"Служачи іншим, згоряю сам" – таким було місіонерське кредо о. Василя Зінька

З них 68 літ присвятив монашому покликанню, а 61 рік служив як священик. Формально він належав до василіянської Провінції Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Аргентині, проте за згодою настоятелів останні 14 років його служіння пройшли в Україні. В статті Ігоря Скленара, колишнього співробітника покійного священика, розповідається про його багатогранне життя та служіння.

У Страсний тиждень 2008 року монаший василіянський Чин та тисячі мирян Львова і околиць навіки попрощалися з одним із жертвенних священиків цієї чернечої спільноти УГКЦ о. Василем ЗІНЬКОМ, який прожив 87 років. З них 68 літ присвятив монашому покликанню, а 61 рік служив як священик. Формально він належав до василіянської Провінції Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Аргентині, проте за згодою настоятелів останні 14 років його служіння пройшли в Україні. В статті Ігоря Скленара, колишнього співробітника покійного священика, розповідається про його багатогранне життя та служіння.

Володимир розпізнав своє покликання в ранній молодості і обрав монашу дорогу

Україна час до часу прощається з генерацією старших священиків і монахів, які крізь ціле життя проносили в своєму серці віру в євангельські ідеали і послідовно втілювали їх в життя. До таких належав покійний о. Василь Зінько, світське ім’я Володимир, серце якого почало битися на рідній землі 15 лютого 1922 року в містечку над Бугом – Сокалі. Два його літературні псевдоніми – Володимир Сокальський і Володимир Буженко – пов’язані з місцем народження, настільки воно було близьким і рідним серцю єромонаха-василіанина.

Батьки Володимира були побожними і працьовитими людьми, що відповідно позначилося на релігійному та національному вихованні синів (ще був молодший брат Роман-Лев). Під час існування ЗУНР його батько Микола був комендантом у с. Старогород над Бугом. Брав участь у бойових діях як воїн УГА, ходив у похід за Збруч, де потрапив у польський полон, та його звільнили. Повернувшись до Сокаля, працював кооператором. Мати Марія, дівоче прізвище Шидловська, займалася домашнім господарством.

Після 6 класів народної школи в Сокалі юнак Володимир Зінько навчався в ювенаті (гімназії) отців редемптористів на Збоїськах у Львові. Саме тоді в нього виникла нагода ближче познайомитися із монашим життям.

Як і сотні галицьких родин в той час, сім’я Зіньків шукала кращого хліба поза межами рідної землі. В 1936 році з батьками та молодшим братом Романом-Левом поїхав до Аргентини. В провінції Чако вони тяжко працювали на вирощуванні бавовни. Попри матеріальні труднощі в цій заокеанській країні Микола Зінько бажав, щоб його син Володимир продовжував навчатися. Він довідався, що в бразилійському місті Прудентопіль діє мала василіанська семінарія св. Йосифа для українських юнаків і після листа-прохання отримав позитивну відповідь стосовно навчання старшого сина.

Серце Володимира Зінька запалилося жагою до здобуття нових знань. Інтенсивне навчання в 1939-1941 рр. у семінарії було нелегким, тому що доводилося наздоганяти програму, але це сприяло формуванню молодечого характеру. В cвоїх спогадах о. Василь наголошував на тому, що саме в ті роки в нього визріло гаряче бажання повністю посвятити себе монашому служінню.

Воно розпочалося вступом Володимира на новіціят василіанського Чину в Прудентополі, який був заснований в 1941 році. Після першої “монашої школи” – новіціату і складення перших обітів брат Василь (саме таке ім’я обрав на облечинах) був направлений до Ірасеми (провінція Санта Катарина), де вивчав традиційний дворічний курс філософії та богослов’я. 1 грудня 1946 року склав вічні монаші обіти, а по закінченні навчання скерований в 1947 році до Прудентополя, де продовжив свої студії. 1 червня наступного року разом з двома іншими братами василіанами приймає єрейські свячення з рук єпископа м. Понта Ґросси владики Антоніо Мазаротто. Таким чином вони стали першими випускниками семінарії св. Йосифа у Бразилії. Настоятелі Чину дбали за вишкіл своїх здібних монахів, до яких належав молодий священик В. Зінько. Восени 1947 року його скерували на подальше навчання до Риму, де він здобув ліцензіат з канонічного права, а через два роки знову повернувся до Бразилії. Там душпастирював у Понта Ґроссі та викладав українську мову та всесвітню історію в семінарії в Ірасемі, вихованцем якої він свого часу був.

