Його життя було сповнене болю і віри

5 липня 2011, 11:37 | Події та люди | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЛАБІНСЬКА

о.-Петро-Мекелита-4.jpgСписок 45-ти новомучеників УГКЦ, над якими триває беатифікаційний процес, очолює о. Петро Мекелита. Цю справу було розпочато невдовзі після проголошення у 2001 р. блаженними Іваном Павлом ІІ двадцяти семи українських мучеників за віру. Першим у попередній справі був блаженний Миколай Чарнецький. Обох ісповідників поєднали не лише стійкість у відстоюванні віри й терпіння, яких довелось зазнати на схилі літ. Є й певна біографічна подібність: як і блаженний Миколай, о. Петро народився (13 червня 1868 р.) у багатодітній селянській сім’ї, обом доля дарувала добрих парохів, які зауважили здібності хлопців і допомогли їм здобути освіту.

Його милосердя було позапартійним

Отець Петро Мекелита душпастирював на Лемківщині - аж до 1920-го, коли його призначено парохом Стебника. У цьому відомому своїми копальнями й салінами містечку із 80 відсотками українського населення святкували Першотравень і Червоний Жовтень (так прижились там комуністичні ідеї) і процвітали польські шовіністичні організації. Перед священиком був непочатий край роботи.

о.-Петро-Мекелита-1.jpgПарох-патріот з ентузіазмом береться до справи: згуртовує інтелігенцію, організовує читальню «Просвіти», товариство тверезості «Відродження», дитячий садок, вихователів якого утримує власним коштом. З ініціативи отця починається будівництво Народного дому і мурованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці - дозвіл на це парох здобував аж у Варшаві. А для зведення храму він запросив славного архітектора Нагірного. Про о. Мекелиту згадують, що був доступним для парафіян, лагідним, «не дер за треби» і допомагав біднішим парафіянам. Чуйним і толерантним був і до своїх дітей. Його донька, пані Ірена, згадувала, як боялася зізнатися батькові, що не хоче продовжувати навчання у Львівському університеті й що намарне витратила два роки, але не почула від батька ні слова догани.

о.-Петро-Мекелита-6.jpgУ житті отця було чимало болю. Із семи його дітей до дорослого віку дожили четверо (троє хлопчиків померли малими). Останній син Ярослав, учень Перемиської гімназії, загинув як воїн УГА у 1918 р. Так що священик і чужий біль розумів, і милосердя його було позаконфесійним і позапартійним.

«То сталось за німців, - згадувала донька. - Знаєте, як то люди: з’явилась нагода грабувати, та й не думають вже, що роблять. Хтось прибіг до хати й каже: нападають на жидів. То тато пішов і присоромив: будьте людьми і не робіть нікому кривди». Не раз виходив на майдан біля церкви і благав народ не робити самосуду над євреями, не лакомитися на їхнє добро, ділитися з бідними останнім шматком хліба. Так само вдалося парохові порятувати кількох комуністів від гестапо - завдяки доброму знанню німецької і дару слова. Вже після арешту отця «найголовніший стебницький комуніст» не раз підходив до пані Ірени, аби зі співчуттям розпитати про долю пароха. А були й такі, «що під вікнами все ходили, виглядаючи якоїсь крамоли».

«Он больно умный был, самостийной Украины хотел»

Радянські органи все більше цікавляться особою о. декана Петра Мекелити. Бачать величезний авторитет пароха і сподіваються задіяти його у сценарії «самоліквідації» УГКЦ. Спокійної днини для священика не було. На початках вмовляли «по-доброму», далі пішли листи з погрозами, виклики. Востаннє приїхали за ним «чорним вороном». Донька зладувала щось нашвидкуруч, не сказали ж, що не повернеться. (Вона одна мешкала з ним - переїхала зі Львова, аби у непевні часи бути поруч: одружені сестри жили по селах, мама померла.) А другого дня - пішки до Дрогобича, по тюрмах тата шукати. Досвідчені люди порадили: напиши заяву на передачу, де приймуть, там і є твій батько. Ось так і віднайшла його у в’язниці при суді. Побачитись рідним дозволили лише раз: «Дали нам п’ять хвилин. Привели тата під автоматом, немов злочинця якогось. А він - старенький, схорований, у якійсь сорочці із грубого льону, підв’язаній шнурочком під шиєю».

