Євангеліє княгині Жеславської
Незважаючи на нестабільність, драматичність української історії ХVІ–ХVІІІ ст., широкомасштабні конфесійні зміни, Пересопницьке Євангеліє, як дорога реліквія, зберігалося, трепетно передавалася з покоління в покоління. Його тримали в своїх руках Іван Мазепа, можливо інші козацькі гетьмани (хто зна, можливо, й Богдан Хмельницький). Торкався його й Тарас Шевченко, частково описавши книгу в своїх археографічних замітках. Іноді воно «зникало», вивозилося з України, але потім (дивним чином?) поверталося назад.
Пересопницьке Євангеліє викликало значний інтерес в українських дослідників. Помітний внесок у вивчення цієї пам’ятки зробили П.Житецький, О.Грузинський. І.Огієнко, Я.Запаско, І.Чепіга, Л.Дубровіна, Л.Гнатенко та інші. За часів незалежної України книга дочекалася двох видань. Перше видання (тираж – 500 примірників) було підготоване Інститутом української мови НАН України. Із 700 сторінок книги транслітерований текст займав 270 сторінок, решту присвячено науковим студіям. Ще одне, суто факсимільне видання, здійснила Українська Православна Церква (Московського Патріархату) в 2008 р.
У час створення нашої держави Пересопницьке Євангеліє стало національною святинею, на якій присягають Президенти України. Чи випадково це? Напевно, ні.
Генеза. Замовники й творці книги
Коли, як і чому з’явилося Пересопницьке Євангеліє?
Частково відповідь на ці питання знаходимо на останній сторінці цієї пам’ятки. До речі, в ній подані не лише євангельські тексти, а й деякі примітки, передмови й післямови. Із них дізнаємося про точні дати створення книги. Над нею почали працювати 15 серпня 1556 р., а завершили роботу 29 серпня 1561 р. Книгу замовила й, відповідно, дала гроші на її переписування княгиня Настасья (Анастасія) Юріївна Жеславська (Заславська), що походила з князівського роду Гольшанських. Їй допомагала дочка Ганна-Євдокія, а також її зять Іван Федорович Чорторийський.
Відомі також імена тих, хто працював над Пересопницьким Євангелієм. Враховуючи, що пам’ятники середньовічної культури переважно були колективними й анонімними, цей факт видається дещо незвичним. Можливо, намагання «авторизуватися» було виявом нових ренесансних тенденцій, які вплинули на творців пам’ятки.
Спочатку кілька слів про фундаторку видання – княгиню Настасью Жеславську. Один з бібліографів, А.В.Терещенко, навіть іменував цю книгу «Євангелієм княгині Жеславської». Певно, така назва є дещо точнішою, ніж звична – Пересопницьке Євангеліє. Адже в Пересопниці була написана лише частина книги – Євангелія від Марка, Луки та Йоана.
Про саму княгиню Жеславську маємо доволі скупі відомості. Походила вона з роду Гольшанських, протопластом яких був відомий литовський князів Гедиміновичів. Щоправда, Гольшанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, прийняли місцеві звичаї, належали до сповідників православ’я й тим самим мали причетність до руської (українсько-білоруської) культури того часу.
Цікаво, що Гольшанські дали для Православної Церкви одну з святих – дівицю Юліану, яка жила вкінці ХV ст. Юліана, згідно з розповідями, відзначалася всіма чеснотами, властивими її становищу – невинністю, слухняністю, була спокійною та милосердною. Померла в молодому віці – коли їй виповнилося 16 літ. Похована в Києво-Печерському монастирі. У ХVІІ ст. (ймовірно, за часів Петра Могили) була канонізована. Звісно, в той час, коли жила Настасья, Юліана ще не вважалася святою. Проте, можливо, в родині Гольшанських існували якісь оповіді про її святість.
