На Поділлі пам’ятають про свого земляка, який став префектом Конгрегації Східних Церков

4 червня 2008, 15:50 | Події та люди | 0 |   | Код для блогу |  | 

Владислав РубінКардинала і префекта Конгрегації Східних Церков Владислава Рубіна (1917-1990) в Україні знають мало. Про нього у нас не написали книг, йому не присвячують теле- чи радіо програм. За радянської влади його забували зумисне, а от за незалежної України тих, хто пам’ятає Рубіна залишилося надто мало. Літні жінки і чоловіки, які хоч трохи знають про кардинала, ще живуть у його рідному селі Токах, Підволочиського району на Тернопіллі. У міжвоєнні часи вони були ще дітьми, але тільки завдяки їм про земляка односельчани таки знають. У селі досі стоїть родинний будинок, де ріс душпастир усіх поляків діаспори, розкиданих по планеті, розповідає Володимир МОРОЗ.

Токи — невелике подільське село, що розкинулося в долині Збруча. Місцевість тут горбиста, нерівна, але дуже мальовнича та зручна для життя водночас. І п?ля для господарства в околицях достатньо, і став великий є. Мабуть тому люди селилися у цій місцині здавна: з часів Київської Русі у Токах збереглися залишки городища. Та перша письмова згадка про поселення на місці Токів з’явилася набагато пізніше — 30 березня 1430 року. У ті часи село не було самостійною адміністративно одиницею. Воно входило до міста Ожиговець, або ж Нового Збаража — одного із маєтків князів Збаразьких, а згодом Вишневецьких. Тут вельможі збудували значний замок і тут, за переказами, провів раннє дитинство войовничий князь Єремія або ж Ярема Вишневецький — ворог козаків і покровитель православної Почаївської лаври водночас. Та часи звитяг минули, обірвалися шляхетські роди, занепала фортеця. Натомість прийшли XVIII та XIX століття, котрі перетворили Токи у звичайне забуте село з поганою дорогою, греко-католицькою церквою і костелом.

„Костел був величезний, і його повалили в часи Союзу. Поляків було багато, але вони з українцями одружувалися, жили дружно. Моя мама розповідали, що у польські свята ходили до костелу, а в українські вони ходили сюди. Ну, як була пацифікація, то було страшно: поляки нищили українців. А потім дружили. В нас було багато євреїв, але їх нищили німці і вони виїхали,” – розповідає односельчанка кардинала Марія Паздрій, 1933 року народження.

На початку ХХ століття Токи були типовим українсько-польсько-єврейським поселенням спершу в Австро-Угорщині, а потім і в Польщі. Це було село на кордоні: з 20-хроків ХХ століття по один бік Збруча свого порядку пильнували радянські червоноармійці, а по другий — польські жовніри. Безсторонньо спостерігати за цим могли хіба що руїни замку. Для людей це була границя двох світів по обидва боки якої жив один народ. І от в цьому місці у батька поляка і матері українки 20 вересня 1917 року народився Владислав Рубін — майбутній римо-католицький священик, кардинал і префект Конгрегації Східних Церков у Ватикані. Згідно з переписом населення від 30 вересня 1921 року, тобто коли Владиславу було чотири роки, у Токах проживали 2753 людини. Родина жила у звичайній одноповерховій хаті неподалік ставу і сучасної лікарні.

Владислав Рубін„Він тут народився і ріс. Він з тої хати, де жила його сестра Ганка. Вона нещодавно померла, а діти будинок продали сусідам і виїхали жити десь в Долину Івано-Франківської області. З тих часів хату поправляли, але вона та сама, на тому самому місці. Все те саме,” – каже Марія Паздрій.

З раннього дитинства Владислав Рубін був глибоко віруючим, тож після закінчення у 1935 році Тернопільської гімназії вступив до Львівської духовної семінарії. Відтоді у Токах майбутній отець тільки гостював.

„Я йому в дочки годжуся. Бачила його, коли він приїжджав сюди. Вони не дуже високого росту були, а, швидше, середнього. Такий п?грубий,” – говорить М.Паздрій.

Проте швидко завершити духовну освіту В.Рубіну не судилося — він перериває навчання у семінарії і вступає до школи підхорунжих у Тернополі. Згодом юнак навчається в університеті Яна Казимира.

Після вибуху Другої світової війни побувати у рідному селі В.Рубін уже не зміг. Як активний учасник захисту Польщі проти розподілу Німеччиною та СРСР у вересні 1939 року, він намагався дістатися Румунії, але був схоплений і заарештований. Уродженця Токів вислали в Архангельськ корчувати правічні ліси. Там він пробув аж до 1943 року, коли вступив до армії Владислава Андерса і 20 січня отримав документи на звільнення. Вже ввечері 8 лютого цього ж року розпочався новий етап життя Владислава Рубіна: він у групі римо-католицького духовенства прибуває до Бейруту.

„У тій малій групі Владек Рубін відзначався чимось важко вловимим. Він дуже безпосередній і приятельський, хоча швидше несміливий, ніж нав’язливий. Потрібно було його більше розгадувати, ніж пізнавати. Не любив вирізнятися. Брав інших терпеливістю і згідливістю, та, крім того, траплялися в нього якісь хвилі меланхолійної задуми. Постійно думав, мріяв про степи Поділля, де народився на більшовицькому кордоні, в Токах. Уміло плавав і полюбляв демонструвати різні стилі у басейні семінарії. Із радістю грав у волейбол, стверджуючи, що потребує руху. Прислуговувався іншим без панського гонору, хоча це неодноразово коштувало йому багато часу і турботи. Але такий вже він був,” охарактеризував у той час В.Рубіна священик, а згодом єзуїт і місіонер в Африці Йозеф Януш.

