Три чверті віку на душпастирській ниві

11.03.2009, 18:02
Три чверті віку на душпастирській ниві - фото 1

У подружньому житті 75-у річницю шлюбу називають „коронним” весіллям. Очевидно, через надто вже велику рідкісність такої події. З огляду на рівність перед Богом різних покликань людини – подружнього, чернечого та священичого, таке ж означення можна було б застосувати і до 75-річчя прийняття особою чернечого чи священичого стану, постригу чи свячень. Розповідає Тарас ГРИНЧИШИН.

old.risu.org.ua.jpgУ подружньому житті 75-у річницю шлюбу називають „коронним” весіллям. Очевидно, через надто вже велику рідкісність такої події. З огляду на рівність перед Богом різних покликань людини – подружнього, чернечого та священичого, таке ж означення можна було б застосувати і до 75-річчя прийняття особою чернечого чи священичого стану, постригу чи свячень. Розповідає Тарас ГРИНЧИШИН.

До ювілею отця Івана Мака

Дня 4 березня цього року сповнилося 75 років єрейських свячень уродженця Дрогобича, колишнього священика давньої Перемисько-Самбірсько-Сяноцької єпархії, а нині священика-емерита єпархії Торонто і Східної Канади всечесного отця Івана Мака.

Поряд з кількома іншими душпастирями, такими як о. Богдан Нуд зі Львова, який відзначатиме 99-ліття дня 17 березня ц.р., дещо молодшими о. Миколою Пристаєм зі Львова та о. Дмитром Блажейовським з Риму, що також переступили 98-річний поріг віку, о. Іван належить до найстарших віком священиків цілої Української Греко-Католицької Церкви. Ще донедавна до цієї когорти належали теж св. п. отці Дам’ян Богун, ЧСВВ зі Львова та Омелян Шараневич зі Стемфордської єпархії у США, які відійшли до Господа у грудні минулого року на, відповідно, 99-му і 103-му році життя. Натомість, за тривалістю душпастирської праці (77 років) о. Івана наразі перевершив лише останній зі згаданих священиків.

На батьківщині

IvanMak_2.jpgІван Мак народився 6 липня 1910 р. у Дрогобичі. Походив з міщанської родини, яка мешкала на вулиці Святого Юра. Батько Івана, Микола Мак, хоча рано залишився сиротою, але зумів закінчити 5 класів української гімназії. Мав здібність до іноземних мов – знав майже усі слов’янські, говорив по-німецьки, по-іспанськи і навіть на ідиш, відзначався великим педантизмом. За Австрії Микола служив у війську офіцером, пізніше якийсь час працював на залізниці у Дрогобичі, доки польська влада не зажадала, щоб переніс свою метрику з церкви до костелу – змінити обряд тоді означало визнати себе поляком. Микола мав на утриманні дружину і четверо малих дітей, але цього не зробив, сказавши: „Яким я уродився, таким і умирати буду”. За це був звільнений з посади і пішов працювати робітником на нафтопереробний завод „Ґаліція”. В останні роки перед смертю прислуговував у міській церкві Пресвятої Трійці.

IvanMak_3.jpgМати Івана, Марія Мак, народилася у багатодітній сім’ї Юрія Леґедзи, директора дрогобицької солеварні, здобула загальну середню освіту і закінчила професійну школу. Була домогосподаркою, займалася кравецтвом і вихованням дітей. Відзначалася надзвичайною працьовитістю, лагідною вдачею і високим патріотизмом, що передалося й дітям. ЇЇ матір Анна походила з роду Коссаків, отож отаман УСС і командант армії ЗУНР Григорій Коссак та його брати, січові стрільці Іван і Василь Коссаки, доводились Марії двоюрідними братами, а їх племінник, провідний член ОУН, референт з ідеології штабу „Карпатської Січі” Зенон Коссак був троюрідним братом Івана.

