Той, що все життя малює церкви

27 грудня 2007, 09:01 | Події та люди | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

8500 малюнків церков, фортець, вітряків, старовинних маєтків Чернігівщини, Галичини, Закарпаття, Вінниччини стосами лежать у тісній темній комірчині приміщення Леоніда МОГУЧОВА, яке важко назвати житлом, — розповідає Валентина МАСТЄРОВА.

Леонід МогучовПоловина зі споруд, які він змалював, уже зруйнована і втрачена назавжди для нашої історії і культури. Широкому ж українському загалу цей художник-подвижник невідомий. Досі ніким не видано жодного фотоальбома чи комплекту репродукцій. 82-річний патріот уже давно не чекає ні від кого розуміння. Лише малює…

Чернігів задихався у полум’ї. Горів центр міста, палали околиці, а ворожі літаки прилітали знову і знову. І не було порятунку у ще зовсім недавно тихому провінційному місті. Люди ховалися у бомбосховищах, у власних і сусідських льохах, чимало тікало у навколишні села.

Бомбосховище рятувало, але і тут стіни здригалися від зривів, особливо, коли бомби падали близько. Після чергового нальоту літаків сміливіші вихоплювався назовні, щоб побачити, де горить і чи вціліла власна домівка. Льоня Могучов, худорлявий підліток, дослухався до розмов, аби дізнатися, що робиться на горі, коли почув крик: “Ваша хата горить!” Рвонувся із сховища, не думаючи про те, що ворожі літаки ще гудуть над містом. Горіла не тільки його хата, горів цілий квартал. Він устиг заскочити і вихопити з вогню альбом з фарбами і палаючий дах його будинку впав. Підліток стояв босий на гарячій землі і малював, як горить його єдиний і останній на цій землі дім. Сльози падали на папір, фарби розпливалися. Він додавав туди ще фарби і малював.

Це було перше горе хлопчика, який народився у великій сім’ї, народився аж десятим. І коли батьки побачили, як гарно він малює, відвели його не тільки до школи, а й віддали в науку до художника Василя Бєляєва, який свого часу закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв.

Його батько – Борис Могучов – загине на фронті, на фронтах Великої Вітчизняної загинуть чотири старші брати, а в Казахстані помре від ран сестра Євдокія, яка не одного солдата витягла з поля бою і не одному врятувала життя. А коли восени 1943-го в Чернігів увійде Радянська армія, Леонід Могучов теж піде на фронт – йому саме виповниться вісімнадцять. На його долю випаде форсування Дніпра, звільнення від фашистів Білорусі, Прибалтики. Він дійде до Кенігсберга, маючи не тільки ордени та медалі, а й тяжке поранення та контузію. На важких дорогах війни буде мінером, піхотинцем, де треба – штурмовиком і... художником. Ті фронтові сюжети ще й сьогодні можна побачити на виставках Леоніда Могучова. Але не всі: частина загубилася на військових дорогах, частину подарував друзям, віддав до музеїв. У сорок п’ятому, замість домівки, його ще на довгих чотири роки відправлять служити на флот, де художник стане тральщиком морських мін.

Повернувся до Чернігова і жив у рідного дядька, який проводжав його на фронт. Працював у судноремонтній майстерні, хоча й ходив з паличкою, адже поранені були обидві ноги. Фельдшер майстерні витяг йому з-під коліна останній осколок. Без наркозу, без нічого, тільки посадив на стілець і прив’язав руки до спинки. А потім сказав, що він з часом може ходити без палички, тільки треба сісти на велосипед і розробляти поранені ноги. Тоді ще художник не знав, що велосипед стане частиною його життя. Його творчого життя.

ЦерквиЛюбив малювати пейзажі, але й любив змальовувати храми, які ще поодиноко стояли по селах і в самому Чернігові. Спочатку змалював усі навколишні церкви, вітряки і, де ще збереглися, будинки видатних людей. Потім їхав далі і далі: на Київщину і Західну Україну. І сьогодні серед його малюнків двісті храмів Закарпаття сімнадцятого – дев’ятнадцятого століть, яких уже немає, триста храмів Чернігівщини, зруйнованих часом і людьми. Серед змальованих художником 8500 церков, маєтків, вітряків, фортець Чернігівщини, Галичини, Закарпаття, Вінниччини половина знищена. Тільки папір у кольорах і чорно-білих тонах зберігає пам’ять про ту величезну і втрачену історико-культурну спадщину України. І жодного фотоальбому, жодного видання, де була зібрана хоча б частина безцінної колекції художника. Хоча до нього уже не раз зверталися реставратори, і не одна історична будівля була відновлена за його малюнками.

ЦерквиУ свій час художником зацікавилася Канадсько—Українська Мистецька фундація, і Леоніда Борисовича було запрошено до Канади. Його виставки пройшли у шести провінціях, він виступав у вузах, зустрічався з багатьма видатними людьми цієї країни. У Канаді було засновано фонд його імені і зібрані чималі кошти, з яких, правда, художнику не дісталося ні копійки. Тільки й того, що випросив частину зібраного на ремонт церкви Параскеви П’ятниці у Чернігові та на відновлення храму святих Михайла і Федора.

