Час збирати каміння

Матеріал Олександра КОЗЛОВСЬКОГО (УКРІНФОРМ), присвячений відзначенню 20 березня Всесвітнього дня ліквідації расової, національної дискримінації

Як відомо, між Православною і Католицькою Церквами знята анафема, взаємно визнані всі таїнства дійсними. Зроблено величезний крок для того, щоб принаймні ці дві Церкви, які є найбільш братніми і близькими, поєдналися між собою.

Світова історія — чи не єдина фундаментальна наука, яка трактується сьогодні науковцями різноманітних політичних, національно-патріотичних, культурологічних поглядів занадто по-різному. Тут немає і, мабуть, ніколи не буде одностайності в оцінках. У кожного „своя правда”, свої вагомі і переконливі аргументи і докази. За багатовікове співіснування народів з усіх боків було скоєно таку безліч помилок і, відверто кажучи, злочинів, що без зайвих емоцій розібратися дуже складно, скоріш, неможливо. Значно легше шукати „темні сторінки” минулого сусідів, ніж помічати свої. Тут і однодумців знайти легше, бо це „патріотичніше”.

Але подібний шлях безперспективний. Україна сьогодні — багатонаціональна держава, на теренах якої мирно співіснують люди різних національностей, різних культур і різних конфесій. У перспективі наша країна однозначно стане справжньою, матеріально розвиненою, заможною європейською державою, а нинішня Європа — співдружність країн, де існує вільний ринок праці, вільне переміщення громадян. Отже, ми в майбутньому, хочемо того чи ні, приречені на значний притік іноземців. Чи викличе це в перспективі міжнаціональну або міжрасову напругу?

Європа — багатонаціональна територія, де вплив християнських Церков досить відчутний, а найвпливовіша, найчисельніша Церква — Католицька. Саме тому нас цікавлять думка і погляди на проблеми міжнаціональних стосунків, набутий досвід представника цієї Церкви — Генерального вікарія Києво-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви єпископа Станіслава ШИРОКОРАДЮКА.

— Владико Станіславе, об'єднана Європа, хоч і не офіційно, але фактично є християнською. Християнська моральність, попри окремі прояви „крайньої свободи і демократії”, все ж таки панує у суспільстві. Завдяки чому цей континент, звідки історично починалися усі світові війни, сьогодні перетворився на оазис міжнародного, міжнаціонального спокою?

— Дійсно, так. Якщо порівняти Європу з іншими континентами, де сьогодні, на жаль, неспокійно, де відбуваються конфлікти на міжрасовому, міжнаціональному, міжрелігійному підгрунті, ми побачимо суттєву різницю. Така ситуація склалася завдяки сприятливому миролюбному духові, який несе Християнська Церква, тому позитивному впливу, який вона має. Бо християнство — це релігія, яка об'єднує всіх, незалежно від кольору шкіри.

Віра наша миролюбна і на відміну від інших релігій містить в собі три принципово важливі пункти: по-перше, це загальне прощення — кожний, кому завинив інший, обов’язково повинен його простити — це найголовніше. Без прощення ми взагалі не можемо вважати себе християнами, бо й Сам Господь простив нас, незважаючи на наші гріхи і провини перед Ним. І це прощення має відношення до всіх, незалежно, чи ти юдей, чи грек, чи римлянин, чи африканець. Кожна людина має дорогоцінну душу, за яку Христос пішов на Голгофу. Саме в душі людини виявляється подоба її до Бога, а не в кольорі шкіри чи національних рисах — душею ми всі однакові, хоч і маємо різну зовнішність. По-друге, це заборона помсти. Господь створив нас і інших людей, і не нам брати на себе роль Судді — це той важливий пункт, про який християнство нагадує постійно, таке ставлення має запобігати будь-яким проявам агресії. І третє, до речі, питання, що сьогодні активно дискутується між християнством і, скажімо, деякими течіями мусульманської релігії, — самопожертва. Коли людина може віддати себе в жертву? Якраз християнство не виключає можливості віддати себе в жертву, але тільки так, як це зробив Господь, віддавши Себе на спасіння інших. Але ні в якому разі не дозволено християнину нищити себе задля знищення інших людей — така теорія розходиться з християнським вченням, з християнськими принципами, які згладжують ненависть між людьми, дозволяють уникнути тих проблем, які часто бувають у представників інших релігій.

— За свою більш як двотисячолітню історію колись єдина Християнська Церква, на жаль, тривалий час йшла шляхом поділу, створюючи все нові конфесії і деномінації. Чи не настав час до зворотного процесу?