Крім Івана, у сім’ї було ще троє дітей – молодші сестри Софія, Надія та Ірина. Усім їм, хоч це коштувало великих зусиль, батьки спромоглися дати вищу освіту. Іван закінчив чотири класи народної школи та вісім літ української приватної гімназії „з правом прилюдності” в Дрогобичі, відтак спробував здобути ветеринарну освіту у Львові. Однак через існуючу квоту, що обмежувала частку студентів-українців до кількох відсотків, т. зв. numerus clausus, не зміг вступити на навчання. Згодом протягом року вивчав право у Кракові, але це навчання йому не подобалося.

IvanMak_3a.jpgУ 1930 році Іван Мак вступив на теологію до Перемишля. Місцева семінарія вирізнялася дуже суворою дисципліною, що у ній панувала. Як стверджували згодом її випускники, це навіть не давалося порівняти із семінарією у Львові. Про це ж свідчить і той факт, що по чотирьох роках навчання із 65 студентів, які були прийняті на перший курс, закінчили семінарію лише 28. Ці вибранці й були висвячені 4 березня 1934 р. у Перемишлі владикою Йосафатом (Коциловським), майбутнім блаженним священномучеником Української Греко-Католицької Церкви.

IvanMak_4.jpg Свою першу Службу Божу о. Іван Мак відправив у рідному Дрогобичі 11 березня 1934 р. у храмі Пресвятої Трійці. Спершу, до 1936 р., був сотрудником пароха церкви св. Миколая у с. Ульгівок (тепер Томашівський повіт Люблинського воєводства у Польщі), згодом – адміністратором парохії св. Василія у с. Міжинець коло Нижанкович (Старосамбірський район Львівської області). З 1937 р. отець Мак – сотрудник на парохії св. Параскеви у с. Туринка коло Жовкви на Львівщині. Місцевий парох був москвофілом та українофобом, а тому церковна влада передала право управління парохією, яка нараховувала понад 3750 душ, його молодому сотруднику. Протягом лише одного року отець дав у селі 45 шлюбів. Крім того, о. Іван викладав, як тоді було заведено, Закон Божий у місцевій школі. За умовами укладеного з Ватиканом конкордату, польська держава платила кожному священикові по 80 злотих, однак умови життя у селі були складними, хоч звичними на той час.

IvanMak_5.jpg Отець Іван стояв на патріотичних позиціях і за це зазнавав переслідувань польської влади. Зокрема, як провину йому ставили „фальшування” метричних книг, тобто відмову записувати у них імена та прізвища парохіян-українців на польський манер. Не можна було теж без окремого дозволу влаштувати збори „Просвіти”. З цих та подібних причин місцева влада протягом двох літ 18 разів накладала на о. Мака штраф. Оскільки грошей не було, урядники забирали з будинку різні речі. Окрім того, польські вчителі приходили на уроки релігії та слідкували, щоб священик не давав учням книг українською мовою. Один із тодішніх польських урядовців заявляв, що за 25 років у Польщі не залишиться жодного українця.

У 1939 році отець промовляв з амвону про героїчну боротьбу з мадярськими окупантами вояків „Карпатської Січі”, серед яких було багато добровольців із Галичини. Серед тих, що полягли у нерівних боях на Закарпатті чи були згодом розстріляні на кордоні поляками, був і Йванів кузен Зенон Коссак, знаний там під іменем поручника „Тарнавського”. Як наслідок, улітку того року о. Мака заарештували і вкинули до відомої львівської в’язниці „Бригідки”, що по вул. Городоцькій. У камері № 13 з ним перебували ще п’ятеро осіб, серед них о. Йосиф Кладочний, духівник українських політв’язнів, постать відома і дещо суперечлива. Хоча о. Іван не належав до ОУН, але за „антидержавну пропаганду” йому загрожував термін до семи років. Проте 1 вересня почалась німецько-польська війна і після падіння Польщі о. Іван по двох місяцях ув’язнення вийшов на волю.

Після приходу радянської влади о. Іван Мак ще зо два місяці перебував на парохії у Туринці, але відчуваючи загрозу арешту (більшовики виловлювали усіх місцевих активістів, послуговуючись захопленими списками польських спецслужб), емігрував, нелегально перейшовши кордон. На території Польщі, що знаходилась під німецькою окупацією, отець перебув майже два роки: спершу у с. Вар’яж поблизу Сокаля, згодом в Ульгівку, де колись служив.