Батько Анастасії, Юрій Іванович, був князем Дубровицьким, Степанським і Гольшанським. Окрім неї, він мав ще одинадцятеро дітей. Можливо, Анастасія народилася в Дубровиці – поліському місті, що лежало на березі річки Горинь (зараз це районний центр на півночі Рівненської області). Часом її народження можна вважати період у межах 1510-1520 рр. Після 1530 р. Анастасію віддали заміж за князя Кузьму Івановича Жеславського (Заславського). Варто сказати, що Жеславські походили від князів Острозьких і були пов’язані з ними. Резиденцією цих князів був Жеслав (зараз Ізяслав – районний центр Хмельницької області), котрий, як і Дубровиця, знаходився на берегах Горині. Очевидно, тут разом зі своїм чоловіком проживала Настасья, що іменувалася тепер княгинею Жеславською. Від цього шлюбу лишилося двоє дітей – Іван, який успадкував Жеслав і княжив тут, та Ганна, котру віддали заміж за князя Івана Чорторийського. Резиденція останнього знаходилася в місті Клевані, поряд з Пересопницею. У Пересопницькому Євангелії Ганна, щоправда, іменується Євдокією; можливо, в неї було подвійне ім’я – Ганна-Євдокія.
У 1556 р. помер чоловік Анастасії – князь Кузьма Іванович. Існує припущення, що княгиня-вдова вирішила піти в монастир і в чернецтві отримала ім’я Параскева. Під останнім вона фігурує в Пересопницькому Євангелії. Не виключено, смерть чоловіка стала одним із чинників виділення княгинею коштів на переписування й оздоблення Євангелія. У той час подібні дії розцінювалися як богоугодна й спасенна справа. Замовляючи святу книгу або переписуючи її, людина вважала, що спасає свою душу. Загалом жіноче меценатство було певною традицією на Волині. Такою меценаткою ще в кінці ХІІІ ст. була Ольга Романівна – вдова волинського князя Володимира Васильковича. Не виключено, що на її замовлення було завершено написання Галицько-Волинського літопису. Уже після Анастасії Жеславської звісною меценаткою стає княгиня Гальшка Острозька, що пожертвувала велику суму на академію Острозьку, шпиталь у Острозі та на монастир святого Спаса під Луцьком.
Символічно, але княгиня Жеславська померла в той самий рік, коли було завершене переписування Євангелія. Хочеться вірити, що перед кончиною вона побачила цей шедевр рукописного мистецтва.
Перший рік роботи над Євангелієм здійснювався, так зазначено в самій пам’ятці, «в Дворці, монастирі Жеславском, при церкві святия та живоначальния Троіца». Що це за Троїцький монастир у Двірці? Примітка «Жеславському» дає підстави припустити, що монастир належав князям Жеславським і міг знаходитися неподалік від їхньої резиденції. Дійсно, неподалік сучасного Ізяслава на березі річки Горинь є село Двірець, що розташувалося в мальовничій місцевості. Саме тут і мав би бути даний монастир.
Правда, про цю обитель ми не знайдемо якихось широких згадок у документах. Принаймні він не належав до знаних монастирських обителей. Не виключено, в цьому монастирі доживала свого віку княгиня Жеславська як черниця Параскева.
Коли мова йде про Пересопницьке Євангеліє, про Двірець згадують рідко. При цьому автори плутають географію. Називають його то селом на Поділлі, то населеним пунктом Рівненської області. Хоча географія Двірця по-своєму є цікавою і заслуговує на увагу.
Зараз це село знаходиться в Хмельницькій області. І, відповідно, деякі автори вважають, його подільським. Дійсно, значна частина даної області відноситься до Поділля. Однак північна її частина – це Волинь. До Волині належить і Заславщина, в т.ч. й село Двірець. Відомий археограф Орест Левицький, вивчаючи документи ХVІ—ХVІІ ст. вважав (і не безпідставно!), що в той час книжкова культура Волині знаходилася на високому рівні. Тут існували розвинуті традиції переписування книг – певно, ще з давньоруських часів. Тут же, особливо в південній Волині, до якої відносився й Двірець, в зазначений період спостерігалися спроби перекладу біблійних текстів книжною руською, власне, українською мовою.
