Мас-медіа як партнер у суспільній місії Церкви

з 24 листопада 2011 10:30 до 2 грудня 2011 16:30

У гостях веб-конференції —  Олександр ДОБРОЄР, медіа-експерт, богослов, соціолог, керівник Європейського інституту соціальних комунікацій

Провідна тема: Мас-медіа як партнер у суспільній місії Церкви

  • Запитання від Андрій Карпенко

  • Пане Олександр, як ви ставитесь до утворення в Україні Помісної церкви?
    Доброго дня, пане Андрію! Дякую за запитання! Якщо відповідати коротко, то ідею створення Української Помісної Православної Церкви вважаю натуральною. Однак, нажаль, цій процес в Україні прийняв ненатуральний вигляд. Проблема Помісної Православної Церкви була занадто політизована з самого початку. І якщо двадцять років тому це було ще зрозуміло, то нова хвиля "прискорення" створення Помісної Церкви за часів президентства Віктора Ющенко нанесла велику шкоду цій ідеї. Питання Церкви не люблять поспіху. А коли в церковні справи починають втручатися політики, це шкодить самій Церкві. Питання створення Української Помісної Церкви має вирішувати сама Церква шляхом свого внутрішнього розвитку, дозрівання до помісності, шляхом церковних перемовин із світовим Православ’ям та шляхом виховання вірних та громадян, інформування їх про те, що значить мати Помісну Церкву. Якщо б Церкви України знайшли можливість представити власне церковну складову цього процесу, взяти в "партнери" з цього питання ЗМІ, свідомо і рішуче відсторонитися від політичного контексту, в який їх кожного разу "зіштовхує" світ політики та медіа, вони б скоріше досягли цього результату.

    Є ще друга сторона цього питання – інші релігійні громади. За часів, коли створювалась концепція помісних церков, не було ще ані східних католицьких церков, ані протестантських спільнот. Сучасна еклезіологічна реальність є значно складніша. Ми маємо враховувати цій контекст. Чи є сьогодні помісною Українська Греко-Католицька Церква? На мою думку безумовно. Чи є помісною церквою спільнота Німецька Евангелічно-Лютеранська Церква в Україні? Так як вона себе усвідомлює сьогодні – напевно так. Як бути с українськими баптистами та євангелістами? Чи є вони помісними Церквами? Всі ці питання ми маємо задавати собі, коли говоримо про Помісну Церкву в Україні. Вважаю, що ми маємо говорити про українські помісні Церкви і місце Української Православної Помісної Церкві в цій родині Помісних Церков і релігійних громад.

    Треба задати собі ще одне питання: як на помісний характер Церкви впливає її Вселенський характер. Це є дуже важливо для життя Церкви. Чи кожна місцева Церква чи релігійна громада є Помісною Церквою? Як її "помісність" виявляє її вселенській характер. Бо якщо це "виявлення" має місце, тільки тоді можемо говорити, що місцева Церква є Церквою Помісною. Якщо ні – це місцева громада. Таким чином питання Української Помісної Церкви слід передусім розглядати не в адміністрацій ній чи політичній площині, а в площині богословській. А Церкви мають замислитись над тим, що для них значить бути Церквою Вселенською?
  • Запитання від Тарасій

  • Пане Олександре, як на Вашу думку, які є найуспішніші приклади партнерства Церкви і мас-медіа у соціальній сфері?
    Доброго дня, дякую за запитання! І відразу зустрічне питання: що значить «найуспішніше»? Що є мірою такого успіху? Щоб з’ясувати це, треба згадати якою є мета Церкви? По перше, бути таїнством найглибшого єднання людей з Богом. А по друге, бути таїнством єдності роду людського. Я не вірю (та й не знаю прикладів) що б мас-медіа допомогли Церкві реалізувати себе як таїнство єднання людей з Богом. Натуральним середовищем цього є спільнота Церкви. А ось у сфері будування єдності роду людського Церква і світ медіа можуть стати партнерами. Таким чином «найуспішнішими» було б таке партнерство, яке скероване на будування людської спільноти, заснованій на пошані гідності кожної людини, на принципах відповідальності і солідарності, на принципах спільного добра. І тут є поле для співпраці церков і мас-медіа.