IvanMak_6.jpg Улітку 1941 року, коли німці зайняли Галичину, о. Іван повернувся до Дрогобича, де довідався про арешт і зникнення сестри Надії та декого з інших членів родини. Незабаром його призначили адміністратором парохії св. Архангела Михаїла у містечку Літовищах (нині Лютовиська у Польщі). Більшість населення (2 із 3,5 тисяч) цього розташованого серед гір ярмаркового містечка становили євреї (яких тоді у Галичині звично звали жидами – як досі у цілій Польщі), мешкали теж українці та поляки. Населення бідувало, бракувало хліба, треба було здавати „контингенти”. Життя священика оберталося довкола церкви, сільського кооперативу та комітету самодопомоги. Через рік, у червні 1942 р. єврейське населення містечка зазнало трагедії – зібравши з допомогою поліції усіх місцевих євреїв, гестапівці пересортували їх і уночі вдвох розстріляли 650 осіб. Незабаром загроза нависла і над українцями Літовищ. Запідозривши місцеве населення у грабунках, гітлерівці взяли у заручники сотню молодих чоловіків, погрожуючи їх розстріляти, якщо не знайдуть винних. Врятувало людей втручання владики Коциловського, який зумів переконати німецького генерал-губернатора Ганса Франка у їх невинності. Враження, що життя українського населення під окупацією вигідне та спокійне, було оманою: гестапо не шкодувало життя українських патріотів, а в лісах на схилах сусіднього хребта Отрит формувалися відділи УПА.

Тим часом вал війни вже котився у другий бік і фронт невпинно наближався. Дивом вціливши під час нападу на містечко радянських партизанів, серед яких було чимало поляків, не сподіваючись нічого доброго від більшовиків у майбутньому та довідавшись, що сестра Ірина емігрувала, о. Іван Мак виїхав через Словаччину до Австрії. Там він заопікувався розпорошеними родинами таких же українських біженців; громади, як такої, не було і отець правив у наданій австрійцями каплиці, маючи за парохіян 10-20 родин збідованих дорогою та чужиною скитальців.

Щодо Літовищ, то їх було перейменовано у Шевченко і цю назву село носило до 1957 року, хоча ще у 1951-му цю гірську округу (480 кв. км) Радянський Союз віддав Польщі в обмін на багаті вугіллям околиці Сокаля і Кристинополя (нині – Червоноград). Акція ця звалась „вирівнюванням кордонів”. На думку мешканців, звісно, ніхто не зважав і 274 родини літовиських бойків було примусово переселено за 850 кілометрів у херсонські степи, до с. Дудчани над Дніпром (до речі, такі ж бойки нині становлять і переважну більшість мешканців сусіднього „шведського” села Зміївки. Там вони, проте, зуміли зберегти свою віру і звичаї, створили громаду УПЦ (КП), у 1999 р. віднайшли дзвони, заховані ще до переселення у землі і поки-що безуспішно намагаються забрати їх на нову батьківщину. Саму ж церкву св. Архангела Михаїла, зведену 1898 року, по війні було перетворено на православну, згодом уживано як костел, зрештою сплюндровано і навесні 1980 р. розібрано.

В діаспорі

IvanMak_7.jpg 1948 року Президент Трумен і Конгрес Сполучених Штатів видали закон, який дозволяв прийняти до країни 205 тисяч осіб, що потерпіли внаслідок війни. Багато з цих біженців подались до місць, де вони вже мали родичів чи друзів. Подібним чином, того ж року отець Іван Мак на запрошення владики Василя (Ладики)(1884–1956 рр.), до речі, теж дрогобичанина, виїхав до Канади. Спершу перебував у провінції Саскачеван – сотрудником храму св. Юрія у Прінс-Альберті, парохом храмів св. Архангела Михаїла у Алвені і свв. Петра і Павла у Рамі. Згодом на прохання товариша переїхав до Манітоби, де у 1956-1960 роках був парохом храму Пресвятого Серця в Еріксоні.

