«Я залишився тим, ким був»

13 березня 2012, 14:20 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЛАБІНСЬКА

Читати про життя о. Венгриновича у його спогадах і автобіографічних оповіданнях – це те ж, що дивитися добротно поставлений фільм: дуже тонкий, добрий, світлий і злегка іронічний. Де є пригоди і неймовірні повороти долі, сильні почуття і трагедія цілого покоління, де у кожному кадрі - любов до життя у всіх його проявах. О. Степан Венгринович – зразковий пластун, відважний вояк УГА, дбайливий і господарний чоловік і батько, мудрий вчитель-катехит. І врешті – мученик за віру, бо не підписався на православ’я і був засланий у Сибір, де й спочинув, не доживши і до шістдесяти.

Дівчинка-янголятко із перемиської кам’яниці

Його ім’я – одне із майже 50-ти інших, які є у списку новомучеників, беатифікаційний процес над яким триває сьогодні в УГКЦ. І про кого широкий загал практично нічого не знає. А його життєвий приклад (адже проголошення Церквою блаженних і святих якраз і має на меті укріпити нас у вірі і подати достойні взірці для наслідування) таки заслуговує на увагу. Отець Степан Венгринович на засланні

Народився Степан Венгринович 7 квітня 1897 р. у с. Хиринка біля Перемишля у давньому священичому роді. Його дитинство минало серед чудових краєвидів поблизу Сяну. Мабуть, оці мальовничі пейзажі, а ще тепло родинного дому і сповнило життєвої сили майбутнього мученика. Священича родина була заможною, втім, малий Степан уже змалечку звик до роботи по господарці – і корів допомагав подоїти служниці, і січку різав, і буряк для худоби сік. А ще він був неабияким бешкетником – лазив по деревах, ловив гадюк, «приголомшував їх патиком і до хати у капелюсі приносив», а якось навіть з друзями сушарню підпалив і ледь не згорів у ній.

Навчаючись у Перемиській гімназії, юнак жив на квартирі у «найвищій кам’яниці у цілому місті»: господиня приймала багатьох студентів, різного віку, поляків і українців, тож у такому гурті їм завжди було весело. Сторожихою у будинку служила бідна вдова –полька із двома дітками – Збишеком та Зосею. Дівчинку – вона була калічкою – Степан дуже любив: «Була як янголятко. Якби я був малярем, то намалював би її між тими, що в стаєнці над Ісусиком співали». Коли вона померла (мама на той час була у лікарні), єдиними, хто проводив дівча в останню путь, були Збишек, Степан та його товариш Северко. «Ми винесли скриночку й повезли. Священик вийшов до воріт, відчитав молитви – покропив... Северко ніс хрест, я тягнув возик, Збишек йшов ззаду, помагав пхати возик під гору. Люди ставали – дивилися, якась пані прилучилася до нас і йшла з нами аж на цвинтар. На гробі Збишек довго клянчав і молився, але не плакав.

- Дякую. Я молився, щоб міг вам віддячитись».

І він справді віддячиться українським друзям, за обставин дуже незвичайних, буквально вирвавши їх із обіймів смерті.

«Я був дуже голодний, але таки не жебрав»

У 1915 р., закінчивши гімназію, хлопець розпочав теологічні студії у Перемишлі, а згодом перевівся до Львова. Він зробить перерву у навчанні: визвольна боротьба українського народу у 19018-1919 рр. покличе молодого хорунжого до лав УГА. З нею він пройде усі тріумфи й неудачі, аж до моменту, «коли встоятись не було сили». Людяність, вміння повестись у різних життєвих ситуаціях не раз виручали юнака. Так, у Навечір’я Різдва 1919 р. його частина квартирувала в якомусь селі неподалік румунської границі. Місцеве населення зустріло їх дуже неприхильно: «Коли бачили крізь вікно, що до хати зближається вояк, лягали у ліжко, обвязували голову рушником і прикидалися хворими на тиф. А потім сміялись у кулак. Чому нас так нерадо вітали? Може тому, що бачили нашу безсилість, а може, перед нашим приходом квартирувала якась інша частина, не УГА, яка так зле записалась у їх пам’яті». Підводу, яка везла харчі для них, місцеві парубки пограбували, і стрільці були змушені по хатах просити хліба. «Я був дуже голодний, але таки не жебрав. Якась бабуся з внучкою прийняла мене на Святу Вечерю, подала вареники зі сливками. Памятаю, як по вечері поцілував їй руку». Степан Венгринович, старшина УГА