    Маю відразу зазначити, що знаю таких прикладів небагато. Але вони є. У галузі дитячого виховання є дуже гарні проекти, які протягом восьми років створюють вінницькі отці-капуцині: «Містечко Надія» та «Антивірус для дітей». Це є глибока професійна і – що головне – довготривала співпраця Церкви зі світом українських медіа для добра дітей. Гарним прикладом таких проектів є діяльність ресурсу, на якому відбувається ця конференція – РІСУ. Це проект, в якому дуже тісно співпрацюють релігійні громади України, журналісти, громадські організації та державні установи, які є «відповідальні за релігію». Проект УКУ «Репортер надії» — з того ж ряду прикладів.

    Одним з таких вдалих проектів була співпраця медіа, релігійних громад та громадських організацій у підготовці та проведенні Конгресу «Родина-Дитина-Держава» у травні 2003. Я створював і втілював цій проект. Була розроблена довготривала програма, яка мала за мету звернути увагу суспільства на проблеми української сім’ї та зрушити суспільство у вирішенні цих питань. Задовго до конгресу у різних партнерских ЗМІ з’являлися матеріали на тему сім’ї, організовувались кругли столи і т.п. Конгрес став лише кульмінацією цієї праці, яка не закінчувалась і після завершення Конгресу. До речі, одним з наслідків цієї праці були деякі хоча і незначні, але суттєві зміни в українському законодавстві стосовно абортів. Вважаю, що в цьому випадку співпраця була успішною, оскільки привела до певних суспільних змін.

    З прикладів наших сусідів можу назвати, наприклад, акцію «Допоможемо дітям пережити зиму», яку ініціювали польські журналісти з люблінського середовища. Згодом до неї приєдналося багато громадських організацій, простих громадян і Церква. Серед цікавих прикладів можна назвати минулорічну ініціативу Церкви Англії, скеровану проти практики комерційного product placement на телебаченні. Церква вплинула на Департамент культури та медіа, мотивуючи свій спротив тим, що від такої практики терплять збитки рекламні та медіа планувальні компанії, що опосередковано відбивається і на їх працівниках. Тоді в зверненні Церкви говорилось: «Перенесення витрат від стандартної реклами до product placement не викличе великих перемін для мовних компаній, але буде мати плачевні наслідки для креативної реклами та медіа планування».

    Але,безумовно, Церкви нашої частини світу тільки вчаться ефективній та постійній співпраці зі світом медіа.
  • Запитання від Famulus

  • Христос посреди нас! Дорогой Друг, приветствую! Хочется сразу же подарить что-то такое большое, очень большое... Слон - не слон, и не кит, и не реликтовое ископаемое, а три вопроса такого рода:
    1. Возможны ли вообще религиозные новости?
    2. Что такое "священное событие" и как его распознать тому, кто учился в советской или постсоветской школе? Или как распознать НЕ священное событие и находится ли оно в пространстве интересов медиа-партнёра Вселенской Церкви?
    3. Зачем Голгофе ("скандалу/позорищу креста") кризисный "пиар"? А если это не Голгофа, то тогда вообще - зачем оно медиа-партнёру Вселенской Церкви?
    1. И есть, и будет! Не берусь судить, как понимают это не христиане, отвечу, отче, как мне видится эта проблема с христианской перспективы как христианина. В качестве подсказки, обращусь к словам нашего земляка, крещеного еврейского поэта, проживающего ныне на Святой Земле. Он спрашивал: "Почему каждый раз на Пасху в храме столько людей, если каждый год здесь дают одно и то же ‘представление’?". Мне кажется, ответ нам могут дать приходящие в храм (при условии, что они понимают, зачем они здесь). Церковь на протяжении двух тысяч лет празднует одно единственное событие: смерть и воскресение Иисуса Христа. Во время Евхаристической литургии мы становимся участниками, со-современниками этого пасхального события. Но всякий раз мы по-новому "входим" в это событие. И сами мы всякий раз новые.

