1930 р.

“В ряде сел Теофипольського района (как это кстати имеет место и в Полонском и в Антонинском) обычные беспорядки превратились в повстанческое движение, которое количественно выросло в течение 3-4 дней с 30 человек до 200-300 человек. Кулачество, призванное к выселке по 2-й категории, будучи осведомлено об этом, бежит из постоянного местожительства и примыкает к активному движению. Волнение стихийно перебрасывается из одного села в другое, путем посылки делегаций, распространения провокационных слухов о повсеместном восстании, где таковое не действует, распространяются угрозы поджогов села, убийствами и т. д. Требования тождественны тем, которые имели место в Плужанском районе и особенно Полонском: перевыборы ежегодно сельсоветов, возврата средства, собранных на машину, раздачи страховых фондов, прекращения землеустройства, введения в школах закона божьего, оказания помощи церкви со стороны государства (виділення наше — авт.) и т. д.” йдеться у цьому документі під грифом “Совершенно секретно”, опублікованому в книзі “Реабілітовані історією. Хмельницька область. Книга перша”.

Жителі Поляхової та довколишніх сіл захищали себе зі зброєю, але активних просто винищили. А для опрацювання тих, хто залишився, партія додатково спрямувала у Теофіпольський район приблизно 40 комуністів. Втілення задумів агітаційної роботи режиму “закріпив” Геноцид. Одразу ж після нього взялися за церкву.

Святе Письмо ХІХ століття, яке бережуть у родині Козачуків

“Хто не хотів зняти з себе хреста, то побили чи хто його знає, що з ними зробили. А хто зняв хреста, то осталися. Але були такі, що таки хреста не знімали”, — говорить Л. Козачук.

Але водночас жінка зауважує, що “в той час, коли церкву розбирали, то в нас таких (хто б активно опирався цьому — авт.) не було... Власть була така, що хто тобі — давали перехреститися, чи давали дітям христуватися чи там колядувати! Нічого не давали. Бо таке врем'я було”.

Показово, що радянські репресії проти Церкви і політичні чистки, пошук ворогів народу, у пам'яті Л. Козачук злилися воєдино.

“Їх забрали. В Янки Болєського брат був. Він був Фєньки Несторової за чоловіка... Прийшли ночею, тоже забрали. Допіра цієї Пудічки Броньки, Ганчиної матері, забрали брата ночею. Хтозна де поділи. Багато таких, що позабирали, а куди і що... Просто назвали їх якимись троцькістами...”, — оповідає поляхівчанка.

Як виглядала церква

Л. Козачук живе недалеко від колишнього церковного двору. І в загальному пам'ятає, як виглядала стара церква.

“Вона була дерев'яна, но частина була мурована... Велика була”, — пригадує довгожителька.

Жінка з батьками повернулася до Поляхової із Сибіру у 1936 р. і вже застала у церкві діючий магазин, організований більшовиками: зробили там сільмаг і торгували”, — продовжує вона.

Інший опис храму подає ще одна старожил із Поляхової, Ніна Кравчук, 1924 р. н. За її словами, церква була цілковито мурованою.

“Мурована вся. Не була дерев'яна. А як входити до церкви, то ікона Матері Божої була над входом. Я церкви, щоб зеленою, не бачила. Вона біла була. Штукатурена і такі “откоси” були помуровані великі... Куполи, щоб вам не збрехати, один купол був. Дзвони то були. Но де і як вони стояли — десь так надворі. То тепер гарні церкви, великі, роблять. А колись маленькі, дерев'яні були. Наша ця церква була велика. Я ще в тій церкві шлюб брала. Війна кончилася в 1945, а я брала шлюб в 44-му”, — говорить жінка.

Щодо руйнувань, то, за спогадами вказаних довгожительок, купол із храму знімав житель села Охрем Журавель.

“Там один зняв. Я його помню. Але його нема, він вмер. Охрем Журавель. Він був вже там, як то кажуть, комуніст був. Сказали, він виліз. Я не бачила — то вже з казаного. Бо церква там — у центрі [села]”, — говорить Н. Кравчук, яка живе на віддаленій від храму околиці села.

Де колись стояла церква Успення Богородиці, тепер зелений парк і гялавина

Храм за німців і після них

Пам'ятають поляхівські довгожителі і довоєнних парохів.

“Ще як була ця церква до войни, то був батюшка — “Таскать” на нього казали. У косах був, заплетений. Я ще мала була і його бачила. Він був у Кузьми Редьки на квартирі. Но їх [родину Редьки] забрали, коли церкву забирали”, — пригадує Л. Козачук.

Церкву відкрили для віруючих тоді, коли радянські війська відступили — за німецької окупації. Але водночас люди говорять, що у 1942 році в якості храму використовували сільську хату господині Франки біля сучасної школи, де тепер живе родина Вівсянко. Це на іншій вулиці, аніж стояв храм.