Деякі дослідники вважають, що на початку 20-их рр. ХVІ ст. відомий першодрукар Франциск Скорина, який у 1517-1519 рр., видав у Праці низку старозавітних книг руською мовою, мешкав у Кременці. Це зовсім недалеко від Двірця – близько 50-ти кілометрів. Річ у тім, що в той час Ф.Скорина перебував на службі у віленського католицького єпископа Яна, котрий володів цим містом і переважно жив тут. Існує навіть думка, що друкар планував продовжити свою видавничу діяльність у Кременці і що допомагав йому в цій справі князь Костянтин Іванович Острозький. До речі, резиденція цього князя, Острог, десь у межах 40-а кілометрів від Двірця. Дослідники зазначали, що в Пересопницькому Євангелії простежуються певні Скориненські впливи, зокрема, в післямові, написанні окремих літер і навіть у мові цієї пам’ятки.
З цього ж регіону, пограниччя Волині й Поділля, походив т.зв. Зіньківсько-маначинський список старозавітних книг, які були перекладені тогочасною українською книжною мовою. Створення вказаного списку відносять до 1573-1577 рр., тобто трохи пізніше часу написання Пересопницького Євангелія. Зрештою, з Двірцем сусідить село Хорошів. У ньому шляхтичем Валентином Негалевським був перекладений у 1581 р. Новий Заповіт. Отже, те, що саме на Заславщині, південній частині Волині, в Двірці, було започатковане написання Пересопницького Євангелія, видається зовсім не випадковим. Тобто, як бачимо, тут склалася традиція перекладу новозавітних текстів розмовною українською мовою.
З якихось причин у 1557 р. переписування цієї пам’ятки було перенесено до Пересопницького монастиря Різдва Богородиці. Що стало причиною цього – можна лише здогадуватися. Про це не говорить Пересопницьке Євангеліє. Можливо, тут були кращі умови роботи над книгою або в ньому існували досвідчені писарі. Варто враховувати, що Дворецький монастир був недавно заснованим. Відповідно, в ньому могло й не бути потрібних книг. Зате такі могли виявитися в Пересопниці.
Пересопниця – село, яке лежить на березі річки Струбли і знаходилося на відстані близько ста кілометрів від Двірця. За часів Київської Русі це було місто, яке відігравало помітну роль у політичних подіях середини ХІІ ст. Археологічні дослідження показують, що Пересопниця існувала в Х ст., а то й ще раніше. Однак перша писемна згадка про місто відноситься до 1149 р. У той час розгорілася міжусобна боротьба між князями Юрієм Довгоруким та Ізяславом Мстиславовичем за київський престол. В епіцентрі цієї боротьби опинився регіон Погорини (басейну річки Горинь), зокрема, місто Пересопниця. У т.з. Київському літописі досить детально описується це протистояння, в тому числі події, що відбувалися в Пересопниці. Читаючи про них, бачиш, що цей опис не просто літописний текст. Це – своєрідна повість. І, відповідно, закрадається думка, чи не писалася та повість у Пересопниці і чи не існував у цьому місті в ті далекі часи осередок книгописання.
Саме до тих часів відносять, за однією з легенд, заснування монастиря в Пересопниці. Інша легенда пов’язує фундацію обителі з періодом правління Мстислава Ярославовича Німого, який княжив у Пересопниці в першій чверті ХІІІ ст. Вважається, що Пересопниця зазнала руйнувань в часи монгольської навали. Місто занепало й поступово перетворилося в село. Однак, схоже, монастир продовжував своє існування. Перший відомий історичний документ про нього датований 18 липня 1490 р. Із нього випливає, що монастир Різдва Богородиці в Пересопниці був досить заможним – йому належали три навколишні села. Інші, пізніші документи, також говорять про багатство монастиря.
