Покликання матері Моніки

6 грудня 2012, 15:45 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЛАБІНСЬКА

Моніці Полянській було лише 23 роки, коли перед нею постав неймовірно складний вибір: зостатись із трилітньою донечкою, яку палко любила усім серцем, чи – відгукнутись на поклик Ісуса, присвятитись Йому всеціло і стати черницею. Загадала собі: якщо вдосвіта, коли відїжджатиме до монастиря і цілуватиме, прощаючись, свою Янусю і та прокинетьсязалишиться з нею. Дівчинка спала міцно. Відпускала матусю, дозволяючи їй здійснити своє покликання.

Вперше переступивши поріг келії, вона обцілувала її стіни

«Коли я, приступивши до праці у постуляційному центрі, отримала завдання опрацювати справу Моніки Полянської і прочитала, що вона, залишивши маля своїй мамі, пішла в монастир, у мене зявився спротив – чи ж можна таку людину беатифікувати? – розповідає сестра-василіянка Романа Гутник. — І я сказала настоятельці, що не зможу цим займатись. А вона відповіла: це твої перші враження, придивись, як Бог діє в її житті. У мене не залишилось вибору. І лише глибше ознайомившись із життям монахині, я збагнула, якою жертвою стала для неї відсутність спілкування із донькою, якої внутрішньої боротьби це їй вартувало».

...Мати Моніка Полянська стала знаковою фігурою у житті жіночого греко-католицького монашества першої половини минулого століття. Надзвичайно обдарована, із жвавим темпераментом та веселою вдачею, вона була реформаторкою у житті свого Чину св. Василія Великого, активно листувалась із митрополитом Шептицьким, який бачив у ній великі задатки і призначав на відповідальні пости. Хоч і завжди прагнула їх уникнути: потягало її суворе аскетичне життя, вважала, що це необхідно для впокорення її натури.

Марія Теодорович — мати МонікаМарія Теодорович – майбутня мати Моніка — народилась 28 травня 1885 р. у багатодітній сім’ї греко-католицького священика у с. Іваниківці на Івано-Франківщині. Молитва займала дуже важливе місце у житті сім’ї, життєвий устрій якої скидався на монастирський. Вставали вдосвіта, спільно молилися вдома, а тоді йшли до церкви на Літургію, де приймали св. Причастя. Із цієї порядної побожної родини вийшло багато священиків і черниць, зокрема — блаженний єпископ Василь Величковський (був племінником матері Моніки).

о. Амбросій ПолянськийМуня – так пестливо кликали наймолодшу доньку – росла веселою і вродливою, дуже любила (і виходило це у неї чудово) танцювати й малювати. Усі любили найменшеньку. У 1903 р. дівчина отримала диплом вчительської семінарії у Львові і вийшла заміж за Амброзія Полянського – вчителя релігії, який невдовзі висвятився і став помічником її батька при парафії. Та недовго потривало сімейне щастя – 27 червня 1908 р. молодий чоловік помер від туберкульозу легень. А вже у вересні молода вдова вступає до монастиря Сестер Василіанок у селі Словіті, що на Львівщині. Чи тому, що безмежно тужила за покійним чоловіком? «Біль, очевидно, був. Але не це стало головною причиною такого рішення. Відчувала покликання, і то дуже сильне. Зрештою, думаю, воно у неї було й до заміжжя, але ще не таке викристалізоване», — говорить с. Романа, яка мала змогу добре відчути переживання Моніки Полянської, вивчаючи її життя, перечитуючи десятки листів і свідчень.

...Коли дівчина увійшла у келію, то, як потім сама напише, «відчула таке щастя, радість та легкість, що обтанцювала її й обцілувала всі її стіни».

