УПЦ (МП) після Митрополита Володимира

з 18 листопада 2016 15:30 до 28 листопада 2016 16:30

У гостях веб-конференції — митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Української Православної Церкви ОЛЕКСАНДР (Драбинко), секретар Предстоятеля УПЦ (1992-2014) Митрополита Володимира (Сабодана)

Провідна тема: УПЦ (МП) після Митрополита Володимира

  • Запитання від Олексій

  • Ваше Високопреосвященство! Як би Ви віднеслися до теоретичної в нинішніх умовах можливості, зважаючи на заяву патріарха Кирила про небажання МП змінювати в бік автокефалії канонічний статус УПЦ, - як би ви оцінили ймовірність спільної заяви-прохання значущої кількості архієреїв про надання автокефалії? Якщо вважаєте, що така ситуація неймовірна за нинішніх умов, то, на Вашу думку, чому? які мотиви у синодалів? у єпархіальних керуючих?
    З формальної точки зору, у заяві Святішого Патріарха Кирила йшлося не про українську автокефалію, а про непорушність канонічних кордонів Руської Православної Церкви. Дозволю собі навести точну цитату: «Мы никогда не согласимся на изменение священных канонических границ нашей Церкви, потому что Киев — это духовная колыбель святой Руси, как Мцхета для Грузии или Косово для Сербии». Інша річ, що саме так, — як декларацію недопущення незалежності Української Православної Церкви — подала слова Святішого Патріарха близька до Відділу зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату інформаційна агенція «Інтерфакс-релігія».
    Святіший Патріарх Кирил — масштабна історична постать у Російському православ’ї. І я вдячний Святішому Патріархові за ясність, яку він вніс до позиції Московської Патріархії стосовно можливого надання автокефалії УПЦ. Святіший Патріарх чітко висловив свою думку: канонічна незалежність Києва неможлива, оскільки він є духовною колискою Русі (а, отже, додам від себе, і сучасної Росії). Однак, цей вислів коректний в рамках свого контексту. Коли він — як це, очевидно, і прагнув засвідчити Патріарх, — говорить про культурно-психологічну неготовність російської православної спільноти до канонічної незалежності Києва (Який досі сприймається російською свідомістю не в якості реального міста, а як символічна реальність: священний центр Давньої Русі).
    Якщо ж ми спробуємо розглянути подібне твердження у догматичній площині, то висновки можуть виявитися доволі парадоксальними. Я побіжно згадував про це у рамках цієї веб-конференції, відповідаючи на одне з попередніх запитань. Тому обмежусь тут лише стислим викладом. Річ у тім, що православна еклезіологія стверджує, що структура Помісних Православних Церков певним чином віддзеркалює спосіб буття Бога Любові — Пресвятої Тройці. Отець, Син і Святий Дух — це не три «складові частини» Божества. Кожна Особа — це повне, незменшене виявлення Божественної природи. Так само Помісна Церква — це не «частина» вселенського православ’я, а його «суцільний, незменшений вияв у визначеному місці» (архієп. Василій Кривошеїн). Таким чином, в контексті православної догматики думка про те, що українська автокефалія неможлива (бо тобі, мовляв, Московському Патріархатові «бракуватиме» давньої колиски Русі-Києва) є хибною. Святіший Патріарх Кирил — богословськи освічена людина, яка прекрасно розуміється на еклезілогії. А тому він не міг мати на увазі, що значення Києва як сакрального центру Київської Русі унеможливлює автокефалію Української Церкви. Гадаю, тут усе ж малася на увазі не принципова неможливість повної канонічної незалежності Української Церкви (як думку Святішого інтерпретувало агентство «Інтерфакс-релігія»), а ситуативна недоречність автокефалії. Це — пастирська позиція Предстоятеля Руської Церкви. І ми, ієрархи УПЦ, з належною шаною її вислухали.
    Але ця позиція Святішого не знімає з нас, українських архієреїв, пастирської відповідальності за долю Православ’я у нашій країні. По-перше, майже усі новітні автокефалії були проголошені всупереч первинній волі ієрархії Церкви-Матері, яка згодом, переконавшись у правильності цього рішення, благословляла рішення місцевої Церкви про автокефалію. Хочу наголосити: посилаючись на цей історичний досвід, я не закликаю до утворення Помісної Церкви в Україні шляхом розколу, а лише підкреслюю, що позиція Церкви-матері з плином часу здатна змінюватися, і те, що комусь видається неможливим сьогодні, може стати канонічною та історичною реальністю завтра.
    По-друге, нам потрібно враховувати історичну ситуацію, в якій сьогодні опинилася Православна Церква в Росії. Предстоятель Руської Православної Церкви є громадянином Росії. І для блага РПЦ, більшість парафій і керівний центр якої знаходиться у Росії, Патріарх має піклуватися першою чергою про стосунки очолюваної ним Церкви саме із російською (а не, до прикладу, з українською) владою. Проте, усім нам відомо про сучасний стан російсько-українських стосунків на державному рівні. Триває гібридна війна Росії проти України. Триває надзвичайно жорсткий тиск Росії на українську владу. Чи варто думати, що в цих умовах керівництво РПЦ піде на те, щоби благословити канонічну незалежність Києва? Звісно, такий крок був би сприйнятий російською владою як жест зради з боку Церкви. Мовляв, у той час, коли Росія намагається політично поглинути Україну, керівництво РПЦ толерує канонічну незалежність Української Церкви і таким чином створює в Україні острівки «самостійництва».
    За вказаних умов я би закликав нашу громадськість не засуджувати Святішого Патріарха, а зрозуміти делікатне становище, в якому він опинився. З одного боку, — православна спільнота України потерпає від церковного розділення, подолати яке, як це сьогодні вже очевидно, можна лише на основі канонічної незалежності. З іншого, — неоімперські тенденції у російській державній політиці стосовно України. Святіший Патріарх не уповноважував мене доносити якісь меседжи до української громади. А тому все, що я зараз стверджую — це лише мої припущення, хоча я і намагаюся робити їх на певній аналітичній базі.