    Поэтому религиозных новостей быть не может. Это Событие одно, единственное. Но новости религиозной жизни вполне возможны. Эти новости о людях и общинах, которые всегда "здесь и сейчас" становятся причастниками Пасхи.

    2. Думаю, что "священное событие", это событие, в котором виден перст Божий. Однако, способность усмотреть в событии повседневной жизни присутствие Бога зависит от веры. То есть вера предваряет распознание. Ну что, например, "священного" было в рождении в вифлеемском хлеву еврейского мальчика? Как было хозяину гостиницы распознать в Мириам Богородицу?

    Вера – дар. О ней нужно молиться. Просить о ней. Есть иной путь – практикование "дел веры". Они со временем делают наш взор способным распознавать "священное" в "профанном". В 25 главе Евангелия от Матфея говорится о Страшном суде, которым Бог будет судить мир. Именно там Христос говорит: "Как вы сделали это одному из сих братьев Моих меньших, то сделали Мне" (Мф 25,33). Эти слова сказаны Христом не христианам, а "всем людям". То есть, это те минимальные действия, которые делают человека способным распознать присутствие Бога в его жизни. Так же мог поступить и хозяин гостиницы, просто приняв в дом Иосифа и Марию. Еще не распознав священного события, он стал бы уже его участником. Если человек не способен открыть "священное" в таинстве Евхаристии, то, возможно, он сможет его открыть в "таинстве брата" (св. Иоанн Златоуст). И именно возможно плодотворное партнерство средств массовой коммуникации и Вселенской Церкви.

    3. Боюсь, что не понял сути Вашего вопроса. Уточните его, если возможно. Голгофе пиар не нужен. По-моему, ее никто и не пиарит. Связи с общественностью (PR) нужны Церкви. Не реклама, не пропаганда, а связи с общественностью. Как практика выстраивания долговременных и ответственных отношений с целевыми аудиториями. В том числе и для того, чтобы искать адекватные формы и каналы для евангельского провозвестия. PR никогда не заменит проповедь. PR выполняет функцию preparation evangelium (приуготовление Евангелия). «Позорище Креста» и практика церкового PR не противоречат друг другу. Это разные реальности.
  • Запитання від Наталія

  • Пане Олександре, мас-медіа одночасно відображають і формують громадську думку, тобто створюють можливі варіанти як оцінювати те чи інше явище в релігійній площині. У мене питання наскільки об’єктивною є інформація, що подається медіа-ресурсами щодо релігійних питань (особливо при описі діяльності нетрадиційних для України релігійних організацій), наскільки вона відповідає реальності, чи не займаються мас-медіа міфотворчістю?
    Пані Наталія, дякую за Ваше запитання. Не має медіа-ресурсів «взагалі». Завжди належить дивитися на конкретні ресурси. Вони мають своїх власників та свою редакторську політику. Тому й висвітлення релігійної проблематики завжди буде нести тавро цієї редакції. Чим більш авторитетніше видання, тим об’єктивніше висвітлення подій, що відбуваються в країні та світі, в тому і в релігійному житті. В авторитетних виданнях економічні огляди роблять одні люди, спортивні – інші, про світське життя пишуть ще інші.

    А за суспільне життя (в тим і релігію) – ще інші. Рідко коли буває, що людина робить «релігію» своєю головною темою (напр., як покійна Клара Ґудзик). Так повинно бути але, на жаль, не є. Що до конфесійних видань, то вони безумовно завжди подають інформацію про інші релігійні громади(в тому, і нетрадиційних через призму власної догми). І будуть висвітлювати їх діяльність як конкуренційну.