«Я бачила по одній стороні мою донечку, а по другій – Христа розіп’ятого»

На той час у жіночих василіанських монастирях був поділ на так звані хори. Відмінність між монахинями першого і другого хорів полягала у тому, що перші (хорові) були освіченими, навчали дітей і виконували «інтелігентну» працю, а інші (домашні) – працювали на полі, незобов’язані до усіх відправ, позаяк були неписьменними і не могли читати текст служб. Одяг їхній теж різнився. Марія прийняла монаше ім’я Моніка (згідно із звичаєм, мало починатися з тієї ж букви, що й хресне). Настоятелькою монастиря була сестра її батька Ганна Теодорович. Новичка Моніка напише до митрополита Шептицького: «Цілим молодечим серцем прилягла я була раніше до світа, любила усе, крім Бога. Нараз Христос почав рвати поволі усі зв’язки, залишились лишень ніжні почуття до рідних і єдиної донечки». Коли після кількох місяців розлуки її відвідали рідні з донькою, настоятелька заборонила їй багато часу перебувати біля дитини. «Була то хвиля для мене страшна, — опише пізніше свій стан. — Я бачила по одній стороні ... донечку мою, котра для мене була цілим раєм на землі, а по другій стороні – Христа, розпятого моїми гріхами. ....Та її просьба «я мамусі хочу...» в тій хвилі була для мене більшою, ніж скорбота усього світу. Я мала вибрати! Була це тяжка хвиля. Саме прощання вдома не було таким. Але Христос переміг. ... Притулив лишень до хрестика новіціатського, заледве могла вимовити оці слова: Ісусе, йду за тобою, лишень прости мені мої гріхи. ... Ще довго зігнена я лежала на землі, вже не могла молитися, а до розмовниці вже не тягнуло».

Після новіціату с. Моніка розпочинає працю у сиротинці при монастирі у Словіті. Дітей вона дуже любила, а відколи Янусю (так називала свою донечку Іванку) привезли туди, то праця заполонила її серце повністю. Знову розпочинається неймовірна боротьба – між матір’ю і черницею. Цього разу тривала вона місяцями і виснажувала серце. Але й цього разу перемога була за Христом.

Освічена й обдарована, с. Моніка не забажала належати до першого хору. Просить митрополита, який аж ніяк не схвалював такого рішення, дозволити їй стати домашньою сестрою. Пояснює це так: виростала вдома у любові, звикла усіма верховодити, а для монашого життя «це блуд», тому краще для її натури буде відчути, що вона «велике ніщо». Також вважала себе нездібною (!) до обов’язків, які виконували сестри першого хору, і прагнула бути якогомога далі від світського життя. І ось у 1914 р. вона складає обітниці як домашня сестра (хоч новіціат відбувала у першому хорі). Майже ніхто її рішення не розумів. Ті, з якими проходила новіціат, потрактували це як екстравагантний вибрик. А її теперішні товаришки вважали, що має намір керувати ними. Навіть маленька Іванка плакала: хотіла бачити матусю в «аксамитці і вельоні» (тобто, в одязі, який носили монахині першого хору).

А в душі черниці... панував мир. «Я була щаслива! Зайнята своїм Богом; усе, що діялось в душі моїй, було нове, тому тих зовнішніх прикрощів я не відчувала... Не дотикали мене, хоча за всяку ціну я намагалась заспокоїти роздратування сестер, але мені це не вдавалось, лише погіршувало справу. Я була безрадна, не мала до кого звернутись, лишень до Ісуса».

Спільнота любові у Підмихайлівському монастирі

Митрополит та ігуменя монастиря мати Анна Теодорович теж не сприйняли рішення с. Моніки. Мати Анна вважала, що її племінниця вчинила так лише зі страху бути призначеною в майбутньому ігуменею. Якщо так і справді було, уникнути цього с. Моніка не змогла. Коли у 1917 р. митрополит відіслав мати Анну до Хорватії, то призначив ігуменею словітського монастиря Моніку Полянську. Очевидно, що її піднесеній натурі, яка прагнула аскези і ставила для себе неймовірно високі вимоги, було важко керувати сестрами.

Мати МонікаВтішало її лише те, що така воля Божа і що вона її виконує. Писала до митрополита, що іноді їй навіть приходили думки втекти з монастиря чи стати жебрачкою при якомусь храмі. Причому сама ж визнавала, що думки ці шалені, і що ніколи так не вчинила б, повстаючи проти Божої волі. До усіх цих душевних пережиттів додається ще одне: стає настоятелькою власної матері (коли у 1917 р. помер о. Теодорович, 63-літня вдова теж стала черницею). «Дивні Божі дороги!», — писала мати Моніка. Так що тепер при ній була і 14-літня донька, і мама.