    Однак, спробуємо поміркувати разом. Що лишається робити за таких історичних умов главі РПЦ? Очевидний висновок такий: чекати, чим завершиться російсько-українське протистояння. А вже потім, залежно від того, що станеться, приймати рішення — погоджуватися з українською церковною незалежністю (якщо поглинення України Росією не відбудеться) або залишати канонічний статус-кво (якщо Росії усе ж вдасться позбавити Україну політичного суверенітету та у тій або іншій формі залучити її до свого євразійського проекту).
    Ми — віддаємо Патріархові шану, яка належить йому як першому за честю єпископові Руської Церкви. Але ми не можемо віддати Патріархові свою пастирську відповідальність, бо згідно православного вчення про Церкву «єпархіальний архієрей за спадкоємством влади від святих апостолів, є предстоятель місцевої Церкви — єпархії, що канонічно керує нею при соборній взаємодії кліру та вірян» (Статут РПЦ, глава XV, пункт 6). Ситуація, що склалася сьогодні в Україні — надзвичайна. Адже в умовах російсько-української війни українське суспільство не готове до визнання канонічної підлеглості Православної Церкви в Україні патріаршому центрові в Москві. Рішення Церкви не можуть прийматися під тиском суспільства. Але Церква не може й повністю ігнорувати позицію суспільства, в якому вона здійснює своє служіння. Тому я вважаю, що канонічна автокефалія була і лишається дороговказом на шляху відновлення церковної єдності в Україні.
    Як Ви вірно зауважили, для утвердження канонічної автокефалії потрібне волевиявлення українського православного єпископату. Утім, таке волевиявлення — принаймні в межах канонічно визнаної православним світом УПЦ — відсутнє. В єпископському корпусі нашої Церкви є прихильники автокефалії. Але наразі ця група єпископату недостатньо консолідована, аби наважитися на такий важливий канонічний крок як соборне прохання про автокефалію. Чимало архієреїв чекають. Чекають, доки зникне загроза поглинення України Росією. Але ця війна може тривати ще довго. А за цей час канонічне Українське православ’я може зазнати масштабної історичної поразки.
    Існує така позиція: ми — «спасенна» частина Українського православ’я, ми — «решта, що спасеться». А що трапиться з іншими — нас не цікавить. Мовляв, вони чули наші слова про загрозу неканонічності, але цим словам не повірили. Але така позиція не може бути універсальною, загальноцерковною. Така психологія властива ченцям, які усамітнилися від світу і зосередилися на боротьбі зі злом всередині власної душі. Але такою не може бути позиція Церкви в цілому. Ми несемо відповідальність за все українське суспільство. Ми маємо проповідувати Христове Євангеліє не лише тим, хто нас оточує, або тим, хто є нашим однодумцем, але усім: усьому українському суспільству і навіть усьому світові.
    Доля українського православ’я — у наших руках. Це від нас, а не від когось іншого, залежить завтрашній стан Православної Церкви в нашій країні. Я звертаюся до своїх співбратів по архієрейському служінню. Наш єпископат неодноразово — починаючи з часів Харківського Собору — засвідчував, що в майбутньому Українська Церква має посісти належне їй місце в родині Помісних Православних Церков. Не залишайте цієї пастирської позиції! Не зраджуйте ідею Помісності. Пам’ятайте, якщо ми, архієреї УПЦ, сьогодні відмовимося від ідеї відновлення церковної єдності на базі автокефального статусу, то українське суспільство може відвернутися від канонічного православ’я та остаточно зробити вибір на користь православних спільнот, які пішли шляхом самопроголошення автокефалії…
    Мине час. І Помісна Православна Церква в Україні неодмінно буде остаточно уконституйована — аж до визнання канонічної незалежності Української Церкви з боку Помісних Православних Церков. Все це станеться. Станеться, бо рух історії незворотній. Але питання у тому чи це станеться за нашою волею та за нашою участю або всупереч нам і нашій позиції. Я розумію, що боротьба за відновлення церковної єдності порушує наш особистий комфорт. Розумію, що ніхто не хоче висловлювати думки, які не збігаються з думкою провідних та шанованих ієрархів Руської Церкви. Але я прошу усіх усвідомити: момент, в який ми живемо, історичний. Вирішується доля Українського православ’я. Вирішується доля України — чи лишиться вона й далі країною переважно православної традиції або спиратиметься в майбутньому на іншу релігійну ідентичність. Не будьте байдужими! Пам’ятайте, наша бездіяльність сьогодні обов’язково призведе до того, що ми лишимося на маргінесі історичного процесу завтра.
  • Запитання від Светлана

  • Уважаемый владыка! 1. Патриарх Кирилл сегодня в очередной раз заявил, что никогда не даст УПЦ автокефалии, исходя из «нерушимости канонических границ» и исключительного значения Киева как истока для Московской патриархии. Настроения самих украинцев видимо решено игнорировать: Патриарх хвалит тех, кто с ним согласен, и называет крайними националистами всех, кто с ним не согласен. Вопрос мой вот в чем: Вы согласны с патриархом Кириллом? Если да, то как это может быть? Если Вы не согласны, то как Вы до сих пор в РПЦ? 2.Ваша деятельность, особенно в последние годы, ударила по авторитету церкви. Иногда создается впечатление, что патриарх Филарет Вам платит за развал УПЦ. Это так? 3. Вы монах и давали обет бедности. Зачем Вам два дома и две квартиры? 4. Чего вообще Вы добиваетесь своей деятельностью? В чем цель Вашей жизни? Как польза от всей Вашей деятельности – прошлой и настоящей?
    Уважаемая Светлана!