Звідти 1960-го отець Мак переїхав до Сполучених Штатів, де прослужив 23 роки. Починав тут парохом храмів св. Миколая у Литл-Фоллзі та Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії у Сент-Джонсвіллі, штат Нью-Йорк. Згодом був парохом церкви Успіння Богородиці у Колчестері (Коннектикут), Покрова Богородиці у Ніаґара-Фоллзі (Нью-Йорк), Архангела Михаїла у Вунсокеті (Род-Айленд), св. Миколая у Гадзоні та св. Івана Хрестителя у Гантері (Нью-Йорк), Святої Трійці у Кергонксоні та далі у Гантері. Згодом, у 1977-84 рр., був адміністратором храму Покрову Богородиці у Пармі (Огайо), парохом храмів св. Івана Хрестителя у Рівергеді та св. Василія у Ланкастері (Нью-Йорк). Парохіяни усіх цих церков, особливо іммігранти третьої, повоєнної хвилі, досі з вдячністю згадують отця Мака, з яким їх єднала спільна доля. Багато років згодом, у вересні 1993-го, отець Іван взяв участь у 12-му з’їзді вихідців з Дрогобиччини, що проходив у „Союзівці” – оселі УНС (Українського народного союзу) у Кергонксоні, де саме за його душпастирювання було зведено нову церкву. Загальне захоплення учасників його атмосферою отець висловив словами св. ап. Петра: „Господи, добре нам тут бути”.

IvanMak_8.jpg У повоєнні роки чимало священиків Перемиської єпархії потрапило за океан. Були серед них і колишні однокурсники о. Івана. Двоє з них, отці Володимир Івашко та Михайло Курило, потрапили також до Канади, ще один, о. Михайло Шевчук – до США. Усі вони ще не раз спільно святкували річниці своїх свячень. Прикро, але сьогодні о. Іван залишився єдиним із цієї когорти – 2003 року в Сан-Дієґо (Каліфорнія) пішов із життя о. Курило, останній з його товаришів по семінарійній лаві. Але ще 60 років до того поляки замордували отців Ярослава Кнейчука та Миколу Мацюка, інші їх товариші зазнали переслідувань комуністичної влади.

По різному склалася доля і трьох молодших сестер о. Івана. Старша з них, Софія, стала дружиною греко-католицького священика, пройшла з ним заслання до Сибіру і поневіряння у роки підпілля після повернення додому; померла 2000 року. Діти її мешкають у Дрогобичі та Львові. Середня, Надія – замордована НКВС у дрогобицькій в’язниці у червні 1941 р. Наймолодша, Ірина, виїхала, як було згадано, на Захід, де вийшла заміж за свого товариша по дрогобицькій гімназії, дивізійника "Галичини", а згодом видатного нафтохеміка Степана Ільницького – сина славного дрогобицького адвоката Володимира Ільницького. Оточені численною родиною, обоє живуть у Торонто, втішаючись дітьми та внуками.

IvanMak_9.jpg Отець Іван тричі відвідав Україну за радянської влади: у 1973, 1987 та 1990 роках. Під час першого візиту він, як іноземний турист, не мав права в’їжджати до Дрогобича і родичі відвідували отця у Львові. Тоді ж він востаннє побачився зі своєю матір’ю Марією. Згодом, за часів Незалежності, побував в Україні ще п’ять разів, востаннє 1996 року. Свого часу отець Мак склав велику пожертву на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Дрогобичі і у вересні 1991 р. взяв участь у його відкритті під час урочистого відзначення 900-ліття міста. Також він брав участь у І Всесвітньому форумі українців 1992 року та був присутнім на повторному відкритті Дрогобицької української гімназії 29 серпня того ж року. Буваючи в Україні у 1990-х, отець Іван відправляв служби у церквах Львова та Дрогобича. Оскільки завжди дотримувався засади „найпростіше говорити довго, а щоб висловитися стисло – потрібна довга підготовка”, його проповіді вирізнялися стислістю і практичністю. У ті важкі роки, коли інфляція галопувала, багатьом людям не вистачало навіть на прожиття, отець намагався скріпити їх на дусі, вчив як жити далі. Він особливо підкреслював, що й на Заході життя цілком не є таким безхмарним, як здається його землякам тут, хоча проблеми там іншого роду (лише зараз, після усіх суспільних змін, криза унаочнила це). Його слова вселяли оптимізм у вірних, які розуміли, що слухають розумного чоловіка, який прожив довге життя.