“Як німець зайшов, допіру купол вже було знято, тільки фундамент, підмуровки, був. То накрили і то вже була церква. Священик старий зразу був із Крем'янця. Довгий час він був, а потом став Якимчук Сірожа”, — каже Л. Козачук.

Н. Кравчук підтримувала з о. Дроздовським особливо тісні стосунки.

“За німців церква була відкрита. Служив батюшка Дроздовський. Я з ним переписувалася, у нього одна дочка вчителькою, — Дроздовський Іван Лукіянович”, — уточнює вона.

На запитання, хто був священиком до війни, Н. Кравчук відповідає, що церква була закрита. За словами Л. Козачук та Н. Кравчук, о. І. Дроздовський приїхав з села Жолоби теперішнього Кременецького району Тернопільської області. До початку Другої світової ці терени були у складі Польщі. Тож і о. Дроздовський, швидше всього, спершу перебував не у складі РПЦ, а Польської Православної Церкви.

Але після закінчення війни він ще залишався у Поляховій, навіть освячував фундамент хати Н. Кравчук. І його, як пригадують старожили, не переслідували.

“Той попередній, він виїхав на свою родіну... Потім він приїжджав до Карпа... правилось тоді на Усікновеніє”, — говорить Л. Козачук.

Ніна Кравчук протягом довгого часу переписувалася з отцем Іваном Дроздовським, коли він виїхав з Поляхової. Згодом листувалася з його донькою

Очевидно, що духовенство не чіпали завдяки угоді Сталіна з РПЦ від 1943 р. про взаємну підтримку. Прізвище згаданого Карпа — Пилип'юк. Цей чоловік — колишній церковний староста. Він дожив до розпаду СРСР. А на похорони о. Дроздовського Н. Кравчук їздила ще в часи існування імперії. Щоправда року не може пригадати. Пам'ятає тільки, що це було на “Старий” Новий рік.

На місці колищшньої школи, де після війни жив священик, тепер звичайна сільська садиба

У повоєнні часи поляхівський священик, жив у старій школі. Її будівля стояла через дорогу від перетвореної у магазин церкви.

“1947/48 рік вже й батюшкові якось дали були [місце], де Зарічнюк. Там була колись школа. Такий будинок великий, колись з саману робили. Неважний будинок... Зробили [у ньому], через дорогу, церкву. Батюшку звідки-то привозили. То доньці було рік, я ще ходила з нею до виводу в 1948 році”, — говорить Л. Козачук.

До речі, квартирування священиків у поляхівських селян може видатися незвичним. Одначе все пояснює книга М. Теодоровича “Историко-статистическое описание церквей и приходовъ Волынской епархіи” 1893 р.

“Церква в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці. Кладовищна... Церква ця приписана до попередньої парохії с. Кузьминців, що за 3 верстви”, — йдеться у виданні.

Отож за Російської імперії Поляхова не мала свого пароха і, відповідно, парохії.

Останнім парохом за часів Союзу у Поляховій був згаданий вже о. С. Якимчук.

“Він у нас служив довго, а потом перебрався у Новоставці. В Новоставцях був священиком і помер”, — засвідчує Л. Козачук.

Храм остаточно закрили вже після війни. Відтак громада збиралася у звичайній хаті в Ганни Стандратюк. Люди, за свідченнями Н. Кравчук, не знали, що храм закриють.

Хто кому казав? Як стали розбирати, то й таке зробилося. Власть, що хоче, те й робить. Люди боялися, що ви думаєте. Були такі, щоб не закривати церкву. Мій тато, Романюк Макар Іванович, і “Монах” Петро — Гнатюк Петро — ходили в Хмельницький пішком, щоб церкву открили. Але все одно закрили. Хтось сказав, йдіть в Хмельницький, там як розрішат... Вони пішли в Хмельницький, а в Хмельницькому не розрішили. А вже як потом розрішилося, то я вже не знаю”, — пригадує довгожителька.

Врятували ікони і традиції

Проте селянам вдалось врятувати ікони зі старої церкви. Хоругви також забрали — це зробила поляхівчанка Марія Лебідь. Однак яка їх подальша доля, старожили не знають. Збереглася і передана до нового храму вже у наші дні тільки одна ікона Матері Божої, яку врятувала місцева жителька Марія Степанишина.

“Як розбирали церкву, то ікони люди позабирали. Сапожнічка позабирала... Але де вони зараз?.. Як входити в церкву, то в бабинці Ісус Христос і Мати Божа. Я бачила їх такі у Євдокії Сапожнічки (читала псалми біля небіжчиків, потім була комуністкою і трактористкою). Кажу: цьо [в сучасній церкві] з церкви нашої ці ікони? Кажуть — ні, це Федько малював. Але такі були в Сапожніків”, — говорить Л. Козачук.