    Вважаю, що будь яка журналістика є суб’єктивною. Бо її творять люди. Але це не значить, що вона має бути упередженою. Журналіст має навести якомога більше фактів, дати різні точки зору на проблему, щоб читач сам міг робити свої висновки. А при тому,вважаю, журналіст має право, навіть обов’язок, зробити власні висновки.
  • Запитання від Олександр

  • Скажіть будь ласка, чи є якісь особливі підходи в співпраці церковників з журналістами? Чи личить їм робити звичайні сьогодні для медіа-тусовки речі як "куплені" статті? Я маю на увазі, чи має церква оплачувати "джинсу", навіть якщо пише про корисні речі?
    Дякую за важливе запитання, Олександре! Ні, не личить «купляти» статті. Якщо ця «церква» не є комерційною структурою (хіба що признається, що є такою!). Можливо, що хтось із священників так і робить, але в добрім намірі – розповісти про добрі діла, яки робить та чи інша спільнота. Вони можуть просто не знати, як зробити це інакше. Зазвичай платні матеріали не цікаві, не ефективні. Таким чином редакції «висмоктують» з церков гроші. В кожній спільноті та її діяльності можна знайти свою «фішку». Вона зробить таку спільноту цікавою і бажаною для редакції. Тоді вона сама звернеться до священика, щоб зробити матеріал. Або з радістю відгукнеться на його пропозицію зробити матеріал матеріали. Це вимагає певного відчуття і розуміння що є світ мас-медіа. Але цьому сьогодні не важко навчитися. Або можна залучити відповідного християнського спеціаліста. Ефект від такого підходу до співпраці з медіа буде більш ефективним і гідним. І сприйняття журналістами такого священика чи спільноти буде насправді партнерське.
  • Запитання від Тарасій

  • В такий день, як сьогодні, коли ми поминаємо жертв тоталітарного совєтського режиму, що Церква і мас-медіа можуть зробити, аби відновити історичну пам'ять народу?
    Тарасе, питання не просте! Дякую за нього. Думаю (і Ви погодитесь), що відновити історичну пам’ять за один день неможливо. В цій день ми маємо лише нагоду привернути увагу до важливих запитань. Якщо в ці (і подібні дні) організовувати екуменічні молебні, це неодмінно викличе відгук в ЗМІ. Але тільки відгук. Цикл життя новин дуже короткий. Лікування історичної амнезії процес довготривалий. По новинах ми можемо фіксувати стан де ми знаходимось зараз. Але не більше. Це дзеркало, часами навіть викривлене. Але журналістика знає інші жанри: є статті, огляди, памфлети, хроніка, дорожні нотатки, журналістські розслідування. Належить використовувати весь цей потужній арсенал. Майстерне володіння такими жанрами дасть змогу більш широко «засіяти» амнезійний антивірус в суспільну свідомість.

    Але є ще одна важлива сторона цього питання. Відновлення історичної пам’яті неможливо без покаяння. Подивіться на то, як живуть сьогодні німці, і як українці та росіяни. Дивлячись на стан суспільства, виникає запитання: хто вийшов переможцем у Другій світовій війні? Знищена і принижена поразкою Німеччина знайшла в собі сили і смирення для суспільного каяття за нелюдське минуле своїх предків. Доки українці не принесуть спільного покаяння за гріхи минулого, не зроблять з цього висновки для сьогодення — поступ у майбутнє не буде можливим. Над цим, здається,треба сьогодні працювати Церквам. Працювати спільно. В цьому запорука успіху. Якщо про ці наболіли справи будуть говорити перші особи Церков — увага ЗМІ до них забезпечена.

    І ще одне. Сучасний розвиток медіа не тільки інформують і формують. Вони мають набір механізмів «зворотного зв’язку», який сьогодні Церкви майже не опанували, крім прикладів вузьких «внутрішніх» тусовок. Належить уважно придивитись до цих можливостей і почати їх активно використовувати.
  • Запитання від Андрій Калахан

  • Як Ви оцінюєте рівень української церковної журналістики? Що їй бракує насамперед?
    Пане Андрію, в українській церковній журналістиці є гарні фахівці. Справді. Однак сама церковна журналістика – це доволі вузький сегмент. В середовищі журналістів, що висвітлюють політичне, суспільне, економічне життя, спорт, є люди, про яких ми говоримо: «Вау! Це фігура! Це фахівець! Це «монстр» журналістики!». Нажаль, в журналістському середовищі не згадують так церковних журналістів. Їх там навіть не знають. Це вже говорить само за себе.