У 1505 р. монастир опинився у володінні князів Чорторийських. Варто вказати, що члени цієї родини (на той час православні) відзначалися помітною освіченістю. Вони сприяли тому, щоб монастирі виступали як осередки культури. Уже згадувана дочка замовниці Пересопницького Євангелія, княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська, яка теж була причетна до створення цієї пам’ятки, переписувалася з Андрієм Ярославським, питаючи в нього поради щодо навчання своїх дітей. Дослідники традиційно вбачають в особі Андрія Ярославського князя Курбського, який утік із Московії та оселився на Волині, створивши в своїх володіннях осередок книжності. Сам А.Курбський, на думку багатьох дослідників, відомий численними листами до українських та білоруських інтелектуалів того часу, підписаними Андрій Ярославський. Однак американський дослідник Едвард Кінан вважає, що, насправді, ці листи належали книжнику Андрію із Ярослава. Але з ким би не переписувалася княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська, А.Курбським чи Андрієм з Ярослава, її переписка свідчить, що ця жінка була висококультурною людиною і турбувалася про належний рівень освіти своїх дітей.
Дочка Ганни-Євдокії, Катерина, деякий час володіла Пересопницьким монастирем. Вона вийшла заміж за Василя Загоровського, котрий залишив після себе духовний заповіт від 1577 р. Цей твір зараз вважається своєрідною класикою давньої української літератури. У ньому, до речі, велика увага приділена питанням освіти дітей. Коли ж монастир став власністю сестри Катерини, Олени (в шлюбі – Горностай), то йому була надана значна фундація. Сталося це в 1596 р., якраз у час укладення Берестейської унії, У фундаційному документі зазначалося, що монастир повинен мати пресвітерів, диякона, а також шпиталь і школу. Тобто передбачалося перетворення його в осередок релігійної культури та освіти.
По-своєму закономірно, що саме Пересопницький монастир став місцем, де було завершене «Євангеліє княгині Жеславської».
Можливо, певну роль тут відіграв і той чинник, що князям Чорторийським належав старовинний Зимненський монастир Успіння Богородиці. Тут навіть існувала родова усипальниця цих можновладців. Цей монастир, очевидно, існував з часів Київської Русі. Головною святинею Зимненського монастиря вважають ікону Пресвятої Богородиці, якою, згідно з легендою, Константинопольський патріарх благословив візантійську принцесу Анну на шлюб з князем Володимиром Великим. Правда, деякі дослідники вважають, що ікона мала пізніше походження й була написана в другій половині ХVІ ст. – якраз у той період, коли монастир переживав піднесення. Зимненський монастир, імовірно, був пов’язаний з Пересопницьким. Тим більше, що той і другий мали одних власників. Не виключено, що ченці із Зимного могли надати певну допомогу книжникам, які працювали над Пересопницьким Євангелієм.
Як уже говорилося, відомі імена творців Пересопницького Євангелія – укладача архимандрита Григорія та писаря Михайла Василієвича. Щоправда, аналіз тексту твору дає підстави вважати, що над книгою працював не один, а двоє писарів. Можливо, також залучалися й інші укладачі. Проте, на жаль, щось певного з цього приводу сказати не можемо.
Післямова до Євангелія, писана Михайлом Василієвичем, представляє архимандрита Григорія як своєрідного «керівника проекту». Тут же він зображується глибоко віруючою та благочестивою людиною: «зане не любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и прилежаніє к божественному писанію, о котороє просил Господа Бога». Насправді, важко судити, яку роль відіграв Григорій при створенні книги. Думки дослідників з цього приводу розходяться. Одні вважають, що він робив переклад, який каліграфічно переписували писарі, інші, що Григорій виступав лише укладачем твору, організатором роботи над ним. На нашу думку, післямова до Євангелія все ж дає підстави говорити, що саме архимандрит Григорій виступав перекладачем євангельських текстів. Оскільки там, де йдеться про переклад із «язика болгарського на мову рискую», зазначено, що «тоє все радою, пилностю и прилежанієм… монаха Григорія, архимандрита Пересопницкого, постановленно єст», а також «архимандрит Григоріє имел пилность и любов к писанію сеі книги». Водночас Михайло Василієвич досить критично писав про себе, очевидно, маючи на увазі свою нездатність до перекладацької роботи: «Прото іже єсми єще недоумел пре несталость розума моєго».