    1. На первый заданный Вами вопрос я уже отвечал в рамках данной веб-конференции. И все же, ввиду особой важности затронутой Вами темы, позволю себе вновь к ней вернуться, чтобы внести дополнительную ясность в мою пастырскую позицию. Критиковать патриарха Кирилла в Украине сегодня, с позволения сказать, в тренде. И все же это не дает Вам права на интеллектуальную лень. Вы задаете мне, иерарху УПЦ (МП), вопрос, требуя от меня прокомментировать высказывание Святейшего, но при этом ленитесь воспроизвести точную цитату. Это демонстрирует не только отсутствие у Вас уважения ко мне лично, но и отсутствие такового по отношению к Предстоятелю Русской Церкви. Не буду скрывать, что меня глубоко разочаровывает такой подход. Можно и, возможно, нужно дискутировать с теми иерархами или мирянами, которые не приемлют идею канонической независимости Украинской Церкви. Но нельзя подменять дискуссию базарным спором, где прав оказывается тот, кому удалось громче остальных выкрикнуть очередное обвинение или ругательство.
    Господь говорил, чтобы сказавший брату своему "рака" (арам. "глупец") подлежит суду синедриона, а назвавший брата своего безумным — геенне огненной. Но многие из нас, увы, игнорируют эти слова и при первом удобном случае объявляют всех, с чьим мнением они в силу каких-либо причин не согласны, "безумцами" и "глупцами".
    Я не призываю Вам некритично воспринимать любой тезис, исходящий от лица, облеченного священным саном. Но мы не должны упрощать дискуссию, отказываясь мыслить о церковных вещах с церковной (а, точнее, богословской) точки зрения, не должны объяснять все имеющиеся в церковном мире расхождения позиций исключительно геополитикой и предположительными "интересами сторон".
    В Церкви могут иметь место и полезны дискуссии, разномыслие, различные пастырские подходы. Но такая дискуссия должна вестись на определенном культурном уровне, предполагающем уважение и желание понять другую сторону. А иначе дискуссия просто не имеет смысла, теряет интеллектуальный формат и превращается в простое эмоциональное самовыражение.
    Проблема автокефалии — проблема преимущественно пастырская, поскольку именно на её основе можно сегодня уврачевать существующее в Украине церковное разделение. И мы не должны стыдиться того, что мы — приверженцы автокефалии. Не должны стыдливо опускать взор, беседуя со своими собратьями-православными из России. Мы могли ждать, могли терпеливо откладывать рассмотрение этого вопроса на будущее, когда церковное сознание в России будет в большей степени готово к идее Украинской автокефалии. Но в сложившейся исторической ситуации мы не может более оттягивать рассмотрение вопроса об автокефалии. Нас вынудили это сделать. Вынудила ситуация, которая сложилась в нашей стране после аннексии Крыма и начала войны на Донбассе. Здесь нужно сделать важную оговорку. Автокефалия — не может быть способом духовно-культурного "отделения" церковной Украины от церковной России. В основе православного понимания автокефалии лежит богословие единства, а не богословие "отделения". Поэтому автокефалия Украинской Церкви это не "месть" за военную агрессию. Это не контрмера с украинской стороны в гибридном противостоянии с Россией.
    Автокефалия должна стать ответом Церкви на новую пастырскую ситуацию, которая сложилась сегодня в Украине. Автокефалия — это канонический институт и пастырская мера, цель которой не разделить, а напротив, объединить. Но если раньше, до начала российской агрессии, можно было говорить об объединении на основе, к примеру, автономии в составе Московского Патриархата, то сегодня большинству православных верующих в Украине очевидно, что базой для объединения может быть только каноническая независимость.
    Итак, как мне кажется, с пастырской точки зрения альтернативы автокефалии нет. Но означает ли это, что нам теперь, так сказать, подобает непочтительно вести себя по отношению к Патриарху Московскому? Означает ли это, что мы должны отныне видеть в каждом россиянине врага? Можно ли сказать, что история выдала нам некий карт-бланш на раскол и хамство? Ничего подобного. Напротив, в сложившейся ситуации мы должны быть максимально корректны, воздерживаясь от эмоций и опираясь на аргументы преимущественно богословского и пастырского характера. Борясь за автокефалию, мы должны помнить: наша цель не разделение, а единство, наша цель не "отделить" от общения с одним из Патриархов православного мира православных верующих в Украине, а, напротив, уврачевать раскол и вернуть в пространство церковного общения тех, кто сегодня пребывает в вынужденной канонической изоляции.
    Вы пишете: "Вопрос мой вот в чем: Вы согласны с патриархом Кириллом? Если да, то как это может быть? Если Вы не согласны, то как Вы до сих пор в РПЦ?" Отвечаю Вам: я согласен с Патриархом в его исповедовании православной веры, я солидарен со Святейшим в его трудах по утверждению догматической и канонической традиции Православия, я солидарен с Патриархом по многим вопросам церковного строительства, к примеру, с его смелым проектом ввести обязательную катехизацию перед крещением. Но как архиерей, который несет свое послушание в Украине, я не могу согласиться с тезисом Святейшего о том, что на данном историческом этапе автокефальный статус Украинской Церкви нецелесообразен. Я не скрываю своей позиции по вопросу автокефалии. Более того, публично и систематически ее излагаю в своих статьях и интервью. Вы полагаете, что если у меня отличный от позиции Святейшего Патриарха Кирилла взгляд на каноническое будущее Украинской Церкви, то я, якобы, должен покинуть Украинскую Православную Церковь под омофором Блаженнейшего Митрополита Онуфрия. И этого же, — уйти из УПЦ — от меня требуют приверженцы политического православия и "русского мира", обеспокоенные тем, что среди епископата нашей Церкви есть приверженцы полной канонической независимости.