Власті сподівались, що перебування у Дрогобицькій слідчій тюрмі, чи не найжорстокішій на Західній Україні, морально зламає старенького пароха, і він ввійде до ініціативної групи або принаймні звернеться з відозвою до священства. «Якось підходить до мене голова сільради і каже: «Дамо тобі побачення з батьком, переконаєш його перейти на православіє, і він - вільний». Я промовчала. Чи ж могла стати злим духом для батька? Він би цього не пережив», - згадувала зі сльозами пані Ірена.

Після піврічного ув’язнення о. Мекелиті пред’явили остаточне звинувачення в "измене Родине " і "сотрудничестве с фашистами". 77-річному старцю дали 10 років із конфіскацією майна. Донька пішла тоді до прокурора - хотіла глянути йому в вічі, спитати, за що старенького тата посадили. «Он больно умный был, самостийной Украины хотел», - відповів сердито прокурор.

Добрі люди були скрізь

Якось, коли вона передавала продукти для батька, до неї підійшов працівник тюрми, офіцер, і сказав тихо, щоб прийшла до нього додому у справі батька. Довго вагалася, чи це не пастка, але любов до тата взяла гору. Дуже здивувалася, коли побачила в кімнаті образ Матері Божої Неустанної Помочі. Іван Черненко був демобілізованим східняком, одруженим із галичанкою. Він розказав, що працює у цій системі після повернення з фронту, що вражений звірствами влади і стійкістю українських патріотів, що намагається їм допомогти. Сказав, що посприяє, аби отця залишили у Львові, куди можна буде передавати ліки та продукти. Пані Ірена запропонувала тоді офіцерові винагороду, але він образився.

Здоров’я отця занепадало. «Єще тримаюсь яко-тако - но ноги відмовляють послушеньство, а руки єще гірше - пальці затерпли, тож трудно писати - уста також затерпли. Жаль мені тебе, що стільки труду і гризоти маєш зі мною... Не гризись, може, Бог нас порятує», - писав до доньки із тюрми. Як завжди, більше хвилювався не за себе. Себе цілковито здавав у Божі руки.

Не стало мученика 30 серпня 1947 року.

Невдовзі до цього І. Черненко порадив, як вирішити справу з похованням (тіла в’язнів із львівських тюрем ночами скидали в яму за Янівським цвинтарем). Отже, зроблять труну і позначать місце, звідки уже можна буде перепоховати тіло. Цим зайнялись о. П. Лошній із дружиною та родина о. С. Ратича, співв’язня о. Мекелити. Вночі їм вдалося перезахоронити тіло на старому Клепарівському цвинтарі. Ризикуючи життям, вони поховали його за християнським звичаєм. Коли ж через два десятиліття Клепарівський цвинтар зносили, з’явилась можливість перезахоронити мученика «офіційно». Відтоді його тлінні останки спочивають на Янівському цвинтарі, неподалік від могили Січових стрільців.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 22 січня 2019, 16:20

      У чинного глави Ватикану, як відомо, досить, м'яко кажучи, "специфічний" погляд і підхід до того, що нині відбувається в Україні та довкіл неї. А особливо - до кривавої збройно-гібридної

    • velovs@ukr.net | 22 січня 2019, 16:14

      "Рівноапостольний Володимир охрестив свій народ у Києві, де ТИСЯЧОЛІТТЯМИ все стоїть на своєму місці: і фундаменти Десятинної церкви, і Свята Софія, і храм Спаса на Берестові, і Києво-Печерська

    • stoodnja | 22 січня 2019, 15:40

      Ви серйозно припускаєте, що усіх прихожан Московського патріархату будуть перехрещувати в ПЦУ?

    • stoodnja | 22 січня 2019, 15:39

      Я хрещена в церкві Московського патріархату (іншого не було). Старші діти хрещені в Московському патріархаті (іншого не було). Молодший - в українській автокефальній церкві. Була хресною мамою

    • velovs@ukr.net | 22 січня 2019, 15:38

      А отут іще одна - цікава й важлива новина, пов'язана з Днем Соборності: https://censor.net.ua/news/3107667/v_den_sobornosti_zaregistrirovan_vseukrainskiyi_sobor

    Популярні статті місяця