Власне, про писаря Михайла Василієвича можемо сказати більше, ніж про його наставника. Сам він себе характеризував таким чином: «Я тиж многогрішний слуга, або раб божій Михайло Василієвич, син протопопи саноцкого». У підсумкових записах вкінці кожного Євангелія, які, щоправда, писалися не Михайлом Василієвичем, навіть говориться, що він є протопопом саноцьким. Більшість дослідників сходяться на думці, що це помилка; мовляв, Михайло Василієвич був сином саноцького протопопа. Є підстави погодитися з такою думкою. Бо дивно виглядає, що протопоп, власне протоєрей (старший священик у певному місті чи окрузі), покинув свою парафію і почав шукати щастя в далеких краях, заробляючи на хліб переписуванням книжок – навіть якщо це заняття й добре оплачувалося. Однак Михайло Василієвич міг прийняти духовний сан – звідси й іменування його протопопом. У той час це було звичним явищем, коли батько-священик «передавав у спадок» свій духовний сан.
Чому син протопопа саноцького не лишився в своєму краї, а подався на далеку Волинь, сказати важко. Можливо, в його батька була велика сім’я і на всіх синів не вистачило «хлібів духовних». Тому він поїхав у чужі краї шукати щастя-долі. Хоча, звісно, могли бути й якісь інші причини.
Михайло Василієвич отримав хорошу як на той час освіту. Адже його батько займав високе церковне становище і, без сумніву, мав потурбуватися про грамотність своїх дітей. Можливо, першим учителем Михайла Василієвича, власне, і був його батько.
Тут варто сказати кілька слів про Санок. Зараз це місто на території Польщі. Неподалік звідси сходяться кордони трьох держав – Польщі, України, Словаччини. Саноцька земля – це колишня українська етнічна територія, де проживали й частково далі продовжують проживати лемки. Ця земля подарувала Україні й світові багатьох талановитих людей. Вона досить рано, ще в кінці ХV ст. відчула вплив культури Ренесансу. Саме там народився Григорій Саноцький, львівський католицький архиєпископ, котрий створив перший на українських землях ренесансний осередок. Із сусіднього з Саноком містечка Кросно походив один із найкращих ренесансних українських латиномовних поетів Павло Русин. Очевидно, Михайло Василієвич зазнав впливу Ренесансу, передусім його естетики, що знайшло вияв у оформленні ним Пересопницького Євангелія.
У Пересопницькому Євангелії помітні деякі лемківські впливи. Так, говорячи про складність роботи над книгою, Михайло Василієвич писав: ««Бил бо мой разум в тия дни мутен, яко води в реку приходящіи із гор і яко плониі билини от вітров колеблеми». Звісно, таке не могла написати людина, яка народилася й виросла на Волині чи Поділлі. Мутні води, що приходять із гір у ріку, – це суто «гірський», карпатський образ. А як відомо, Лемківщина є гористою місцевістю, частиною Карпат. Також у мові Пересопницького Євангелія зустрічаються елементи лемківського діалекту. Важко сказати, чи їх вніс Михайло Василієвич, чи це зробив архимандрит Григорій, котрий, можливо, теж походив із Лемківщини.
Очевидно, Григорій та Михайло Василієвич починали працювати над книгою в Двірці. Тут і було переписане перше Євангеліє від Матвія. Потім, коли Григорій та Михайло перебралися в Пересопницю, вони, судячи з усього, залучили до роботи ще одного писаря. Як його звали, ким він був, ми, на жаль, не знаємо.