    Но почему я должен уходить из Церкви, с которой так много связано в моей жизни и которую я всегда считал и продолжаю считать своей Церковью? Священноначалие УПЦ не запрещало мне высказываться по вопросу автокефалии. От меня, к счастью, не требуют отречься от своих взглядов. В мой адрес звучат известные обвинения. И эти обвинения, как мне кажется, не всегда соответствуют действительному положению дел. Но я готов сегодня мириться с таким положением дел, поскольку, во-первых, не считаю себя безгрешным, а во-вторых, надеюсь, что подобные вещи носят ситуативный характер.
    Украина — поликонфессиональная страна, и здесь нередки случаи перехода из юрисдикции в юрисдикцию или из конфессии в конфессию. Но многое ли может решить личный переход из одного церковного сообщества в другое, когда главная историческая задача, которая сегодня стоит перед всем Украинским православием — это восстановление церковного единства? Недавно, к примеру, многие мои друзья и знакомые были шокированы поступком киевского философа Юрия Павловича Черноморца, который, разочаровавшись в социальной и канонической позиции Украинской Православной Церкви, перешел в Украинскую Греко-Католическую Церковь. Надеюсь, что Юрий Павлович обрел в своей новой церковной семье душевный покой. И не хочу его осуждать. Не хочу этого делать хотя бы потому, что считаю, что такой шаг — это его личное дело и право. В конце концов, канонический строй Церкви предполагает каноническую субординацию, но не рабовладельческий строй, когда миряне и клирики могут рассматриваться как "собственность" епископа (как "вещью" и "собственностью" рассматривался в античности раб). Решил Юрий Павлович, что ему ближе догматическая доктрина католицизма и социальная доктрина УГКЦ — говорю искренне: Бог ему в помощь! Но послужило ли это "обращение" установлению мира и взаимопонимания между православными и греко-католиками? Послужило ли оно нашему единству? Боюсь, что нет, хотя и не исключаю, что даже сегодня такая возможность у Юрия Павловича имеется. Но только в том случае, если он сосредоточит свои усилия не на критике своих бывших собратьев по Православной Церкви, а на строительстве коммуникационных и богословских мостов между православными и греко-католиками.
    2. Теперь постараюсь ответить на Ваш второй вопрос. Вы спрашиваете: "Ваша деятельность, особенно в последние годы, ударила по авторитету церкви. Иногда создается впечатление, что патриарх Филарет Вам платит за развал УПЦ". Я искренне сожалею, если мои слова или поступки могли стать для кого-то соблазном и отразиться на общем авторитете нашей Церкви. Я — грешный человек и дорожу Церковью как местом моего спасения. Если я послужил соблазном лично для Вас — искренне испрашиваю у Вас прощения. Теперь в отношении второй части Вашего вопроса. Заверяю Вас, что являюсь, так сказать, "самокоштным" архиереем, поскольку ни патриарх Филарет, ни кто-либо иной моей деятельности, увы, не финансирует))
    3. Теперь по поводу Вашего утверждения: "Вы монах и давали обет бедности". Общеизвестно, что в современной Православной Церкви в епископскую степень возводятся только кандидаты из числа монашествующих. Но архиерей — это не всегда и не совсем монах. Действительно, среди наших епископов есть такие, для которых монашество и после епископской хиротонии остается их главным делом, главной идентификацией.
    Блаженнейший Митрополит Онуфрий — один из таких иерархов, и я рад, что Господь избрал такого благочестивого человека в преемники почившему в Боге Митрополиту Владимиру. Но насколько каждый епископ Православной Церкви сегодня может рассматриваться в качестве монаха? Ответ как будто очевиден. Как вы выразились, "вы монах и давали обет бедности". Но что делать с одним из главных монашеских обетов — обетом послушания. Монах должен находиться в полном послушании своему духовнику. Но может ли себе позволить это епископ? И не окажется ли в таком случае такой епископ только "викарием" своего духовника? Не станет ли тогда именно духовник епископа, а не сам епископ тем лицом, которое управляет епархией? Этот и другие аспекты соотношения архиерейства и монашества уже рассматривался в церковной истории. По этому поводу существуют хотя и малоизвестные, но не утратившие своей канонической актуальности соборные решения. Речь идет о имевшем место 15 февраля 1389 г. Поместном Константинопольском соборе под главенством патриарха Антония IV. К чему же пришел этот Собор? Процитирую здесь о. Андрея Кураева: "На соборе обсуждался вопрос, что делать монаху с его монашеским обетом, если его избрали епископом. Ответ — он освобождается от этих обетов. То есть он не может жениться — да, но вот скажем обет послушания… Ты владыка теперь, ты князь Церкви. Ты не можешь теперь у всех спрашивать, как тебе поступить и в ответ говорить "простите, благословите". Ты теперь распоряжаешься законно деньгами и имуществом, поэтому нестяжательство тоже отходит на второй план". Отец Андрей очень правильно замечает в этой связи: "Есть каноны — это некая мечта Церкви о себе самой. И есть реальная церковная жизнь, которая никогда в каноны не укладывалась. И может быть, даже это хорошо. Когда все идеально, это всегда может отдавать казармой. А человек шире, он ни в какой канон никогда не укладывается".
    Современная церковная жизнь действительно "не укладывается" в каноны. Да и как современный церковный иерарх может быть подлинным монахом. Ведь родиной монашества является пустыня. Монах — это пустынник, это человек, который всего и всех бежит, чтобы остаться наедине с Богом. А разве может себе позволить такой "побег" современный церковный иерарх? У каждого человека есть свой перечень слабостей. Одна из моих слабостей — любовь к паломничествам, к которым я привык при жизни Блаженнейшего Митрополита Владимира. И что же? Как только я уезжаю из Киева, обязательно находятся люди и дела, которые ждут моего возвращения. А что делать правящему архиерею? Может ли он позволить себе оставить епархиальные дела, чтобы убежать в пустыню или надолго отправиться в паломничество на Афон?