30 червня В.Рубіна висвятили на капелана. Він приступив до виконання обов’язків душпастиря польських емігрантів, особливо молоді та студентів у Лівані. В 1949 році молодий священик подався на навчання до Риму, де захистив докторат із права в Григоріанському університеті. Через десять років примас Польщі кардинал Стефан Вишинський призначив його ректором Папського польського колегіуму в Римі, а в 1964 році Папа Павло VI найменував Владислава Рубіна єпископом-помічником Гнєзненської єпархії. Тоді ж, після смерті єпископа Йозефа Гавліни, новий єпископ отримав функції Делегата примаса Польщі у справах душпастирства над польською еміграцією у цілому світі. Таку працю єпископ виконував протягом 26 років — до 1980-го. Він встиг відвідати вірних на усіх заселених континентах. Зрештою, у 1980-84 роках, уже піднесений Папою Іваном Павлом ІІ до гідності кардинала, Владислав Рубін стає префектом Конгрегації Східних Церков — основної установи Римської курії, що координує життя Східних католицьких Церков у всьому світі.

Ще перебуваючи в Лівані отець Рубін мріяв повернутися на батьківщину, але коли зрозумів, що це не можливо через „велику” політику, звик казати: „Я ніде не втручаюся. Для священиків є стільки роботи, що Господь Бог і для мене щось придумає.”

Ці слова пролунали задовго до єпископства і кардинальства. Владислав Рубін постійно відчував зв’язок із Україною. Свої проповіді по „Радіо-Ватикан” він читав також мовою рідного Поділля.

„Пам’ятаю, ми за Союзу слухали його проповіді з Ватикану по радіо. Він українською мовою говорив,” – розповідає уродженка і мешканка Токів Ярослава Федорук, 1936 року народження.

Але найбільше із Токами священика пов’язувала родина: його сестра Ганна залишилася у селі після „обміну населенням” між комуністичними Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою.

„Коли розпочалася війна вона вже була заміжньою, мала дітей і носила прізвище Гунька. Її перший чоловік не повернувся з війни і через декілька років жінка одружилася вдруге, отримавши прізвище Максимчук,” – пригадує Ярослава Федорук.

Але Ганка Рубінка, як її часто продовжували називати односельчани, була не єдиною сестрою Владислава. Ще одна сестра — Палазя, виїхала після війни у Польщу і забрала з собою батька.

„А Ганка була українкою. Я була в ті часи ланковою у колгоспі. Вона працювала у моїй ланці. Тоді було важко у Польщу з’їздити, але вона раз на декілька років таки вибиралася до брата. Вони домовлялися: Палазя викликала Ганку, а брат вже з Італії приїздив. Приїде, розкаже: „О, був Владзьо”. Вона його Владзьом кликала. Розказувала, що він уже висвятився, став кардиналом і перебуває при Папі Римському, привозила фотографії”, – говорить Марія Паздрій.

Через брата Ганну у Токах не переслідували, стверджує вона. Її чоловік воював і загинув на війні. Це, за словами М.Паздрій, люди шанували, то було великою жертвою.

„А те, що її брат і батько були поляками, що родичі виїхали в Польщу, від неї не залежало,” – пояснює мешканка Токів.

Тож родину Рубінів не змогли розірвати ні відстані, ні тоталітарні режими. Але у 80-х роках Владислав Рубін захворів і після тривалої прогресуючої недуги помер 28 листопада 1990 року в Римі. Кардинал, як свідчать його знайомі, ще мав багато планів і задумів, котрі здійснити не зміг. Поховали кардинала Владислава Рубіна таки на терені старої Львівської латинської дієцезії, у Любачові, до якої протягом століть входили і його рідні Токи.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Ексклюзив

    Останні коментарі

    • Михаил | 21 жовтня 2017, 04:43

      Вот обязательно поддерживать всякую бесовщину и чертовщину? Смотрите сколько народа собирается на круглый стол, будут заседать, обсуждать, размышлять! А потом удивляемся, почему так плохо живем. Надо

    • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:24

      Почему же у Денисенко (Филарета) так упорно не хотят знать пословицы: на ВОРЕ и шапка горит???? Только если учесть, что не только у самого Денисенко (Филарета), но и у всей его "паствы",

    • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:16

      Итак, какая же вина УПЦ МП перед РПЦ и лично Кирилом и какую сакральную жертву принёс Денисенко (Филарет)в борьбе за первенство с УПЦ МП???? На самом деле, механизм уничтожения УПЦ МП был заложен

    • boryspil | 20 жовтня 2017, 16:28

      Якщо мається на увазі той Бог, що створив неба й землю, то треба Бог писати з великої літери. Це елементарно. Якщо ж мається на увазі якийсь інший бог, то про що мова? Не заводьте людей болото. КВП

    • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2017, 13:16

      Р. S. А точнее: в голове у этого неадеквата и безумца (доморощенного горе-"политолога") невероятная гремучая смесь из специфически-агрессивной украинофобии и антисемитизма, густо

    Популярні статті місяця