Кожен справжній митець мусить жити на цьому світі з терновим вінцем на голові. Без страждань не буває ні художника, ні письменника, ні композитора. І жодне суспільство, навіть найідеальніше, не в змозі порятувати митця від нього самого, від його глибокого бачення і розуміння сутності життя. Та ще й коли на твоєму шляху стояли спалені села, обгорілі немовлята, закатовані підлітки. Коли на твоїх очах гинули такі ж, як і ти, вісімнадцятилітні, світ повставав стражданнями народів і людськими муками. Не говоріть про це з Леонідом Борисовичем, бо він затулить очі долонями і заплаче – пережите не відійшло з часом і не забулося, а й ще і ще повертається, оживає в пам’яті, наче то все було вчора. ЦерквиМоже, тому, що доля протягом усього життя була немилосердною до чернігівського митця. На власне житло так і не вдалося стягнутися. Добре, що батько дружини дав їй у спадок хоча й маленький, але свій куток. Там народилися син і донька. Там і померла уже доросла донька. Там тяжко захворіла дружина, втратила зір, і ось уже дванадцять років цей дім наповнений стражданнями. Леонід Борисович працює у малесенькій шестиметровій кімнатці, сидячі на ліжку. Сам доглядає дружину. А навесні впрягається у саморобний плужок, щоб зорати невеличку ділянку землі, з якої годується його сім’я, хоча й інвалід і у його посвідченні написано: “Поранений при захисті Вітчизни”, “потребує стороннього догляду”. Під час нашої розмови у хвилину відвертості сказав: “Усе моє життя на сльозах”. Але єдине, за чим він звернувся до влади Чернігова – допомогти йому з покращанням житла, в черзі на яке він стоїть уже не перший рік. І навіть має обіцянку ще з 1994 року, підписану тодішнім головою виконкому Чернігівської міської ради народних депутатів В.А.Косих: “Виконком Чернігівської міської Ради народних депутатів повідомляє, що з метою надання можливості для творчості художнику Могучову Л.Б. міськвиконком позачергово виділить його сім’ї квартири у січні-лютому 1994 року”. На порозі січень-лютий 2008-го, правда, уже й обіцянок немає. Натомість безнадія за підписом начальника управління по обліку і розподілу житлової площі А.А.Гаруса: “Дійсно міськвиконком мав намір позачергово поліпшити Вашій сім’ї житлові умови. Навіть був виданий оглядовий ордер на житлове приміщення. Але це суперечить діючому законодавству і опротестовується правоохоронними органами”. Написано у 1996-му. А це – на початку 2007-го. “...Ваше звернення до міського голови розглянуто... Квартирою Вас планується забезпечити відповідно до пільгового списку при наявності житла. Іншого, на жаль, виконком міськради запропонувати не може”. І підпис начальника відділу квартирного обліку Г.В.Рекрутченка.

ЦерквиЧому тут дивуватися, коли найбіднішим у світі народом править найбагатша у світі влада і найаморальніша? Чи їм до художника, який зберіг для України такий величезний скарб, а сам доживає у бідності, у душевних і фізичних терзаннях? Намалювавши тисячі малюнків, він навіть не прийнятий до Спілки художників. Ще б пак: замість сильних світу цього він малював храми…

У Чернігівській школі №1 відкрита сто шістнадцята виставка Леоніда Могучова. Сотні малюнків туляться у невеличкому шкільному залі – історія міста, історія України. Наче й немає у нас театру, немає кінотеатрів, інших місць, де не треба було б тулити і накладати картину на картину і де б люди могли побачити те, що збереглося лише на картинах Могучова, і відкрити для себе самого цього художника. І не тільки. А може, й спитати у наших обранців, які засідають у міській раді: “А чому в Чернігові немає вулиці імені сім’ї Могучових, шестеро з яких віддали свої життя за Вітчизну, а сьомий не тільки боронив її зі зброєю у руках, а й своїм талантом виборонив у часу та войовничих атеїстів величезне багатство, з якого починається кожна нація?”.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • qazwsxedc12 | 11 грудня 2018, 22:41

      дії РПЦ в Україні політичні тому ними цікавиться політична поліція СБУ

    • velovs@ukr.net | 11 грудня 2018, 19:53

      Так це лише ТЕ (75 прим.), що там їм, правоохоронцям, наразі вдалося ВИЯВИТИ й, відповідно, вилучити! А скільки вже розповсюджені? А скільки ще ЗБЕРІГАЮТЬСЯ в інших місцях і схованках? Отож! І ніяк

    • velovs@ukr.net | 11 грудня 2018, 19:45

      А от якось - аргументовано й переконливо - ЗАПЕРЕЧИТИ й СПРОСТУВАТИ цю - оприлюднену СБУ інфу і конкретний фактаж про активне використання Кремлем-ФСБ структур та окремих священнослужителів МПвУ Ви,

    • velovs@ukr.net | 11 грудня 2018, 19:28

      Р. Р. S. Вот единственное что мне не очень понятно и не нравится, так это - заметный ПОЛОНОФИЛЬСКИЙ крен в рядах и служении РКЦвУ. Тем более, что там, как хорошо известно, среди рядового священства и

    • muhamuha33 | 11 грудня 2018, 19:23

      75 примірників ! Тільки 75 !!!! Не 7500, не навіть 750 !!!! Для країни з населенням 40 мільйонів !!!! З іншого боку навіть 750 брошур вже важко підкинути, а так 75 !!! Ха-ха !!!