— Перед Богом немає різниці, якої людина національності, якого вона походження, яких культурних традицій дотримується або до церкви якої юрисдикції належить. Перед Богом важливо тільки те, як вона живе, чи виконує Його заповіді? І тому ІІ Ватиканський Собор саме наголосив, що християнство має найбільший гріх не в тому, що воно є різне за формою, але, що воно не має єдності духовної. А ця єдність між християнами повинна бути, перш за все, у взаємному терпінні, толерантності.

Як відомо, на ІІ Ватиканському Соборі була знята проблема між Православною і Католицькою Церквами, знята анафема, визнані всі таїнства дійсними як Церкви Католицької, так і Православної. Було зроблено величезний крок для того, щоб принаймні ці дві Церкви, які є найбільш братніми і близькими, поєдналися між собою і щоб це послужило прикладом для єднання інших християнських конфесій. І цей дух єднання вже діє. У Європі, коли ми зайдемо до християнського храму, побачимо людей різних рас, різних національностей, різного кольору шкіри. Але всі вони належать до одної християнської віри, всі вони, як брати і сестри — абсолютно немає ніякої різниці. Навіть у Києві, завітавши до храму Святого Олександра, коли там відправляється Богослужіння англійською мовою, ви побачите багато людей з Латинської Америки, Африки, Європи — тоді наша церква виглядає зовсім по-іншому. Дехто дивується, що так багато іноземців — чорношкірих, латиноамериканців — і всі вони одновірці — брати і сестри. Власне, Католицька Церква — Церква вселенська, що об`єднує людей різних національностей і рас, які є в усьому світі.

— На жаль, між Церквами й досі існує розкол. Яким, на Ваш погляд, повинен бути шлях до християнської єдності?

— Розділяє людей не віра, розділяє гріх. Коли б ми вміли уважно читати Писання, то краще б зрозуміли, у чому наша спільність, а в чому різниця і що є принциповим, а що не заслуговує на трату нашої енергії. Тому що справжня релігія — це не просто формальне виконання певних зовнішніх дій, це є внутрішній зв'язок людини з Богом. А коли замість живої віри релігія стає формальною, мертвою, політизованою, то це вже не релігія, а гріх — бо заради своєї особистої користі прикриваються чимось святим.

Найкращий шлях до примирення — це, перш за все, заглянути у своє власне серце — що я роблю, чи відповідають мої дії Слову Божому? Шлях до примирення, перш за все, треба розпочинати зі свого власного „я”.

Сьогодні є чудова нагода для примирення. У час Великого Посту ми повинні переосмислити своє життя, помиритися зі своїми ворогами, покаятися у гріхах. Бо коли людина поєднана з Богом, коли відчуває, що живе за Його законами, вона й іншу людину не осудить, не образить. „Будьте милосердними, як і Отець ваш Милосердний”, — сказано у Святому Письмі. „Не судіть і не будете суджені, давайте — і буде вам дано, прощайте — і вам проститься”. Що може бути краще, як ці слова, для такого загального примирення?

— Владико Станіславе, всі ми прагнемо прощення за свої гріхи. Чи достатньо нам просто покаятись перед Господом, сповідатись перед священиком, чи потрібно виконати ще якісь умови?

— Католицька Церква визначає п'ять умов для того, щоб отримати прощення за свій гріх: по-перше, рахунок совісті — перевір свою совість, як ти живеш? По-друге, ти повинен розкаятися за свій гріх щиро; по-третє, повинен мати твердий намір більше цього ніколи не робити; четверта умова — сповідь повинна бути також щирою і, нарешті, п'ята — щоб Бог простив тобі гріхи, в яких ти сповідався, ти маєш відшкодувати за них. Якщо ти образив свого ближнього, повинен піти і його перепросити, якщо обікрав — поверни вкрадене, якщо наговорив на нього неправду, то будь ласкавий, скажи йому і попроси вибачення. Отже, покаятись, це не просто посповідатися за гріх, необхідно відшкодувати за нього — щоб покаяння принесло свої плоди.

На останок хотів би особливо підкреслити: у кожній Церкві — і в Православній, і в Католицькій — є святі люди. І що цікаво, у них ніколи не було проблем у стосунках з людьми інших конфесій чи національностей. Чому? Бо вони дійсно були святі, дійсно були духовні. Ми сьогодні часто маємо проблеми, але в чому їх причина? Бо ми є грішні. Я думаю, що шлях до єдності треба починати з себе особисто. Слід перш за все боротися зі своїми власними гріхами. „Вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата свого”.