    Тому відповідь на Ваше запитання звучить так: українській церковній журналістиці не вистачає масштабу. Масштабу проблем, які вона розглядає, масштабу аналізу, узагальнень. Нічого критичного в цьому не має. Якщо світська журналістика має певні традиції, то церковна журналістика створювалась на наших очах «з колес». Сьогодні церковні журналісті усвідомлюють свої обмеження і необхідність розвитку. Це справа часу!
  • Запитання від Олесь Пустоцвіт

  • У травні цього року РІСУ провела в Одесі у співпраці з різними організаціями цікавий медіа-форму. Про нього багато говорили. А які практичні його результати для міста та регіону загалом?
    Олесе, дякую за запитання! У травні дійсно відбувся медіа-форум «Церква в інформаційному просторі». Це був дуже гарний захід, який пройшов на високому рівні. З’їхалось дуже багато відомих і впливових християнських журналістів, редакторів, блогерів з України, Росії, Латвії, Молдови. Важко очікувати від таких заходів швидких прикладних результатів. Це скоріше нагода зустрітися, поділитися досвідом, порозмовляти про проблеми та бачення майбутнього. Тут зав’язуються знайомства, які переростають у дружбу. Так створюється середовище, де народжується неявне знання (tacit knowledge). Згодом це може привести до несподіваних результатів. І власне в цьому передусім цінність таких зустрічей.
  • Запитання від Famulus

  • Слава Ісусу Христу! Шановний пане Олександже! Як на ваш погляд, чи є істотна і суттєва різниця, щодо змісту православної, римо-католицької, греко-католицької, протестантської журналістики, що є актуально наявною в Україні? Якщо є - тоді у чому і задля чого? Якщо нема - тоді чи так повинно бути, щоби різниці не було?
    Во вікі віків! Суттєвої та істотної змістовної різниці я не вбачаю. Переважно все відбувається за схемою: отримав інформацію, створив продукт, поширив. Більшість конфесійних журналістів висвітлюють (фіксують) життя своєї Церкви (місії, організації, деномінації) в новинах, репортажах, інтерв’ю та інших журналістських жанрах, маючи за мету робити цю інформацію доступною для широкого кола користувачів. Але оскільки масштаб тої чи іншої релігійної організації чи Церкви різний, різний контекст їх існуванні, розуміння власної ідентичності та культурної спадщини, то й маємо різне розкладання акцентів. Що і створює певну специфіку конфесійних видань.

    Ці акценти в дуже схематичний і спрощений спосіб розкладаються наступним чином. В протестантських ЗМІ домінує тенденція до проповіді. Журналістика розглядається багатьма протестантськими колегами як знаряддя проголошення Євангелія. Православні і католицькі ЗМІ виконують більш інформаційно-виховну та аналітичну функцію. При тому в основі православної журналістики все ж більше вбачаю інформаційну складову (беручи під увагу кількість православних ЗМІ в Україні в співвідношенні до їхньої тематики). Оскільки Православ’я в Україні має доволі розгалужену мережу видань, це дає находу більш зосереджуватись на житті локальних громад. Мережа католицьких видань в рази менша. Тому вони намагаються «закривати» як глобальну, так українську і місцеву проблематику. При цьому римо-католики більш орієнтовані на те, що відбувається у Вселенській Церкві, натомість греко-католицька журналістика більш орієнтована на проблеми України і української Церкви. Повторюю, це узагальнення є доволі схематичне але відображає певні тенденції. Чи мають бути різниці? В підходах – напевно. В стандартах журналістської праці – ні.
  • Запитання від Людмила Филипович