Із остаточним закриттям церкви пов'язана історія репресованого селянина Карпа Томчука.

“В нас же брата мами забрали, Карпа. То наприкінці 1980-х років прийшло повідомлення, що реабілітірований. А де він — хто його знає. Він ходив співати до церкви навіть тоді, коли священика вже не було, але все у храмі ще стояло. Його вигнали з дому, ніде не приймали. А заарештували через якусь дрібну причину, — пригадує Лідія Кравчук, 1951 р. н.

Віруючі змушені були ходити до храмів у селах Христівка за приблизно 15 і Білогородка за приблизно 17 км, а також у села Троянівку й Данилівку. Влада ж змушувала навіть на Великдень виходити на роботу. Легше було на Різдво, адже період — зимовий. Навіть у ті часи режиму жителі Поляхової наважувалися колядувати.

“Не буду брехати. Як дорослі, то ходили куми до кумів. А дітки то взагалі ходять”, — розповідає Н. Кравчук.

Але Л. Кравчук пригадує, що коли була школяркою, то “в школу викликали батьків і запитували, чому ваші діти ходять колядувати”.

Змусили забрати хрест з могили

Так виглядає терен старого кладовища у Поляховій

Оскільки поляхівський храм стояв на стому кладовищі, то радянські “реформи” зачепили і могили. Приміром, у храмі діяв магазин, і на нього звертали увагу не тільки покупці, а й злочинці. І от через це на кладовищі сталося вбивство.

“Забили Палашчиного чоловіка Андрея. Він був охранніком... Прийшли, викрали і забили коло могили того охранніка... А могили були, могили ніхто не трогав, но там отправи вже не було. Ще до і до войни там не хоронили”, — каже вже саме Л. Козачук.

Нове кладовище перед Другою світовою війною заклали у полях за селом. Спершу, попри закриття церкви, люди дбали про пам'ять своїх предків на обох цвинтарях.

“Там [на старому кладовищі] чиї батьки були поховані, то люди з міст приїжджали і на Проводи стелили”, — розповідає донька Л. Козачук Надія Савчук, 1953 р. н.

Але з часом навіть ці вирази духовності почали придушувати.

“Пам'ятник матері”, який встановили на місці старого кладовища в радянські часи

Там одна була могилка, що я вправляла на своїй мамі. То всі знали. То [коли] Лівова була головою сільради, чогось приходять виконавиці і кажуть: “Йдіть но чогось вас визивають в сільраду”. Я думаю, шо ж я там винна — нічого не винна, а мене визивают. Як я приходжу: добрий день — добрий день. Кажу: ви мене визивали. Так. Знаєте, що ми хочем вас попросити? Щоб ви того хрестика, де ваша мама похоронена, то ви хрестика заберіть. А мені тато показав, де моя мама похована. Бо вона померла, як мені було два роки. Я прийшла додому, сказала свому чоловікові. І забрали. На то кладбище занесли, де за селом [нове]. Він був їздовим. Ми пішли на ці могилки, де церква, взяли землі і взяли хрестика того. Він був дерев'яний. Я у Провідну неділю вішала туди рушничка, крашаночки клала. Туди ходила всьо врем'я. Але на кладбищі в полі зробили коло Андреєвої матері могилку, землі насипали, щоб видо було... То деякі люди, хто з дальша ходить, ще кажуть до мене на Проводи: “А хто то у вас? Така невелика могилка”. То кажу, мої мама”, — згадує зі сльозами на очах Н. Кравчук.

Адже справжня могила матері жінки так і залишилася на старому кладовищі. Де її могила, Н. Кравчук уже не знає.

“Мама поховані там. Була знала, а вже то зруйнували. Як мій чоловік був їздовим, то там будинка ставили. Як вивозили, висипали коло Григорка в кар'єр ту землю. То казав, що ті всі маринарки, костомахи з людей були”.

Колишня садиба місцевого жителя і парк за нею — місце, куди вивозили останки людей зі старого кладовища

Така ж доля спіткала навіть частину кладовища, де хоронили померлих під час епідемій холери й тифу. Люди пригадують, що відповідна ділянка розташована у кутку біля дороги — вона й тепер пустує.

Храм розібрали у 1970-х

Зрештою, залишки старого храму у Поляхові розібрали. Як пригадують місцеві мешканці, торгівля там вже не велася.

“Десь в 1970-х роках розібрали, у 1974/75 роках. Бо я в садіку робила. Прийшла сюди працювати у 1976-му. Тоді Жорка Волицький копав ями, котловани, і під культмаг засипали. Кості валялися, коса дівоча. Ми геть ходили дивитися”, — зазначає Н. Савчук.

Але основна частина поховань збереглася недоторканою.

“З часом воно все занепало. Потім взяли це все, трошки підрівняли і насадили парк. Там є липа, смерека...”, — каже Л. Кравчук.

