Страдчанський парох і мученик за віру Микола Конрад

25 серпня 2010, 12:59 | Події та люди | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЛАБІНСЬКА

А у четвер, дуже рано, ішли отець з Божим Даром…

Немолодий священик щойно відправив ранішню Службу Божу (було це 26 червня 1941 р.), як його попросили висповідати і причастити хвору жінку, що жила по інший бік села. Треба було минати шлях, яким тлумно відступали радянські війська. Супроводжувати його зголосився дяк, 36-літній Володимир Прийма.

Коло грушки здогонили, і їх обох обкружили, навернули до гостинця, впала земля на їх лиця…

Ця скорботна пісня, складена невдовзі по трагічних подіях, живе у Страдчі й понині. Усе сталося уже на зворотній дорозі. Енкаведисти на конях перейняли священнослужителів і погнали їх шляхом. Страшна звістка вмить долетіла до дякової хати – від людей, що працювали на полях.

…А дячиха здоганяє, і що крок, то упадає,
“Ой вернися, ти мій мужу, бо вони тя замордують…”

Але жінку, погрожуючи, прогнали, і повели свої жертви далі. “У селі стався крик, плач, шум великий, люди біжать, не знають, що діється, – згадує зі сльозами Ганна Рак. – Рідний брат дяка пішов на гору і там в траві знайшов фелон і чашу. Тоді той фелон підняв, і чашу обтирав, і дуже плакав…” Якийсь час усі жили у тривожному невіданні. Шукали отця й дяка навіть у львівських в’язницях. Знайшли ж тіла мучеників біля села, у сосновому ліску Бірку. “Повезли їх на двох фірах у село, а там рев страшний, крик, усе село вийшло назустріч, дзвони б’ють, годі то було пережити”, – розповідає священик Степан Боровець, який 15-літнім хлопцем прислуговував о. Конраду.

Богослов-ідеолог

о. Микола КонрадСвященик Микола Конрад – професор, католицький богослов, філософ, суспільний ідеолог, духовний опікун молоді. Народився о. Микола Конрад 16 травня 1876 р. у сім’ї різьбяра в Струсові на Тернопільщині. Батьки багатими не були, тож не могли б забезпечити сину ані великих статків, ані кар’єри. Однак хлопець володів іншим – талантом, твердою вірою, працелюбністю, а вже з дитинства виявляв схильність до духовних практик. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіан, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували до Рима. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов’я.

Молодий отець-доктор (висвячений у 1899 р.) плекає здорові християнські цінності у підростаючого покоління – як катехит у Теребовлі, як гімназійний учитель релігії у Тернопільській гімназії. Відчував це своїм покликанням: “Моєю мрією було завжди працювати в школі, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи… Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою та ревно нестиму до кінця мого життя…”

Ще будучи скромним катехитом, о. М. Конрад у пресі сміливо критикує твір Івана Франка “Повість про сотворення світу”, написану із матеріалістичних позицій. Відтоді за ним утверджується слава католицького ідеолога.

У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській Богословській Академії соціологію, давню й новітню філософії, а з часом стає деканом філософського факультету. Ось яким його запам’ятав професор Василь Ящун: “Я бачу лисого, в окулярах, о.-д. Миколу Конрада, який був тоді вже в пізній п’ятдесятці, совісного викладача…, автора Нарису історії старовинної філософії в 3-частинах. Хоч о. Конрад не мав нічого спільного із конфуціянізмом, ми, як це часто буває серед студентів, “пришили” йому псевдонім “Конфуцій”. О. Конрад був щирим і розумним патріотом. Пригадую собі, як він з початком 1933-34 академічного року заохочував нас піти на віче студентів в Академічному Домі, в програмі якого було обговорення голоду в Совєтській Україні, та протиставитись можливому бешкетові комуністів, які бажали б зірвати віче. І багато з нас тоді пішло…”

“Чимала заслуга о. д-рп Конрада, – читаємо в статті о. В Кучабського “Жертви” (Богословія, т. 54, Рим), – успішне формування українського світогляду згідно з найвищими вимогами Божого правопорядку. Його діяльність у всій повноті виявилась під час душпастирювання серед української академічної молоді, у співучасті у т. зв. “Академічних Вечорах”. А врешті, незабутньою заслугою о. М. Конрада є те, що він на сторінках науково-літературного місячника “Дзвони” зумів скристалізувати українську ідеологічну думку…”.

Добрий духівник і сильний ідеолог, о. д-р. Конрад вмів віднайти ті патріотичні струни у юних душах, які вчили по-іншому сприймати Вітчизну: у контексті Божих законів. Його ім’я нерозривно пов’язане із Товариством українських студентів-католиків “Обновою”, духовним натхненником якої він був із початків. Гаслом членів товариства стало “Україна для Бога”, а назву було обрано, виходячи із популярного тоді заклику Папи Пія ХІІ, зверненого до всього католицького світу: “Обновити все у Христі”. Невдовзі після свого заснування “Обнова” згуртувала кілька десятків студентів львівських вузів і незабаром вийшла на міжнародний рівень.