Душпастирські “дороги” Бразилії та Аргентини. Багаторічне редагування українських часописів

Отець Василь, вже будучи в Україні, нерідко згадував визначного проповідника о. Миколу Іваніва, який став його вчителем у місійній праці серед земляків в Аргентині та Бразилії на початку 50-их років. Ці ділянки монашого служіння стають одними з визначальних в його подальшому житті. Та вони не стали винятковими в служінні молодого василіанського священика. Ще під час навчання в малій семінарії у Прудентополі проявився талант брата Василя до літературної праці. Під час навчання в Ірасемі він редагував студентський квартальник “Цвіркун”, а також готував до видання календар-альманах василіянських студентів (з нагоди 50-ліття української еміграції до Бразилії), де вміщено його нарис історії василіянського Чину в області Парана. В 1952 році за рішенням настоятелів він переїхав до м. Апостолес в Аргентині, де починала діяти мала семінарія. Одночасно душпастирював на парафії, обслуговує віддалені греко-католицькі громади на півночі провінції Місіонес, в околицях м. Обери. В 1959 році о. Василя переводять до столиці Аргентини – Буенос-Айреса, де він викладав у парафіяльній школі, став капеланом “Пласту” і редагував місячник “Життя”.

В 1962 році він повертається до „колиски свого покликання” – м. Прудентополя, де виконує працю редактора тижневика “Праця” та місячника “Місіонар”. Ще за студентських років він був частим дописувачем до цих видань, які до сьогодні видаються в середовищі греко-католицької спільноти Бразилії. Понад 32 роки о. Василь визначав світоглядні орієнтири згаданих часописів, які допомагали чисельним українцям-греко-католикам утверджуватися у своїй вірі, традиціях та звичаях (як відомо, сьогодні на території Південної Америки проживає найбільша українська діаспора порівняно з іншими континентами і налічує біля пів мільйона українців). Окрім цього отець-редактор душпастирював на парафії св. Йосафата у Прудентополі та їздив до семи віддалених парафій для того, щоб його земляки не залишилися обділеними у духовному плані. Займався проводом церковних товариств, а також був духовником новіціятів жіночих згромаджень: сестер Служебниць, сестер св. Анни та сестер св. Йосифа. У той час займався також написанням книг, драм для молоді, перекладацькою діяльністю. Частину своїх творів видав під псевдонімом Володимир Буженко. Немало видань побачило світ в незалежній Україні. Серед книг, адресованих молоді, виділяються повісті “Пустельник на Зеленому Клині” (1997), “Іван Сулима” (2000), в яких автор показував дорогу молоді до своєї Церкви і традицій. Одна з останніх книг містила поради душпастирям і вийшла під назвою “Єрейська обнова” (Львів, 2007. Такі книги як “Пресвятому Серцю Христовому” – про Інститут Катехиток Серця Христового (Львів, 2004), “Місіонес – уздовж і впоперек” (Львів, 2006), “До столиці – до Буйнесу” (Львів, 2007) та ін. відображають багатогранне релігійне життя українців в Бразилії. У передмові до книги “До столиці – до Буйнесу” місіонер писав: “Коли хтось пише про себе свої спогади, то звичайно їх пише з вищих спонук, щоб ще раз прославити Боже Провидіння та Доброту стосовно себе. Те, що ми в житті робимо чи вже зробили – це превеликий дар Божий і благодать. Коли людина сама зі себе навіть помислити нездатна, то що тоді говорити про виконання різної праці та завдань.”