Настав час покидати село. «Паршиві коненята тягнуть порожні гармати і порожні вози... Один свідомий парубок дав нам знати, що місцеві готують на нас засідку на цвинтарі. Іншої дороги не було, це ж зима, сніги». О. Степан зробив єдино правильне у цій ситуації: здійняв шапку і привітався: «Христос раждається». Парубки після хвилинного замішання відповіли, теж скинувши шапки. «І ми спокійно переїхали. Хлопці не зачіпали, а я більше не оглядався». 

Ще одна характерна риса о. Венгриновича – правдивість. У своїх спогадах о. Степан не цурається моментів, не надто привабливих для нього. Якось під час одного з боїв стрільці почали тікати. «Не знаю, як довго я біг: лежить у рові мій друг Северко – скручений у клубочок, блідий, очі примкнені... живий, мертвий? Що робити? Я ж не понесу його. Дивно: поки стояв, то стояв, а як почав утікати, то й найкращий товариш не здержав мене з утечі... Кулі вже менше бринять, біжу повільніше – думаю; я лишив його, він мені в лице плюне». Лише уже біля своїх він побачить, що й сам ранений в коліно – утікаючи, болю не відчував. Речі Северка заховав, щоб передати рідні, не надіявся, що той вижив. А через два тижні побачив його живого і почув неймовірну історію порятунку. Коли над тяжко пораненим Северком схилились польські вояки й один уже замахнувся прикладом, інший... підняв його й поцілував. Жовніри заніміли: два вороги цілуються. Збишек – а це був він – завіз давнього друга до лічниці, і ще раз подякував за поміч на похороні Зосі.

Правда, схожа на казку

Влітку 1919 р. о. Степан потрапив  в полон. Про Станіславівський табір писав: «Два високі ряди колючих дротів. Сонце смажить, ледве волочиш ногами, виснажений, вимучений, голодний. Я дивився на південний захід, там було видно синій хребет любих Карпат, там десь у горах і моє село, моя хата, й старенький тато в окулярах за бюрком. Може, вже й надію стратив привітати сина з війни». Рідним селом він називав Тарнаву Вижню, куди перевели парохом його батька. Дорогою до концтабору полонений втік з поїзда. В якомусь селі наткнувся на вартових. «Вони хотіли мене наздогнати. Я був молодий, мав 23 роки і в бігу на сто метрів мав першу нагороду, отже, я не боявся, жодна сила мене не наздогнала б». Два роки він пробув на волі. Уже отримав «правдиву легімітацію», закінчив навчання у Львівській семінарії і почав працю катехита у Дрогобицькій гімназії: «Ходжу все ще в штанах підшитих шкірою, щоб на сідлі не витирались, хоч коня вже не маю, але й до нових штанів не доробився».

Батько попереджав сина, щоб не показувався вдома, бо там його шукають. Але все-таки юнак поїхав на Великдень додому, де одразу ж потрапив у руки польських вояків. «А знаєте, я все-таки був у хаті. Пустили мене на сам Великдень. Вправді, під охороною, але що мені?.. Чи 23-літній хлопець, сильний і здоровий, що любить дівчину і вона його любить, і незадовго мають звінчатися, може криміналу злякатись? Та ще як знає, що його совість чиста?....