О. Микола Конрад видав низку праць, найважливішими серед яких є “Молодіжна ментальність”, “Католицизм”, “Основні напрямки новітньої соціології”, “Лібералізм”, “Націоналізм і католицизм”. “Націоналізм і сучасний католицизм, – читаємо в останній, – є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности… до одушевленого чину… Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми… католицьке “Вірую” і націоналістичне “хочу” гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів’ялі серця…”

Звідси так близько до Бога…

Страдчанська печера

Страдч – напрочуд мальовниче село на Яворівщині, що віддавна славиться своїм підземним монастирем (печери ці стоять і понині), пам’яттю про дві тисячі закатованих татаро-монголами селян, яких, за переказом, оплакувала, об’явившись, Божа Матір, а ше – Хресною Дорогою, яку Пій ХІІ наділив Єрусалимськими відпустами. На самій вершині порослої соснами понад 350-метрової гори біліють мури храму Успення Богородиці, поблизу якого і поховано мученика за віру, священика Миколу Конрада. Якими ж несповідимими шляхами Господніми потрапив у це село блискучий професор й публіцист, духовний провідник львівського студентства?

о. Микола КонрадЯкось їхав 64-літній священик возом провідати сестру у Яворові. При дорозі побачив розгублених селян. “Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають”, – крикнув хтось услід. Вирішили, що отець за кордон втікає. Такі слова глибоко зворушили отця. Він зупинився… Дізнався від страдчан (бо це й було село Страдч), що залишились без душпастиря. Вирішив: залишиться тут (був вільний від праці, бо на той час Львівську Богословську Академію комуністична влада закрила). Коли віз сім’ю на плебанію, то, розповідають, старенька мама його дружини дуже бідкалась: дорога така далека, а гора – ой яка ж висока. “Люнечку, а куди ж ти мене привіз? – мовила перелякано. “Але ж дивіться, мамо, звідси так близько до Бога”, – заспокоїв стареньку.

Страдчани щиро полюбили свого пароха. Досі згадують про нього з неймовірним теплом. “То був справжній “пастир свого стада”, – розповідає о. С. Боровець. – Священство було у нього на першому місці. Це тепер на селі люди вчені, не те – колись. Але він був доступний до всіх. До кожного, від господаря і до найпростішого пастуха, був настільки толерантний, так виявляв свою зичливість, що про це люди і досі згадують”.

У пам’яті п. Петра Кошли отець залишився “сильно набожний, скромний, милостивий і безкорисний”. “Отець дуже мудрі були. А люди до нього так горнулися душевно, що я вам не вмію розказати, – ділиться п. Ганна Рак. – Такі були: і до Бога, і до людей. І як культурно народ вчили… Вони і дітей таємно росіянам хрестили (у нас на Королевій горі був воєнний табір), і з водицею до них ходили. Дуже за господарку думали – не про свою, але про церкву; так хотіли поставити її твердо, але не було коли…”.

Справді, не встиг… Чи передчував мучеництво? Розповідають, що отримавши на іменини від Насті Волошин (шанованої у народі, але офіційно не визнаної Церквою стигматички) червону епітрахиль, отець спитав у неї: невже його чекає мучеництво? Та відповіді не почув…

Через рік після трагічної смерті священика родина вирішила перепоховати його у металевій труні. Робили це вдосвіта – не знали, у якому стані тіло. «Було неушкоджене. Лежав, немов спляча людина», – засвідчив син покійного Володимир. Тож мощі мученика, сподіваються, є нетлінними і досі.

У сонмі блаженних

блаж. Володимир ПриймаСеред 26-ти греко-католицьких мучеників за віру, проголошених блаженними Іваном Павлом ІІ у 2001 р. під час його візиту до України, є імена отця Миколи Конрада та Володимира Прийми. Дяк Прийма – єдиний мирянин, який проголошений блаженним. Це була скромна і чесна людина, батько чотирьох дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні – півтора рочку. Чи ж не тому так просив священик дяка, щоб той не супроводжував його до хворої жінки – розумів, наскільки це небезпечно. Втім, розумів це і дяк. “Після Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу” (Зі свідчень К. Ольшевської). Що пережив у ті хвилини – важко уявити, та залишився з отцем у небезпеці.

Блаженний Микола Конрад вважається духовним опікуном студентської молоді, а блаженний Володимир Прийма – мирян.

Могила о. Миколb Конрада

Могила дяка Володимира Прийми

Світлини з мережі Інтернет

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    Останні коментарі

    • enzian | 21 листопада 2017, 17:37

      Був храм - тепер буде барліг диявола.

    • Марія Гунчак | 21 листопада 2017, 15:25

      Ну хоч прикінці світу Патріарше роздай своє багатство хворим,кульгавим,сиротам і вдовам в цьому побачиш хоч якесь спасіння,хоть щось побожому зроби.

    • dutchak1 | 21 листопада 2017, 14:59

      трачиння в нього в голові ще й спарував його Бог з таким же як і він

    • velovs@ukr.net | 21 листопада 2017, 13:04

      Р. P. S. До речі, серед тих чинників нашого імперського північно-східного сусіда, що свого часу справді "довели країну до загибелі - революційних подій 1017 року", були не тільки - і навіть

    • velovs@ukr.net | 21 листопада 2017, 12:42

      Й у числі тих грядущих й вельми "грізних миттєвостей історії", дуже вірогідно - як і прогнозує патріарх Кирил - відбуватимуться певні і, можливо, якраз дуже руйнівні й трагічно-спустошливі

    Популярні статті місяця