    Ответы — очевидны. Поэтому скажу откровенно. Мое главное дело в Церкви сегодня — это не монашество, а деятельность, связанная с моим епископским саном. Я отдаю себе отчет в том, что у любого из нас, священников, существует риск расцерковления. Я не идеализирую себя, не выставляю себя святым. Но я хочу сказать, что путь, по которому я иду — это не путь отшельника, а путь епископа, путь человека, на которого возложены несколько иные задачи.
    В отношении принадлежащей и приписываемой мне недвижимости. Я живу за городом, в доме, который был мною не куплен, а построен, что значительно удешевило его стоимость. А строился этот дом, если мне, конечно, не изменяет память, около четырех лет. Почему так? Дело в том, что у меня тогда не было возможности сразу же вынуть из кармана необходимую сумму. Строился я, как и многие другие люди в нашей стране, которых можно отнести к среднему классу. Поэтапно, по мере возникновения финансовой возможности. Чтобы удешевить строительство и меблирование дома, я, к примеру, ездил в Китай. В кругах нашей бизнес-элиты, наверное, такое "признание" вызвало бы иронию. Но я не принадлежу к бизнес-элите, я не вижу ничего зазорного в том, чтобы отказаться от европейских брендов в пользу качественного товара из Китая. Недалеко от своего дома я выстроил мемориальный храм в память о покойном Митрополите Владимире. Строительство этого храма мне обошлось в сумму, превышающую ту, за которую был построен мой дом. Но я очень рад, что мне удалось завершить это строительство. Ведь, во-первых, у моих соседей появилась возможность для воцерковления и храмовой молитвы. Во-вторых, и это мотивация для меня является крайне важной, это строительство осуществлялось мною в память о Блаженнейшем, который освятил место для храма и заложил камень в его основание.
    Есть еще квартира на Теремках, которой я пользуюсь в зимнее время, когда слишком дорого обходится отопление загородного дома. А также в те дни, когда я служу в Преображенском храме, который находится в десяти минутах ходьбы. С приобретением этой квартиры мне помог Игорь Владимирович Лысов — почетный президент компании "Лико-холдинг" и староста нашего храма.
    Теперь о имуществе, которое мне, можно сказать, оставил покойный Митрополит Владимир. В видеоролике, который демонстрировал в стенах парламента один "народный олигарх", было указано, что я, якобы, владею домом в Царском Селе, и названа его гипотетическая стоимость на рынке. Увы, ничего, кроме улыбки, подобное "экспертное" заключение вызвать не может. Цифру в 4 миллиона долларов можно написать и над изображением собачьей будки. Но изменит ли такая фантастическая цифра реальную стоимость объекта?
    Откуда же у меня этот дом и почему я его действительно не продаю? Этот дом строился для Митрополита Владимира, который там бывал и любил бывать. Блаженнейший любил это место и хотел, чтобы оно после его ухода досталось кому-то из близких ему людей. Была мысль у Блаженнейшего сделать так, чтобы этот дом отошел не ко мне, а к другому человеку. Но когда этот человек Митрополита предал, то он передумал. Блаженнейший — это мой учитель, это человек, около которого я сформировался как личность и как священнослужитель. Память об этом человеке для меня свята. Поэтому, после некоторых размышлений я пришел к выводу, что хочу сохранить этот дом как память об усопшем. А именно разместить там библиотеку и другие вещи Блаженнейшего, сделав там филиал Музея памяти Митрополита Владимира, который сегодня действует в колокольне возле нашего Преображенского храма.
    Вы вопрошаете: "Зачем Вам два дома и две квартиры?" Про дома я Вам ответил. Теперь о том, как служат благим делам квартиры. После смерти Блаженнейшего остались люди, ему преданные и с ним работающие. Многие из них остались рядом со мной, и я должен думать о том, где и на что они живут. Благодарю Господа, что упомянутые Вами квартиры дают мне возможность как-то помочь близким мне людям. Впрочем, я не преувеличиваю здесь своей роли. Ведь эта помощь предоставляется сегодня скорее не мной, а нашим покойным Предстоятелем, который был человеком чистой и щедрой души!
    4. Наконец, Ваш последний вопрос: "в чем цель моей жизни и какая польза от всей моей деятельности?" Я честно старался подробно ответить Вам на все заданные вопросы. Но есть вопросы, на которые человеческое сердце может ответить только своему Творцу. Поэтому, простите, но я воздержусь в этом случае от ответа. Ведь, что бы я не написал Вам по этому поводу сегодня, этот вопрос мне еще придется услышать от Господа на Страшном Суде. Молю Бога, чтобы Он, по Своей милости, умножил мои лета и силы, и я, в конце концов, смог ответить Ему, что получил из Его рук жизнь не зря, что в моей жизни присутствовали смысл и польза.
    А вот на вопрос о том, чего я добиваюсь своей деятельностью, мне ответить намного легче. Смысл жизни человека — это тайна, существующая между ним и Богом. Что же касается нашей деятельности, то знать (или по крайней мере искать) ответы на такие вопросы обязан каждый верующий человек. Незадолго перед своей смертью Блаженнейший Митрополит Владимир сказал: "Многое мы с вами сделали, но есть и то, что осталось невыполненным". Я много размышлял над этими словами и в разных ситуациях различным образом интерпретировал эти слова. Но совершенно бесспорным является то, что Блаженнейший Митрополит Владимир мечтал о восстановлении церковного единства... Увы, подобно величайшему пророку Ветхого Завета Моисею, который не вошел в Землю Обетованную, Блаженнейший не сподобился дожить до момента восстановления единства. Я — грешный человек и у меня множество недостатков. И все же, проведя у ног моего Гамалиила 16 лет, я осмеливаюсь считать себя учеником Блаженнейшего. А, следовательно, почитаю своим долгом, чем только могу, служить главному пункту Духовного Завещания Митрополита Владимира: служить делу церковного примирения и восстановлению единства Украинского православия.