Ви знаєте, що таке ДОГ? Саме це слово найвідважніших страхом переймало. Мене ні, бо я не знав, де я й куди мене запроторили...»

Не відомо, чи не обірвалося б тут молоде життя, якби на допомогу не прийшов «давній боржник». Якось спитав молодий польський поручник у в’язня, чого той собі бажає. А на відповідь «повітря, чистого, як у горах», всміхнувся ...усмішкою Зосі, дівчинки-янголятка із перемиської кам’яниці.

- Стефку, ти мене не впізнаєш?

Я збаранів.

– Ні, не впізнаю.

- А похорон Зосі пам’ятаєш?.

«...Купую квиток, всідаю до вагону, а там – мій тато, старий, бородатий. Шукав мене по всіх тюрмах у Львові, а тепер зажурений повертався.

Даю слово, що правду пишу, хоча воно виглядає на казку... Я дійсно з татом повертався у свої гори...»

Мертві бджілки на білому снігу

Невдовзі він повінчався з тією, «котру любив і яка любила його» – Софією, донькою священика. Молоде подружжя замешкало у Дрогобичі. У 1921 р. він сам стає священиком. Рукоположив його митрополит Андрей у соборі св. Юра. Де б не працював – сотрудником пароха у Ярославі, катехитом у школах Дрогобича – робив це ревно, з молодечим запалом. «Я був молодий, займався Пластом, виставами, фестинами – всім, що зуживало надмір енергії 24-літнього «пана професора».

 Степан і Софія Венгриновичі

Двох своїх синів він назвав Оріоном та Станимиром. Любив оригінальність і не сприймав стандартності... Загалом був чудовим батьком, дбав про добре виховання своїх синів. Якось, коли вони думали, чим би потішити маму на іменини, подав ідею: усі разом складуть присягу ніколи не вживати тютюну. Потім сини були дуже вдячні за це батькові: вивезені на роботу до Німеччини, обмінювали свій «тютюновий пайок» на їжу.

1927-1944 роки – це «Сяноцький період» життя новомученика. Навчав українських дітей у польських школах; працював заступником директора Лемківського музею у Сяноці, а від диретора-художника вчився малярської справи: мав до цього хист. Останні роки о. Степан обіймав посаду інспектора шкільного округу, і саме завдяки йому на цих теренах зростало свідоме покоління українців.

Настав час нових випробувань. Обох синів священика забрали до Німеччини на роботу (пізніше Оріон виїде до Австралії, Станимир – до Кракова, де стане відомим графіком; саме завдяки їм вийде автобіографічна книга «Добровільно»). «Моє сумління не дозволяє мені тікати, щоб себе рятувати, залишаючи на поталу наш бідний нарід самий, без інтелігентного проводу», – коментує о. Степан пропозиції виїхати на Захід і втекти від комуністичної влади. У 1946 р., на саме Богоявлення, священиче подружжя «добровільно» перевозять до СРСР. Його майно – а серед нього було і 9 вуликів – зайняло цілий вагон. Одразу ж по приїзді у Ваньовичі, де у парафіяльному домі жив його старенький батько, майно священика обстріляли ті, що «охороняли» село. «Зараз цієї першої ночі розбили мої вулики й закрали рамки з медом, а мертві бджілки валялись рано на снігу...Старшина часто заходив з двома рядовим, смаглявими грузинами. Після тих відвідин весь час щось пропадало».

Взамін на залишений на Лемківщині будинок священиче подружжя отримало справжню руїну. Там жили «коби то квартиранти, а то якісь дикуни чи чортенята. Кожного дня приходжу, а бачу, що нема дверей в комірці, наступного дня зникла стіна, а потім і стеля». З великими проблемами вселившись у цей будинок, отець взявся до його віднови. «Направив стрих і вязання, що то квартиранти порубали на опал... Поставив й клозет, бо ті ходили по цілому городі, вичистив криницю, з якої зробили смітник». Ще – огорожа, лавочка, квіточки... І вже  «хата прозріла, й була, як чічка. Бджілки літали й бриніли. З руїни зробився наче зачарований замок в казці».