Загалом вимальовується така картина. Керівництво роботою здійснював архимандрит Григорій. Ним написані сумарії, глоси та чотири підсумкові записи вкінці кожного Євангелія, а також додаткові вкази на полях. Григорій займався перекладом пам’ятки на руську, тобто на українську книжну мову. У цій справі йому міг допомагати Михайло Василієвич. Останньому належить написання основного тексту, текстів у рамках-заставках, післямови, записи на початку й вкінці пам’ятки.
Письмо і прикраси
Основний текст Пересопницького Євангелія виконаний уставом двох почерків, які, зрозуміло, належали різним особам. Тобто до роботи був залучений ще один підручний писар, який працював у Пересопницькому монастирі.
Книга складається з 482 пергаментних аркушів розміром 380-240 мм. Вага її становить 9 кілограмів 300 грам. До складу тексту увійшли – Наука читання, яка відкривається передмовою; чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, подані також післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділений на глави, кожна з яких починається з сумарія (короткого змісту викладу наступної глави), вписаного в рамку. Відсутні сумарії лише на початку першої глави кожного Євангелія.
Тексти Євангелій поділено та пронумеровано на зачала згідно з давньослов’янською традицією. До зачал належать т.з. вкази, тобто позначки, коли читати певний євангельський текст. Це дає підстави говорити, що Євангеліє могло використовуватися в літургічних цілях. Вкази розміщені на нижніх полях книги. Хоча, можливо, Євангеліє мало й деяку полемічну спрямованість. Вміщені тут додаткові матеріали дають змогу читачам швидко віднайти потрібний текст, що було важливим у полеміці з конфесійними противниками, зокрема, католиками. Зрештою, про цей полемічний аспект йдеться в пам’ятці.
У книзі постійно зустрічаємо глоси – українські лексичні відповідники до слів оригіналу. Вони виділені рамочкою й розміщені безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису.
За змістом Пересопницький рукопис – тетраєвангеліє (чотири канонічні Євангелія). Він схожий із православними Євангеліями, які призначалися для церковного вжитку. Правда, є деякі незначні відмінності між ним та друкованими Євангеліями, що з’явилися незадовго після появи цієї пам’ятки.
Пересопницьке Євангеліє було написане давньоукраїнською книжною мовою. Це один із перших відомих нам перекладів такого типу. Сам переклад не є однаково досконалим. Можна простежити тенденцію «шліфування» майстерності перекладачів у ході роботи над текстом. Передмова до Євангелія, котра належить Теофілакту (Феофілакту) Болгарському, перекладена не дуже вдало. Тут, фактично, збережений старослов’янський текст. Близькими до старослов’янської першооснови лишилися перші два Євангелія – Матвія та Марка. Ближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоана й, особливо, Євангеліє від Луки.
Аналіз тексту засвідчує, що в роботі над перекладом надавалася перевага старослов’янським джерелам. І це цілком зрозуміло. Адже старослов’янські біблійні тексти мали значне поширення на українських землях у той час. Проте використовувалися й грецькі тексти Євангелій, а також західнослов’янські (польські й чеські) переклади.
Текст Пересопницького Євангелія писаний переважно темно-коричневим чорнилом. На всіх сторінках розміщений він на 20-ти рядках. Покажчики читань подані на полях, сумарії та глоси вписані в текст і обведені рамкою. Передмова, заголовки Євангеліїв, тексти в рамках-заставках, номер першої глави та зачала на початку кожного Євангелія писано золотом на кіноварному ґрунті. Покажчики читань на полях зроблено кіновар’ю та суриком.
Важливим аспектом цінності книги є її художнє оформлення. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно намальовані мініатюри євангелістів, які відкривають кожне з Євангелій та розміщені на лівосторонньому боці розвороту аркушів перед текстом. Виконані вони на ґрунті клейовими різнобарвними фарбами на золотому суцільному тлі. Під кожною мініатюрою вміщено текст в орнаментальній рамці – коротка анотація з відомостями про євангеліста й вказівкою, скільки в даному Євангелії глав, зачал, стихів. Всі мініатюри прикрашені рамками з рослинним орнаментом. Такі ж рамки обрамляють початок тексту кожного Євангелія.