  • Запитання від Володимир

  • Слава Ісусу Христу ! Благословіть, Владико ! Ваше Високопреосвященство ! Питання не для загалу, але важливе для мене. Чому неможливо замовити книги у книгарні Фонду пам"яті Блаж. Митр. Володимира ? Телефонував по вказаному телефону -- порадили заповнити електронну форму. Два рази оформляв замовлення -- жодної відповіді. Чи можете посприяти у придбанні книг? І друге. Чи можливо ще десь придбати 4, 5, 9, 10 томи серії праць Блаженнішого Митрополита Володимира ? Якщо маєте можливість , підкажіть місце? Щиро дякую !
    Навіки слава! Бог благословить! Раджу Вам написати мені особисте повідомлення у facebook. Дістати згадані Вами томи важко, бо це вже бібліографічна рідкість. Ми навіть думаємо щодо перевидання спадщини Блаженнішого, щоправда у дещо іншому форматі. Але й наразі чим зможу — радо допоможу Вам в отриманні книг Блаженнішого.
  • Запитання від Андрій Коваль

  • Шановний владико, вчора був день народження Блаженнішого Володимира. Ви довший час були його близьким соратником. Напевно за цей час його правління були речі, які або були недороблені, або зроблені не так. Я маю на увазі стратегічні питання розвитку УПЦ. Які недопрацювання Ви бачите в в історії УПЦ під керівництвом владики Володимира?
    Друже Андріє, перш за все дякую за цікаве питання. Дійсно, Блаженнішому вдалося лише окреслити стратегію розвитку нашої Церкви. Митрополит Володимир невипадково здійснив канонізацію святителя Петра Могили. До певної міри вони були однодумцями із цим святим. Бо обидва жили у добу, коли Церкві як повітря було необхідне оновлення. Відмінність лише у тому, що святителю Петру пощастило здебільшого втілити у життя свої плани. А чимало планів Блаженнішого так і не були втілені. Митрополит Володимир був людиною, яка вміла шукати та знаходити компромісні рішення. Шукати їх з поваги до свободи та думок інших. Саме завдяки цьому його з вдячністю згадують чимало архієреїв та священиків нашої Церкви. Але ця європейська культура спілкування одночасно й заважала Блаженнішому. Він ніколи не змушував, а вмовляв. Але вмовити можна людину, у якої однакове з Вами завдання. Наприклад, розвиток Українського православ’я. А як можна вмовити або переконати того, хто остаточно психологічно та культурно сформувався у традиціях, до прикладу, російської імперської парадигми? Такі люди не керувалися і не могли керуватися благом Українського православ’я. Їм не було потрібно його утвердження. Ба більше, на думку цих людей, сильна, динамічна Українська Церква лише створювала проблеми, лише була викликом для сусідньої держави.
    Все це виснажувало сили Блаженнішого, не давало йому остаточно втілити у життя своє бачення церковного розвитку. За життя Блаженнішого, а особливо в останній період його діяльності — окреслилася чітка тенденція канонічного унезалежнення нашої Церкви. Ми почали поступово еволюціонувати від статусу самокерованої Церкви з правами широкої автономії до статусу Церкви, яка би посіла гідне їй місце у родині Помісних Православних Церков. Нащо це було потрібно Блаженнішому? Чи були у нього якісь владолюбні амбіції? Чи хотів він померти першоієрархом єдиної помісної Церкви? Гадаю, єдине, чого дійсно щиро та наполегливо прагнув Митрополит Володимир — це відновлення церковної єдності. Головним для нього було подолання наслідків церковного розділення. А в іншому — він був готовий покластися на Божу волю та волю православної спільноти України.
    Утім, не варто вважати Митрополита Володимира мрійником, який не усвідомлював історичних тенденцій. Він розумів, в якому напрямку рухається історія. Розумів, що вилікувати розкол на основі нинішнього канонічного статусу, скоріше за все, не вдасться. Тому Митрополит Володимир обережно, але наполегливо готував церковну свідомість до прийняття ідеї канонічної незалежності Української Церкви.
    Ви питали — що саме за його життя лишилося незроблене? Як я вже казав, невтіленим у життя лишилося його бажання відновлення церковної єдності. Тепер про недопрацювання та про помилки команди Митрополита Володимира, включно з моїми особистими помилками. Вкажу лише на кілька наших помилок. Ми не усвідомлювали, як мало часу насправді маємо для втілення задумів Блаженнішого. Ми не усвідомлювали до кінця ваги російського державного чинника у релігійному житті. Не усвідомлювали і навіть у жахливому сні не могли собі уявити, що політичне суперництво між Києвом та Москвою зможе колись перетворитися на російсько-українську війну. А ще ми надто багато чекали від людей, які були нам симпатичні. Ми вважали, що вони поруч з нами не тому, що ми були «церковною владою», а через те, що вони були нашими однодумцями і так само, як і ми, вболівають за долю розділеного українського православ’я.
    Непевний, що я зміг докладно відповісти на Ваше питання. Але, сподіваюся, що й ця стисла відповідь стане Вам і нашим читачам в нагоді. Мені 39 років. Це час зрілості. Час, коли чоловік вміє навчитися усвідомлювати свої помилки і думати про те, як їх, принаймні, не повторювати. Я часто запитую себе: що потрібно було зробити інакше? Й розумію, що головне — це чітко усвідомлювати три речі. По-перше, чітко усвідомити та сформулювати свою головну мету. По-друге, прорахувати ризики та проблеми, які можуть виникнути на шляху її досягнення. І в першу чергу — враховувати ризики та проблеми, що пов’язані з кадровим чинником. Тобто не ідеалізувати людей, які знаходяться сьогодні поруч і стверджують, що розділять з вами усі складності вашої історичної мандрівки… Нарешті, по-третє, — потрібно вміти динамічно та сміливо мислити, знаходити альтернативні сценарії та шляхи. А головне — вміти долати перешкоди. Помилятися, ситуативно програвати, аде обов’язково йти далі, не зрікаючись остаточної мети.