IvanMak_10.jpg Хоча отець Мак вийшов на пенсію ще 15 листопада 1984 р., проте протягом багатьох років далі відправляв у церквах Міссісаґи і Торонто (у храмі Успіння Пресвятої Богородиці), куди переїхав доживати віку. Присвятивши пів-століття свого життя Церкві, безженний, змушений що кілька літ змінювати парохії (за 50 років служіння їх було близько 20) і звиклий до постійних переїздів, тепер отець мешкає в Торонто поруч з численною родиною своєї сестри, проте досі намагається сам дбати за себе. Відмовляючи собі, надає допомогу вбогим та калікам в Україні.

Молодший колега отця Івана з Торонто, о. Роман Ґаладза так схарактеризував його: „Незвичайно ревний, живе для Церкви, багатоумний, і так широко на все дивиться, що не всі його розуміють... Він багато бачив і, щоб міг він вистояти, те терпіння виробило у нього характер дуже міцний і агресивний, впертий і навіть вередливий. Він мусив над собою працювати, щоб не піддатися”. Хоча отець Мак не отримував протягом свого служіння високих церковних відзнак, але завжди користувався авторитетом серед вірних за свою жертовність і правдивість, що, певно, не завжди була до вподоби. Подивляючи число парохій, у яких він служив, о. Ґаладза з усмішкою додав: „Або він був правдивим місіонером, або... ніхто його не хотів. Не було з ним легко”.

Попри це, з нагоди попереднього, 70-річного, ювілею свячень привітальну грамоту отцеві надіслав Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар), надійшли також привітання від єрархів тих країв, якими проліг життєвий шлях ювіляра – Преосвященних владик Юліяна (Вороновського), єпарха Самбірсько-Дрогобицького, Василя (Лостена), єпарха Стемфордського, та Стефана (Хміляра), єпарха Торонтонського. Цього року владика Стефан з духовенством відвідали ювіляра, а в церквах міста помолилися за його здоров’я.

IvanMak_11.jpg Усі свої довгі літа о. Іван займав активну позицію у житті, тож навіть поважний вік не гасить у ньому зацікавлення довколишнім світом, як і не залишає байдужим до проблем сьогодення Церкви. На жаль, багато що в її нинішніх реаліях, зокрема засилля долара, частий брак правдивої уваги та любові до ближнього дуже непокоїть отця. Особливо його турбує сповідь без особистого усного визнання гріхів, що практикується у часі Великого Посту в деяких парохіях діаспори. Звиклий до твердої дисципліни і непорушних церковних звичаїв, о. Іван Мак прагне добитися від церковної влади вияснення щодо правомірності застосування такої практики у нашій Церкві, вважаючи це останньою важливою справою свого життя.

Сотвори йому, Господи, на порозі 100-річчя многії і благії літа!

Світлини з родинного архіву:

1. Отець Іван Мак (сучасне фото)
2. Малий Іванко (Дрогобич, 1914 р.)
3. Родина Маків: батьки та сестри (Дрогобич, 1930-і рр.)
4. Іван Мак – семінарист (Перемишль, 1930-і рр.)
5. Пам’ятний образок з першої Служби Божої (Дрогобич, 1934 р.)
6. На парохії в Туринці (1938 р.)
7. Серед парохіян і родини (1940-і рр.)
8. Скитальці: о. Іван зі сестрою Іриною (Саскачеван, Канада, 1951 р.)
9. Храм св. Івана Хрестителя у Гантері, США (з полотна Михайла Мороза)
10. О. Іван з матір’ю Марією Мак (Львів, 1973 р.)
11. Отець Іван у колі родини Ільницьких (Торонто, 2001 р.)
12. Служба вдома (Торонто, 2004 р.)