Вимоглива до себе, була такою й до інших. Їй часто здавалось, що виявляє замало любові до сестер. Мучило її це відчуття. «Я прийшла до переконання, що мене може змінити лише чудо Божого милосердя, тому віддала себе Йому з усіма своїми недосконалостями. Не буду мотикатись і час тратити на безуспішні праці. Любити Його хочу! Решту полишаю Йому!»

У квітні 1933 р. мати Моніка складає обов’язки ігумені і починає жити у затворі – замурованій келії — в Підмихайлівському монастирі (дочірньому від словітського монастирі, який постав завдяки її старанням). Сестри вкотре не розуміють її, потребуючи її проводу. Тому уже у грудні, на вимогу блаженного о. Климентія Шептицького, вона покидає усамітнення. «Відібрав мені Ісус самоту зовнішню, але полишив внутрішню», — пише вона. Відтепер вона – ігуменя Підмихайлівської обителі. Вперше у василіанському жіночому монастирі запроваджено рівність між першим і другим хорами. Як згадували черниці, то була справжня спільнота дружньої любові. Поза тим, монастир стає справжнім осідком культурно-релігійного життя села.

Під час німецької окупації мати Моніка не раз виявляє жертовність і відвагу – і коли на прохання митрополита Андрея переховує у монастирі єврейську дівчину чи сина єврейського рабина, і коли рятує підмихайлівських селян від помсти німців (тоді німецького вояка обеззброїли партизани).

Справжні жахіття починаються з приходом радянської влади. У монастирі часто переховуються партизани УПА та їхні родичі, що не оминає уваги влади. Час від часу влаштовуються облави, знущаються над монахинями, катують партизан, грабують, що бачать. А сумнозвісного 27 листопада 1945 р. заарештовують 24 монахинь — щоправда, більшість із них невдовзі звільнять. Під слідством залишаться лише троє, а список очолить мати Моніка.

Навесні 1947 р. почнеться її етап до Мордовії. Моніці Полянській було на той час 62 роки. Ті, що були там із нею, згадували її як надзвичайно добру і веселу, яка несла розраду і потіху, промінчик сонця й надії. Що й не дивує: усе життя її було сповнене любові. З дитинства відчувала тепло і любов рідних, які навчили її відчувати і любов Божу. А потім цей гарячий згусток любові уже ніколи не згасав у її серці. Любила доньку, батьків, сестер, а насамперед – Бога. Пізнала ціну і суть Любові – важкої, жертовної, безмежної. Померла вона 26 грудня 1951 р. Смерть була раптовою й легкою, а останніми словами — «Ісусе, люблю Тебе, прости мені і прийми мене».

«Там таке враження, що ти вдома, в Україні»

У 2009 р. у місця, де знайшла спочинок мати Моніка, як і тисячі невинно засуджених (це Зубово-Полянський район в Мордовії, селище Парца), поїхали сестри-василіянки Романа Гутник і Наталія Стиранець та о. Д. Сікора. А ініціаторами поїздки стали п. Ярослав Польовий, вихідець із Підмихайлівців, та м. Маргарета Гутник, протоігуменя.

ліс на місці табірного цвинтаря...Колись там вздовж залізничної колії тягнулись по обох сторонах близько 30-ти таборів, на сорок кілометрів. Сьогодні цих таборів залишилось 18. Старожили показали сестрам місце, де колись ховали політичних в’язнів – дітьми боялись ходити до могил «ворогів народу». Довго обходили ті місця стороною. Тож цвинтар не зберігся, тепер там – ліс.

 «Там таке враження, що ти вдома, в Україні, — згадує с. Романа. – Неймовірно світлий дух панує. Адже там велика кількість наших людей, невинно засуджених, похована, і ніхто не знає, де їхні могили. І так поросло там усе соснами, берізками, травичкою, ввібрало дух український... Правда, ми були літом, коли сяє сонечко – мабуть, це теж сприяє таким відчуттям». Хоча, як сказала сестра, на цвинтарі кримінальних злочинців почуваєшся по-іншому: там моторошно.