На рідній землі у ньому гармонійно поєдналися місіонер і душпастир, редактор і письменник, лектор і науковець

Різноманітної праці в житті о. В. Зінька було багацько. Серцем і душею василіанський душпастир завжди був в Україні. Його мрія повернутися на батьківщину здійснилася на початку 1994 року, коли він отримав благословення настоятелів повернутися в Україну. На той час при василіанському монастирі у Львові вже два роки видавався часопис “Місіонар”, який по суті був визначальним у монашій дорозі о. Василя. Адже завдяки повідомленню у ньому батько Микола відправив свого сина навчатися до малої семінарії. І ось через 55 років головним редактором “Місіонаря” в Україні стає о. В. Зінько, маючи багатющий досвід такої праці в Бразилії. В той період мені випала нагода бути літературним редактором і кореспондентом журналу та ближче спілкуватися зі своїм керівником. В середині кожного місяця на нашому редакційному столі лежав цілий стос різножанрових матеріалів, немала частка яких належала отцеві-редакторові. З нагоди 50-ліття його священичої діяльності о. Дам’ян Богун, живий свідок переслідувань УГКЦ, писав в часописі (№ 6, 1997), що в келії о. В. Зінька в різні години доби стукотіла друкарська машинка. За час свого більше ніж трьохрічного редакторства (до осені 1997 року) цей священик написав десятки статей і різних оповідань на релігійні теми для молодших читачів. Ці теми визрівали в о. В. Зінька в процесі його місіонерської та душпастирської праці в Україні та поза її межами. В середині 90-их років він почав їздити по селах і містечках здебільшого Західної України і палко проповідував християнські цінності. Як відомо, у перші роки української державності серед народу почалося розчарування різними труднощами. Слухачами його духовних наук були як старші миряни, так діти і молодь, до яких досвідчений священик умів знайти підхід не лише усною проповіддю, але й публікаціями на сторінках журналу під псевдонімом “Володимир Буженко”. Не маючи спеціальної журналістської освіти, о. Василь був вмілим обсерватором і працював як професіонал, його вроджена здатність вловлювати злободенні релігійні та суспільні питання інколи вражала.

В усному проповідуванні і друкованому слові о. Василя було місце для гострої сатири та інколи неочікуваного доброго гумору. Священик-місіонер і редактор мислив дуже образно, часто використовував цитати зі Святого Письма, спадщини святих отців і святих Католицької Церкви, світову скарбницю мудрості та багатство українського фольклору. Спочатку як редактор, а після 1997 року як член редколегії і постійний автор (до періоду важкої хвороби), інколи під псевдонімами “Дзюньо” і “Володимир Сокальський” засуджував неморальні явища своїх земляків, особливо пияцтво, наркоманію, розпусту, надмірне жебрацтво, зловживання новітніми технологіями і т. д. В полі його публіцистичного зору були монаше і священиче служіння, суперечливі питання церковного життя. Отець-редактор не погоджувався із твердженнями про те, що василіанський Чин “латинізує” УГКЦ, і черпав ці теми із розмов зі священиками, з нової історичної літератури, яка в той час почала видаватися. Він був великим почитателем вервиці і приятелем покійного Йозефа Марії де Вольфа, благодійника з Кельна, який організовував щорічні прощі вервиці. Дискусійними були публікації о. редактора на екуменічні та церковно-історичні теми. Знаменним став в 1997 році цикл його матеріалів про переслідування греко-католиків на Волині, Підляшші та Холмщині. Окрім цього він був співробітником української редакції василіанського журналу “Світло”, який до сьогодні видається в м. Торонто (Канада). Там також опубліковано десятки його статей на актуальні релігійні теми.

Та попри серйозну тональність своїх матеріалів о. В. Зінько залишався щирим і відвертим як на проповідях, так і в щоденному монашому житті. Подібно до служіння Бразилії, в Україні досвідчений душпастир поринув у вир духовної праці, був духовником сестер Пресвятої Родини у м. Бібрці на Львівщині, сестер св. Йосафата у Львові та сестер Василіянок (контемплятивних) у смт. Брюховичі (біля Львова), а в останній час – духівником сестер св. Анни у Львові. Своїми змістовними науками ставав певним авторитетом у цих монаших спільнотах.