    Раніше я мав ширше коло спілкування. Сьогодні це коло стало вужчим. Когось бракує. А про деяких думаєш — головне, щоб ці люди не прийшли до тебе знову, коли період випробувань мине.
  • Запитання від Степан Мельник

  • Високопреосвященний владико, відомо, що Блаженніший Володимир мав зустрічі з тодішнім Главою УГКЦ Любомиром Гузаром. Які були між ними стосунки і яке загалом було ставлення Митрополита Володимира до УГКЦ?
    Знайти спільну мову в історичну негоду — це великий дар. Блаженніший Митрополит мав від Бога цей дар. Він умів розуміти іншого. Включно з колективним "іншим".
    Стосунки між православною та греко-католицькою спільнотами в Україні сьогодні далекі від оптимальних. У кожної сторони є свій список гріхів іншої сторони. Православні згадують греко-католикам насильства, з якими було пов’язане поширення Берестейської Унії (1596) та відновлення церковної інфраструктури УГКЦ наприкінці 80 - початку 90-х років ХХ століття. Але воліють не згадувати про те, якими методами СРСР "возз’єднувало" греко-католиків з Руською Православною Церквою. Натомість греко-католики добре пам’ятають про "львівський собор" 1946 р. та воліють не згадувати про свої власні історичні хиби. Церковна історія, на жаль, виповнена насильством. І кожна зі сторін за бажання може продовжувати колекціонувати історичні гріхи іншої майже до безкінечності. Але це шлях в нікуди. Нещодавно мені трапилась нагода прослухати радіопрограму, в якій лунали запитання "простих" католиків-українців. Мені добре відомий освітній рівень багатьох "простих православних". Але виявляється, що малоосвічені католики це ментальні брати-близнюки "простих православних". Люди говорять суржиком і не розуміють християнського віровчення. Але вони психологічно готові виносити "богословські" вердикти. Готові захищати "єдиноправильність" власної віри і докоряють "втратою богоспілкування" іншим християнам. І це дуже сумно! Це свідчить про те, що радянська тотожність досі є для багатьох з нас базовою, а релігійність, приналежність до тої або іншої церковної спільноти, — лише приводом для того, щоб засуджувати іншого.
    Блаженніший Митрополит Володимир вмів бачити в іншому не "єретика", не "відступника", а друга і брата. І тому він з щирим серцем міг прийняти владику Любомира Гузара. Якого, як мені здалося, теж привело на цю зустріч щире серце. В українському релігійному середовищі — давайте це усвідомимо — досі домінують богословські "тренди" 19 століття. Пригадую, що читав десь про те, що до 60-х років минулого століття католицький і православний священик могли їхати в одному купе і не перекинутися й кількома словами. Два священика в одному купе. Католицький і православний. А між ними, як спосіб "затулити" лиця та погляд іншого — газета з новинами політичного та світського життя. Сумний символ того, як ми воліємо не бачити один одного, але готові бачити "світ цей" з його цінностями та спокусами.
    Митрополит Володимир вмів сміливо дивитися в очі іншому. Не можу пригадати зараз подробиць цієї зустрічі. Але добре пам’ятаю саму атмосферу довіри та зацікавлення, яка на ній панувала. Зустрілися два старця, за кожним з яких стояли своя традиція і свій багатий життєвий досвід. Але було видно, що кожен з них прагне побачити і зрозуміти іншого. Прийняти і зрозуміти іншого таким, яким той є насправді. Повірте, коли би таких зустрічей було більше, у світі і, зокрема, в Україні було би набагато менше непорозуміння.
  • Запитання від Киянин

  • Владика, Ви неоднаразово заявляли, що відновлення єдності Українського православ"я за сучасних умов можливе лише на базі автокефалії Православної Церкви в Україні. Але яким чином цей статус можна набути? Чи можете Ви визначити кілька альтернативних сценаріїв отримання/визнання автокефалії Православної Церкви в Україні?
    Теоретично існують три сценарії набуття автокефального статусу Українською Православною Церквою.
    1-3 листопада 1991 р. у Києві відбувся Собор Української Православної Церкви, який одностайно звернувся до Патріарха Московського Олексія II з проханням про дарування автокефалії УПЦ. Формально Московський Патріархат ніколи не розглядав цього прохання, а отже, не можна виключати, що в майбутньому, коли зміняться суспільно-політичні обставини у пострадянському просторі, таке звернення буде позитивно розглянуте. Інша річ, що така – надана Московським Патріархатом — автокефалія не буде визнана Вселенським Патріархатом та більшістю Помісних Церков (які наполягатимуть тут на виняткових правах Константинополя). Зауважимо, однак, що коли Московський Патріархат усе ж наважиться на такий крок, то в результаті, скоріше за все, збереже вже формально автокефальну Православну Церкву в Україні у сфері свого канонічного впливу. Наскільки реалістичний цей варіант? Зрозуміло, що сьогодні, після недавньої заяви Святішого Патріарха Кирила про непорушність канонічних кордонів Руської Церкви, ймовірність такого розвитку подій невисока. Але, повторюю, історичні обставини можуть змінюватися. А з ними, як про це свідчить історія, завжди міняється і позиція церковної єрархії.
    Друга можливість отримання Православною Церквою в Україні автокефалії – пов’язана зі Вселенським Патріархатом. Як визнає сьогодні більшість Помісних Православних Церков, хоча заснування нової автокефальної Церкви має спиратися на всеправославний консенсус, саме Вселенському Патріархові належать канонічні права на видання Томосу про автокефалію. Як відомо, 16 червня цього року було прийнято Звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Офіційної відповіді Константинополя на це Звернення наразі немає. Але зрозуміло, що Звернення українського парламенту містить у собі не одне, а, як мінімум, два важливих прохання. З одного боку, Константинополь просять «взяти активну участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я». А з іншого: «заради блага Православної Церкви в Україні та цілісності українського народу видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне місце в родині помісних православних церков».