Згодом на місці старого кладовища стараннями працівників місцевого клубу встановили “пам'ятник матері”. Інакше виразити повагу до місця в ті часи б не дозволили.

Новий парафіяльний храм у селі Поляхова — Покрова Пресвятої Богородиці

На початку 1990-х, коли відроджувалася релігійна свобода, у Поляховій також взялися відновити церкву. От тільки збудували її в іншій частині села й освятили не як стару — Успенську, а як Покровську.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Митрополит Димитрій | 30 серпня 2014, 22:38
    Коментувати коментар

    Ось до цього храму я приходив на богослужіння у 1990-1992 рр. Тоді настоятелем цього храму був о. Василь. Село Поляхова мені таке ж рідне як і всі навколишні села. Я вже був іподияконом Святійшого Патріарха Філарета (тоді митрополита Київського). Сталося розділення. І я належав до УПЦ КП, а храм як тоді так і до цього часу належить до УПЦ МП. Пам’ятаю о. Василь з цим не дуже мирився, але я продовжував улітку на канікулах читати на клиросі і керувати хором. Ходив пішком із с. Криворудки 8 км. В останнє я був у цьому храмі у лютому 1993 р. Приємно це згадати...

    • Митрополит Димитрій | 30 серпня 2014, 22:43
      Коментувати коментар

      Дякую автору за цю чудову статтю... З історії нашого краю маю книгу (написав її у 2008 р. за документами Галузевого архіву СБУ) про репресованих, і зокрема нашого священика с. Криворудка о. Володимира Рогальського.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Ексклюзив

  • 18 серпня 2017, 12:27 | Свята і звичаї | view photo | 

    Чому у серпні три свята Спаса

    Серед таких свят, історію та значення яких рідко хто знає, у серпні місяці маємо аж три "Спаси". Це три зовсім різні свята, але у назві кожного із них є слово "Спас".

  • 17 серпня 2017, 12:23 | Свята і звичаї | 

    Про Яблучний спас і про те, що обов’язково треба покласти у кошик

    Празник Преображення прославляє Творця, що по своїй милості дав нам щедрі плоди Землі. Свято припадає на час, коли вони якраз дозрівають.

  • 11 серпня 2017, 12:14 | #НеФормат | view photo | 

    Побожна ботаніка: для чого в церквах освячують зілля і фрукти

    Коли християнство прийшло до Київської Русі, воно зустріло тут чудових трударів-землеробів з чималим календарем свят. Усі ці свята були пов'язані з природою та мали хтозна-скільки обрядів, традицій і забобонів. Церква розуміла, що заборонити язичницькі свята можна, а от викорінити любов українця до матері-землі є неможливим.

  • 4 серпня 2017, 11:19 | Журналістські розслідування | view photo | 

    Хостел у в’язниці: приміщення колишнього католицького монастиря православні перетворюють на хостел

    Такий проект реалізує Волинська єпархія УПЦ КП у стінах пам’ятки архітектури національного значення, колишньому монастирі сестер св. Бригіди, а нині — Замковому Свято-Архангельському чоловічому монастирі у Луцьку.

  • 4 серпня 2017, 10:30 | Репортажі | view photo | 

    Ковчег міжнаціонального поєднання

    Уже вкотре в Унівській Лаврі організовано унікальний проект - XII Польсько-Кримськотатарсько-Єврейсько-Український Міжрелігійний молодіжний семінар "Ковчег". Сорок учасників, які представляють чотири нації і одну Україну, приїхали, щоб протягом тижня спілкуватися з громадськими діячами, митцями, політиками і науковцями.

Останні коментарі

  • Fr. Valerii | 19 серпня 2017, 19:13

    По-перше Гаврилів не знає, що православні страрообрядці (старовіри) вірять в Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці і також в перемінення хліба і вина в Тіло і Кров Христа після слів Христа, які

  • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:09

    Ну так це ж напевно Церква яка не грає футбол з політиками, тому і вирішили перевірити, воно ж так від минулорічної Хресної Ходи. Та правда усі фейки було розкрито та більшість людей зрозуміли що

  • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:06

    Так каже ніби не підтримувала окупантів. Ця ситуація нагадує мені мультфільм "мауглі" а првозахисниця шакала, таки дуже схожа.

  • 13moiseev | 18 серпня 2017, 22:34

    Фактів і підтвердження немає, тому поки без документів - заяви, лише слова. Очікував якоїсь зміни(факти,докази) в тих статтях які публікує редація.

  • Василий Петров | 18 серпня 2017, 22:31

    Т.о., когда говорим: горе вам, книжники и фарисеи, лицемеры, что поедаете домы вдов и лицемерно долго молитесь: за то примете тем большее осуждение, Матфея 23:14, под словами "домы вдов"

Популярні статті місяця