О. Степан влаштовується працівником музею «Бойківщина» у Самборі. «Я був собі уборщиком в музеї, мав мітлу і ганчірку, ходив собі по залях і стирав порохи». Поза тим, підпільно виконував священиче служіння. Але це потривало недовго.

Дві години на пакування і – в Сибір

1948 рік розпочинає найдраматичніший період його життя. «Уночі почула жінка стукіт до входових дверей. Увійшло чотирьох: «Собирай барахло, два часа на упаковку, поедешь на Сибирь». Ми недавно привезли цілий вагон з Лемківщини, а тепер – кілька мішків з одежею і постіллю, валізка – і наплечник з їдою. Моє радіо взяв старший під паху і виніс. Другий рядовий відкрутив дзвінок від входових дверей, а третій помагав мені пакуватись у моїм бюрку.

Спочатку, до травня 1950-ого, був Бориславський «етапний лагер». Потім місяць їхали до Сибіру. Про ту жахливу поїздку отець згадував із гумором, однак «...воно зовсім не веселе. Воно таке бридке, дике і нелюдяне».

Поселили «ворогів народу» у селищі Джонка. Чужі краєвиди не милували очей. «Ні садів, ані землі, що то нивами кругом хат розкинулись так, як на рідній землі. Тут ліс підходить під самі хати, тільки там, за озером, далека рівнина, там високі трави, де-не-де копиця сіна, а ще дальше на овиді – якісь гори. І тому сумно, бо на обрії – наче Карпати».

У Джонці загалом було 14 священиків. Отець Степан вкупі з іншим отцем ще до зими збудували собі хатину. «Ніколи я не думав, що зумію таку штуку, але так дивився, як другі роблять і собі робив. Тільки тісненько нам – одна хата на три родини. Моя кімнатка має 2м ширини а 2.80м довжини. Однак, живемо в згоді, вже другий рік разом, а ще не сварились». «...Ми будували в тайзі нове містечко. Тайга – воно ліс з деревами, колодами, непроходима гущавина, ще й папороті, в яких поховалося повно диких звірів. Рік минув, і виросли хатки. Сьогодні вже є городці, плоти, хвірточки біля кожної хати. За плотом цвітуть помідори, і соняшник нагадує Україну». 

Хата Венгриновичів на засланні

Ось як виглядала робота, до якої о. Степана призначили у парі ще з одним священиком: «Дранку дремо, це такі тонесенькі дощинки дахи покривати. Тут 500-600 кедрових колод обкручують сталевою линвою, а катір тягне це дерево Амуром. От і до нашого берега причалили. Ми обидва влізли в воду і почали вибирати собі колоди на дранку. ...Мене крижі болять, схилятись не можу, то я клячучи ріжу, а в мого напарника яблучко в коліні напухло, клячати не може, то він стоячи ріже».

До каторжних умов праці, жахливого харчування (від нестачі вітамінів випадали зуби) додавались ще й складні побутові умови  «Одна родина іде спати на стрих, друга – в коморі, а я сплю у сінях на дошці, яку вживає жінка до прасування”. Таким чином вони втікали від блощиць, які «страшніші від холери, бо відбирають відпочинок і сон спрацьованим робітникам”. І ще ті страшні комарі. Вони не дають “ні жінці шити, ні мені читати. Встає вона, йде надвір, приносить порохна й на блясі розжарює вугілля та кидає на нього порохно. Під стелю збираються хмари, дим кусає очі. Комарі, неначе задурманені, посідають на фіранках, по кутах, і тільки тепер я можу читати, а жінка шити”.