  • Вітаю, п.Олександре, В умовах всенародної недовіри до влади зростає роль так званої влади четвертої, не до всієї, а до авторитетних джерел інформації. Чи є серед останніх релігійні медіа? чи ставлять вони перед собою завдання формування громадської думки щодо духовних проблем, ролі Церкви в суспільстві (що надто важливо), а й щодо широкого кола соціальних і політичних питань? Яку ідею (ідеї) мають інкорпорувати релігійні медіа в сучасне суспільство, крім утвердження віри в Бога, пріоритетність духовного над матеріальним тощо?
    Дякую, Людмило Олександрівно, за Ваше запитання. Спочатку про довіру. Нажаль, довіра до ЗМІ також падає. Про це свідчать, між іншим, останні дані дослідження «Омнібус», що проводилось компанією TNS в Україні. Те ж саме дослідження вказує, що позитивний індекс довіри до Президента України, Уряду, Верховної Ради України, Служби безпеки України, Збройних сил України, суду і прокуратури стрімко спав і переріс в негативний. Високій рівень довіри спостерігається тільки у Церкви. Це мало б радувати представників Церков, але радіти не має з чого! Фактично ці дані свідчать про руйнацію інституціональної структури суспільства. В минулому в таких випадках функції цих інститутів на себе переймала Церква. Наприклад, під час великого переселення народів в західній частині Римської імперії Церква змушена була прийняти відповідальність за структуру суспільства при цілковитій неспроможності інших інституцій (це, до речі, дало підстави для політичного зміцнення інституту папства). Звичайно, в модерному світі це є неможливо і непотрібне. Кожна інституція має виконувати свої функції. Але і Церкві треба тверезо дивитися на дані соціологічних досліджень. Народна довіра – таке мінливе поняття. Від «Осанна!» до «Розіпни Його!» і тижня не минуло…

    Незважаючи на це, в Україні все ще є – небагато, але є – авторитетні джерела інформації. Є серед них і релігійні медіа. Але суспільне значення абсолютної більшості цих останніх залишається мізерним чи майже нульовим. Це пов’язане не з їх вірогідністю чи невірогідністю. Це пов’язане з тим, що вони адресовані перед усім до специфічної вузької групи адресатів та піднімають проблеми, які часто не є проблемами всього суспільства, а лише доволі малої її частини. Правди ради варто сказати, що є вже редакції і окремі журналісти, які торкаються широкого кола соціальних і політичних питань. Але тут кількість ще не переросла в якість. Напевно це відбудеться. Я з радістю стежу за тим як з’являються і ростуть в Церквах нові імена журналістів, що мають вже авторитет не лише в церковному середовищі. Зазвичай це люди, які мають базову освіту в різних галузях гуманітарних наук, що дозволяє їм ширше дивитися на проблеми суспільства і Церкви. Вони володіють мовами, дуже контактові, активні. Ситуація буде змінюватись на краще. Я в цьому абсолютно впевнений.

    Що до ідей, які мають інкорпорувати релігійні медіа в сучасне суспільство, крім тих, що Ви вже назвали, я вважаю передусім ідею гідності людської особи. Політичні і економічні концепції змінюються. В нашому мінливому світі не має нічого вічного. Не вічні ні влади, яка приходить «серйозно і надовго», ні економічні чи ідеологічні концепти. Лише протягом нашого короткого життя ми мали змогу не раз в цьому безпосередньо переконатися. Але людина, не зважаючи на обставини свого життя, має залишатися людиною. Не наємником, ні рабом, але людиною. В хаосі, якому ми перебуваємо, лише усвідомлення своєї людської гідності (гідності Божого дитя). Відкриття цій гідності можливе лише через покаяння. Зростання в цій гідності робить людину вільною. Зростання в цій гідності запевнить всім нам можливість віднайти ту точку опори, яка допоможе нам повернути землю, нашу землю. Важелем же до цього мають стати ідеї спільного блага, солідарності, субсидіарності, особистої і суспільної відповідальності.