Парца. Встановлення хрес«Хіба б якесь чудо сталось, щоб нам вдалось знайти могилу матері Моніки, — ділиться с. Романа Гутник. – Адже там не те що могил, чітко окреслених границь цвинтару немає. Зараз там корови пасуться. Між деревами видніються пагорбки, зарослі бурянами – це залишки від могил. Через цвинтар проведено газопровід, високовольтні лінії. Після дощів із розритого піщаного ґрунту проступають людські кістки. Ми з о. Даниїлом зібрали їх, закопали, відмовили панахиду за упокій. Так символічно попрощались із усіма, хто знайшов тут вічний спочинок. Встановили хрест. А землю із цвинтаря привезли в Україну і підзахоронили на могилі біля рідних матері Моніки Полянської і монахинь у Підмихайлівцях».

І не лише про світлу атмосферу на цвинтарі невинних душ згадала с. Романа. А й про той веселий, бадьорий, оптимістичний настрій, який панував в обох поїздках (друга поїздка відбулась через рік, у ній було уже 8 осіб). Черниця не сумнівається, що йшов він власне від їхньої великої настоятельки, завжди діяльної і сповненої довіри до Творця.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    • 17 вересня 2017, 16:37 | Соціологія релігії | view photo | 

      В Україні зростає запит на національну Церкву, – соціолог

      Наталія Зайцева-Чіпак із центру «Соціоінформ» розповіла про те, як українці уявляють ідеальні стосунки між державою, суспільством і Церквою.

    • 17 вересня 2017, 12:14 | Репортажі | view photo | 

      «Семиярусна гора» як головна духовна книга нової епохи

      У двадцять сім років американець Томас Мертон відмовився від кар’єри письменника й прийняв монаший стан в одному з найбільш аскетичних згромаджень католицької Церкви – ордені трапістів. Та згодом молодий монах повернувся до писання, і за сім років написав автобіографічну книжку «Семиярусна гора», визнану духовною класикою модернової доби.

    • 15 вересня 2017, 09:00 | Репортажі | view photo | 

      Чи багато релігійної літератури на Форумі видавців?

      Львів щороку у вересні на кілька днів перетворюється на суцільне книжкове дійство. Ринок видань за останні кілька років помітно зміцнів і збагатився. Але що відбувається у вужчій сфері — на ринку релігійної літератури?

    • 15 вересня 2017, 08:17 | Репортажі | view photo | 

      «Бути собою»: у Львові презентували книжку до 125-ліття Йосифа Сліпого

      У межах 24-го Форуму видавців у Львові та з нагоди Ювілейного року Йосифа Сліпого 13 вересня у Палаці Потоцьких презентували книжку «Бути собою».

    • 8 вересня 2017, 13:10 | Репортажі | view photo | 

      Єдність Церкви: біблійна традиція чи політична мета?

      В київському відділенні УКУ 7 вересня відбулася публічна дискусія на тему: «Біблія про єдність Церкви». Організатори запросили священиків різних конфесій східного обряду для обговорення низки актуальних питань: чи існують у Святому Письмі тексти щодо єдності Церкви? Чи існує сьогодні реальна модель майбутньої єдності? На якому фундаменті має будуватись ідея Єдиної Помісної Церкви в Україні?

    Останні коментарі

    • igorshevchuk | 19 вересня 2017, 20:31

      * * * Скільки написано й що наговорено?? дивлюся як це насправді: пальчатка сходить із рук упокорена можна мені вам руку подати тіло із серця зсувається — тільки впокорене Бог є в серці

    • Учкудук | 19 вересня 2017, 16:22

      Офіційна УГКЦ теж не призначені і очорнює УПГКЦ вже декілька років. Вони більше переймаються свідками Єгови.чим душами своїх вірних.

    • bopa | 19 вересня 2017, 09:22

      Не буде таких глибоких об'єктивних досліджень, втратимо те що маємо. Господь нам цього не простить! І ціна розплати буде небачено дорогою. Освідомлюймо!

    • bopa | 19 вересня 2017, 08:59

      Гарний коментар дозволю собі доповнити кінець: "Це велика перемога і вся слава тільки Богу! А я зі своїми братами прикладемо усіх зусиль, щоб бути вірним і виконувати Його святі заповіді".

    • bopa | 19 вересня 2017, 08:40

      Реальність залежить від нас! "Ніхто за нас не зробиnь нашої роботи", шановний Fr.

    Популярні статті місяця