Його духовний провід знайшов свою нішу в таких релігійних молодіжних товариствах у Львові як марійська дружина молоді при церкві св. Онуфрія, “Містична Троянда” при церкві св. Андрія у Львові. Не один раз, попри свій вже старший вік, він сідав з молодими християнами в автобус, їхав у паломницькі місця з молитвою і запальною проповіддю. За словами св. апостола Павла, намагався донести їм “найвище знання Ісуса Христа” (Фил 3,8).

За 14 років свого перебування на Україні о. В. Зінько дав біля 300 місій та реколекцій для духовенства, богопосвячених осіб та мирян. Він їздив щорічно з місією до українських громад Литви, Латвії й Естонії. В 2003 році, незважаючи на свій вік, наважився на переліт літаком і проповідував на василіанських парафіях в Нью-Йорку (США).

У 1998 році деякий час о. Василь душпастирював при василіанському монастирі св. Юрія у Червонограді Львівської обл. Потім знову повернувся до Львова і, наскільки фізично для нього це було можливо, душпастирював при василіанській церкві св. Андрія. У проповідях, які характеризувалися гучністю та виразністю, логічними паузами, не раз критикував мирян за невторопність і закиди на адресу духовенства щодо їхньої “поведінки”, закликав батьків спонукувати своїх чад обирати богопосвячене чи священиче життя, показував небезпечні тенденції з Європи у духовному плані, які “насуваються” на Україну... Годинами сидів у сповідальниці, тонко відчував духовний світ звичайної людини і давав чимало порад багатьом людям, зокрема молодим подругам.

Його душпастирський запал не обмежився релігійними громадами. З 1994 року він побував з релігійними лекціями у Львівському національному університеті ім. І. Франка, Львівському державному лісотехнічному університеті. Потім був викладачем християнської етики та релігієзнавства у Львівській національній академії ветеринарної медицини імені С. З. Гжицького. При можливості брав участь у десятках наукових конференціях, співпрацював з деякими професорами згаданих ВНЗ. Доповіді о. В. Зінька на морально-етичні теми у співавторстві з ними друкувалися у наукових збірниках України. За словами теперішніх настоятелів василіанської Провінції, з огляду на вік о. Василя стан здоров’я в останні роки погіршувався, але він не переставав трудитися як душпастир, проповідник, сповідник, викладач. Не раз діставався у наукові заклади громадським транспортом, що у його віці не було так легко. Він справді згоряв для інших, виконуючи своє місіонерське кредо. Його жвавий хід на вулиці чи попри монастирські мури завжди впадав у вічі.

Пізно ввечері 23 квітня серце заслуженого монаха перестало битися. Чисельні вірні у Страсні четвер і п’ятницю віддавали останню шану своєму душпастирю спочатку у василіанській церкві св. Онуфрія, а потім у церкві св. Андрія у Львові. Там і відбулася велика похоронна Літургія у велику суботу, 26 квітня, під проводом єпископа Іринея Білика, ЧСВВ, каноніка базиліки св. Марії Маджоре у Ватикані. Співслужили чисельні отці Василіяни, зокрема й ігумени монастирів, світські священики за молитовної участі тисяч мирян. По обіді о. В. Зінька поховали на монашому цвинтарі с. Малехів біля Львова.

Очевидно, автор цієї статті не дописав десятки рядків про багатогранну діяльність о. В. Зінька. Їх можна дочитати у статтях і книгах священика, а зокрема, в останній “Найперше бути людиною”, принесеній йому в останній день його життя. В ній 87-річний автор ділиться із читачами своїми роздумами над життям і над майбутнім українського монашества. Останню книгу планував видати як автобіографічну. До кінця земної мандрівки він був при ясному розумі і добрій пам’яті, чудово володів кількома європейськими мовами, ревно молився і закликав це робити інших. Без перебільшення, жив як апостол початку третього тисячоліття серед людей, які спішать за модою та дорогими речами. Його синенький плащ, берет та протертий габіт (монаший одяг), в яких він приїхав ще з Бразилії, в різні пори року промовисто промовляли про практикування одного з обітів монашого життя – вбогості, де би місіонер не проповідував – в Україні, Європі чи Америці...

Вічна йому пам’ять!

Світлини з архіву о. Василя Зінька