Рукопис багатий на численні заставки, ініціали, орнаментації записів, колофонів, кінцівок, рубрикаційних та пунктуаційних знаків та інші прикраси. Зустрічаються також контурні прості малюнки, елементи та мотиви зооморфного, антропоморфного й сюжетного орнаментів. Декорованим можна вважати й рукописний шрифт письма. Основна орнаментальна лінія – рослинні мотиви: в обрамленнях навколо зображень євангелістів, на початкових сторінках кожного Євангелія, в заставках, кінцівках тощо. Дослідники вбачають у оформленні Пересопницького Євангелія як ренесансні впливи, так і вміле поєднання західноєвропейських та місцевих традицій. Очевидно, художнє оформлення книги належало кільком майстрам, оскільки малюнки стилістично різняться між собою.
Євангеліє мало дорогу оправу. Щоправда, вона кілька разів мінялася. Про первісну оправу маємо свідчення в післямові рукопису, де сказано, що на верхній дошці «єсть виображенно распятіє Господа Бога спасителя нашого Ісуса Христа». Ці дані підкріплюються й відомостями з інвентаря Пересопницького монастиря 1600 р. Наступну оправу, імовірно, було виготовлено в 1701 р., коли гетьман Іван Мазепа вирішив подарувати Євангеліє Переяславському кафедральному собору, який він побудував та прикрасив за власний кошт. У 1840-х роках оправа була поновлена – припасовано нижню дошку, кришки зі зворотів заклеєні папером, приклеєні форзаци, оправу було покрито зеленим оксамитом. У такій оправі Євангеліє зберігається до сьогоднішнього дня.
Перипетії збереження
Дуже цікавою є доля пам’ятки. Після написання Євангеліє тривалий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, про що, зокрема, свідчить згадуваний інвентар цієї обителі 1600 р. Однак у 1630 р. монастир припинив своє існування. Його власник, князь Миколай Чорторийський, який дотримувався католицького віровизнання, звернувся до короля Сигізмунда ІІІ з проханням передати обитель Клеванській єзуїтській колегії. Король відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом з майном та земельними угіддями переходили у володіння єзуїтам. Очевидно, в руки останніх і потрапило Пересопницьке Євангеліє.
На якийсь час ця пам’ятка загадково зникає, щоб потім з’явитися, але вже на початку ХVІІІ ст. уже в Центральній Україні. Річ у тім, що під час Хмельниччини клеванські єзуїти були розгромлені й пограбовані козацькими військами. Можливо, книга опинилася в руках якогось козацького ватажка, а далі він вивіз її з собою на Подніпрянщину. Однак це не більше, ніж гіпотеза, котра не підкріплена документально.
Зрештою, Євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Мазепи. Не виключено, що він міг придати цю книгу на Волині, де йому доводилося бувати. У 1701 р. гетьман подарував цю книгу Переяславському кафедральному собору, який був споруджений на його кошти. 17 квітня того року був зроблений відповідний запис у Євангелії: «Сіє Євангеліє прислано і дано єст от ясмневельможного єго милости пана Іоанна Мазепи, войск єго царського пресвітлого величества Запорозких обох сторон Дніпра гетмана і славного чина святого апостола Андрея кавалера, до престола переяславського єпископского; которий от єго ж ктиторской милості создан, отновлен і драгоціннимі утварі церковними украшен при преосвященном єпископі Захарії Корниловичі».
Майже сто років Євангеліє зберігалося в соборі, а потім опинилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його в 1837 р. виявив археограф Осип Бодянський. Наступного року ним у «Журнале Министерства народного просвещения» була опублікована невелика інформаційна стаття про цю пам’ятку.