І попри це священик говорить у проповіді: “Я думаю, що це (заслання на Сибір) не кара, а таке собі перевиховання, така школа для нас... Я в цій школі пізнав робітника. Навчився розуміти й шанувати фізичну працю, полюбив спрацьовану долоню свого брата, бо й моя долоня стала подібною».

Святиня мрій

Великою опорою для священика була його вірна подруга, жінка Софія. „Що зустріло мене, те й зустріло мою жінку. Я на стриху зробив собі престолик і там стою перед Богом, а моя люба дружина мені служить”. А для усамітнення й молитви, де б можна було «записувати думки далеко в тайзі», священик мав «таку собі святиню мрій». «Стос нарубаних дров дає мені тінь, а пень зрізаного дерева – моє крісло...»

Здоров’я отця Степана погіршувалось. Коли він поїхав до лікарні у райцентрі, його там навіть не оглянули. Повернення назад остаточно підірвало сили ще зовсім нестарого отця. У сорокаградусний мороз їхали вантажною машиною з мішками вівса, на яких примостився отець. Серед пасажирів були і студенти. Коли глибокої ночі авто застрягло у долині, усі почали рвати траву і кидати її під колеса. Відійшов за травою і отець. А коли повернувся, застав... порожню машину. Почав кликати одного знайомого студента, однак той не відкликався. «А я так просив його, щоб не відходив без мене. Вкінці якось зв'язав шнурок, узяв наплечник. Мав ще й татові, великі чоботи, бо своїх валянок ще не доробився. А чоботи мають шкіряні споди, гладенькі, як скло. Що крок, нога ховзається, падаю...» Отак і пішов у ніч, чув лише попереду голоси і сміх. Дивом не замерз тоді, дійшов до якогось поселення і постукав у хату...

Він прожив ще з півроку. Помер раптово 19-го червня 1954р. Впав посеред дороги, повертаючись із медпункту з лікарством в руках. Похорон був величавий, велелюдний, з багатьма священиками. Люди нашвидкоруч шили хоругви для свого дорогого отця, щоб провести достойно в останню путь.

...«Коли тамтой сліпий старець помер, ...ціле село хоронило його, несли хрест і хоругви, його домовину обносили кругом церкви три рази... тільки не було священика. Цей священик на приходстві стояв біля вікна за фіранкою і тиснув у пальцях грамоту «присоєдиненія». Юда звернув срібняки, а цей грамоти не звернув, але залишив п’ять кімнат на приходстві». Це слова з листа о. Степана Венгриновича до друга-священика, який теж підписав православ’я. Мученик переконував його, що не таке вже й страшне це заслання, і що все можна перенести, коли з тобою віра і чиста совість. «...Я залишився тим, ким був. Віри не відрікся, ні чести не сплямив, ні присяги не зломив».

Система Orphus
Рейтинг
0
2
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Halo | 19 лютого 2019, 12:08

      Серпень 2018 року "У Непалі парламент прийняв закон про заборону місіонерства й навернень у християнство"

    • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 10:54

      І дуже характерним і красномовним тут є якраз ТОЙ факт, що на ЦЮ статтю більше ніхто і ніяк НЕ ВІДГУКНУВСЯ: тобто ЖОДЕН з коментаторів РІСУ!!! В т. ч. з числа доморощених - затято-радикальних

    • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 10:18

      Р. S. На жаль, нині ціла низка європейських держав, що ми їх вважаємо традиційно-християнськими, вже є, здебільшого, секуляризованими. Причому, де великою мірою - причому, якраз

    • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 09:30

      А от я б шановному автору хочу поставити, зокрема, отаке "цікаве" запитання: а як саме почуває себе християнський ХРЕСТ якраз у тих країнах, де абсолютно-тоталітарно домінує і панує

    • serge1717 | 18 лютого 2019, 21:38

      Думаю в цих організаціях сидять розумні люди які добре знають історію християнства. І чому хрестили Русь у Києві, а не в мокшанії.

    Популярні статті місяця