    Українське православ’я наразі розділене. І саме у цьому полягає головна проблема отримання канонічної автокефалії. Утім, з стратегічної точки зору Константинопольській стороні може бути вигідний такий сценарій. Так, скажімо відверто, Константинополю пропонується допомогти українцям виконати їх «власну роботу» — відновити церковну єдність. Але потрібно розуміти, що в результаті цього Константинополь отримує певні історичні преференції. Адже Помісна Церква, яка створюється в Україні за цього сценарію, створюється за виробленим Константинополем канонічним форматом. Як свідчать вчені, офіційні документи Вселенської Патріархії стосовно питання автокефалії продовжують тенденцію, яка була окреслена Томосом про автокефалію Еладської Церкви (1850). Тобто зберігають за Вселенським Патріархом певні канонічні права і обов’язки стосовно новітніх Помісних Православних Церков. Так, до прикладу, Еладська та Польська Церкви, а також Православна Церква у Чехії та Словаччині «у знак єдності з Матір’ю-Церквою беруть святе миро у Вселенського Патріарха», а також спілкуються з іншими Помісними Церквами через посередництво Константинополя. Це — уявлення про канонічні права новітніх Помісних Церков, що властиві Вселенській Патріархії (але, не богословам російської школи). Можна навіть сказати, що це вироблений грецькими богословами «формат» новітніх Помісних Церков, який прагне історично утвердити Константинополь. Таким чином, якщо Константинополь ініціюватиме процеси відновлення церковної єдності та канонічного унезалежнення Української Церви, то він отримує в особі Православної Церкви в Україні не лише союзницьку церковну структуру, але й продовжує форматування православного світу у напрямку, який був визначений Фанаром це 1850 року.
    Тепер про останній — третій — сценарій можливого утвердження автокефалії в Україні. Вірогідність цього сценарію зростатиме, якщо з якихось історичних причин «канонічна допомога» не прийде ані з Москви, ані з Константинополя. В такому випадку українська церковна спільнота лишиться «сам на сам» з викликом церковного розділення. В чому полягає сьогодні головна, на мій погляд, проблема консолідації українського православ’я? Зрозуміло, що тут певну роль грає чинник зовнішній, політичний. Але існує ще й еклезіологічна, канонічна проблема. Єпископат УПЦ КП та УАПЦ не сумнівається у чинності своїх хіротоній. Але УПЦ МП наразі не визнає, що в хіротоніях, звершених в УАПЦ або УПЦ КП, наявне апостольське спадкоємство. А внаслідок цього УПЦ КП та УАПЦ не визнаються представниками УПЦ МП еклезіологічно повноцінними структурами. Яким чином припинити спокусу? Як прийти до однодумності та створення єдиної церковної структури, еклезіологічний статус якої вже ніким би не заперечувався? Тут потрібно досягати однодумності. А отже, потрібні соборні рішення. Потрібно приймати спільні рішення, які б радикально змінили ситуацію. Змінили її таким чином, щоб ніхто в Україні та за її межами вже б не сумнівався в еклезіологічному статусі Української Церкви. В тому, що це не «розкол», не «схизма», а саме повноцінна церковна структура. Саме таким шляхом і може піти в майбутньому українське православ’я. Сьогодні робиться акцент на отриманні Томосу про автокефалію. Але з пастирської точки зору, головним питанням є припинення розбрату і спокуси, які пов’язані з суперечками про благодатність церковних спільнот в Україні. Нам дуже потрібна визнана канонічна автокефалія. Але ще більшою мірою нам потрібна можливість євхаристійного спілкування, можливість спільної молитви та співслужіння.
    Візьмемо приклад Православної Церкви в Америці. Автокефальний статус цієї структури не визнаний Вселенським Патріархатом та іншими грекомовними Церквами. Але це не заважає визнанню благодатності таїнств, що звершуються у цій Церкві. Православна Церква в Америці не була присутня на цьогорічному Всеправославному Соборі. Вона також не представлена на офіційних всеправославних форумах. Але ця проблема має скоріше не еклезіологічний або пастирський, а саме церковно-дипломатичний характер.
    Не можна виключати, що в майбутньому в Україні буде реалізований цей, описаний мною вище, сценарій фактичної (але не визнаної повнотою православ’я) автокефалії. Наприклад, автокефалію Українській Церкві може надати Московський Патріарх, а Константинополь цього не визнає (як це було у випадку з Православною Церквою в Америці). Або автокефалію буде соборно проголошено, але Українська Церква не потрапить до офіційного диптиху Помісних Церков. Що відбуватиметься? Зрозуміло, що більшість православних християн і навіть кліриків в Україні не цікавитиме питання про церковний диптих. Або питання про те, яке місце займатиме глава Української Церкви на «всеправославних» богослужіннях. Чи стоятиме він разом з іншими Предстоятелями? Або там, де стоять «рядові» архієреї Помісних Церков?
    Щоправда, такий — «позадиптихіальний» — статус Української Церкви може викликати і свої проблеми. Православна Церква в Америці, як відомо, певним чином спирається на еклезіологію о.Олександра Шмемана. Ті, хто читав ключові тексти Шмемана з цього питання, пам’ятають, що його позиція, зокрема критика «грецького релігійного націоналізму» — це певний виклик Константинополю. Як еволюціонуватиме богословська думка в Україні, якщо наша Церква опиниться у положенні, аналогічному положенню Православної Церкви в Америці? І як вплине нова еклезіологічна та богословська ідентичність православної України на процеси у світовому православ’ї? Ці питання потребують ґрунтовного аналізу. Зрозуміло лише одне: тривале «існування поза диптихом» такої чисельної Церкви як Українська — становитиме більший виклик для світового православ’я, ніж сучасна Православна Церква в Америці.