Десь наприкінці 1845 р., перебуваючи в Переяславі, з Пересопницьким Євангелієм мав змогу ознайомитися Тарас Шевченко. Судячи з усього, пам’ятка справила на нього враження і тому він залишив про неї запис у своїх археографічних нотатках. Ось зміст цього запису:
«В скромной семинарской библиотеке хранится два Евангелия, писаны на пергамени изяшными славянскими буквами, чернилом и киноварью – с прекрасными разноцветными рисунками по золоту. Первое писано в 7053 году… Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и раскошнее первого, писано малороссийским наречием 1556 года, с надписью на краях первых листов…» Далі поет наводив текст про передачу І.Мазепою цієї книги Переяславському собору. «Это Евангелие, – вказував Т.Шевченко, – подробно описано г.Бодянским в «Журнале Министерства народного просвещ[ения]».
У 60-их рр. ХІХ ст. семінарію з Переяслава перенесли до Полтави. Туди ж помандрувало й Пересопницьке Євангеліє. Проте тут йому недовго довелося бути. У 1873 р. книгу передали графові Д.Толстому й вона опинилася в Петербурзі. Потім Євангеліє потрапило до великого князя Петра Георгійовича, принца Ольденбурзького. Лише через шість років після його смерті, в 1887 р., книга при сприянні вдови покійного повернулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії.
У Полтаві Пересопницьке Євангеліє пережило революційні події 1917-1918 рр., громадянську війну, різноманітні пролеткультівські експерименти радянської влади, зберігаючись у фондах Полтавського історико-краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни книгу евакуювали до Уфи – столиці Башкирської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У повоєнні роки пам’ятка вернулася в Україну. Правда, не до Полтави, а до Києва. Спочатку зберігалася у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври. 24 грудня 1948 р. за ініціативою професора Київського університету С.І.Маслова книгу передали в Центральну наукову бібліотеку (зараз – Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського), присвоївши їй інвентарний номер 15552. Там пам’ятка зберігається понині.
Під час інавгурації Президента України в грудні 1991 р. Пересопницьке Євангеліє було вперше використане як символ державності. На ньому присягав на вірність народу України Леонід Кравчук. З того часу утвердилася традиція присягати на цій книзі Президентам України.
Ця історія теж має певні елементи «містичності». Ще в часи перебудови, починаючи з 1989 р., на Рівненщині почали вшановувати Пересопницьке Євангеліє. У селі Пересопниця був установлений спеціальний знак «першокнизі». Щорічно 22 травня, в день перепоховання Т.Шевченка (теж по-своєму символічно!), тут проводяться урочистості. Одним з ініціаторів цих вшанувань був багаторічний голова Спілки письменників Рівненської області Євген Шморгун. Сам він походив з сусіднього біля Пересопниці села. Тому для нього вшанування Пересопницького Євангелія було й своєрідним виявом «місцевого патріотизму». У 1990 р. він загітував приїхати в Пересопницю директора Інституту літератури М.Жулинського й довго йому розповідав про цю пам’ятку української писемності. Потім ця агітація дала плоди. Коли виникло питання про інавгурацію Президента незалежної України, деякі депутати Верховної Ради (Р.Лубківський, Д.Павличко) висловили думку, що під час церемонії поряд з Конституцією має знаходитися якийсь сакральний текст. Називалися різні варіанти. Серед них, до речі, фігурувала й Острозька Біблія. Радилися названі депутати і з М.Жулинським. Останній запропонував їм Пересопницьке Євангеліє, натякнувши, що обраний Президент з Рівненщини. Так здавалось би випадково ця книга потрапила на президентську інавгурацію.
Хоча, якщо вдуматися, то дійсно Пересопницьке Євангеліє є символом України. І справа не лише в тому, що це один із перших сакральних текстів, перекладених українською мовою. Його фундаторка походила з Полісся, писалося воно на Волині, головним писарем виступав виходець з Лемківщини – самої західної української землі. Мандрувала ця книга із Заходу на Схід, опинившись у Полтаві. Причетною до неї виявилися І.Мазепа й Т.Шевченко – важливі фігури нашої національної історії. Тому закономірно, що на цій «першокнизі» приймають клятву президенти України.
